Гришин Ю.О. Закінчення досудового слідства зі складанням обвинувального акта

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується вибір теми дослідження, визначаються його мета й за­вдання, характеризується новизна отриманих результатів і їх практичне значення, сформульовані основні положення, які виносяться на захист, подаються дані про ап­робацію результатів дисертаційної роботи.

Перший розділ "Поняття закінчення досудового слідства" складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. "Форми закінчення досудового слідства" обґрунтовуються най­більш доцільні форми закінчення слідства в кримінальному процесі України, що ре­формується. Автор підтримує процесуалістів, які вважають, що в сучасних умовах проведення судово-правової реформи в країні украй важливо створювати життєво ефективні правові конструкції, що, з одного боку, відповідають міжнародним демокра­тичним принципам права, а з іншого боку - враховують культуру й історію України (О.Р.Михайленко, В.П.Корж та ін.). Проведений з цієї позиції ретроспективний аналіз розвитку вітчизняного інституту закінчення досудового слідства в умовах існування різних історичних форм кримінального процесу (у період до судової реформи 20 ли­стопада 1864 року і по цей час), зокрема, показав: 1) закриття кримінальної справи і направлення її до суду зі складанням обвинувального акта (висновку), а з прийняттям КПК 1961 року й направлення кримінальної справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру виступають як історично апробовані процесуальні форми закінчення досудового слідства в Україні: 2) із момен­ту проголошення незалежності України в державі взятий курс на розвиток змагально­го досудового слідства в кримінальному процесі; 3) формування ефективної процедури закінчення досудового слідства об'єктивно можливе тільки за умов суворого дотри­мання конституційного принципу розподілу влади в кримінальному судочинстві (ст.6).

Аналіз положень Конституції (ст.ст.6,121 і 129) у контексті отриманих результа­тів історичного огляду, а також змісту наукових розробок вітчизняних і закордонних процесуалістів, у тому числі і на рівні міждержавного консультаційно-правового спіл­кування вчених країн, що входять до СНД, дозволив авторові прийти до логічному висновку про те, що в законодавстві країни, яке реформується, необхідно встановити такий порядок досудового провадження, який зберіг би домінуючий стан слідства як найбільш складної процесуальної діяльності стосовно якої діяльність органів дізнання повинна мати допоміжний характер на початковому етапі розслідування кримінальної справи. По-перше, такий підхід до визначення співвідношення дізнання і досудового слідства відповідає історично сформованій законодавчій практиці в Україні, по-друге, відповідає змагальним засадам кримінального судочинства (М. Строгович, А. Машовець, М. Іванова. О. Левченко), і по-третє, заснований на реальних економічних умо­вах здійснення судово-правової реформи в країні. У цьому зв'язку дисертант аргумен­товано заперечує пропозиції про покладання на органи дізнання розслідування в пов­ному об'ємі у справах про нетяжкі злочини (автори Концепції правової реформи в Україні) і злочини невеликої і середньої тяжкості , але без складання підсумкового об­винувального акта (автори проекту КПК України). З позиції викладеного дисертант ототожнює завершення досудового провадження з закінченням досудового слідства.

У літературі, присвяченій періодизації досудового провадження , його закінчення традиційно включається до змісту завершального етапу розслідування. Пов'язавши криміналістичне поняття закінчення етапу розслідування (І.М.Лузгін) із процесом під­готовки, прийняття і реалізації процесуальних рішень слідчого (А.Я.Дубинський), ав­тор прийшов до закономірному висновку про те, що для з'ясування процесуального поняття закінчення досудового слідства необхідно виявити ті тенденції, які характери­зують розвиток як усього комплексу рішень, що виносять слідчі слідчих при заверенні розслідування, так і їх співвідношення. Аналізуючи роботи О.М. Ларіна, Г.М. Вєтрова. М.С. Строговича, Л.М. Карнєевої, Л.Б. Алексєєва та інших процесуалістів, присвя­чених питанню формування функції обвинувачення в процесі розслідування злочинів, дисертант обгрунтував, що розв'язати це питання можна шляхом класифікації проце­суальних рішень слідчого на акти, з прийняттям яких може бути остаточно реалізова­на функція обвинувачення на досудовому слідстві (О.Б.Муравін). Зазначена класифі­кація дозволила автору теоретично обгрунтувати виділення на етапі закінчення досу­дового слідства трьох видів взаємопов'язаних рішень. Перший вид пов'язаний із фор­мулюванням підсумкового обвинувачення і направленням кримінальної справи до су­ду, другий - із вирішенням функції обвинувачення на досудовому слідстві шляхом за­криття кримінальної справи і третій вид - із вирішенням функції обвинувачення (у процесуальному понятті) шляхом направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. Аналіз слідчої практики Підтвердив практичну значимість названих видів рішень при закінченні досудового слідства (ст.212 КПК).

Враховуючи, що закінчення досудового слідства у формі складання підсумкового обвинувального документа, постанови про закриття кримінальної справи і постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру виступають як історично апробовані, теоретично і прак­тично обгрунтовані форми завершення розслідування у кримінальній справі та пропо­нується зберегти їх у кримінальному судочинстві України, що реформується.

У підрозділі 1.2 "Правовий статус владно-розпорядницьких суб'єктів, які при­ймають рішення при закінчення досудового слідства" аналізуються законодавчі, теоре­тичні і практичні аспекти правового статусу слідчого, начальника слідчого підрозді­лу, прокурора і суду з позиції відповідності процесуальних повноважень зазначених суб'єктів конституційним змагальним засадам кримінального судочинства. При цьому автор підтримує позицію тих процесуалістів, котрі вважають, що для створення зма­гального досудового слідства і відповідно етапу його закінчення "необхідне чітке роз­межування основних кримінально-процесуальних функцій обвинувачення, захисту й вирішення справи і, відповідно, суб'єктів, які їх здійснюють (А.О.Машовець). Аналізу­ючи у цьому контексті теоретичні розробки Н.А. Якубович, М.С. Строговича та інших авторів, дисертант приходить до висновку про те, що при змагальномій побудові кри­мінального процесу саме розходження інтересів учасників процесуальної діяльності і визначає здійснення ними різних кримінально-процесуальних функцій.

Відповідно до чинного законодавства рішення про завершення досудового слідс­тва приймають слідчий і прокурор, які остаточно і вирішують функцію обвинувачення на досудовому слідстві (ст.ст.114,212-226,227 і 232 КПК).

У наукових працях вітчизняних і закордонних авторів висловлюються різні точ­ки зору щодо системи процесуальних функцій, здійснюваних слідчим. Автор розділяє обгрунтовану точку зору О.Б.Муравіна про те, що слідчий до встановлення особи, винної у вчиненні злочину, здійснює функцію розслідування, а після її встановлення - і функцію обвинувачення. В основі виконання цих функцій лежить принцип процесу­альної самостійності і відповідальності слідчого (ст.114 КПК). Законодавчий, теорети­чний і практичний аналіз правового положення слідчого показав, що він не відповідає пізнавальному характеру його процесуальної діяльності, принципам оцінки доказів і прийняття рішень за внутрішнім переконанням. Це визначає розширення прав слідчо­го щодо суб'єктів, які здійснюють процесуальний контроль (начальник слідчого підро­зділу) і нагляд (прокурор) за досудовим слідством у законодавстві України, що рефор­мується. Такого роду пропозиція передбачає, в законодавстві України, що реформуєть­ся, позбавити керівника слідчого підрозділу права здійснювати процесуальний конт­роль за діяльністю слідчого і, відповідно, обумовлює вилучення з КПК ст.114 (1).

Розвиваючи висловлену пропозицію, автор аргументовано показав, що вступ України до Ради Європії, а також прийняття нової Конституції країни поклали поча­ток процесу розвитку вітчизняного кримінального судочинства у бік зближення з нор­мами європейського кримінального процесу, який усе більше збагачується змішаними структурами, коли слідство здійснюється під контролем судді, який є арбітром з осно­вних питанні, юрисдикційної процедури і контролює дотримання особистих свобод (наприклад, у німецькому і португальському кримінальному процесі). Водночас аналіз ст.ст.29-32 Конституції і норм глави 22 КПК свідчить про те, що повноваження слідчо­го і прокурора недостатньо обмежуються судовою владою, яка відповідно до консти­туційного принципу поділу влади повинна врівноважувати і розділяти межі їх владних функцій під час розслідування кримінальних справ. Такий стан Закону не виключає зловживання владою і, відповідно, порушення конституційних прав і свобод громадян у сфері досудового слідства. Автор підтримує процесуалістів, які відстоюють точку зо­ру про те, що встановлення судового контролю на досудових стадіях кримінального процесу належним чином захистить конституційні права і свободи громадян, а також забезпечить законність при проведенні розслідування злочинів (В.Д.Бринцев, В.Стефанюк, І.Л.Петрухін та ін.). Розвиваючи зазначену точку зору в контексті поло­жень ст.55 Конституції, яка гарантує посилення судового захисту законних прав і сво­бод громадян від сваволі посадових осіб держави, дисертант обгрунтовано пропонує поширити сферу судового контролю на всю процедуру порушення кримінальних справ і їх розслідування, а також пов'язане з ними дотримання особистих прав і свобод гро­мадян. У цьому зв'язку він позначає відповідні повноваження суду, (розгляд скарг, клопотань і відводів учасників процесу, а також заяв органів дізнання, слідчого і про­курора з приводу суперечок, що виникли між ними; санкціонування застосування найбільш суворих заходів кримінально-процесуального примусу і слідчих дій, пов'язаних з обмеженням конституційних прав і свобод громадян; закриття кримінальних справ), а також пропонує відмежувати судовий контроль у досудових стадіях кримінального процесу від правосуддя шляхом уведення до всіх загальних судів України посади слід­чого судді, діяльність якого була б пов'язана тільки зі здійсненням судового контролю.

Правовий статус прокурора автор досліджує, дотримуючись висловленої в літе­ратурі точки зору про те, що прокуратура відповідно до теорії поділу влади не може бути елементом судової і виконавчої влади. Вона повинна діяти від імені і за доручен­ням законодавчої влади, що не дозволить сконцентрувати всю повноту влади в однім органі (В.В.Долежан, Т.Б.Вільчик, А.Ф.Козлов та инш.). Дисертант, визначивши фун­кцію прокурорського нагляду як законоохоронну (Ю.М.Грошевий, Д.І.Пишньов), під­креслює обгрунтованість позиції О.Р.Михайленко, В.С.Зеленецького, В.П.Коржа, П.В.Шумського та інших вітчизняних процесуалістів, які вважають, що прокурор для виконання покладеної на нього функції нагляду за розслідуванням використовує фун­кцію процесуального керівництва досудовим слідством незалежно від його відомчої підпорядкованості. Однак, на його думку, є дуже спірним їх твердження про те, що до-судове слідство як специфічний об'єкт прокурорського нагляду визначає вибір саме функції керівництва і, відповідно, пов'язаних із нею методів нагляду. Проведене дослі­дження методів реагування прокурора на виявлені порушення закону у ході розсліду­вання і при його закінченні (ст.227 КПК), що по суті збережені й авторами проекту КПК України (ст.25), дозволив автору прийти до висновку про те, що вони не врахо­вують особливості досудового слідства як предмета свого пізнання. Їх зміст вступає в протиріччя з гносеологічними, логічними і психологічними правилами оцінної діяль­ності слідчого, що істотно порушує принцип його процесуальної самостійності і відпо­відальності. Більше того їх використання (п. 5 ст.227 КПК) ігнорує саму сутність, мету і завдання прокурорського нагляду за дотриманням законів (ст.ст.1 і 4 Закону "Про прокуратуру") і ставить прокурора в становище слідчого, тобто піднаглядного, а не наглядового суб'єкта. При цьому законодавець не враховує і важливе значення психо­логічної установки прокурора, у якого керівництво слідством породжує почуття від­повідальності за долю справи і позбавляє його можливості об'єктивно оцінювати до­пущені при розслідуванні справи похибки і помилки.

З цієї позиції логічно обґрунтовується положення про те, що для посилення зма­гальних засад досудового слідства, забезпечення реальної дії принципу процесуальної самостійності слідчого, створення правових гарантій захисту законних прав громадян і досягнення істини в справі повноваження прокурора не повинні бути пов'язані зі здійсненням функції керівництва досудовим слідством. З урахуванням цього висновку аргументовано пропонується, по-перше, наділити прокурора правом і обов'язком реа­гувати на виявлене ним порушення законності у ході досудового слідства тільки спо­собом внесення протесту в порядку ст.21 Закону "Про прокуратуру", який не передба­чає втручання в оперативну діяльність піднаглядного органа, а по-друге, вирішувати всі суперечки, що виникли між слідчим і прокурором з приводу внесеного в слідчий підрозділ протесту, у суді в слідчого судді.

У підрозділі 1.3 "Загальна характеристика процесуальних рішень про закінчення досудового слідства" досліджується відповідність процесуальних рішень про завер­шення розслідування конституційним принципам кримінального судочинства. Аналі­зуючи чинне законодавство України, а також наукові розробітки, автор аргументова­но показав, що існуючий порядок закінчення досудового слідства із закриттям кримі­нальної справи (ст.214 КПК) не тільки не відповідає змагальним засадам кримінально­го процесу, але й обмежує дію конституційного принципу презумпції невинності в процесі доведення на досудовому слідстві, а також право громадян, які постраждали від злочину, на захист своїх конституційних прав. Його необхідно змінити шляхом уведення такої процедури, яка б дала зацікавленим учасникам процесу (обвину­вачуваному (або підозрюваному), його захисникові або законному представникові, потерпілому, цивільному позивачеві, цивільному відповідачеві і їх представникам) право знайомитися з матеріалами кримінальної справи до складання підсумкового процесуального акта і заявляти відповідні клопотання. З огляду на це, пропонується зберегти в законодавстві України, що реформується, аналогічний зазначеному порядок закінчення досудового слідства зі складанням обвинувального акта (ст.ст.217-222 КПК), а також внести до ч.І ст.217, найменування, чч.І і б ст.218 КПК правові корек­тиви, що дозволяють пов'язати закінчення досудового слідства саме зі складанням під­сумкового обвинувального акта і направленням кримінальної справи до суду.

Дисертант обґрунтовує, що існуюча редакція ст.221 КПК, не виключає, а пере­дбачає обмеження конституційного принципу забезпечення права обвинувачуваного на захист (ст.63), а також рівності сторін обвинувачення й захисту як одного з засад змагальності в кримінальному процесі (А.О.Машовець).3 цієї позиції аргументовано пропонується встановити реальні тимчасові умови названим зацікавленим учасникам процесу не тільки для заяви обгрунтованих клопотань, але й для оскарження постанов слідчого про часткову або повну відмову в їх задоволенні в суді в слідчого судді. Це обумовлює внесення відповідних коректив до ч.З ст.217, а також чч.І і 3 ст.221 КПК.

У роботі також доводиться, що позбавлення прокурора функції керівництва до­судовим слідством обумовлює не затвердження ним підсумкового обвинувального ак­та слідчого або його складання, а винесення постанови про підтримку державного об­винувачення в суді або постанови про відмову в підтримці державного обвинувачення в суді. На користь такої позиції виступають не тільки правила оцінної діяльності слід­чого, але й загальноприйняті в теорії кримінального процесу механізм і форма при­йняття процесуального рішення (А.ЯДубинський). Більше того, підсумковий обвину­вальний акт за формою і змістом повинен бути висновком обвинувальної влади. Її представляє на стадії досудового розслідування слідчий, а не прокурор, наглядова дія­льність якого не може безпосередньо породжувати функцію обвинувачення, прямо по­в'язану із функцією розслідування. Прокурорський нагляд спрямований тільки на за­безпечення законності формування обвинувачення в ході слідства. На це вказує і конс­титуційний термін "підтримка державного обвинувачення в суді" (п.1 ст.121 Конститу­ції), що означає, на аргументовану думку автора, здійснення діяльності, спрямованої на відстоювання прокурором у суді перед стороною захисту законності підсумкового обвинувачення слідчого.   Отже, для забезпечення урегульованого правового режиму захисту свого процесуального інтересу як сторони обвинувачення при віддані обвину­вачуваного під суд, прокурор зобов'язаний прийняти конкретне рішення з питання про підтримку в суді обвинувачення, сформульованого в обвинувальному акті слідчого. Воно повинно бути пов'язане з результатами перевірки прокурором  справи , що на­дійшла до нього, здійсненої за правилами процесуальної форми (Ю.М.Грошевий, Д.І.Пишньов) і зафіксованої згідно із законодавчою практикою у формі постанови, приблизні зразки якої розроблені дисертантом. Така позиція не суперечить думці де­яких із вітчизняних процесуалістів, які вважають, які прокурор повинен оформляти рішення про підтримку державного обвинувачення в суді на стадії досудового розслі­дування (О.Р.Михайленко, П.В.Шумський). Більше того, покладення на прокурора обов'язку складання підсумкового обвинувального акта досудового слідства (В.Т.Маляренко, автори проекту КПК) вимагає збільшення кількості прокурорів в Україні, що е неможливим у сучасних умовах проведення судово-правової реформи в країні (В.П.Корж). У цьому зв'язку також пропонується зберегти в КПК норму (ст.225), котра зобов'язує слідчого після складання обвинувального акта, направляти справу прокуророві, а також виключити з нього ст.230 і внести відповідні правові ко­рективи до ст.ст. 227-229, 231 і 232.

Підводячи підсумки дослідження, автор формулює поняття закінчення досудово­го слідства.

Розділ 2 "Закінчення досудового слідства зі складанням обвинувального акта" має три розділи.

У підрозділі 2.1. "Поняття, значення і вимоги, що ставляться до обвинувального акта" акцентується увага на тому, що підсумковий обвинувальний акт є найважливі­шим і найбільш відповідальним документом слідчого, що завершує досудове слідство. Він є різновидом процесуального рішення в кримінальному процесі і йому притаманні всі його основні риси (А.Я.Дубинський, В.С.Зеленецький, В.М.Биков та ін.). У загаль­ному вигляді він представляє правовий акт слідчого, що виражає його висновки про направлення справи до суду для вирішення питання про винність особи у скоєнні ін­кримінованого йому злочину.

Дисертант підкреслює, що згідно з чинним законодавством і запропонованою ним процедурою закінчення досудового слідства, підсумковий обвинувальний акт складається тільки після ознайомлення зацікавлених суб'єктів із матеріалами справи і дозволу заявлених клопотань (ет.ст.218-222 КПК). Аналізуючи законодавство Украї­ни, наукові праці М.П.Давидова, А.І. Ґалаґана, Д.С.Сусло, І.Либуса, В.О.Коновалової та інших учених, автор доходить висновку про те, що для забезпечення дотримання принципу презумпції невинності на завершальному етапі розслідування слідчий зобо­в'язаний у підсумковому обвинувальному акті чітко обгрунтувати і мотивувати свій висновок про необхідність притягнення особи до кримінальної відповідальності. При цьому документ, що розглядається, повинен виражати не просто думку слідчого про винність обвинувачуваного, але і його внутрішнє переконання як результат оцінки зі­браних у справі доказів. Це зводить обвинувальний документ до розряду особливо відповідальних актів досудового слідства.

Автор, полемізуючії з О.Р.Михайленком, В.С.Зеленецьким і М.С.Строговичем з питання про юридичну природу підсумкового обвинувального документа, підкрес­лює, що в умовах дії запропонованої ним процедури закінчення досудового слідства він є актом обвинувальної влади.3 цієї позиції він підтримує висловлену в літературі думка про те, що підсумковий документ у справі "...за своєю суттю зовсім не є будь яким висновком - це саме акт, рішення обвинувальної влади" (М.С.Строгович). Він по­винен дійсно отримати найменування "обвинувальний акт", тому що термін "обвинувальний висновок" не в повній мірі відбиває його юридичну природу. Викори­стовуючи наукові розробітки в галузі науки лінгвосоціопсихології (Т.М.Дридзе), за­гальної теорії права (С.І.Вільянський) і теорії кримінального процесу, дисертант об­грунтував, що при конструюванні найменування підсумкового обвинувального акта необхідно користуватися термінологію, що вказує на сутність самого процесуального рішення слідчого, яке містить " ...не тільки логічний висновок, але й державно-владне розпорядження", приводить у дію правовий примус (С.С.Алєксєєв). У цьому контексті етимологія і юридичне значення слова "акт" найбільш точно визначають суть рішення слідчого при закінченні досудового слідства. Зазначена пропозиція обумовлює вико­ристання в законодавстві України, що реформується, терміна "обвинувальний акт" для позначення підсумкового обвинувального документа слідчого. Це передбачає правове коригування тих норм КПК, у яких використовується термін "обвинувальний висновок".

Розкриваючи суспільно-політичне, юридичне, профілактично-виховне й органі­заційно-технічне значення підсумкового обвинувального акта слідчого, автор обґрун­товує, що для забезпечення реалізації права обвинувачуваного на захист, а також зма­гальності сторін необхідно покласти на слідчого обов'язок вручення обвинувачува­ному, його захисникові і законному представникові, потерпілому, цивільному позива­чеві, цивільному відповідачеві або їх представникам копії обвинувального акта не піз­ніше доби з моменту його складання, відповідно, надати їм можливість заявити клопо­тання по суті складеного підсумкового документа, а також оскаржити його в суді в слідчого судді. Це обумовлює правове коригування ст.223, а також скасування ч.І ст.254 КПК.

Підсумковий обвинувальний документ, будучи процесуальним актом досудового слідства, повинен відповідати і вимогам, що ставляться до нього, питання про які роз­глянуте в теорії кримінального процесу досить докладно. У цьому контексті автор ар­гументовано показує, що обвинувальний акт повинен бути законним, обгрунтованим, мотивованим,, своєчасним і справедливим. Більше того, він повинен відповідати ви­могам всебічності, повноти й об'єктивності, а з позиції мови і стилю повинен бути ви­значеним, грамотним, логічним і відбивати високу культуру оформлення.

Підводячи підсумки дослідження, автор формулює поняття обвинувального акта.

У підрозділі 2.2. "Структура і зміст обвинувального акта" зазначається, що пи­тання про структуру обвинувального акта в теорії кримінального процесу е дискусій­ним. КПК характеризує 'й у найзагальнішому вигляді, виділяючи дві частини - описову і резолютивну (ч.іст.223). Водночас у літературі були висловлені пропозиції про виді­лення в обвинувальному акті вступної (С.К.Пітерцев, В.М.Биков, В.М.Тертишник та інш.) і заключної (Л.А.Маріупольский, В.Ф.Статкує, В.С.Тульчина) частин.

Автор вважає, що обвинувальний акт складається з вступної, описової, резолю­тивної і заключної частин. По-перше, цьому документу, як різновиду процесуального рішення повинні бути притамані властивості його структурної організації, яка вклю­чає поряд з описово-мотивуючою і резолютивною частинами, також і вступну. По-друге, із позиції інформаційно-цільового аналізу, активно використовуваного в лінг­восоціопсихології, текст будь-якого процесуального документа має ієрархічну струк-'О'РУї утворену нерівнозначними смисловими блоками, складеними з мовних засобів, котрі передають його зміст. Проведений у цьому контексті аналіз ч.б ст.223 і ст.224 КПК, а також практики складання обвинувального акта дозволив виділити в ньому елементи (підпис слідчого, місце і час складання , а також додатки), що виконують у тексті документа інші комунікативні функції, чим елементи, об'єднані в резолютивну частину (ч.5 ст.223 КПК). Ці елементи утворять самостійний інформаційний блок до­кумента, що завершує його смислову структуру. Це визначає їх об'єднання в самостій­ну - заключну частину, котру необхідно виділяти в тексті обвинувального акта.

На основі запропонованої процедури закінчення досудового слідства, аналіза чинного закону і наукових розробіток, а також узагальнення передового слідчого досвіду автор обгрунтував, що з позиції виконання принципів уніфікації ділового писем­ного мовлення виділені ним частини обвинувального акта повинні характеризуватися наступним.

Вступна частина містить вихідну інформацію, необхідну для правильного сприй­няття всього документа. Вона складається із заголовка документа, що включає його найменування, номер кримінальної справи, прізвище й ініціали обвинувачуваного (обвинувачуваних), кримінальний закон, за яким кваліфіковано інкримінований обви­нувачуваному (кожному з обвинувачуваних) злочин; дати, приводу і підстави до по­рушення кримінальної справи, спеціального звання, прізвища й ініціалів особи, яка порушила кримінальну справу, злочини, передбаченої КК, за ознаками якого вона по­рушена; даних про рух кримінальної справи. Автор розкриває смислові і стилістичні особливості Ті тексту і пропонує варіант заголовка обвинувального акта.

Описова частина є центральним і найбільш складним розділом обвинувального акта, у якому повинні бути відбиті всі обставини, що складають предмет доведення (ст.64 КПК). Вона містить у собі такі підрозділи: преамбула; сутність справи; особис­тість обвинувачуваного у справі; відомості про потерпілого, цивільний позов, заходах щодо забезпечення відшкодування матеріальних збитків і можливої конфіскації майна; причини й умови, що сприяли скоєнню злочину, і заходи щодо їх усунення; відомості про рух матеріалів кримінальної справи. Зміст цих елементів розкривається з позиції їх відповідності конституційним і спеціальним принципам кримінального процесу.

У резолютивній частині сформульований головний висновок слідчого. Вона міс­тить відомості про особистість обвинувачуваного, юридичне формулювання пред'яв­леного обвинувачення з обов'язковою вказівкою конкретних статей КК, за якими зло­чини кваліфіковані і формулювання рішення слідчого про направлення кримінальної справи до суду. Автор обгрунтовано пропонує відбивати в цій частині лише основні біографічні дані обвинувачуваного, а також не включати до юридичного формулю­вання обвинувачення фабулу злочину, як це практикується у слідчій практиці.

Заключна частина повинна включати перелік членів слідчо-оперативної групи, якщо вона була створена в ході розслідування; місце і час складання документа; підпис особи, яка його склала, а також додатки. Пропонується розширити практику додатка до обвинувального акта та іншої, не передбаченої законом інформації, що полегшує ознайомлення з матеріалами справи або сприйняття змісту підсумкового документа. Реалізувати зазначену пропозицію необхідно шляхом введення до ст.224 КПК частини другий відповідного змісту.

На основі отриманих результатів дослідження, автор пропонує принципово нову редакцію ст.223 КПК.

У підрозділі 2.3."Практичні рекомендації щодо складання обвинувального акта" доводиться, що складання обвинувального акта необхідно починати задові о до закін­чення розслідування з проведення відповідної підготовчої роботи як невід'ємного еле­мента техніки планування розслідування. Автор вважає, що, з огляду на особливості форми й змісту обвинувального акта, механізму його прийняття, принципи і структуру планування з позиції психології праці, а також основні типові документовані операції процесу керування, вона повинна включати: 1) накопичення і класифікацію інформа­ції, яка е доказом у справі на основі бази даних, необхідних для планування розсліду­вання і складання обвинувального акта; 2) систематизацію матеріалів кримінальної справи; 3) розробку плану обвинувального акта.

У роботі рекомендуються передові методи накопичення, збереження, вилучення і ірупування за визначеними ознаками інформації у справі, основані на широкому ви­користанні можливостей ПЕОМ. Автор підкреслює, що розроблена ним форма обви­нувального акта, відповідаючи вимогам уніфікації мови і стилю офіційних документів, розвиває стандартизований стиль викладу його тексту з використанням машинного опрацювання. У цьому контексті визначається приблизна мета програм, котрі можуть складати програмне забезпечення такої автоматизованої системи.

Особливості систематизації матеріалів кримінальної справи досліджуються на основі відомих теорій і практиці способів розміщення документів слідчого проваджен­ня (хронологічного, тематичного, за особами і змішаного). Пропонуються варіанти оптимального розміщення матеріалів кримінальної справи.

На думку автора, відповідно до загальної техніки планування розслідування не­обхідно складати письмовий план обвинувального акта, обов'язкової форми котрого не повинно існувати. У цьому зв'язку він пропонує приблизну форму плану обвину­вального акта, що відбиває структуру документа, що позначає основні елементи його змісту, способи і терміни їхнього викладу (і перекладу), а також осіб, відповідальних за їх підготовку (при груповому методі розслідування).

Аналізуючи слідчу практику та спеціальну літературу, дисертант рекомендує ра­ціональні прийоми написання тексту обвинувального акта, основані на особливостях організації індивідуального і групового методів розслідування злочинів, на викорис­танні слідчим ПЕОМ, а також стійких словесних конструкцій, наявних у законах і під-законних актах, і вироблених тривалою юридичною практикою.