Ковна У.С. Забезпечення прав і законних інтересів малолітніх осіб у кримінальному процесі України

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, з’ясовується ступінь її наукового дослідження, визначається об’єкт та предмет дослідження, окреслюється його мета і завдання, викладається методологічна основа роботи, формулюються положення, які характеризують її наукову новизну, подаються окремі їх елементи та найважливіші результати дослідження, пояснюється їхнє теоретичне та практичне значення, наводяться дані про апробацію результатів дослідження.

Розділ 1 «Процесуальний статус малолітніх осіб у кримінальному процесі України як гарантія їхнього захисту» присвячений визначенню поняття «малолітні особи» та його законодавчого закріплення, дослідженню особливостей процесуального статусу різних категорій малолітніх осіб, як суб’єктів процесу, а також проаналізовано інститут представництва та захисту. Розділ охоплює три підрозділи. 

У підрозділі 1.1. «Поняття малолітніх осіб згідно із законодавством України», ґрунтуючись на аналізі чинного законодавства та наукових працях як в галузі дитячої психології та педагогіки, наведено узагальнену класифікацію вікових періодів, у яких перебуває особа. На підставі прийнятого в теорії поділу, дисертантка відзначає, що деякі із вікових періодів, згідно із чинним законодавством характеризують поняття «малолітні особи». 

Зокрема, вказано, що ознака віку достатньо повно може характеризувати психологічні, фізіологічні та інші особливості розвитку особи. Тому, у психології існують різноманітні „шкали”, які періодизують вік людини із акцентуванням на найбільш типових, характерних рисах особистості відповідної вікової категорії. На необхідність структурування віку осіб, у віці до 18 років вказують багато науковців [Игошев К.Е., Коченов М.М., Миньковский Г.М., Осипова Н.Р.], оскільки, вважається, що це тривалий і найбільш інтенсивний (у плані духовного і фізичного розвитку) етап становлення особистості людини. Серед цієї категорії осіб найбільш вразливу, як з точки зору психофізіологічного розвитку, так і соціальної адаптації, складають малолітні, тобто особи, які не досягли віку 14 років. Проте, в чинному законодавстві України не має чіткого визначення і розуміння поняття «дитина», що в свою чергу неоднозначно відображає правовий статус різних категорій цих осіб.

Отож, на думку здобувача, діти та підлітки потребують підвищених правової охорони та правового захисту у зв’язку із віком. І одним із багатьох аспектів цієї проблеми є адекватне термінологічне забезпечення та визначення понятійного апарату, які б відображали правовий статус суб’єктів охоронюваних відносин.    

Враховуючи, що чинне законодавство України, яке у тій чи іншій мірі визначає правовий статус дітей, не характеризується єдністю та однозначністю понятійного апарату, який, без сумніву, є елементом механізму правового регулювання, з метою забезпечення ефективності правового регулювання доцільно було б переглянути (внести зміни, доповнити) різногалузеве законодавство України з метою узгодження понять і надання їм єдиного змісту. Без сумніву, обсяг, зміст та інші параметри правового статусу особи у різних сферах суспільного життя лише збагатяться, якщо буде досягнуто однозначності в розумінні тих чи інших понять.

У контексті свого дослідження, дисертантка вважає за доцільне, характеризуючи вікові особливості осіб, у законодавстві України (незалежно від галузі) використовувати ті поняття щодо осіб віком до 18 років, які визначені Цивільним кодексом України. Обґрунтовуючи таку позицію, зазначається, що, по-перше, Цивільний кодекс України регламентує низку універсальних правових понять, які активно використовуються у різних галузях права. Серед них - фізична особа, юридична особа, правоздатність, дієздатність тощо. По-друге, саме Цивільний кодекс України містить чіткі вікові критерії малолітніх осіб і неповнолітніх осіб та визначає обсяг їхньої дієздатності, а в окремих випадках і деліктоздатності. По-третє, різногалузеве законодавство, оперуючи такими термінами, як: „діти”, „молодь”, „дитина”, „підліток”, „малолітній”, „неповнолітній” тощо, не завжди відображало специфіку їхнього правового статусу.  

Тому, за аналогією із цивільним законодавством малолітньою особою необхідно вважати особу (дитину), яка не досягла чотирнадцяти років.

У підрозділі 1.2. «Особливості процесуального статусу малолітніх осіб у кримінальному процесі України» досліджуються різні процесуальні статуси в яких може перебувати малолітня особа у кримінальному процесі України. Зокрема, характеризуючи правосуб’єктність, з’ясовано, що лише галузева та спеціальна правосуб’єктність конкретизують правове становище малолітніх осіб у кримінально-процесуальних відносинах. Автор звертає увагу на те, що малолітніх осіб у кримінальному процесі об’єднує (а отже, дає підставу говорити про їхні загальні права та обов’язки незалежно від виконуваної процесуальної ролі) їхнє особливе процесуальне становище. Останнє пов’язано із тим, що малолітні особи, по-перше, не є суб’єктами кримінальної відповідальності; по-друге, можливість їхньої участі як будь-якого суб’єкта процесу визначається більшою мірою психологічним, аніж віковим критерієм; по-третє, власні права вони реалізують не самостійно, а з допомогою законних представників.

Очевидно, що лише поєднання психо-фізичних, вікових індивідуальних особливостей та процесуального статусу малолітньої особи наближує до розуміння юридичного феномену процесуальної дієздатності цих осіб. Проте у поєднанні зазначених факторів, дисертантка наголошує, що не варто применшувати роль віку малолітньої особи і його вплив на обсяг процесуальної дієздатності, який визначається не лише здатністю правильно сприймати обставини, факти реальної дійсності і давати щодо них показання, але й повинен обмежуватися в окремих випадках певними віковими рамками з метою захисту інтересів малолітніх. Дієздатність малолітніх осіб у кримінальному судочинстві за аналогією із Цивільним кодексом України необхідно вважати частковою. А недостатність дієздатності цієї категорії осіб повинна компенсуватися дієздатністю їхніх законних представників.

У підрозділі 1.3. «Інститут представництва прав і законних інтересів малолітніх осіб у кримінальному процесі як важливий правозахисний інститут»  висвітлюються питання про правову природу представництва, аналізується діяльність осіб, які беруть участь у процесі з метою захисту інтересів малолітніх осіб і забезпечення виховного впливу судочинства. Йдеться,  насамперед, про їх законних представників та захисника.

На підставі аналізу кримінально-процесуального законодавства та судової практики обґрунтована доцільність внесення змін та доповнень до нормативних положень про процесуальний статус законних представників малолітніх осіб з метою закріплення їх активної позиції у кримінальному процесі України. Це випливає із факту недієздатності чи часткової дієздатності малолітніх осіб. А також запропоновано залишити приблизним (відкритим) перелік законних представників у кримінально-процесуальному законі, на відміну від сімейного та цивільного законодавства, оскільки йдеться про оптимальне забезпечення прав та інтересів малолітньої особи, яка потрапила у складну життєву ситуацію. На підтвердження цієї позиції аналізується слідчо-судова практика про залучення інших осіб як законних представників для захисту інтересів малолітньої особи. У результаті цього зроблено висновок: законними представниками повинні вважатися самостійні учасники кримінального процесу, покликані на підставі закону чи факту сімейно-родинних зв’язків захищати права та законні інтереси малолітніх і неповнолітніх осіб незалежно від процесуального статусу останніх, а також власні інтереси, які взаємопов’язані з інтересами цих осіб та не суперечать їм.

Розділ 2 «Особливості провадження кримінальних справ з участю малолітніх осіб на досудових стадіях кримінального процесу» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Процесуальні питання участі малолітніх осіб у стадії порушення кримінальної справи» серед інших приводів для порушення кримінальної справи акцентується увага на умовах і підставах прийняття заяв і повідомлень від малолітніх осіб та реагування на отриману від них інформацію. Дисертант розглядає малолітніх, які можуть брати участь на ранньому етапі  судочинства як особи, що постраждали від злочинних посягань; як особи, яким може бути відомо будь-які обставини, що підлягають з’ясуванню і можуть бути підставою для порушення кримінальної справи; як особи, які вчинили суспільно небезпечне діяння до досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність. На підставі аналізу міжнародних нормативно-правових актів (зокрема, Конвенції про права дитини) та відомчого законодавства України, яким регламентується порядок приймання, реєстрації та розгляду заяв і повідомлень про злочини, що вчинені або готуються, дисертант доходить висновку, що малолітні особи самі можуть бути заявниками у випадку жорстокого поводження з ними або при реальній загрозі його вчинення. У цьому зв'язку не лише у відомчому нормативному акті, але й у кримінально-процесуальному законодавстві повинен бути регламентований порядок прийняття заяв та повідомлень про злочини від усіх підлітків з обов’язковим негайним на них реагуванням, при цьому підлітку (малолітньому) має бути у доступній формі пояснено необхідність правдиво повідомити про протиправні факти.

Звернено увагу на те, що не вирішено у чинному кримінально-процесуальному законодавстві України і питання про участь педагога під час відібрання пояснень у малолітньої особи. Тому, пропонується розглядати педагога як особу, яка допомагає слідчому сформулювати педагогічно правильні запитання і обрати педагогічно правильний стиль спілкування при допиті чи при відібранні пояснень та закріпити активну позицію педагога посиливши його процесуальний статус. Якщо пояснення дає малолітній правопорушник, то при цьому необхідно, крім інших, забезпечити й участь захисника – адвоката.

Важливим питанням, що має значення не лише для стадії порушення кримінальної справи, але й для стадії досудового розслідування, є визначення процесуального статусу малолітньої особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. На сьогодні цей статус в КПК не визначено, і він не охоплюється ні статусом свідка, ні підозрюваного, а тим більше обвинуваченого. В дисертації пропонується доповнити чинний КПК ст.43-2 «Малолітня особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у віці від 11 років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність». В запропонованій моделі норми зазначено хто є такою особою у кримінальному процесі та які вона має процесуальні права. Про роз’яснення цих прав малолітньому правопорушнику та його законному представнику зазначається у відповідному протоколі до порушення кримінальної справи.

У підрозділі 2.2 «Процесуальні особливості участі малолітніх осіб на стадії досудового розслідування», розкриваючи завдання та значення стадії, автор наголошує на обов’язковості досудового слідства у справах за участю малолітніх осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння у віці від 11 років і до досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Але при цьому провадження (розгляд) щодо цієї категорії осіб у межах досудового слідства повинно бути виділено в окреме провадження. Незважаючи навіть на відсутність суб’єкта злочину, за наявності доказів, що факт скоєного протиправного діяння був, всі обставини у справі повинні бути доведені з такою ж ретельністю, як і при провадженні у справах, де є суб’єкт злочину, оскільки у кримінальному процесі і щодо малолітньої особи можуть застосовуватися заходи примусового характеру.

У підрозділі 2.3. «Провадження щодо застосування до малолітніх осіб примусових заходів виховного характеру на стадії досудового розслідування», аналізуючи чинні норми матеріального і процесуального права, практику їх застосування, дисертант піддає критиці положення кримінально-процесуального закону щодо процесуальної форми завершення досудового слідства. Так, ч.1 ст. 7-3 КПК закріпила назву постанови слідчого «про закриття кримінальної справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру», в той час, як рішення про застосування примусових заходів виховного характеру ухвалює суд. Поділяючи висловлену в літературі точку зору (С.М.Благодир), згідно якої  закриття кримінальної справи на досудовому слідстві є заключним етапом розслідування, під час якого слідчий, прокурор, в межах своїх повноважень, аналізує та оцінює зібрані докази і на їх основі констатує закінчення провадження у кримінальній справі по суті та виносить постанову про закриття справи. Але викликає зауваження ситуація, коли на стадії досудового розслідування виноситься постанова про закриття справи, в той час як провадження у справі ще триває і переходить у судову стадію.

З метою усунення вищезазначеного недоліку дисертантка пропонує змінити назву постанови слідчого, якою завершується досудове розслідування, назвавши її «Постанова про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру».

Обґрунтовуючи застосування заходів виховного характеру автором проведено розмежування їх від заходів кримінального покарання, а також від заходів педагогічного виховного впливу. Від останніх вони відрізняються тим, що застосовуються  до особливої категорії підлітків-правопорушників на підставі рішення суду, їм притаманний особливий примусово-стримуючий характер, що зобов’язує до належної поведінки.

 Розділ 3 «Особливості провадження кримінальних справ за участю малолітніх осіб у судових стадіях кримінального процесу», який складається з двох підрозділів присвячений проблемі здійснення правосуддя щодо неповнолітніх та малолітніх осіб зокрема, з огляду на міжнародні зобов’язання, які взяла на себе Україна.

У підрозділі 3.1.«Загальні положення та порядок судового розгляду кримінальних справ за участю малолітніх осіб у суді І інстанції» висвітлюються питання доцільності залучення малолітніх осіб у судовий розгляд кримінальних справ.

На підставі аналізу кримінально-процесуального законодавства інших держав (Великобританія, Республіка Польща, Російська Федерація, ФРН), думок, наявних у вітчизняній (М.Карпенко, В.Маляренко, С.Слинько) та зарубіжній (О.Галимов, В.Николюк, Н.Угольникова) процесуальній теорії обґрунтовано доцільність проведення судового розгляду при провадженні справ за участю малолітніх осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння у віці від 11 р. і до досягнення віку кримінальної відповідальності. Зрештою, суд повинен виконувати контрольну функцію щодо проведення досудового слідства. Однак, така ситуація прийнятна лише на сучасному етапі. Надалі в Україні не обійтись без системи спеціалізованих судів у справах неповнолітніх і малолітніх осіб та системи соціальних служб як допоміжних ланок здійснення правосуддя щодо зазначеної категорії осіб.

Пункт 3.1.1. «Особливості загальних положень судового розгляду за участю малолітніх осіб» містить аналіз нових тенденцій, спрямованими на оптимальне забезпечення прав та інтересів малолітніх осіб у кримінальному процесі України, а також щодо необхідності запозичення міжнародного досвіду застосування відновного правосуддя.

Здобувач відзначає, що запровадження в Україні відновного правосуддя щодо малолітніх та неповнолітніх осіб можливе лише в межах ювенальної юстиції та ювенального правосуддя, які на сьогоднішній день перебувають в Україні поки-що у зародковому стані. Автором також підтримується ідея спеціалізації слідчих, прокурорів, захисників, суддів при провадженні кримінальних справ стосовно малолітніх та неповнолітніх правопорушників.

Пункт 3.1.2. «Порядок судового розгляду за участю малолітніх осіб»  приділено увагу особливостям провадження про застосування до малолітніх осіб примусових заходів виховного характеру, які полягають у відсутності деяких частин (етапів) стадії судового розгляду – а саме судових дебатів та останнього слова підсудного. Інші  частини (етапи) судового розгляду (підготовча та судове слідство) потребують негайного законодавчого вирішення.

Дисертант вважає, що у проекті КПК України необхідно усунути законодавчу невизначеність щодо доцільності введення стадії попереднього розгляду справи суддею у цій категорії справ на користь її закріплення.

Порівнюючи особливості допиту на досудовому слідстві із судовим допитом здобувач доходить висновку, що кримінально-процесуальне законодавство повинно містити додаткові процесуальні гарантії, які обумовлені міжнародними документами та закріплювати процедуру допиту малолітніх осіб у суді із залученням фахівців у галузі дитячої психології та педагогіки.

У підрозділі 3.2. «Участь малолітніх осіб у контрольних судових стадіях» досліджуються умови і підстави апеляційного та касаційного провадження як самостійних форм перегляду судових рішень.

Дисертант підкреслює необхідність закріплення обов’язку законних представників, захисника подавати апеляцію на неправосудне судове рішення та порушення прав і законних інтересів малолітніх та неповнолітніх осіб, що, своєю чергою, гарантуватиме захист прав та інтересів цих осіб від неправосудних рішень при застосуванні до них примусових заходів виховного характеру.