Ременяк С.Я. Відшкодування шкоди, завданої малолітніми особами за цивільним законодавством України

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, її зв’язок з науковою тематикою Одеської національної юридичної академії, сформульовано мету і завдання дослідження, визначено об’єкт, предмет і використані методи дослідження, викладено наукову новизну і основні положення, що виносяться на захист, висвітлено практичне значення отриманих результатів, їхня апробація.

У розділі першому “Огляд літератури і методологічні засади дослідження”, що складається з двох підрозділів, проведено аналіз літератури за темою і виявлено особливості правосуб’єктності малолітніх як методологічна основа відшкодування завданої ними шкоди.

У підрозділі 1.1. “Огляд літератури та вибір напрямків дослідження” розглянуто основні етапи у розвитку наукових досліджень зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди малолітніми.

По-перше, зроблено екскурс у історію питання звільнення малолітніх правопорушників від відповідальності. Навіть побіжний аналіз історичного минулого малолітніх правопорушників дозволив автору дійти висновку про те, що до них застосовувалися жорсткі і несправедливі засоби. Це пов’язано з низкою чинників: 1) у юриспруденції тих часів не існувало правового поняття дитинства як періоду життя людини, що потребував особливого захисту; 2) як наслідок цього, в правових актах відсутні юридичні правила спеціального захисту дітей і підлітків в суді. З точки зору правників діти були дорослими. І лише у римському праві поступово формуються інші підходи до вирішення цього питання. Так, саме у Римі було запроваджено доктрину держави-батька (parens patriae), відповідно до якої держава оголошується вищим опікуном дитини.

Корінний злам наступив лише наприкінці XIX ст. і завершився створенням спеціального суду у справах неповнолітніх 2 липня 1899 р. в Чикаго (штат Іллінойс, США). Перший суд у справах неповнолітніх в Росії

був відкритий в С.-Петербурзі 22 січня 1910 р. Надалі і дореволюційне і радянське цивільне право розвивали відповідні положення стосовно захисту прав малолітніх у межах деліктних зобов’язань. На підставі аналізу цивільного законодавства різних часів автором робиться висновок про те, що сучасне цивільне право України відновлює і розвиває приватноправові традиції, що ґрунтуються на положеннях римського права з врахуванням сучасного світового досвіду.

По-друге, на підставі “предметного” критерію, наукові праці, піддані аналізу, згруповані таким чином: 1) праці, що стосуються загальної характеристики правовідносин по відшкодуванню шкоди; 2) праці, що стосуються питань відшкодування шкоди, завданої малолітніми особами.

Особливу увагу приділено автором аналізу наукових праць, спеціально присвячених розгляду різних аспектів відшкодування шкоди взагалі і завданої малолітніми особами, зокрема. При цьому розглядалися також ті праці, які спеціально присвячені деліктним зобов’язанням та питанням відшкодування шкоди, передусім, видані українською та російською мовами. На підставі проведеного аналізу зроблено висновок про те, що питання про поняття зобов’язань із відшкодування шкоди є суперечливим, і досі викликає дискусії в юридичній літературі. Крім цього, попри значну увагу науковців до означеної проблеми, значна кількість питань усе ще залишається недослідженою. Оцінюючи значення вказаних праць з точки зору встановлення ступеню вивчення проблеми, що є предметом даного дисертаційного дослідження, зазначається, що в українській загальнотеоретичній та галузевій правовій літературі особливості деліктних зобов’язань, пов’язаних із заподіянням шкоди малолітніми особами взагалі не розглядалися.

У підрозділі 1.2. “Особливості правосуб’єктності малолітніх, як методологічна основа визначення відшкодування завданої ними шкоди” аналізуються особливості правосуб’єктності зазначеної категорії осіб. З цією метою автором досліджено питання співвідношення таких понять, що використовуються у юридичній літературі і нормативно-правових актах, як “малолітній”, “неповнолітній”, “дитина”.

В результаті проведеного дослідження запропоновано у зв’язку із відсутністю в національному законодавстві єдиного визначення поняття “малолітня особа” внести відповідні зміни до нормативно-правових актів, які стосуються малолітніх, або, навіть, згадують їх, та вважати малолітньою особою згідно із Цивільним кодексом України особу віком до 14 років. Крім цього, пропонується чітко окреслити етапи неповноліття (особи віком до 18 років) та систематизувати їх в єдиному кодифікованому нормативно-правовому акті, який матиме універсальний характер.

Дослідженню піддано також основні положення такого спірного поняття, як правосуб’єктність, та його елементи, співвідношення категорії правосуб’єктності з такими поняттями, як “правоздатність”, “дієздатність”, внаслідок чого сформульоване поняття правосуб’єктності як передумови участі малолітніх осіб у цивільних правовідносинах і цивільному обороті.

Досліджуючи особливості правового статусу малолітніх осіб в майнових відносинах, автор акцентує увагу на тому, що права, якими наділені малолітні як учасники цивільних відносин, виникають вже від народження, разом з тим, набувати та розпоряджатися деякими своїми правами малолітні особи можуть лише після досягнення певного віку, наприклад, право займатися підприємницькою діяльністю може наставати після досягнення 16-річного віку і надання повної цивільної дієздатності.

У розділі другому “Загальна характеристика зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди малолітніми”, який складається з двох підрозділів, визначається місце зазначених зобов’язань з відшкодування шкоди у загальній системі зобов’язань та аналізуються суб’єкти зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.

Підрозділ 2.1. “Місце в системі зобов’язань” присвячений визначенню характерних рис зобов’язань із відшкодування шкоди як таких, оскільки від встановлення цих обставин залежить визначення їхнього місця у системі зобов’язань взагалі, визначення сутності деліктів та їхнього правового значення, а відтак визначення шляхів та напрямку захисту за їх допомогою цивільних прав та інтересів малолітніх. З цією метою автор дослідив походження деліктних зобов’язань та обставини, що тим чи іншим чином вплинули на цей інститут цивільного права України. Ним зроблено висновок, що ноксальна відповідальність paterfamilias за шкоду, заподіяну його підвладними дітьми і рабами, закріплена у Законі ХІІ таблиць, є підгрунтям ідеї відповідальності однієї особи за дії іншої, яку було з часом покладено в основу визначення засад відшкодування шкоди, завданої малолітніми, недієздатними тощо. Детальному аналізу піддано підстави виникнення зобов’язань з відшкодування шкоди, відмінності між зобов’язанням відшкодувати шкоду (збитки), що виникли у договірних відносинах при їх порушенні, та деліктними зобов’язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди іншій особі.

У підрозділі 2.2. “Суб’єкти зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди” аналізується така характеристика суб’єктів зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, як деліктоздатність. В процесі дослідження зазначена категорія співставляється з такими поняттями, як осудність та недієздатність. Аналізу піддано принцип індивідуалізації юридичної відповідальності і його дотримання при відшкодуванні шкоди, завданої малолітніми, їх батьками або іншими особами. Аналіз цивільного

законодавства дозволив автору дійти висновку, що твердження про те, що батьки, не будучи безпосередньо заподіювачами шкоди, зобов’язані відшкодувати її, випливає не з конкретної норми ЦК, а з теоретичних розробок з цієї проблеми. Так, ЦК України містить норму, відповідно до якої якщо шкода завдана фізичною особою, яка не могла розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними у зв’язку з психічним розладом або недоумством, обов’язок відшкодувати шкоду може бути покладений судом на тих, хто з нею проживають, в тому числі працездатних батьків, що знали про її психічний стан, але не вжили заходів щодо запобігання шкоді. При цьому законодавець не виокремлює суб’єктом вказаних відносин конкретно малолітню особу. Однак із змісту цієї статті такою фізичною особою може бути як малолітня особа, так і повнолітня, але обмежена в цивільній дієздатності або визнана судом недієздатною. Таким чином, цивільний закон містить конкретну норму стосовно неналежного виконання батьківського обов’язку щодо нагляду. Це дає автору підстави стверджувати, що положення ст. 1186 ЦК України відносяться також до досліджуваного питання. Крім цього, оскільки ст. 1178 ЦК України є санкцією за неналежне виконання батьківських обов’язків, що становлять зміст сімейних правовідносин, при вирішенні питання про суб’єкта відповідальності за завдану малолітніми шкоду, особливе значення відіграють норми СК України.

Автором досліджено також питання про те, які особи визнаються батьками; хто виступає особами, які замінюють батьків; який правовий статус осіб, які замінюють батьків; є фактичними вихователями тощо і чи несуть відповідальність такі особи за правопорушення, вчинені малолітніми дітьми. Внаслідок проведеного дослідження автором пропонується внесення змін до ст. 1178 ЦК України.

Розділ третій “Підстави (умови) виникнення зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди малолітніми”, який складається з п’яти підрозділів, присвячений загальній характеристиці підстав виникнення зобов’язань з відшкодування шкоди і аналізу окремих елементів.

У підрозділі 3.1. “Загальна характеристика підстав виникнення зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди” автором аналізується поняття “підстав” та “умов” відповідальності, їх співвідношення та зміст. При цьому “підставою” визнається юридичний факт, що породжує виникнення відповідних правовідносин, їх зміну або припинення. Умовами деліктної відповідальності називаються необхідні юридичні ознаки, які властиві певним конкретним підставам і без яких не можуть виникати чи змінюватися відповідні правовідносини. Враховуючи

те, що законодавець умови деліктної відповідальності поділяє на дві окремі групи: загальні та спеціальні, проаналізовані ці групи умов.

При дослідженні умов цивільно-правової відповідальності автором зазначається, що в літературі названі умови іноді розглядаються в іншому аспекті: шкода, протиправність, причинний зв’язок та вина називають юридичними фактами, що є елементами фактичного складу. Існує також думка, що умови цивільно-правової відповідальності та елементи юридичного факту – тотожні поняття. Автор під “складом цивільного правопорушення” пропонує розуміти систему (зміст) цивільного правопорушення, що має значення для кваліфікації делікту та покладення відповідальності за заподіяння шкоди. Проаналізовано теорії, що склалися у літературі стосовно значення вини для цивільно-правової відповідальності. При розгляді підстав відповідальності батьків (осіб, які їх замінюють) за шкоду, завдану малолітніми, автором робиться висновок про те, що тут ми маємо справу з двома правопорушеннями. Перше правопорушення скоїли малолітні діти, завдавши шкоди, інше – допустили батьки цих дітей (особи, що їх замінюють), не виховуючи їх належним чином і не здійснюючи за ними належного нагляду. При цьому цивільна відповідальність батьків (осіб, що їх замінюють) може настати, якщо в наявності результат неправильного, протиправного виховання у вигляді майнової шкоди, завданої малолітніми. Однак, це не означає, що батьки (особи, що їх замінюють) відповідають за “чужі” дії. Аналіз ст. 1178 ЦК України дозволяє зробити висновок про те, що цивільна відповідальність батьків (осіб, що їх замінюють) настає за їх власну протиправну винну поведінку. Правопорушення батьків (осіб, що їх замінюють) причинно пов’язане з правопорушенням дітей, а отже й із заподіянням шкоди. Таким чином, підставою притягнення батьків (осіб, що їх замінюють) до цивільної відповідальності за правопорушення, вчинені малолітніми дітьми, виступає їх власне правопорушення, під яким слід розуміти винне, протиправне невиконання покладених на них законом обов’язків по належному вихованню дітей та нагляду за ними.

Підрозділ 3.2. “Протиправність поведінки батьків (осіб, що їх замінюють)” присвячено такій умові виникнення зобов’язань внаслідок заподіяння шкоди, як протиправність. На думку автора, основною ознакою, яка характеризує протиправність діяння, в тому числі протиправність поведінки батьків (осіб, які їх замінюють) є невиконання ними встановлених законом юридичних обов’язків, зокрема, нагляду за дітьми. Під наглядом за дітьми слід розуміти не тільки спостереження за конкретними діями, поведінкою дитини та захист її від усяких негараздів, але й виховання дитини взагалі При цьому нагляд батьків за дітьми пропонується диференціювати в залежності від їх віку. Аналіз чинного законодавства

дозволив дійти висновку про те, що відповідальність за шкоду, завдану малолітніми, несуть також і інші особи. Так, відповідно до ч. 2 ст. 1178 ЦК України встановлюється відповідальність освітніх, виховних і інших установ за шкоду, заподіяну малолітнім в той час, коли він перебував під їх наглядом. При цьому покладати відповідальність тільки на освітні установи представляється несправедливим. Батьки юридично зобов’язані виховувати дітей, і часто спричинення шкоди обумовлене не тільки неналежним здійсненням нагляду, але й неналежним вихованням. Тому пропонується доповнити п. 2 ст. 1178 ЦК України положенням про можливість змішаної дольової відповідальності освітніх установ і законних представників. Про солідарну відповідальність говорити в даному випадку не можна, оскільки вказані суб’єкти, відповідаючи за свою провину, не є при цьому співзаподіювачами шкоди. Протиправність поведінки, що обумовлює відповідальність освітніх установ, на думку автора, включає не лише неналежне здійснення нагляду, про яке йдеться у ЦК, але й неналежно організований виховний процес. Оскільки протиправна поведінка завжди проявляється у конкретних формах, формами протиправної поведінки визначені протиправна дія та протиправна бездіяльність. Проаналізовані необхідні умови визнання бездіяльності протиправною. В зв’язку з цим аналізу піддано такі категорії, як право батьків на особисте виховання своїх дітей та забезпечення прав малолітньої особи. Оскільки з поняттям протиправності пов’язане також поняття “зловживання батьківськими правами”, воно піддане детальному дослідженню, внаслідок чого пропонується встановити чіткі критерії визнання поведінки батьків (осіб, які їх замінюють) зловживанням своїми правами: протиправність, яка виражається у використанні прав всупереч інтересам дитини; вину; а також шкоду або створення загрози заподіяння шкоди. Пропонується також “відродити” в СК України норму, яка б передбачала позбавлення батьківських прав у випадку зловживання батьківськими правами.

У підрозділі 3.3. “Визначення шкоди як підстави відповідальності батьків” основну увагу приділено аналізу зазначеної категорії та її специфіки у досліджуваних відносинах. Враховуючи те, що поняття шкоди не є однозначним і чітко визначеним, автором проаналізовано її поняття у широкому та вузькому значеннях, а також існуючий у літературі поділ на соціальну, юридичну і фактичну шкоду. При цьому зазначається, що поділ шкоди на соціальну, юридичну і фактичну є умовним, так званою “науковою абстракцією”, що спрямована на більш детальне з’ясування правової природи наслідків цивільного правопорушення. В дійсності, співвідношення соціальної та юридичної шкоди проявляється як співвідношення змісту і форми. Соціальна шкода, щоби мати правове значення, повинна прийняти юридичну форму. Що стосується фактичної

шкоди, то в цивільному праві вона має значення лише як можлива форма прояву соціальної шкоди. Визначення шкоди як підстави цивільно-правової відповідальності батьків залежить від “механізму порушення об’єкта охорони”. Правопорушенням малолітнього завдається шкода, яка безпосередньо впливає на немайнові та майнові блага третіх осіб (потерпілих). В даному випадку, умовою цивільної відповідальності батьків є фактична шкода, завдана правопорушенням їхньої дитини. На погляд автора, бездіяльність, в тому числі бездіяльність батьків (інших, вказаних в ст. 1178 ЦК України осіб) щодо виховання дитини та нагляду за нею, також завдає шкоди. Отже, батьки (інші, вказані в ст. 1178 ЦК України особи) притягаються до цивільно-правової відповідальності, якщо шкода стала результатом протиправних дій малолітньої особи, а дії малолітнього, в свою чергу, є результатом неналежного виховання або неналежного нагляду за ним. Шкода, яка завдається протиправними діями дітей, є прямим наслідком бездіяльності батьків (інших, вказаних в ст. 1178 ЦК України осіб).

Підрозділ 3.4. “Причинний зв’язок” присвячений дослідженню категорії причинного зв’язку у правовідносинах, що аналізуються. При цьому, аналізуючи такі категорії, як “причина” і “наслідок”, їхню послідовність у часі і взаємообумовленість, автор доходить висновку, що причинний зв’язок між поведінкою людини і результатом, який настав, набуває правового значення лише за умови, що ця поведінка викликала дійсність результату або створила конкретну можливість його настання. Таким чином, для настання відповідальності батьків достатньо встановити, що своєю поведінкою батьки створили реальну (конкретну) можливість скоєння малолітньою дитиною правопорушення (об’єктивно-протиправного діяння). В даному випадку авторська позиція є близькою до теорії непрямого причинного зв’язку. Відповідальність батьків за завдану шкоду їхніми малолітніми дітьми може настати, якщо згідно з умовами цивільно-правового регулювання вони не доведуть, що шкода настала не з їхньої вини, тобто якщо вони не доведуть в тому числі і те, що їх поведінка причинно пов’язана з діями дітей, внаслідок яких завдано шкоди. Таким чином, особливість причинного зв’язку як умови цивільно-правової відповідальності батьків вбачається в існуванні двох ланок причинного зв’язку: між поведінкою малолітнього і майновою шкодою та між поведінкою батьків і поведінкою дітей. Причинний зв’язок між невиконанням батьками своїх обов’язків (зловживання батьківськими правами) та заподіянням шкоди суспільним інтересам з боку малолітніх є опосередкованим.

У підрозділі 3.5. “Вина як елемент суб’єктивної сторони правопорушення батьків” автор притримується позиції, відповідно до якої вина є необхідним елементом складу правопорушення і характеризується

тим, що особа усвідомлювала протиправність своєї поведінки, передбачала або повинна була передбачити настання шкідливого результату, бажала його настання або відносилась до нього байдуже. Вважаючи, що в основі цивільно-правової відповідальності батьків (осіб, які їх замінюють) лежить винне порушення ними обов’язків, що витікають із сімейно-правових зв’язків з малолітніми, основну увагу автор приділяє дослідженню змісту вини батьків. Вина батьків (осіб, які їх замінюють), які відповідають за шкоду, завдану малолітніми, визначається як нездійснення належного нагляду за малолітніми, а також безвідповідальне ставлення до їх виховання або неправомірне використання своїх прав щодо дітей, результатом чого є неправильна поведінка дітей, яка спричинила шкоду. Крім того, на думку автора, батьки повинні притягатися до відповідальності й тоді, коли малолітні діти завдали шкоди внаслідок неналежного виконання або невиконання батьками своїх обов’язків щодо їх утримання. Вина батьків, у більшості випадків, виступає у формі необережності, хоча у цивільному праві форма вини не має суттєвого значення, оскільки винно завдані збитки мають бути відшкодовані в повному обсязі (ст. 1166 ЦК). Тобто для цивільно-правової відповідальності достатня будь-яка форма вини.

Проте вина батьків може бути відсутньою, якщо попри намагання, вони виявилися безпорадними вихователями, зокрема, за наявності більш сильного впливу на їх дитину інших осіб. Крім цього, до обставин, що виключають вину батьків в неналежному вихованні дітей, слід відносити такі, за яких батьки об’єктивно не могли виконувати обов’язок по вихованню, наприклад, важка хвороба, тривале відрядження, збіг складних життєвих обставин, в силу яких вони не могли виховувати своїх дітей. Автор вважає за доцільне запровадити в цивільному законодавстві норми, згідно з якими батьки (особи, які їх замінюють) в залежності від їх вини крім відшкодування ними завданої правопорушенням малолітнього шкоди, повинні в окремому порядку матеріально відповідати за свою протиправну та винну поведінку щодо малолітнього.