Навроцька В.В. Засада диспозитивності та її реалізація в кримінальному процесі України

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, характеризується ступінь наукової розробки проблеми та основні методи дослідження, визначається його мета, завдання, об’єкт, предмет, висвітлюється наукова новизна, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо апробації отриманих результатів.

Розділ 1 “Поняття засади диспозитивності та її співвідношення з публічністю та змагальністю” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Поняття принципу (засади) кримінального процесу” констатується, що принципи (засади) кримінального процесу - це безпосередньо закріплені в законі основоположні ідеї, найбільш загальні положення, які визначають суть, зміст та спрямованість діяльності суб’єктів процесу, спосіб і процесуальну форму їх діяльності, порушення яких обов’язково має тягти за собою настання відповідних юридичних наслідків.

У підрозділі 1.2 “Суть засади диспозитивності та розвиток вчення про неї” зазначається, що засада диспозитивності зародилася дуже давно як “засада вільного визначення”, коли злочин розглядався як приватна образа, а покарання – як задоволення потерпілого. Поступово “засада вільного визначення” поступається місцем публічності. В радянський період твердження про те, що публічність переважає в кримінальному судочинстві, стало майже аксіомою. У науковій літературі сучасного періоду (починаючи з 1990-х рр.) зростає кількість прибічників розширення диспозитивності. Однак навіть серед тих, хто все-таки визнає наявність в кримінальному процесі диспозитивності, нема єдності думок щодо її суті. Аналіз загальних тенденцій розвитку вчень щодо засади диспозитивності, дають підставу стверджувати, що суттєві розбіжності викликають питання про суб’єкти та види проявів диспозитивності (тобто, про те, хто та якими правами може розпорядитися в процесі).

У підрозділі 1.3 “Співвідношення диспозитивності з принципами публічності та змагальності” зазначається, що традиційно публічність розглядають як антипод диспозитивності. Принцип змагальності ж, навпаки дуже тісно пов’язують з диспозитивністю. Проте категорична однозначність таких висновків є безпідставною. В роботі обґрунтовується, що публічність і диспозитивність за своєю юридичною природою взаємовиключають одна одну, але в ході їх застосування взаємодіють. На етапі розробки кримінально-процесуального законодавства чи внесенні змін до нього перед законодавцем стоїть вибір: яка засада - публічна чи диспозитивна повинна переважати в певному виді провадження чи кримінально-процесуальному інституті. В цьому сенсі можна говорити про конкуренцію публічності і диспозитивності, але уже в чинному кримінально-процесуальному законодавстві таке протиставлення неможливе через те, що у ньому чітко визначені межі дії цих принципів, що усуває суперечності між ними.

У Розділі 2 “Прояви диспозитивності при розгляді цивільного позову в кримінальній справі” зроблено висновок про те, що інститут цивільного позову в кримінальній справі ще недостатньо детально врегульований. Погоджуючись з положенням КПК, що позбавляє суд в змагальному кримінальному процесі за власною ініціативою відшкодовувати шкоду, заподіяну злочином, в той же час висловлено аргументи проти пропозиції надати можливість подання цивільного позову на захист інтересів безпосередньо постраждалого іншими приватними особами, всупереч його бажанню, тобто проти т.зв. “групового позову”. Зазначається, що у разі виникнення ситуації, за якої цивільний позов пред’являється під час судового розгляду справи (але до початку судового слідства), потрібно відкласти розгляд кримінальної справи на строк, достатній для того, аби підсудний чи цивільний відповідач (його представник) могли реалізувати належні їм права, передбачені ч.2 ст.51 КПК України.

У ході проведеного дослідження виявлені недоліки сучасного українського кримінально-процесуального законодавства, у зв’язку з чим у роботі обґрунтовані пропозиції щодо внесення змін та доповнень до чинного КПК України та Проекту КПК України від 18 грудня 2005 р.

Розділ 3 “Прояви диспозитивності в ході провадження у кримінальних справах з різними видами обвинувачення” складається з двох підрозділів

У підрозділі 3.1 “Прояви диспозитивності в ході розгляду справ приватного та приватно-публічного обвинувачення” констатовано, що в справах приватного та приватно-публічного обвинувачення засада диспозитивності знаходить свій прояв, однак правове регулювання даних інститутів є далеким від досконалості.

З метою захисту прижиттєвих інтересів потерпілого від діяння, що належить до категорії справ приватного обвинувачення, який помер після того, як відповідна кримінальна справа уже була порушена, її близьких родичів, що володіють повною процесуальною дієздатністю, у разі висловлення ними відповідного бажання, слід наділяти всіма правами потерпілого, за винятком права на примирення. Для реалізації цієї пропозиції видається за доцільне доповнити ч.1 ст.27 КПК України відповідними положеннями.

Констатовано, що основними підставами віднесення певної групи суспільно-небезпечних діянь до категорії справ приватного обвинувачення є: 1) їх відносно невисока суспільна небезпека; 2) специфіка безпосереднього об’єкту злочину (шкода заподіюється виключно інтересам приватної особи). Додатковими підставами є: 1) небажання держави втручатися в інтимні питання приватного життя осіб, що може завдати їм суттєвої шкоди; 2) необхідність врахування думки постраждалого для правильної оцінки характеру і ступеня суспільної небезпеки посягання. З врахуванням вказаних підстав пропонується переглянути перелік справ приватного обвинувачення та віднести до них справи про діяння, передбачені кримінально-правовими нормами, перелік яких наведений у дисертації. Зроблено висновок про потребу закріпити в КПК норму, відповідно до якої кримінальне переслідування діянь, передбачених ч.1 та 2 ст.176, ч.1 та 2 ст.177, ст.197, ч.1 ст.361, ч.1 та 2 ст.362, ст.363 КК України, вчинення яких заподіяло шкоду інтересам юридичної особи приватного права, що є підприємницьким товариством, майно якої не перебуває повністю чи частково в державній, комунальній власності чи власності АРК, здійснюється за скаргою, що виходить від органу юридичної особи, який в силу закону або установчих документів вправі виступати від його імені. Якщо діяння, передбачене відповідними статтями (частинами статей) КК України, заподіяло шкоду інтересам інших юридичних чи фізичних осіб, кримінальне переслідування здійснюється на загальних підставах.

У підрозділі 3.2 “Прояви диспозитивності у справах публічного обвинувачення” зазначається, що диспозитивність знаходить свій прояв і в справах публічного обвинувачення, зокрема при застосуванні інституту звільнення від кримінальної відповідальності. При звільненні в порядку, передбаченому ст.8 КПК України, диспозитивність виявляється зокрема, в тому, що 1) сторонам в такому разі надано право самостійно визначати можливі способи відшкодування збитків чи усунення заподіяної злочином шкоди; 2) потерпілий від злочину вправі вирішувати, чи звільняти кривдника від відшкодування заподіяної шкоди (збитків) чи ні.

Зроблено висновок, що відшкодування завданої злочином шкоди (збитків) в ряді випадків може бути здійснене як одномоментно, так і в декілька етапів. Запропоновано, що якщо для виконання якоїсь з умов звільнення від кримінальної відповідальності потрібен певний час, то суддя повинен відкласти розгляд справи на достатній для цього строк та визначені правові наслідки виконання (невиконання) винним поставлених перед ним вимог.

Констатується, що упущенням КПК України є неврегульованість порядку звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з амністією і помилуванням та пропонується ряд змін та доповнень до кримінально-процесуального закону.

Дисертаційне дослідження диспозитивності та її реалізації в кримінальному процесі України привело до висновку про неналежну процесуальну регламентацію звільнення від кримінальної відповідальності з підстав, передбачених Особливою частиною КК України (звільнення при позитивній посткримінальній поведінці). Тому запропоновані відповідні зміни та доповнення до статей чинного КПК України та проекту КПК.

Зроблено висновок, згідно з яким за наявності обставин, що тягнуть звільнення від кримінальної відповідальності з нереабілітуючих підстав, передбачених ч.1 ст.7-1 КПК України, особі, яка заперечує проти такого звільнення, але яка визнана судом винною, покарання не повинно призначатися, обґрунтовані відповідні зміни в КК України

Нарешті, зроблено висновок про потребу прямо передбачити в Конституції України положення, відповідно до якого не вважаються такими, що порушують право особи на повагу її гідності, застосування заходів примусу за умови їх відповідності вимогам законності та обґрунтованості.