Туляков В.О. Вчення про жертву злочину: соціально-правові основи

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

Розділ  перший "Вступ у віктимологію" складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. "Філософсько-методологічні передумови виникнення віктимології" відзначається, що віктимологія – порівняно молодий науковий напрямок. На відміну від класичних дисциплін кримінального профілю, історія формування яких обчислюється століттями, основи віктимології як системи наукових знань про жертву злочину (а пізніше й інших соціально небезпечних явищ) почали створюватися тільки в другій половині ХХ століття.

У дисертації аналізуються теоретичні і прикладні підходи до осмислення  вивчення жертв злочинів і робиться висновок про те, що необхідність оформлення віктимології в самостійний науковий напрямок диктувалася логікою розвитку історичного процесу. Так, соціальні і політичні зміни у світі після Другої світової війни, руйнування традиційних інститутів соціальної солідарності і взаємодопомоги завдяки процесам урбанізації і міграції; зміна ролі родини в післявоєнному суспільстві;   скорочення фінансування схем соціальної допомоги, зростання безробіття;  зниження гарантованих законом можливостей особистості для відшкодування збитку від віктимізації; обмеженість класичних схем профілактики злочинів, спрямованих винятково на припинення, нейтралізацію кримінальної активності злочинця, - визначили насущну потребу у формуванні нового  наукового напрямку, яким і стала віктимологія. Саме завдяки впровадженню віктимологичних ідей здійснювалося поліпшення доступу жертв злочинів до системи кримінального правосуддя і справедливого поводження з ними, а також створення спеціальних програм допомоги, реституції і компенсації потерпілим від  злочинів, що сприяли кооперації громадян із системою політичної влади, розширенню демократичних основ керування суспільством. 

Логіка формування віктимології як самостійного наукового напрямку диктувалася також операціональними цілями кримінологічних досліджень: визначити причини злочину і злочинності та розробити порівняно ефективні для забезпечення особистої і суспільної безпеки принципи контролю над злочинністю. Відомо, що наріжним каменем більшості сучасних кримінологічних концепцій є твердження про те, що дослідження злочину і злочинності неможливе без характеристики і розуміння трьох основних компонентів, аналізованих на різних рівнях соціального і наукового узагальнення: злочину (злочинності);  злочинця (злочинців);  його жертви (жертв). Усвідомлення факту значимості аналізу інтеракції жертви і злочинців дозволяє говорити не стільки про конфлікт між злочинцем і його жертвою, скільки про взаємозалежність, визначену однопорядковість зазначених типів особистості, наявність системних, гомеостатичних зв'язків між ними. У роботі аналізуються методологічні основи співвідношення стійкості і неврівноваженості соціальних відхилень і їхніх носіїв у рамках самоорганізації людської діяльності на різних рівнях соціального узагальнення.

Аналіз проблеми гомеостазу девіантності привів дисертанта до висновку про необхідність припинення об'єктивно існуючих спроб дистанціюватися від жертви при вивченні її взаємовідносин зі злочинцем, обмежуючи це лише описом місця і ролі жертви в механізмі злочинної поведінки. Розгляд проблеми взаємодії "злочинець-жертва" не тільки на індивідуальному рівні, але і на рівні малих груп та і суспільства в цілому, дозволяє побачити нові структурні зв'язки і закономірності між різними проявами девіантної поведінки, теоретично обґрунтувати напрямки лібералізації соціального контролю, що підвищують ефективність профілактики злочинності. І віктимність, і злочинна поведінка особистості породжуються антагонізмом між рівнями визнання (соціальний аспект), можливостей  (психічний аспект) і домагань (моральний, духовний аспект), і на масовому рівні відображують різні прояви існування девіантності як соціальної форми. Предмет кримінології - злочинність, предмет віктимології - активність жертв соціально небезпечних проявів, відносно самостійна і дистанційована від інших видів соціальних девіацій.

На думку автора, сьогодні віктимологія в цілому формується як приватна самостійна соціологічна теорія, що маєть на меті наукове вивчення жертв соціально небезпечних діянь, процесів, причин і наслідків перетворення людини (спільності) в жертву девіації і мір поводження з такими жертвами. Віктимологія у цілому, поряд з розробкою заходів для підвищення безпеки і корекції поведінки потенційних жертв, може виконувати для кримінології функцію одного з відносно самостійних джерел побудови наукового знання. Це очевидно, оскільки, вивчаючи розмаїтість особистих і поведінкових характеристик жертв, віктимологія також пізнає особливі характеристики індивідуальної і масової форм прояву девіантності, що пов'язана зі злочином і злочинністю "одним ланцюгом". У цьому повинна відіграти не останню роль кримінальна віктимологія як вчення про жертву злочину. Поруч із цим, емпіризм, властивий сучасним віктимологам, особливого прагнення до розробки загальних питань теорії до останнього часу не викликав. Зазначені обставини визначили зміст наступних розділів роботи.

Підрозділ 1.2. "Наукознавчі основи загальної теорії віктимології" присвячений характеристиці сучасної віктимології як спеціальної соціологічної теорії, що здійснює "наскрізний" комплексний аналіз феномена жертви, виходячи з теоретичних уявлень і моделей, спочатку розроблених у сфері інших соціальних дисциплін. У зв'язку з цим сучасна віктимологія і реалізується в декількох напрямках: 1) загальна "фундаментальна" теорія віктимології, що описує феномен жертви соціально небезпечного прояву, його залежності від соціуму і взаємозв'язку з іншими соціальними інститутами і процесами; 2) приватні віктимологічні теорії середнього рівня (кримінальна віктимологія, деліктна віктимологія, травматична віктимологія та ін.); 3) прикладна віктимологія - віктимологічна техніка (емпіричний аналіз, розробка і впровадження спеціальних технік превентивної роботи з жертвами, технологій соціальної підтримки, механізмів реституції і компенсації, страхових технологій та ін.).

Основна ідея загальної теорії віктимології полягає в побудові системної моделі взаємодії "негативне соціальне явище - жертва", що описує і визначає шляхи нормалізації негативних соціальних, психологічних і моральних впливів на людину (соціальну спільність) з боку природного середовища, особистого побутового і робітничого середовища, соціального середовища, а також кризового внутрішнього середовища самої людини (соціальної спільності) з метою їхньої корекції і нейтралізації, підвищення адаптивних здібностей людини, соціальної групи, організації. Основними питаннями, що підлягають відпрацьовуванню у зв'язку з необхідністю створення і теоретичного обґрунтування подібної системної гомеостатичної моделі, є: а) визначення предмета загальної теорії віктимології, розробка її категорій і принципів; б) розробка теоретичних методів і прикладних методик віктимологічних досліджень; в) розробка системних аспектів віктимологічних досліджень, що мають загальнотеоретичне значення; виявлення основних закономірностей віктимізації і віктимності. У розділі докладно аналізуються зазначені аспекти проблеми, робиться висновок  про необхідність наступного вивчення категорій і принципів загальної теорії віктимології.

У підрозділі 1.3. "Приватні віктимологічні теорії" розглядаються загальні характеристики кримінальної віктимології, віктимології деліктів, віктимології катастроф, основи прикладної віктимології. Обґрунтовується необхідність подальшої інтеграції і диверсифікованості наукового знання в даній області. На думку автора, кримінальна віктимологія  сьогодні є відносно самостійним вченням про жертву злочину, міри поводження із жертвами злочинів і шляхи нейтралізації негативних соціальних впливів на жертву злочину. Кримінальна віктимологія, аналізуючи прояви кримінальної віктимності, причини її виникнення, розробляючи заходи для її нейтралізації, є не просто оригінальним напрямком у рамках кримінологічних досліджень. Гомеостатичність взаємодії залежних але самостійних проявів злочинної і віктимної девіантної поведінки формує відносно стійку криміногенну систему. Зазначений процес протікає на рівні як соціального цілого, так і окремих груп і окремих особистостей. Відносна самостійність предметів вивчення і спільність соціальних задач, підпорядкованість віктимологічних досліджень вимогам нейтралізації злочинної активності ще не означають неможливості автономного існування кримінальної віктимології як приватної наукової теорії. У роботі обґрунтовується висновок про те, що якщо завданням кримінології є обмеження злочинності, то  завдання кримінальної віктимології є значно ширшим, - забезпечення безпеки особистості від злочинних зазіхань і їхніх наслідків, організація справедливого поводження із жертвами злочинів.  

Розділ другий "Історія розвитку віктимологічних вчень" складається із трьох підрозділів, присвячених  послідовному висвітленню історичного процесу формування віктимологічних знань і поглядів.

Підрозділ 2.1. "Генезис державно-правового відношення до жертви злочину" розглядає різні шляхи розвитку сучасних правових систем стосовно жертви злочину. Визначається, що в сучасну епоху в багатьох країнах жертва злочину стала забутою фігурою в системі кримінальної юстиції. З огляду на те, що держава почала представляти інтереси жертви одноособово, необхідність участі останньої в кримінальному процесі була ліквідована (або усічена до мінімуму). Правові системи ХХ століття набагато більшу увагу приділяли забезпеченню мінімальних стандартів відправлення правосуддя стосовно злочинців, розширюючи їхні права і відповідні гарантії дотримання прав і інтересів особистості злочинців у процесі кримінального переслідування. Аналогічної уваги аж ніяк не приділялося самій жертві.  Зазначені обставини обумовлювалися тим, що державні системи були зорієнтовані в основному на здійснення контролю над злочинністю за допомогою мір покарання і формального соціального впливу. Абсолютизація принципу державної законності і доцільності на шкоду системі неформальних владовідносин, тотальне відчуження простих громадян від системи керування суспільством не могли не сприяти обмеженню можливостей дотримання інтересів і прав простої людини. Тільки за останні п'ятдесят років було визначено, що боротьба за права та безпеку людини не є тимчасовою кампанією. Це є потреба послідовного розвитку сучасної системи владовідносин. Однак переорієнтація систем влади відбувалася і відбувається довго і болісно: від впровадження інститутів представницької демократії до зміни організації системи соціального контролю. І лише сьогодні світове співтовариство визнає це  і констатує, що поширення  міжнародно визнаних стандартів поводження з жертвами злочинів, імплементація положень міжнародних конвенцій у національне законодавство будуть основною проблемою проголошеного ООН Року захисту жертв злочинів – 2002 року.

Підрозділ 2.2. "Зародження і розвиток віктимології" містить опис наукових поглядів засновників теорії віктимології Х. фон Хентига, Г. Елленбергера, Э. Фаттаха, Б. Мендельсона, С. Шифера. У розділі аналізуються академічний і прикладний напрямки в сучасній віктимології на Заході, розглядаються роботи, присвячені формуванню основних міжнародно-правових стандартів захисту жертв злочинів, відстоюється ідея про необхідність імплементації положень Декларації ООН Основних принципів правосуддя для жертв злочину і жертв зловживання владою в національне законодавство України, визначаються напрямки і перспективи досліджень Світового суспільства віктимології.  У дисертації обґрунтовується необхідність подальшого розвитку теорії віктимологічної компаративістики з урахуванням інтересів правотворчості, наукового пошуку, потреб правозастосовчої практики.

Підрозділ 2.3. "Становлення і розвиток віктимології в СРСР і країнах СНД" зупиняється предметно на формуванні основ сучасної вітчизняної віктимології. Даний підрозділ містить обґрунтування того, що вітчизняна кримінальна віктимологія є відносно самостійним науковим напрямком, що має теоретичну і прикладну цінність. У роботах сучасних віктимологів поступово з'являється прагнення до розуміння віктимології як самостійного комплексного наукового напрямку, покликаного забезпечити безпеку жертв соціально небезпечних проявів, тобто будь-якої організованої форми матерії, нормальному стану якої був нанесений збиток. Диверсифікованість наукового знання приводить до появи концепцій кримінально-правової, криміналістичної, господарсько-правової віктимології, активно розвиваються розділи віктимологічної профілактики злочинів неповнолітніх, віктимології агресивних злочинів, визначення "ціни" злочинності за допомогою методів віктимологічних досліджень. Робиться висновок, що основу сучасних віктимологічних досліджень складає кримінальна віктимологія як вчення про жертву злочину, становлення жертвою і соціальну реакцію на жертву злочину.

Розділ третій "Жертва злочину" присвячено теоретичному обґрунтуванню основ розуміння жертви злочину в сучасній кримінальній віктимології. Він складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. "Поняття і зміст визначення жертви злочину" обумовлюється необхідність комплексної характеристики жертв злочину як будь-якої людини чи соціальної спільності, якій злочином була заподіяна шкода. Аналіз поглядів сучасних вчених на проблему розуміння жертв злочину, дослідження міжнародно-правових документів приводить автора до висновку про необхідність змістовної характеристики поняття жертви. У зв'язку з цим в роботі досліджуються проблеми елементів визначення жертви: об'єкта, об'єктивно і суб'єктивно пов'язаного з ним джерела заподіяної шкоди і самої шкоди. Аналіз наукових, статусних, поведінкових, нормативно-правових основ і характеристик визначення потерпілих від злочинів дає підставу стверджувати, що жертвою злочину визнається будь-яка фізична особа (соціальна спільнота), якій злочином заподіяно фізичний, матеріальний чи моральний збиток.

У підрозділі 3.2. "Вина жертви злочину" розглянуті теоретичні основи аналізу взаємозв'язків і взаємовідносин між злочинцем, жертвою і ситуацією здійснення злочину. Відзначено, що проблема впровадження терміну "вина жертви" у систему віктимологічних знань була не більш ніж спробою редукції кримінально-правових понять і закономірностей у не пов'язаний формальними рамками правової сфери соціологічний за природою науковий апарат віктимології. Розвиток науки, створення нового наукового напрямку волею-неволею припускало запозичення термінів у суміжних вчень. На жаль, практика свідчить про нездатність понятійного апарата формально-правової науки виконати операціональні завдання апарата соціально-правового вчення. Суперечливість поняття "вина жертви", його логічна невизначеність, невідповідність формально-правовим критеріям характеристик використовуваних синонімічних понять у вітчизняній цивілістиці і кримінально-правових науках призвела до поступового відторгнення цього поняття від сфери власне віктимологічних термінів. У розділі розглядаються три моделі опису "провини жертви" у сучасній віктимології.

Перша, що описує комплекс соціально-психологічних, субстанціональних і функціональних змінних, що сприяє перетворенню особи в жертву злочину (емоції, мотиви, психічне ставлення до вчиненого діяння і його наслідків), - по суті справи, охоплюється поняттям віктимності і розглядається в рамках вивчення зазначеної властивості. Друга, що характеризує оцінну сторону віктимної активності з погляду її відповідності пануючим у суспільстві соціальним нормам і цінностям і самосвідомості індивіда, - може характеризувати ступінь так званої "винності" жертви. Третьою формою вираження вини потерпілого, найбільш тісно пов'язаної з процесом віктимізації і цілком відповідної традиційної віктимологічним уявленням про роль деяких потерпілих у механізмі злочинної поведінки,  є негативна поведінка потерпілого, що сприяє скоєнню злочину.

            Підрозділ 3.3. "Класифікація жертв злочинів" присвячено опису завдань і видів класифікації жертв злочинів, їхнім підставам, видам жертв, жертвам злочинів як соціальним спільнотам. У ньому робиться висновок про те, що існує можливість побудови класифікації жертв правопорушень, виходячи не тільки з мотиваційного забарвлення їх основної діяльності, особливостей взаємодії із середовищем, рівнів психічного відображення дійсності, але і з особливостей самих механізмів формування і розвитку людської мотивації у філо- і онтогенезі.  Розгляд послідовності генезису девіацій у рамках концепції аномії дозволив автору класифікувати жертв злочинів на: а) імпульсивних жертв, що характеризуються переважним несвідомим почуттям страху, пригніченістю реакцій і раціонального мислення на напади правопорушника (феномен Авеля); б) жертв з утилітарно-ситуативною активністю. Добровільних потерпілих, рецидивних жертв, що в силу своєї діяльності, статусу, необачливості попадають у кримінальні ситуації; в) настановних жертв. Агресивних жертв, "ходячих бомб", істероїдів, провокуючих злочинця на відповідні дії зухвалою поведінкою; г) раціональних жертв. Жертв-провокаторів, що самі готують ситуацію здійснення злочину і самі попадають у цю пастку; д) жертв із ретретистською активністю. Пасивних провокаторів, що своїм зовнішнім виглядом, способом життя, підвищеною тривожністю і доступністю підштовхують злочинців до здійснення правопорушень.

Проблема класифікації жертв злочинів аж ніяк не зводиться винятково до фізичних осіб. Вимагає особливої уваги і розробка класифікації жертв злочину стосовно до юридичних осіб, інших формальних і неформальних соціальних груп і колективів. У недалекому майбутньому у зв'язку з інтернаціоналізацією кримінальної активності і ростом зловживань владою з боку державних і міждержавних формувань, буде необхідною і класифікація соціальних спільнот як жертв транснаціональних і міжнародних злочинів. У роботі висловлюються розуміння з приводу класифікації соціальних спільнот як жертв злочинів.

Розділ четвертий "Віктимність і її вираження" складається з трьох підрозділів, у яких описується характеристика основного конститутивного поняття сучасної віктимології – віктимності.

У підрозділі 4.1. "Загальна характеристика віктимності" стверджується, що віктимність може розглядатися як: визначене функціонально залежне від злочинності явище; образ дій визначеної особи; індивідуальна (потенційна можливість особи чи статі ставати жертвою злочину); видова (яка характеризує жертв визначених груп злочинів); групова (що визначається рольовими, соціальними, демографічними, біофізичними якостями і характеристиками жертв злочинів); масова (як наявність реальної чи потенційної можливості для визначеної соціальної групи ставати жертвою злочинів чи зловживання владою); характерологічна  і поведінкова особливість жертви злочину. При цьому виділяються два конститутивних типи віктимності: особистісна (як об'єктивно існуюча у людини якість, що виражається в суб'єктивній здатності деяких індивідуумів у силу психологічних властивостей, що утворилися в них у сукупності, ставати жертвами визначеного виду злочинів за умов, коли була реальна й очевидна для повсякденної свідомості можливість уникнути цього); і рольова (як об'єктивно існуюча в даних умовах життєдіяльності характеристика деяких соціальних ролей, що виражається в небезпеці для осіб, їх виконуючих, незалежно від своїх особистісних якостей піддатися визначеному виду злочинних зазіхань лише в силу виконання такої ролі).

Різнобій, що спостерігається, легко знімається при спробі визначення кримінальної віктимності через девіантну активність суб'єкта, через сукупність відхилень від безпечної поведінки, від безпечного образу, стилю життя, що веде до підвищеної уразливості, доступності, привабливості такого суб'єкта для правопорушника.

Вивчення кримінальними віктимологами властивостей суб'єкта, об'єкта злочину, середовища і тих ланок, що обумовлюють їхню кримінальну взаємодію, приводить до висновку, що поняття віктимності варто розглядати як властивість активності особистості, що відхиляється від норм безпеки, та веде до підвищеної уразливості, приступності і привабливості жертви соціально небезпечного прояву. Зазначене соціонормативне розуміння віктимності ґрунтується на визначенні безпечної поведінки, на презюмуванні існування "віктимологічної" норми.

З огляду на те, що в сучасній системотехніці норма сприймається не як статичне утворення, набір стандартів, а як динамічний процес, що визначає оптимальність функціонування системи в узгодженні із середовищем, у роботі визначається стан соціальної безпеки і властиві йому нормативні регулятори (стан або якість захищеності від реальних або потенційних погроз, страху, непевності, депривації й інших позбавлень) і через них - характеризуються віктимні відхилення від подібного роду норм.          На думку автора, безпечна поведінка пов'язана зі збереженням і підтримкою родової людської сутності в противагу дегуманізованим і деструктивним ентропійним тенденціям.

У цьому зв'язку віктимність як здатність суб'єкта ставати жертвою соціально-небезпечного прояву і виступає в її загальнотеоретичному розумінні як явище соціальне (статусні характеристики рольових жертв і поведінкові відхилення від норм безпеки), психічне (патологічна віктимність, страх перед злочинністю й іншими аномаліями) і моральне (інтеріорізація віктимогенних норм, правил поведінки віктимної і злочинної субкультури, самовизначення себе як жертви).

Віктимність, як і будь-який інший вид девіацій, визначається співвідношенням демографічних і соціально-рольових факторів, що орієнтують індивіда (соціальну групу) на задоволення певних потреб безпечної поведінки із заданими суспільством  можливостями їхнього задоволення, так само як і іншими загальними політичними, соціальними й економічними умовами життєдіяльності суспільства. Провокуюча поведінка хулігана, мазохістські тенденції сексуального перверта, віктимні перцепції і страхи населення, ритуальна віктимність соціальної спільності - є не що інше, як відхилення від загальнолюдської системи цінностей, що визнає безпеку і вільний розвиток особистості основною умовою формування нормального суспільства.  Саме комплексне,  системне визначення феномена кримінальної віктимності як соціального, психічного і морального (духовного) відхилення від норм безпечної поведінки, що обумовлює  потенційну чи реальну здатність суб'єкта ставати жертвою злочину,  знімає відбиту багатьма авторами суперечливість будь-якої однобічної концепції віктимності: від опису поведінкової,  біопсихічної схильності до формування віктимного потенціалу,  до її повної відсутності.

У підрозділі 4.2. "Види віктимності" описані основні види віктимної активності особистості. У світовій кримінології, в залежності від ідеологічних установок, рівня  і завдань дослідження, злочинність розглядається не тільки як соціальне явище, суспільний інститут, що виконує в суспільстві і світі визначені функції (crime), - соціальний рівень узагальнення, але і як елемент функціонування громади і визначених соціальних спільнот - соціально-психологічний рівень аналізу та оцінки (crime in the media), і як проблема розуміння індивідуального відбору злочинців і їхніх моральних установок у порівнянні з правопослушними громадянами - морально-психологічний рівень (criminality). Звідси ми можемо спробувати розглянути віктимність як відхилення на поведінковому рівні, девіацію на рівні психології особистості і соціальної спільності і, нарешті, як відхилення визначених соціокультурних характеристик індивідуальної і групової свідомості.

Розгляд віктимності як форми відхилення від норм і правил безпеки припускає можливість класифікації форм віктимної активності в залежності від інтенсивності такого відхилення. Уявляється, що за ступенем зв'язку зі злочинною поведінкою віктимність  може виявлятися в двох основних формах:    а) евентуальна (від латинського "eventus" – випадок) віктимність (віктимність у потенції), що означає можливість з нагоди, за відомих обставин, при визначеній ситуації стати жертвою злочину, що містить в собі причинно обумовлені і причинно згідні девіації; б) децідивна (від латинського "decido" – рішення) віктимність (віктимність у дії), що охоплює стадії підготовки і прийняття віктимогенного рішення, та й саму віктимну активність, відповідно, містить у собі доцільні і цілеообумовлені девіації, що служать каталізатором злочинів. У роботі розглядаються основні віктимні відхилення, що відносяться до даних типів віктимності. Використовуючи класифікацію З. Старовича в роботі виділяються і предметно аналізуються: а) віктимні розлади потреб (порушення потреби в забезпеченні безпеки – гіпервіктимність і гіповіктимність та перешкоди в реалізації потреби в забезпеченні безпеки); б) віктимні комплекси (комплекс жертви-малюка); в) партнерські проблеми; г) патологічна пристрасть до пригод; д) страхи і фобії (синдром провокаційності оточення, віктимні стани страху, віктимні фобії, гострі стани страху, культурні стани страху перед злочинністю (синдром субкультури), навколосонні виктимні ілюзії; е) порушення норм безпечної поведінки ( комплекс  неповноцінності,  дисфункції організму,  соціогенні дисфункції, синдром уявної й удаваної жертви); ж) нетипові віктимні відхилення (німфоманія, інцест, проституція, алкоголізм, наркоманії); з) віктимні тенденції (соціогенні комплекси у децидивних і евентуальних жертв); є) віктимні девіації (мазохізм, вуайєризм, садизм, кримінальність).

У розділі 4.3. "Криміногенне значення віктимности" докладно розглядаються проблеми криміногенності віктимності на макрорівні, місця і ролі страху перед злочинністю, кримиіногенності на рівні малих груп і співтовариств, та ролі віктимності в механізмі злочинної поведінки. При цьому криміногенне значення віктимності розглядається крізь призму впливу особливостей реалізації віктимності як масової форми девіантної поведінки, та її зворотного впливу на формування кількості вчинених злочинів (опис типових зв'язків і взаємозалежностєй між різними типами девіантної поведінки у рамках теорії етіології злочинності); потім  за допомогою опису прямих і непрямих витрат суспільства на ліквідацію негативних наслідків взаємозв'язків "злочинність-віктимність" (поводження з жертвами злочинів, реституція і компенсація) і на формування криміногенності суспільних відносин; нарешті,  за допомогою аналізу безпосередньо пов'язаного зі станом віктимності страху населення перед злочинністю і його впливу на типові віктимні перцепції, реакції громадян, опосередковувані ними відчуття соціальної безпеки, що визначають стан кримінальної політики в суспільстві. Визначається структура і зв'язки віктимності і злочинності на різних рівнях соціального узагальнення.

На рівні малих соціальних груп і співтовариств криміногенне значення віктимності вивчається через дослідження сукупності психологічних та соціально-психологічних змінних (соціальний досвід, норми, установки, звичаї, традиції, вірування) і процесів, що  підвищують віктимність окремих груп населення; роблять їхні можливості більш ніж інших бути підданими ризику стати жертвами злочину; навчають і стигматизують визначені групи, що диференціюються за національним, релігійним, расовим, соціально-рольовим і соціально-демографічним критеріями на суб'єктів, що володіють підвищеною віктимністю в даній культурі і тим самим "притягують" злочинність.

Аналіз криміногенного впливу віктимності на мікрорівні включає вивчення впливу минулого віктимного досвіду і ролі у формуванні негативних особистісних якостей на процес соціального становлення особистості злочинця, а також на процес здійснення злочину.

Особлива увага тут приділяється криміногенному впливу виникаючих під впливом первинної і вторинної віктимізації дефектів соціалізації, відчуження особи від норм і цінностей суспільства в цілому, психологічної дезадаптації, сприйняття суб'єктом  заданих суспільством моральних позицій як неприйнятних для нього, що обумовило генезу кримінальної мотивації.

Розділ п'ятий "Закономірності віктимізації" складається з трьох підрозділів, присвячених опису характеристик віктимізації в сучасному світі, особливостям розподілу віктимізації в Україні, основним тенденціям віктимізації. У дослідженнях під віктимізацієй розуміється соціальний процес перетворення особи (соціальної спільності) у жертву злочину і результат цього процесу. По суті, поняття віктимізації являє собою своєрідну характеристику віктимності, що об'єктивно існує і може бути вимірюваною кількістю випадків заподіяння шкоди жертвам злочинів, а також сукупністю кількісних і якісних характеристик потерпілих від злочинів.

У підрозділі 5.1. "Віктимізація в Європі і Північній Америці" описані основні закономірності реалізації віктимізації в даних регіонах. Наводяться показники тридцятирічних оглядів віктимологічних опитувань, розглядаються тенденції взаємозв'язку віктимізації і злочинності.

Світові огляди віктимізації являють собою результати, як правило, телефонного опитування респондентів з питаннями щодо становлення їх жертвами насильницьких, майнових і незначних злочинів, їхнього відношення до органів кримінальної юстиції і взаємовідносин з ними в процесі віктимізації. Опитування проводяться представниками фондів, що спеціалізуються на демоскопічних дослідженнях, або науковими установами із залученням студентів-старшокурсників по стандартній формалізованій анкеті, що складається, приблизно із 400 питань. Обробка даних проводиться за спеціальною програмою і відправляється в банк даних, збережений Міжрегіональним інститутом ООН по попередженню злочинності в Римі (UNICRI).

Встановлено, що рівні віктимізації відображують не тільки досвід спілкування жертв із правопорушниками, але й віктимні перцепції населення, їхнього відчуття власної особистої і соціальної безпеки, зміни в соціальній політиці, політику страхування, установках засобів масової інформації, суспільному настрої в цілому. Характеристики віктимізації відображують, як правило, посередні закономірності розподілу злочинності з обліком латентної її частини в тій чи іншій країні за минулі кілька років. Це об'єктивно пов'язано з особливостями суспільної свідомості і відображує нашу потребу якнайдалі дистанціюватися від зла і тієї інформації, що ми оцінювали як травмуючу нас. Нарешті, характеристики віктимізації відображують усереднений розподіл злочинів, що не є тяжкими, та характеризуються найменшим ступенем латентності.

Було визначено, що рівні віктимізації як мінімум у два рази перевершують рівні зареєстрованих злочинів. Причому, розрив тим більший, чим більш активне населення в боротьбі зі злочинністю і чим менше розвинене відчуття особистої безпеки в суспільстві. За загальними підрахунками показників віктимізації у світі за п'ятирічний термін (1990-1995) найбільший рівень віктимізації спостерігається в африканських країнах, де, наприклад, в Уганді 96 % усього населення було віктимізовано, щонайменше, один раз; в Азії менш ніж половина населення була віктимізована за цей же період. Рівень віктимізації від злочинності,  що пов'язана з фізичним контактом жертви зі злочинцем, найбільш високий в Африці і Південній Америці, де, щонайменше, кожна третя людина була піддана насильницькій віктимізації. Злочинність в усьому світі носить яскраво виражений корисливий характер, що відображається і на характеристиках віктимізації.           

У підрозділі 5.2. "Феноменологія віктимізації в Україні" на підставі вивчення матеріалів віктимологічних опитувань, проведених автором і представниками   UNICRI, робиться висновок про те, що Україна займає середні позиції по характеристиках злочинності в списку країн пострадянського блоку. Зазначені обставини підтвердилися і при аналізі характеристик розподілу віктимізації в Україні і їхнього співвідношення з даними кримінальної статистики. Безсумнівно, перехідний період спричинив собою небувалий сплеск злочинності (навіть без обліку її неабиякої латентності), що супроводжується тотальним відставанням діяльності органів соціального контролю і нездатністю корекції кримінальної ситуації. Зазначене природно позначилося і на характеристиках віктимізації населення. У роботі стверджується, що рівень віктимізації в Україні в середньому в 2 - 2,5 рази перевищує рівень злочинності, що реєструється. При цьому,  якщо в суспільній свідомості віктимізація ототожнюється з насильством, то в основному вона має справу з крадіжками й іншими злочинами корисливого характеру. Це стабільна тенденція для більшості держав. Відомо, що рівень віктимізації по насильницьких злочинах складає приблизно 28/1000; по  кишенькових крадіжках і інших викраденнях особистого майна - 68/1000; по крадіжках із проникненням, шахрайствам і автокрадіжкам - 170/1000. Віктимізація поширюється серед населення нерівномірно: чим вищий ступінь ваги злочину, тим рідше виявляється віктимізація.

Аналіз тенденцій віктимізації надав  можливості висловити положення про те, що існують гомеостатичні зв'язки між злочинністю і віктимізацією: у випадках, коли суспільство стурбоване станом злочинності, - чим вище злочинність, тим нижче віктимізація; і навпаки, стабільність соціальних відносин, знижуючи страх перед злочинністю, вирівнює показники віктимізації і злочинності. Ризик віктимізації пов'язаний з дефектами способу життя і повсякденної активності, так само як і з  індивідуальними відхиленнями, що проектуються ними. Як і в інших європейських країнах, час віктимізації тяжіє до вечора і ночі  (насильницькі злочини - вечір/ніч, крадіжки - ніч).  Загальна характеристика потерпілих в Україні також нічим не відрізняється від їхнього стандартного розподілу серед інших європейських держав. Пік віктимізації за віком припадає на 16-24 роки, за винятком крадіжок особистого майна, що зберігають стійку тенденцію щодо рівномірного розподілу між усіма віковими групами. Віктимізація щодо злочинів проти особистості у чоловіків у два, два з половиною рази вища, ніж у жінок. У майнових злочинах також превалюють чоловіки, хоча різниця не так помітна. Особи, що знаходяться в шлюбі, менш віктимізовані, ніж неодружені і вдівці. Маргінальність і низький рівень прибутку є супутниками віктимізації. Разом із тим, з ростом прибутків росте і страх перед пограбуваннями, а, отже, і ймовірність бути пограбованими. У роботі наводяться аргументи на користь того, що ризик віктимізації залежить також від ряду індивідуальних факторів соціалізації майбутньої жертви в дитинстві  (неправильне виховання, відсутність такого, невдалий шлюб батьків, домінування в родині одного з батьків, соціальне відчуження дитини), а також індивідуальних психологічних факторів (низька самооцінка, пригніченість, психопатії, невротизм, професійні фрустрації, психосексуальні травми, фобії), антигромадського способу життя, досвіду і частоти попередньої віктимізації, девіантної поведінки потенційної жертви.

У підрозділі 5.3. "Тенденції віктимізації і шляхи поводження з жертвами злочинів"  висловлюється припущення, що віктимізаця і злочинність як соціальні процеси багато в чому визначаються загальною характеристикою і станом культури суспільства, що організує людське життя в цілому. Соціальні потреби, переконання, цінності і норми формують історичні типи віктимної і злочинної поведінки, впливаючи на зміну систем соціального контролю і ставлення до жертв злочинів. При цьому є підстави припускати, що кожне покоління відтворює і передає визначені типи віктимної і злочинної поведінки своїм нащадкам.  Зазначені типи багато в чому генеруються культурою спільності, і їхня зміна, перетворення залежить від зміни (перетворення) інших матеріальних і соціальних умов життя суспільства.

Історична зміна типів злочинної поведінки, збільшення інтенсивності кримінальної активності, схоже, супроводжувалося природними змінами типів жертв злочинів (від багатого перехожого - до члена родини, статусно-рольової жертви і, нарешті, - до деперсонифікованого члена суспільства). Героїзм, ритуальна жертовність, повсякденна і патологічна віктимність переплітаються і взаємодіють точно так само, як і інші інтра- і екстравертовані типи девіантної поведінки, що залежать багато в чому від зміни культури суспільства, від зміни типових форм злочинної поведінки в процесі соціально-детермінованих змін форм групової моралі і нормосвідомості. У роботі відстоюється точка зору, відповідно до якої і  злочинність і віктимність виступають своєрідними формами адаптації процесу девіантності до процесу змін соціальної структури. Законодавчо, та й морально не підкріплені суспільні відносини і форми власності, що знову утворюються, породжують нову структуру злочинності і процесуально пов'язаної з нею віктимності. Зміни сучасного світоустрою в процесі чергового переділу власності в загальнопланетному масштабі волею-неволею супроводжуються структурною зміною злочинності і темпів її росту, збільшенням стихійної віктимізації, зменшенням почуття общинної солідарності і залежності в процесі урбанізації. Зазначені зміни призводять, відповідно,  до збільшення страху перед злочинністю і суспільних прагнень до підвищення власної безпеки, захищеності націй, громади, індивіда від будь-яких видів погроз.

Розділ шостий роботи "Організація поводження з жертвами злочинів і віктимологічна профілактика"  складається з чотирьох підрозділів, у яких послідовно розкриваються характеристики сучасної віктимологічної політики, особливості правових характеристик організації поводження з жертвами злочину, особливості концепції індивідуальної віктимологічної профілактики.

У підрозділі 6.1. "Віктимологічна політика і профілактика злочинів" розглянуті проблеми загальної характеристики віктимологічної політики, принципів і задач віктимологічної профілактики, співвідношення віктимологічної політики і профілактики злочинів. Стверджується, що віктимологічна політика, покликана за допомогою захисту жертв злочинів і організації справедливого поводження з ними знизити конфліктність і тим самим сприяти обмеженню злочинності і девіантності в суспільстві. Віктимологічна політика  - це діяльність по створенню адекватної правової бази,  правозастосовчої практики,   правової ідеології і їхнього  ресурсного забезпечення,  що спрямована на обмеження віктимізації громадян, зниження конфліктності та девіантности в суспільстві й інтеграцію потенційних потерпілих від злочинів і актів зловживання владою в нормальному житті.

У роботі описані основні напрямки і принципи віктимологічної політики сучасної держави, що можуть бути зведені до: відпрацьовування питань організації міжнародно-правового захисту жертв злочинів; створення механізмів реституції і компенсації потерпілим від злочинів у рамках міжнародного права; створення модельних законів про права жертв злочинів і зловживання владою в рамках конституційного  права; узгодження системи керування і поводження з жертвами злочинів, розвитку моделей віктимологічного моніторингу, організації системи віктимологічної профілактики в рамках адміністративного права; вирішення питання про місце і роль потерпілого в механізмі злочинної поведінки, його кримінально-правовому значенні; визначення проблеми жертви злочину і посткримінальної поведінки, кримінально-правового компромісу та компенсації; ролі жертви в процесі призначення і виконання покарання, ресоціализації злочинців у рамках кримінального та кримінально-виконавчого права; змін положення потерпілого у кримінальному процесі, забезпечення процесуальних гарантій дотримання прав людини в рамках кримінально-процесуального права.

Організація системи виконання законодавства, спрямованого на забезпечення прав жертв злочинів і організацію справедливого поводження з ними; організація віктимологічної ідеології,  спрямованої на переорієнтацію суспільства з проблем злочинця на проблеми жертв злочинів як на рівні простих громадян, так і  співробітників правоохоронних органів; організація системи ресурсного забезпечення діяльності по поводженню з жертвами злочинів і жертвами зловживання владою; зміцнення взаємодії між громадянами і системою кримінальної юстиції є не менш важливими напрямками віктимологічної політики держави і віктимологічної профілактики злочинів.

Порівняльний аналіз показав, що логіка віктимологічної законотворчості йде шляхом формування загальних принципових положень, що стосуються організації поводження з жертвами злочинів з їх наступною конкретизацією в нормах, що регламентують окремі сторони  взаємодії жертв злочинів із системою кримінальної юстиції і конкретні механізми реалізації таких прав. Зазначені напрямки повинні здійснюватися також у процесі  виявлення чи усунення нейтралізації факторів, обставин, ситуацій, що формують віктимну поведінку й обумовлюють вчинення злочинів, виявлення груп ризику і конкретних осіб із підвищеним ступенем віктимності і впливу на них з метою відновлення чи активізації їхніх захисних якостей, а також розробки чи удосконалювання вже наявних спеціальних заходів захисту громадян від злочинів і наступної віктимізації. Немає потреби говорити, що цим шляхом повинна пройти й Україна.

Підрозділ 6.2. "Компенсація як основний елемент справедливого поводження з жертвами злочинів" розглядає проблему аналізу компенсації як форми реалізації кримінальної відповідальності громадянина і держави перед потерпілим.   Якщо в першому випадку компенсація являє собою міру реалізації кримінальної відповідальності, призначувану судом, поряд із покараннями, то в другому, - це форма відновлення соціальної справедливості, що концептуально виходить із примата і гарантованості прав особистості в демократичному суспільстві. У підрозділі описуються правові основи організації компенсації жертвам злочинів,  здійснюється порівняльний аналіз законодавства, присвяченого компенсації, висловлюються аргументи і пропозиції з приводу форми і структури законодавства, що захищає права жертв злочинів в Україні. Відповідно до положень Декларації Основних принципів правосуддя для жертв злочинів і жертв зловживання владою, для реалізації своїх зобов'язань перед жертвами держави повинні сприяти створенню, зміцненню і розширенню національних фондів. Якщо ж вони не в змозі відшкодувати жертві заподіяний їй збиток, то припускається створення інших фондів (формованих за общинним і регіональним принципами). Найбільш розроблене законодавство в області забезпечення компенсації жертвам злочинів передбачає, як правило, досить диференційоване число прохачів (жертви, родичі, утриманці, туристи), обмежені підстави застосування компенсаційних програм (поширення компенсації на насильницькі злочини проти особистості і, частково, майнові злочини) і чітко визначені джерела фінансування (витрати і штрафи, що накладаються на злочинців, держбюджет).

Викладене дозволило запропонувати у підрозділі 6.3. "Перспективи розвитку законодавства про поводження з жертвами злочинів в Україні" наступну схему створення віктимологічного законодавства в Україні: а) розробка і прийняття пілотної програмної Державної концепції допомоги жертвам злочинів. Концепція повинна визначити принципи, та основні напрямки формування системи державної і недержавної допомоги жертвам злочинів, а також особливості структурного, ресурсного і матеріального фінансування системи державної підтримки жертв за допомогою коштів, отриманих за рахунок накладення на злочинців додаткових судових витрат; б) розробка і прийняття, з урахуванням аналізу дії  Державної програми, закону "Про охорону прав жертв злочинів", що, поряд з іншим спеціальним віктимологічним законодавством, захищав би визначені категорії населення. Названий закон повинен визначити основи правової, соціальної і матеріальної допомоги жертвам злочинів, їх родичам і утриманцям. Послідовне рішення питань організації правової бази поводження з жертвами злочинів у стані, на наш погляд, з мінімальними витратами і максимумом ефективності сприяти зниженню рівня напруженості в  українському суспільстві й обмеженню злочинності.

Розглядаючи особливості кримінально-правового захисту жертв злочинів та перспективи їх розвитку,   у роботі детально аналізуються віктимологічні проблеми криміналізації; проблеми відображення правового положення жертв у кримінальному законі, та вченні про злочин, вченні про покарання та призначення покарання. Видається, що реалізація принципу соціальної справедливості в кримінальному праві саме є тією віктимологічно значущою темою, вирішення якої неможливе без теоретичного аналізу поведінки і очікувань потерпілих від злочинів. Забезпечення соціальної справедливості в процесі криміналізації, призначення і виконання покарання, оптимізація поведінки злочинців і жертв, встановлення ефективного соціального контролю і скорочення елементів примусового впливу на людей - от далеко не повний перелік напрямків, вивчення закономірностей функціонування яких з позицій жертв злочинів  може дати нам нове знання в кримінально-правовій теорії і практиці.

Робиться висновок про те, що, незважаючи на загальну роль визначення поведінки та статусу жертв при кваліфікації злочинів, необхідність підвищення захисту жертви потребує послідовного відображення деяких положень у Загальній частині Кримінального кодексу. Зокрема, це стосується закріплення принципу пасивного громадянства при визначенні меж чинності кримінального закону, описанні поняття жертв злочинів у розділі, присвяченому суб'єктам злочинів, ширшого застосування кримінально-правового компромісу та інших методик ресторативної юстиції в кримінальному праві, зокрема інституту кримінально-правової компенсації.  Так, на думку автора, відшкодування збитків з позицій віктимологічної теорії служить не тільки інтересам приватної особи, але розглядається як соціальна проблема, суспільний інтерес, що підлягає захисту й охороні в рамках кримінально-правових відносин. При цьому виконання стягнення наділене додатковими примусовими характеристиками з боку держави і його органів, несе "заряд" негативного ставлення держави до вчиненого. По суті справи, кримінально-правова компенсація служить кримінально-правовою мірою, що застосовується разом із покаранням з метою відновлення соціальної справедливості, загальної і спеціальної превенції злочинів і виражається у відшкодуванні матеріального і морального збитку, заподіяного злочином.

Дотримання й охорона прав інтересів жертв злочину в кримінально-правових відносинах припускають можливість висловити пропозицію про необхідність впровадження міри кримінально-правової компенсації й в українське законодавство. Уявляється, що розділ Кримінального кодексу "Покарання і його види" може бути доповнений статтею 52-1 у наступній редакції:

"Стаття 52-1 Компенсація

Засуджена особа може бути за вироком суду зобов'язана виплатити  компенсацію завданих нею збитків на користь потерпілому від злочину. Компенсація може бути призначеною поруч із усіма видами покарання та іншими мірами відповідальності".

Підрозділ 6.4. "Основи організації індивідуальної віктимологічної профілактики" присвячений опису основних принципів індивідуальної віктимологічної профілактики і розробці стратегій попередження і нейтралізації криміногенного конфлікту. Індивідуальна віктимологічна профілактика являє собою  діяльність державних органів,  установ, організацій і громадян, спрямовану на виявлення, обмеження і нейтралізацію факторів, що сприяють конкретній особі ставати жертвою злочину. У цьому зв'язку автором робиться спроба визначення стратегії і тактики попередження злочинів крізь призму концепції безпечної поведінки. У роботі доводиться, що автономія поведінки, спонтанність, щирість, інтеграція з оточенням, турбота про людей, про їхнє благополуччя, захист живої і неживої природи є основою, на якій базується безпечна поведінка.

У силу цього в роботі визначається, що пізнання власних сил, оцінка власних можливостей, недоліків і переваг як потенційної жертви злочинного зазіхання, підготовка і психологічна готовність до ймовірного кримінального нападу; правильна оцінка супротивника і ситуації, в якій відбувається зазіхання; визначення правильної тактики  поведінки в кримінальній ситуації, - є основними принципами стратегії особистої безпеки й індивідуальної віктимологічної профілактики злочинів.