Костюченко О.Ю. Апеляційне оскарження судових рішень у кримінальному процесі України

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено ступінь її наукової розробки, об’єкт і предмет дослідження, мету і завдання, методологічну, теоретичну та емпіричну основи роботи, сформульовано основні положення, висновки та пропозиції, які характеризують її новизну, їх практичне значення, наведено дані про апробацію результатів дослідження.

I РОЗДІЛ "Загальні положення апеляційного оскарження" присвячений дослідженню питань зародження, історичного розвитку, визначення поняття, завдань, об’єкта і предмету апеляційного оскарження судових рішень у кримінальному процесі України.

 У підрозділі 1.1. "Історія зародження та розвитку апеляційного оскарження на території України" на підставі дослідження пам'яток українського права з питань оскарження судових рішень до вищих судів: князівських "уставів" і "уроків", Церковних уставів, Візантійських збірників, "Руської Правди", Литовських статутів, "Прав, за якими судиться малоросійський народ", Статуту кримінального судочинства, вивчення праць з історії права визначається, що інститут апеляційного оскарження та інстанційність розгляду кримінальних справ здавна відомі вітчизняному кримінально-процесуальному праву. Апеляційне оскарження виникає при побудові судової системи за принципом ієрархічності (інстанційності) з можливістю повного перегляду судового рішення шляхом нового розгляду справи судом вищого рівня. У зв’язку з цим вперше в науці кримінально-процесуального права дисертанткою робиться висновок, що апеляційне оскарження зародилося на українських землях за часів Київської Русі. Подальший розвиток цього процесуального інституту відбувся в процесі історичного розвитку права на українських землях.

 Наведено додаткові аргументи на підтримку позиції, що всі кримінальні справи повинні розглядатися по першій інстанції місцевими судами. Апеляційне оскарження рішень цих судів має здійснюватися до апеляційного суду Автономної Республіки Крим, відповідних апеляційних судів областей та прирівнених до них судів. Функціонування Апеляційного суду України є недоцільним.

У підрозділі 1.2. "Поняття і значення апеляційного оскарження" робиться висновок, що термін „апеляція” має декілька значень:1) одна з форм оскарження судових рішень; 2) уніфікована форма звернення до апеляційного суду з метою перегляду рішення місцевого суду, який розглянув справу; 3) привід до початку апеляційного провадження; 4) спосіб перевірки судових рішень. Зазначається, що апеляційне оскарження є різновидом оскарження в загальній системі видів оскарження судових рішень у кримінальних справах, який визначається особливістю приводів, умов, предмета, суб’єктів, форми, змісту, строків та порядку оскарження. Дається визначення поняття апеляційного оскарження як звернення до суду апеляційної інстанції сторін обвинувачення і захисту та інших осіб, інтересів яких стосується рішення суду першої інстанції, з проханням про його перегляд. Уніфікованою формою звернення до суду апеляційної інстанції сторін обвинувачення і захисту та інших осіб, інтересів яких стосується рішення суду першої інстанції, про незгоду з ним є апеляція. Підтримується думка тих вчених-процесуалістів, які відносять апеляційне оскарження до ординарних (справа розглядається в повному обсязі за будь-якими підставами: як фактичними, так і правовими), реформаційних (справа переглядається судом вищого рівня) способів оскарження вироків, які не набрали законної сили (К.Ф. Гуценко, Л.В. Головко, Б.А. Филимонов). На думку дисертантки, за своїм змістом апеляційне оскарження є невід’ємною частиною апеляційного провадження поряд з розглядом справи за апеляцією. Автором виділяються такі етапи апеляційного оскарження: 1) ознайомлення з рішенням суду і його оцінка, 2) складання апеляції, 3) подання апеляції до суду.

Оскільки в Україні кримінальний процес здебільшого має публічний, а не позовний характер, за винятком справ приватного та приватно-публічного обвинувачення, то відповідно принцип публічності має діяти і в стадії апеляційного провадження, його реалізація повинна знайти відображення у повноваженнях суду апеляційної інстанції. Суд повинен діяти в інтересах правосуддя і вивчати кримінальні справи у повному обсязі. Суд апеляційної інстанції сам повинен визначати межі судового слідства і мати можливість вийти за межі апеляції (апеляційних вимог), якщо в результаті розгляду справи він дійде висновку, що є підстави для прийняття рішення на користь засудженого чи виправданого і цим не погіршується їх становище. При цьому доцільно зберегти положення про заборону повороту до гіршого щодо засудженого в результаті розгляду його апеляції, а також апеляцій його захисника та законного представника. Доцільно запозичити для запровадження в Україні порядок, який існує у Франції та ФРН, зокрема, якщо апелянт не вказує меж оскарження, то судове рішення слід перевіряти в повному обсязі, а з КПК Франції - можливість оскарження обвинувального вироку суду присяжних до вищого суду присяжних. В такому разі судом першої інстанції повинен бути місцевий суд, а судом апеляційної інстанції - апеляційні суди областей і прирівнені до них суди.

У підрозділі 1.3. "Об’єкт і предмет апеляційного оскарження" визначено зміст об'єкта та предмету апеляційного оскарження. Обгрунтовується незгода з думкою тих вчених-процесуалістів (Л.О. Богословської, Є.Г. Коваленка, В.М. Тертишника), які вважають об’єктом оскарження за чинним КПК України тільки ті судові рішення, які не набрали законної сили, і наведено аргументи на підтримку позиції (В.Т. Маляренка), що в апеляційному порядку перевіряються ще й постанови суддів з різних процесуальних питань, які набирають чинності одразу після оголошення і оскарження яких не зупиняє їх виконання. Об’єктом апеляційного оскарження запропоновано передбачити у КПК України рішення суду першої інстанції, яким закінчується розгляд справи, у випадках не заборонених КПК України. Предметом апеляційного оскарження повинні бути як питання факту, так і питання права. Аналіз даних судової статистики за 2002-2004 р.р. дає можливість зробити висновок, що кількість апеляцій у т.ч. задоволених, має динаміку поступового зростання Так, надійшло кримінальних справ і матеріалів за апеляціями на рішення у кримінальних справах (з урахуванням повернутих) до апеляційних судів у: 2002 - 30123 (15 % від винесених), 2003 - 31800 (15,4 %), 2004 - 35131 (16,2 %); в т.ч. за апеляціями на вироки: 2002 - 24925, 2003 - 25370, 2004 - 27505; перебувало на апеляційному розгляді кримінальних справ: 2002 - 30944, 2003 - 31100, 2004 - 34443; апеляції задоволено у кримінальних справах: 2002 - 8198 (33 % від розглянутих), 2003 - 9200 (34,5%), 2004 - 10067 (36,6%).

У підрозділі 1.4. „Окреме оскарження постанов судді та ухвал суду” обгрунтовано позицію, що судові рішення, які набирають законної сили одразу після проголошення і якими не закінчується розгляд справи, не повинні оскаржуватися в апеляційному порядку. Щодо них має існувати окремий порядок оскарження та перевірки, спрощений за своєю формою. Аналіз вітчизняного історичного досвіду та зарубіжна сучасна практика існування окремого порядку оскарження і перегляду судових рішень дає підстави визнати доцільним запровадити в Україні аналогічний порядок. Запропоновано запровадити у кримінальному процесі України окреме оскарження таких судових рішень. Об'єкт окремого оскарження повинен складати не вирок по суті, а постанова судді (слідчого судді), винесена під час розслідування справи, або ухвала суду, постанова судді з окремих питань, які виникають під час судового розгляду справи. Суб’єктами окремого оскарження повинні бути сторони та інші особи, інтересів яких стосується судове рішення, та представники цих осіб.

У II РОЗДІЛІ "Суб’єкти і межі апеляційного оскарження судових рішень у кримінальних справах" визначається коло суб’єктів та досліджуються проблемні питання визначення меж апеляційного оскарження.

У підрозділі 2.1. "Коло суб’єктів апеляційного оскарження судових рішень" пропонується з метою реалізації однієї з основних засад судочинства – забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (п.8 ч.3 ст.129 Конституції України), у КПК України забезпечити суб’єктам оскарження можливість вільного доступу до правосуддя в суді апеляційної інстанції. Для цього чітко визначити в одній статті КПК України коло суб’єктів апеляційного оскарження: учасників судового розгляду (сторони) та інших осіб, інтересів яких стосується судове рішення, та представників цих осіб. Особу, щодо якої вирок суду не набрав законної сили, слід вважати підсудним, а не засудженим. Статусу засудженого підсудний повинен набувати тільки після набрання вироком законної сили.

У підрозділі 2.2. "Апеляційне оскарження судового рішення засудженим" пропонується доповнити ч.2 ст.365 КПК ще й положенням про те, що „суд апеляційної інстанції зобов’язаний вийти за межі апеляційних вимог, якщо в результаті розгляду справи він дійде висновку, що є підстави прийняти рішення на користь засудженого. Дисертантка приєднується до думки інших авторів узагальнення апеляційної практики про необхідність виключення з кримінально-процесуального закону поняття “інтересу засудженого” щоб уникнути проблем у судовій практиці, оскільки його зміст та межі не визначені, воно має оціночний характер і викликає проблеми у судовій практиці.

У підрозділі 2.3. "Апеляційне оскарження судового рішення виправданим" звертається увага на відмінність формулювання у КПК України однієї й тієї ж підстави для виправдання: “невстановлення події злочину” (ч.4 ст.327) і “за відсутністю події злочину” (п.1 ст.6). На думку дисертантки, ці формулювання за своїм змістом не є тотожними. Відсутність події злочину означає, що у визначеному законом порядку було встановлено її відсутність. Невстановлення події злочину, навпаки, свідчить про те, що подія могла мати місце, але її не було встановлено в ході судового розгляду справи. Доцільно визначити у законі цю підставу як “невстановлення події злочину”, оскільки наявність події може бути встановлена тільки на підставі доказів, а при непідтвердженні ними чи їх відсутності слід визнавати, що подія невстановлена. Аналогічно слід підходити і до такої підстави виправдання, як “відсутність в діянні складу злочину”. Доцільніше її іменувати “невстановлення в діянні складу злочину”

На думку дисертантки, змістом поняття “мотиви виправдання” є викладення власного переконання суддів, які входять до складу суду, що постановив вирок, та аргументація їх думки при обрання тієї чи іншої підстави виправдання підсудного. Фактично це поняття є похідним від підстав виправдання, оскільки мотиви виправдання - це зазначення у вироку, чому суд застосовує одну з можливих підстав виправдання. Невідповідність підстави і мотиву виправдання може мати місце тільки у разі, якщо суд помиляється, наводячи доводи на користь застосування однієї підстави виправдання, а застосовує зовсім іншу. Але в такому разі доцільніше вести мову про невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи. Оскарженню повинні підлягати не мотиви, а підстави виправдання. Поняття "мотиви виправдання" доцільно виключити з п.2 ст.348 КПК. Цілком слушно, що п.2 ст.528 Проекту КПК вже не містить посилання на мотиви виправдання.

У підрозділі 2.4. "Щодо можливості подання апеляції особою, до якої застосовано примусовий захід медичного характеру" наведені додаткові аргументи на підтримку позиції В.Т.Маляренка, що при вдосконаленні кримінально-процесуального законодавства слід було б внести зміни, які б виключали позбавлення права громадян на апеляцію лише за ознакою (чи помилкового твердження про це) наявності у них психічної хвороби чи тимчасового розладу психічної діяльності. Дійсно, не можна виходити з ідеального припущення, що захисником обов‘язково буде подана апеляція. Тому необхідно надати право на апеляцію особі, щодо якої розглядалась справа про застосування примусових заходів медичного характеру. До переліку осіб, наведеного у п.5 ст.528 Проекту КПК, необхідно також включити особу, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру.

У підрозділі 2.5. "Забезпечення права на захист обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого при апеляційному оскарженні судових рішень" розглядається особливість дії даного принципу кримінального процесу на цьому етапі апеляційного провадження. Наголошується на необхідності закріплення у КПК України реального механізму забезпечення права підсудного (засудженого, виправданого) на професійний захист у процесі апеляційного оскарження судового рішення. Пропонується ввести обов’язок суду (судді) призначати за рахунок держави захисника тим підсудним (засудженим, виправданим), які бажають мати захисника, але через відсутність коштів чи з інших об’єктивних причин не можуть його запросити.

У пункті 2.5.1. "Допуск особи як захисника до участі в справі на етапі апеляційного оскарження" обґрунтовуються пропозиції про вдосконалення на законодавчому рівні порядку допуску особи як захисника до участі у кримінальній справі взагалі та в апеляційному провадженні зокрема. У п.1 ч.3 ст.54 Проекту нового КПК (станом на 28.11.2003 р.) частково знайшла своє відображення пропозиція, яка вносилась і дисертанткою, що повноваження на участь у справі захисника-адвоката повинні підтверджуватися ордером встановленого зразка. Надалі доцільно викласти зазначений пункт Проекту нового КПК у наступній редакції: „адвоката – свідоцтвом про право на заняття адвокатською діяльністю, ордером встановленого зразка про наявність угоди про надання правової допомоги”. Законодавцю необхідно передбачити, що особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) зобов’язані на протязі однієї доби з моменту подання особою, яка може бути захисником, документів, які підтверджують її повноваження,  вирішити питання про допуск її як захисника і винести  відповідну постанову (ухвалу) про це. Доцільно доповнити п.5 ст.54 Проекту КПК положенням про обов’язок направлення копії постанови (ухвали) про допуск особи як захисника до місця попереднього ув’язнення, де утримується заарештований.

У ст.61 КПК України зазначено перелік обставин, що виключають участь у справі захисника. Проте порядок відмови в допуску певної особи до участі у справі як захисника у законі не визначено. Ст.61-1 КПК України регулює тільки питання усунення захисника від участі у справі, а щоб бути усуненим, треба бути спочатку допущеним до участі у справі. Тому для врегулювання порядку відмови в допуску особи як захисника ця стаття застосовуватись не може. Законодавцю запропоновано передбачити порядок і строки оскарження до вищестоящого суду постанови судді та ухвали суду про відмову в допуску особи до участі у справі як захисника. Потребує вдосконалення і порядок вирішення питання про усунення захисника від участі у справі, передбачений ст.61-1 КПК. Слід передбачити у Законі України "Про адвокатуру" та КПК України право відмови захисника від виконання своїх обов’язків за наявності колізії позицій захисника і підзахисного щодо обсягу та засобів захисту.

У пункті 2.5.2. "Щодо можливості реалізації захисником, який не брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, права на подання апеляції" обгрунтовується можливість подання апеляції захисником, який не брав участі в розгляді справи судом першої інстанції, але має угоду з засудженим або виправданим на ведення справи в апеляційному порядку. Постанову про допуск особи як захисника, який вступає у справу в апеляційній інстанції, повинен виносити суддя-доповідач, у провадженні якого вона знаходиться на час попереднього розгляду, а, якщо питання вирішується у судовому засіданні апеляційної інстанції, то колегіальним складом суду, який розглядає справу.

У підрозділі 2.6. "Подання апеляції прокурором" розглядаються повноваження прокурора на подання апеляції. Зазначається, що з метою усунення непорозумінь у питанні визначення меж повноважень прокурора на подання апеляції серед суб’єктів апеляційного оскарження повинен вказуватися “прокурор” без будь-яких застережень щодо обсягу його повноважень. Під терміном “прокурор” необхідно розуміти відповідних службових осіб органів прокуратури, перелік яких визначений законодавством. На думку автора, прокурор при відмові від обвинувачення в суді першої інстанції може подати апеляцію. При відмові від обвинувачення прокурор залишається суб’єктом кримінально-процесуальної діяльності, оскільки його роль у кримінальному процесі не зводиться до виконання функції обвинувачення. З відмовою прокурора і потерпілого від обвинувачення закінчується не тільки функція обвинувачення, а й захисту, оскільки при відсутності обвинувачення немає від чого захищатися. Доцільно було б запозичити для КПК України положення КПК ФРН про те, що прокурор може відмовитись від апеляції, поданої на користь підсудного, тільки зі згоди останнього, як це передбачено у КПК України (ч.3 ст.355) для його захисника.

У підрозділі 2.7. "Апеляційне оскарження судового рішення потерпілим та його представником" дисертанткою обгрунтовується думка про недоцільність зв’язувати суд та самого потерпілого вимогами, заявленими потерпілим у суді першої інстанції. Положення "потерпілий або його представник мають право подати апеляцію у межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції", необхідно виключити з п.9 ст.348 КПК та з п.8 ст.528 Проекту нового КПК. Це було б логічним, оскільки обвинувачення пред’являє слідчий і підтримує прокурор на підставі норм закону, всебічної оцінки доказів та власного переконання. Державний обвинувач діє в межах публічного інтересу, не узгоджуючи свою позицію з думкою потерпілого та його представника. Позиція потерпілого здебільшого грунтується на суб’єктивному сприйнятті ним вчиненого підсудним злочину, а не на законі.

У III РОЗДІЛІ "Процесуальний порядок і строки апеляційного оскарження" для забезпечення свободи апеляційного оскарження обгрунтовується необхідність суттєвого спрощення у КПК України порядку апеляційного оскарження та реального забезпечення суб’єктам оскарження можливості вільного доступу до правосуддя в суді апеляційної інстанції.

У підрозділі 3.1. "Форма та зміст апеляції" дисертанткою робиться висновок, що вимоги до форми і змісту апеляції існували ще з давніх часів, але деякі з них невиправдано обмежували свободу апеляційного оскарження.

Для забезпечення реального доступу особи до правосуддя в апеляційному провадженні обгрунтовується необхідність передбачити у КПК України, крім письмової, і усну форму апеляції для засудженого, виправданого, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та інших осіб, інтересів яких стосується судове рішення, для яких самостійне складання письмової апеляції становить певні труднощі, що може бути пов’язане з фізичними вадами цих осіб тощо. Протокол усної апеляції повинен складатися секретарем судового засідання та підписуватися ним і апелянтом.

Законодавчо визначені вимоги до змісту апеляції підсудного, засудженого, виправданого, потерпілого, цивільного позивача та відповідача, на думку дисертантки, повинні бути максимально спрощені. Недоцільно зазначати у КПК України межі оскарження судового рішення, оскільки це викликає проблемні питання у судовій практиці, які не завжди знаходять вирішення. Якщо апелянт не вказує меж оскарження, то судове рішення слід перевіряти в повному обсязі.

У ст.350 КПК України і у ст.530 Проекту нового КПК не вказана така істотна вимога до апеляції, як наявність підпису апелянта. Підпис апелянта необхідно обов’язково включити окремим пунктом до цих статей.

У підрозділі 3.2. "Порядок і строки подання апеляції" обгрунтовується доцільність запровадження можливості і регламентації порядку подання спільної апеляції особами, які мають право на апеляцію, та можливості приєднання повністю або частково до вже поданих апеляцій інших осіб.

Необхідно запровадити загальний 15 - добовий строк апеляційного оскарження, який повинен починатися, коли справа повністю оформлена головуючим (виготовлено копії судового рішення, протокол судового засідання) і здана до канцелярії суду, що дасть можливість суб’єктам оскарження реалізувати своє право на оскарження рішення суду після ознайомлення з цим рішенням у письмовому вигляді.

Пропонується передбачити процесуальний порядок, який унеможливить вплив суду, рішення якого оскаржується, на вирішення апеляційним судом питання про прийняття чи неприйняття апеляції, залишення її без руху або розгляду. Призначати дату розгляду справи за апеляцією та направляти повідомлення про це має апеляційний суд.

У підрозділі 3.3. "Процесуальні наслідки подання апеляції" аналізуються норми КПК України, в яких визначено наслідки подання апеляції, та вносяться пропозиції щодо їх вдосконалення. Положення ч.1 ст.354 КПК про те, що подання апеляції на вирок, ухвалу чи постанову суду зупиняє набрання ними законної сили, за винятком передбачених у цьому Кодексі випадків, суперечить роз'ясненню п.3 ст.32 КПК про те, що “апеляційний суд - суд, що розглядає справи за апеляціями на вироки, ухвали і постанови суду першої інстанції, які не набрали законної сили". З метою усунення зазначених суперечностей у законодавстві пропонується передбачити перегляд рішень суду першої інстанції, які набирають законної сили одразу після проголошення і якими не закінчується розгляд справи, в порядку окремого оскарження.