Лов\'як О.О. Відшкодування шкоди, завданої громадянинові службовими особами органів внутрішніх справ України

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

            У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, її зв’язок з науковими програмами, планами і темами, визначається об’єкт і предмет, мета і завдання, методологічна основа, емпірична база, окреслюється наукова новизна та основні положення, зазначаються практичне значення одержаних результатів, їх апробація та особистий внесок автора в наукову розробку даної теми.

            Розділ перший “Загальна характеристика правовідносин з відшкодування шкоди, завданої громадянинові службовими особами органів внутрішніх справ” складається з логічно пов’язаних між собою трьох підрозділів і присвячений дослідженню інституту цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану громадянинові службовими особами ОВС, аналізу її специфіки у відношенні до інших видів відповідальності, усвідомленню визначальної ознаки цивільної відповідальності, дослідженню юридичної природи зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої службовою особою органів внутрішніх, їх елементів та стану наукових досліджень стосовно загальних підстав відповідальності за завдану шкоду.

            У підрозділі 1.1. “Поняття та елементи зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої громадянинові службовими особами ОВС” автор зазначає, що в науці цивільного права склалися неоднозначні підходи до усвідомлення та визначення поняття цивільно-правової відповідальності взагалі: обов’язок дати звіт у своїх діях (В.А. Тархов), санкція (О.С. Йоффе, О.Е. Лейст, О.О. Красавчиков), відповідальність, яка виражається у позитивному змісті (С.С. Алексєєв). Також дисертант зазначає, що визначальною ознакою настання цивільно-правової відповідальності у досліджуваних відносинах є обов’язок заподіювача шкоди понести несприятливі наслідки майнового характеру, а відповідно зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої службовою особою органів внутрішніх справ, можна визначити як недоговірні зобов’язання, що виникають внаслідок порушення майнових та особистих немайнових прав, покликані забезпечити найбільш повне відновлення порушених прав за рахунок заподіювача шкоди чи за рахунок інших осіб, на яких законом покладено обов’язок такого відшкодування.

            Зобов’язання з відшкодування шкоди, як і будь-яке відносне зобов’язання, має свою структуру. Елементами цього зобов’язання є: сторони (кредитор і боржник); зміст (права та обов’язки сторін); предмет. Дисертант дійшов висновку про необхідність виділення у цих відносинах такого елемента як мета. Під метою в зобов’язаннях з відшкодування шкоди слід розуміти безпосереднє поновлення майнових прав та інтересів громадян від неправомірно завданої шкоди.

            Окрему увагу відведено юридичному аналізу нормативної бази стосовно регулювання питань цивільно-правової відповідальності у діяльності органів внутрішніх справ. За чинним законодавством при передбаченні відповідальності службових осіб ОВС актуальності набуває питання індивідуалізації покарання
(ст. 61 Конституції України). Принцип індивідуалізації відповідальності знаходить свій вираз у тому, що при визначенні розміру збитків мають враховуватися всі обставини справи, характер діяння, ступінь здійснення винною особою протиправного наміру, ступінь вини, властиві їй індивідуальні риси, мотиви та інше.

            Зазначено, що жодний з проаналізованих нормативних актів стосовно діяльності органів внутрішніх справ не передбачає можливості відшкодування шкоди, завданої правомірними діями. Проте в Законі України “Про оперативно-розшукову діяльність” окреслюються лише окремі аспекти досліджуваного питання. Вказівка про ненастання відповідальності у передбачених цим законом випадках (необхідна оборона, крайня необхідність, професійний ризик, затримання особи, в діях якої є ознаки злочину) не зовсім узгоджується з положеннями Цивільного кодексу України.

            Зважаючи на те, що в ст. 1176 ЦК України закріплено положення про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі певними діями, бездіяльністю або рішеннями відповідного органу, а не службовою особою, дисертант звертає увагу на відмежування особи заподіювача шкоди від особи, яка несе відповідальність за завдання шкоди. При визначенні такого елемента зобов’язання як боржник дисертант констатує, що боржником у досліджуваних відносинах може бути держава в особі її фінансових органів (Держказначейство), опосередковано - орган внутрішніх справ,  а в порядку регресу – службова особа ОВС

            У підрозділі 1.2. “Виникнення і правова природа відносин з відшкодування шкоди, завданої службовими особами ОВС” йдеться про необхідність уніфікованого трактування в законодавстві нашої держави термінів “посадова особа” та “службова особа”, зокрема у відношенні до системи органів внутрішніх справ. Поділяючи думку В.Б. Авер’янова, М.І. Мельника, Т.Л. Оленченко, дисертант визначає службовою особою таку особу, яка в процесі своєї діяльності поширює свої дії на так званих “третіх осіб”, тобто безпосередньо на громадян. Під посадовою особою автор розуміє особу, яка в процесі здійснення своїх владних функцій може поширювати свої дії як на третіх осіб, так і здійснювати внутрішнє керівництво підрозділом органу внутрішніх справ. В окремих випадках статус “посадової особи” і статус “службової особи” в системі ОВС може збігатися. Від чіткого усвідомлення та визначення, в якому статусі перебував працівник органу внутрішніх справ, залежатиме правильна кваліфікація вчиненого діяння та аналіз причин, які спонукали до вчинення такого діяння.

            Враховуючи фактичні дані МВС України, судової практики, публікацій в ЗМІ, з огляду на конкретні випадки вчинення службовими особами ОВС цивільних правопорушень автором окреслені та класифіковані причини їх виникнення.

            Поряд з причинами виникнення таких відносин важливого значення набуває необхідність виявлення правової природи відносин з відшкодування шкоди, завданої громадянинові службовими особами ОВС України, оскільки в літературі з цього питання мають місце різні трактування. Дисертант не погоджується з думкою таких вчених як Б.Т. Безлепкін, А.М. Ларін, Л.А. Прокудіна, які вважають, що досліджувані відносини здебільшого мають кримінально-процесуальну природу, і норми права, які регламентують дане відшкодування, повинні відображатися в кримінально-процесуальному законодавстві.

            Автором ретельно проаналізовані основні характерні особливості предмета і методу цивільного права з майновими відносинами з відшкодування шкоди, завданої громадянинові службовими особами ОВС, та зроблені висновки про:

            - доцільність відокремленого розуміння відносин з відшкодування шкоди, завданої громадянинові процесуальною діяльністю службових осіб ОВС, та відносин з відшкодування шкоди, пов’язаних з іншою оперативно-службовою діяльністю ОВС;

            - відповідність відносин з відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними процесуальними діями службових осіб ОВС України, предмету цивільного права;

            - цивілістичну природу відносин з відшкодування шкоди потерпілому, яка полягає в тому, що в розглянутих випадках наявна незаконна або протиправна дія заподіювача;

            - покладення на державу відшкодування шкоди, завданої громадянинові процесуальною діяльністю службових осіб ОВС, чим у більшій мірі здійснюється захист порушених прав громадянина.

            У підрозділі 1.3. “Співвідношення цивільно-правового захисту порушеного права і відповідальності за завдану шкоду” зосереджено увагу на розумінні правового захисту, куди входять заходи не тільки правового, але й економічного, політичного, організаційного та іншого характеру, спрямовані на створення необхідних умов для здійснення суб’єктивних прав. Поряд з таким широким визначенням, захист використовується і в вузькому розумінні. В цьому випадку в нього входять лише ті заходи цивільно-правового впливу, які спрямовані на відновлення, визнання цивільних прав і захист інтересів при їх порушенні чи оспорюванні.

При дослідженні способів цивільно-правового захисту і форм цивільно-правової відповідальності через призму діяльності службових осіб ОВС автор дійшов висновку, що:

            - відшкодування збитків як спосіб захисту порушених прав у відносинах завдання шкоди службовими особами ОВС виникає у громадян і юридичних осіб із самого факту порушення права чи інтересу, тобто незалежно від того, чи є вказівка в тій чи іншій нормі ЦК України про таке право. Такий стан речей свідчить, що відшкодування збитків носить універсальний характер;

            - досліджувані відносини за своєю сутністю є недоговірними, а відповідно відшкодування збитків здійснюється у повному обсязі;

            - відшкодування завданих збитків носить додатковий обтяжливий характер для винної особи і, отже, є формою цивільно-правової відповідальності.

            Крім цих положень, які свідчать, що відшкодування збитків у досліджуваних відносинах є формою цивільно-правової відповідальності, дисертант припускає можливість визначення відшкодування збитків як способу захисту порушеного права у діяльності Державної служби охорони МВС України.

            Розділ другий “Підстави виникнення правовідносин з відшкодування шкоди, завданої громадянинові службовими особами органів внутрішніх справ” складається з чотирьох підрозділів, які спрямовані на усвідомлення сутності складу цивільного правопорушення при співвідношенні загальних та спеціальних умов у відносинах з заподіяння шкоди службовими особами ОВС.

            У підрозділі 2.1. “Співвідношення загальних і спеціальних норм, що регулюють відносини з відшкодування громадянинові шкоди, завданої діями службових осіб ОВС” звертається увага на загальні підстави відповідальності за завдання шкоди, а саме: вимога про відшкодування шкоди буде правомірною за наявності, по-перше, майнової шкоди; по-друге, дії, рішення, бездіяльність, якими завдано шкоди, є неправомірними; по-третє, якщо між неправомірними діями, рішеннями, бездіяльністю і шкодою існує причинний зв’язок; по-четверте, якщо поведінка заподіювача шкоди є винною.

            Дисертант зазначає про необхідність усвідомлення відмінностей між підставами та умовами цивільно-правової відповідальності. Не поділяючи думки таких науковців як М. Сібілов, М.І. Брагінський, В.В. Вітрянський, В.Т. Смирнов, К.К. Яічков, І.А. Тактаєв про те, що підставою цивільно-правової відповідальності взагалі є порушення суб’єктивного цивільного права, автор підтримує точку зору О.В. Дзери, Д.В. Бобрової, що юридичною підставою відповідальності є закон, а фактичною - склад цивільного правопорушення.

            У дисертації автор виокремлює відносини, пов’язані з процесуальною діяльністю ОВС (ст. 1176 ЦК України), і на основі аналізу нормативної бази робить висновок про те, що, окрім загальних підстав цивільно-правової відповідальності, є й спеціальні підстави: а) об’єкт захисту – особиста свобода громадянина; б) завдання шкоди в процесі реалізації владних повноважень, характер дій службової особи, відсутність вини; в) суб’єкт відповідальності – держава (Державне казначейство); г) спеціальний порядок визначення завданої шкоди.

            Погоджуючись із думкою, що, беручи на себе відповідальність за безвинні дії органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, держава усвідомлює свою вину за порушення конституційних прав громадян, але сама по собі така діяльність є корисною і необхідною для суспільства, від неї не можна відмовитись. Дисертант зазначає, що кожний факт такої відповідальності є сигналом для проведення заходів, спрямованих на зміцнення законності в діяльності цих органів.

            Автор аналізує відносини, пов’язані з виконанням оперативно-службової діяльності, тобто іншу діяльність не процесуального спрямування, в якій також знаходять своє відображення спеціальні норми: а) особливий суб’єкт відповідальності; б) завдання шкоди в процесі реалізації владних повноважень; в) характер дій службової особи. Специфіка даної відповідальності (ст. 1172 ЦК України) проявляється в тому, що заподіювач шкоди, по-перше, має особливе правове становище – він перебуває в службових відносинах з певною організацією, тому необхідно встановити, що шкода, завдана службовою особою саме цієї організації, а не іншою особою; по-друге, він наділений цією організацією певними повноваженнями, характер яких проявляється видом виконуваних обов’язків при завданні шкоди.

            Залежно від такого розмежування, поєднання загальних і спеціальних норм цивільно-правової відповідальності у відносинах процесуального і не процесуального характеру, визначається суб’єкт відповідальності. У першому випадку це держава, у другому – організація, де працює службова особа ОВС.

            У підрозділі 2.2. “Протиправність і причинний зв’язок як підстави відповідальності” з’ясовується, що виникнення зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої діями службових осіб ОВС України, пов’язується з неправомірністю дій цих службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. За порушенням норми цивільного права стоїть порушення суб’єктивного права потерпілої особи. Правомірними діями особа здійснює своє право, неправомірними - порушує право інших осіб. За таких умов автор наголошує на необхідності розрізняти протиправні та незаконні дії службових осіб ОВС. Протиправність є дещо ширшим поняттям, що включає в себе норми не тільки писаного права, а й природного. Протиправними є дії, які порушують норми права і суб’єктивні права громадян, а незаконними – ті, що порушують норму закону чи підзаконного акта. Зважаючи на те, що в нормі права неможливо перерахувати всі можливі варіанти незаконних дій службових осіб правоохоронних органів, вирішення цього питання слід здійснювати з урахуванням положень кримінального та адміністративного законодавства, де встановлюється відповідальність службових осіб ОВС. Такий підхід дає можливість розглядати такі випадки завдання шкоди у діяльності службових осіб ОВС, які не передбачені ЦК України: випадки затримання злочинця, випадки завдання шкоди у стані професійного ризику; випадки виконання спеціального завдання для попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи.

            Відповідальність за шкоду, завдану громадянинові службовими особами ОВС України, настає за наявності необхідного причинно-наслідкового зв’язку між діями службових осіб і наслідками, що настали. При вирішенні питання про наявність причинного зв’язку при завданні шкоди представником органу внутрішніх справ слід враховувати наявність обставин різного характеру (місце, час, наявність зброї у правопорушника тощо).

            У підрозділі 2.3. “Шкода як підстава відповідальності” аналізуються норми Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року, згідно з яким збитки поділяються на два види – “реальні збитки” та “упущена вигода”. Автор дисертації звертає увагу на своєрідність ознак характеру шкоди, завданої громадянинові процесуальними діями службових осіб ОВС України. По-перше, не всяка шкода, завдана незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, підлягає відшкодуванню, а лише ті її види, які передбачені Законом України від 1 грудня 1994 року. По-друге, завдана шкода відшкодовується державою, а не правоохоронними органами. Враховуючи, що не всяка шкода підлягає відшкодуванню, не можна вести мову про її відшкодування у повному обсязі. Тому вноситься пропозиція щодо надання потерпілому можливості звернутися до суду з позовом про захист своїх порушених прав.

            Робиться висновок про те, що, на відміну від Закону України від 1 грудня 1994 року, ЦК не встановлює ні мінімального, ні максимального розміру відшкодування моральної (немайнової) шкоди, а тільки вказує, що при визначенні розміру враховуються вимоги розумності та справедливості.

            У підрозділі 2.4. “Особливості вини як суб’єктивної підстави відповідальності” автор визначає, що відшкодування шкоди настає за наявності вини особи, але майновий характер відносин, урегульованих цивільним правом на основі еквівалентності, визначив можливість і необхідність зробити виняток з загального правила, адже, встановлюючи відповідальність незалежно від вини, законодавець виходить, насамперед, з необхідності максимальної охорони прав та інтересів потерпілого. Такими винятками є дії, передбачені ст. 1176 ЦК України. Відповідальність незалежно від вини викликана особливостями діяльності цих органів і їх осіб, при якій можливе виникнення шкоди з причин, що не залежать від них. Водночас, ведучи мову про можливість відшкодування шкоди потерпілому незалежно від вини службових осіб правоохоронних органів, не слід вважати, що вина у цьому випадку взагалі не повинна встановлюватися, тим більше, що відшкодування проводиться за рахунок державних коштів.

            Розділ третій “Відшкодування шкоди, завданої громадянинові правомірними діями службових осіб органів внутрішніх справ” складається з трьох підрозділів, які стосуються випадків правомірного завдання шкоди особі за участю службових осіб ОВС.

            У підрозділі 3.1. “Відшкодування шкоди, завданої громадянинові при здійсненні реквізиції за участю службових осіб ОВС” наголошується, що лише ЦК України чи відповідний закон передбачає можливість відшкодування шкоди завданої правомірно. Здобувач зазначає, що за загальним правилом до спеціальних деліктів не можна відносити зобов’язання, які виникають унаслідок завдання шкоди правомірними діями, адже делікт - це правопорушення, а в даному випадку правопорушення відсутнє. Проте дані зобов’язання мають свою специфіку і належать до спеціальних зобов’язань з відшкодування шкоди.

            Автор зазначає, що одним зі способів завдання майнової шкоди правомірно, а також способом припинення права власності фізичної чи юридичної особи за наявності визначених в законі підстав та умов є реквізиція.

            Враховуючи ту обставину, що настання реквізиції можливе лише за умов виникнення надзвичайних подій, локалізацією яких, поряд з іншими службами, займаються і ОВС, то відповідно і відшкодування завданої шкоди, а також мінімізація несприятливих наслідків майнового характеру залежить від сукупності об’єктивних чинників. Неприпустимим є перевищення особами, які беруть участь у підтриманні режиму надзвичайного стану, своїх повноважень, так само, як і неправомірне застосування сили при виконанні обов’язків з охорони громадського порядку.

            Враховуючи, що відповідно до ст. 64 Конституції України та ст. 353 ЦК України цивільні права та інтереси, які охороняються законом, не підлягають обмеженню у період надзвичайного чи воєнного часу, дисертант зазначає, що правове регулювання відносин ОВС в умовах надзвичайних обставин, в тому числі і при здійсненні реквізиції, ускладнюється низкою об’єктивних обставин, які, на думку автора, є основними чинниками виникнення відносин з відшкодування шкоди, а саме: 1. Множинність та розрізненість джерел правового забезпечення управління ОВС в умовах конфлікту (конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне, трудове та інші галузі права); відсутність, за винятком загальних положень, норм, які б регулювали управління ОВС в умовах певного конфлікту, що призводить до численних запитань, труднощів у практичній діяльності. 2. Особливість формування структури системи управління ОВС, а також порядок побудови і механізму функціонування ОВС в умовах певного виду конфлікту. 3. Окремі закони, розпорядження Уряду і МВС друкуються обмеженим тиражем і у більшості випадків до підрозділів ОВС не доходять. 4. Пошук необхідних керівникові нормативних вказівок і положень за усім масивом нормативних актів забирає певний час, значні зусилля і в зоні конфлікту практично неможливий. 5. Керівники підрозділів ОВС в умовах конфлікту переважно керуються командами “згори” (якщо вони надходять) і здоровим глуздом, інтересами тих або інших працівників, громадян, ніж нормативними документами. 

            У підрозділі 3.2. “Відшкодування шкоди, завданої громадянинові діями службових осіб ОВС у випадках крайньої необхідності” аналізуються положення про те, що крайня необхідність має місце в тих випадках, коли особа завдає шкоду інтересам, які охороняються законом, якщо за обставин, що склалися, відвернути небезпеку іншим шляхом неможливо.

            Особливістю досліджуваного виду зобов’язань є те, що такі дії визнаються суспільно корисними і правомірними, але на особу покладається обов’язок її відшкодування. Законодавець наділяє особу, яка завдала шкоди, правом зворотної вимоги до третьої особи, в інтересах якої вона діяла, а також правом покласти обов’язок відшкодування на третю особу, звільнити від відшкодування шкоди повністю або частково.

            При дослідженні інституту крайньої необхідності дисертант звертає увагу на те, що ст. 1171 ЦК України передбачає відшкодування шкоди завданої правам та інтересам особи, відшкодування збитків як форми цивільно-правової відповідальності, передбаченої в статтях 22, 23 ЦК України, можливої лише при порушенні прав, а про інтерес тут не йдеться. Вирішення цього питання автор пропонує шляхом удосконалення законодавчої бази. За таких умов автором пропонується в ЦК України розширити випадки, при яких передбачити можливість правомірного завдання шкоди. Ці випадки, на думку дисертанта, мають подібні риси з інститутом крайньої необхідності, але, за наявності специфіки, потребують чіткого визначення. До них слід віднести: а) згоду особи, життя чи здоров’я якої ставиться під загрозу у процесі виконання професійних чи службових обов’язків; б) професійний ризик (виправданий ризик); в) виконання спеціального завдання для попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи; г) затримання злочинця.