Мальцев Д.О. Застава як спосіб забезпечення банківського кредиту за цивільним законодавством України

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обгрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, надано характеристику об'єкта, предмета та методологічної основи дослідження, визначено мету, завдання дослідження, науково-теоретичну основу, обгрунтовано наукову новизну та основні положення, які виносяться на захист, висвітлено практичне значення та апробацію результатів дослідження, зазначено публікації за темою дисертації.

Перший розділ “Банківське кредитування та способи його забезпечення” присвячено постановці проблеми, дослідженню питань, пов'язаних зі станом вивчення проблеми, методологічного підґрунтя дослідження та визначення його ключових понять.

Підрозділ 1.1 “Огляд літератури і сучасний рівень дослідження проблеми” починається з огляду дореволюційної вітчизняної та зарубіжної дореволюційної літератури ХІХ-ХХ століть. Серед цих праць є такі, в яких інститут застави систематично піддавався аналізові (праці К.Н. Аннєнкової, Л.А. Кассо, А.А. Башмакова, Є.В. Васьковського, Ю. Барона), і такі, в яких були систематизовані та опубліковані норми українського цивільного права (праці О. Кистяківського, І. Темченка, В. Данєвського). Пошуком даних, які дозволяли виявити зародження та еволюцію застави в українському праві, його виключні риси, інститут застави, досліджували М. Антоновський, Я. Маркович.

У контексті проблеми дисертаційного дослідження інтерес викликають праці правників доби Російської імперії (праці Д.І. Мейєра, І.Й. Покровського, К.П. Побєдоносцева, Г.Ф. Шершеневича та ін.), присвячені еволюції застави, пошуку даних які дозволили показати зародження та еволюцію інституту застави в російському праві, його самобутні риси, що у подальшому значно мірою вплинуло не лише на розуміння сутності інституту застави в дореволюційній Росії, але й на його трактування в

радянському і пострадянському цивільному праві та цивільному праві України.

Радянська наука цивільного права приділяла увагу теоретичним питанням заставного права (праці А.А. Агаркова, С.І. Вільнянського, Л.А. Лунца, С.І. Флейшиц), проте це не отримала втілення у законодавство того періоду.

У процесі розвитку в Україні цивільного законодавства на початку формування інституту приватної власності знову зростає інтерес до проблеми заставного права. Дослідження цієї проблематики, анатаз історії розвитку наукової думки щодо заставних відносин сформульовані в наукових працях сучасних дослідників проблем цивільного права: Ч.Н. Азімова, М.І. Брагінського, А.А. Вишневського, О.В. Дзери, І.Й. Пучковської, Н.А. Саніахметової, Є.О. Харитонова, Я.М. Шевченко, О.С. Кізлової та інших вчених.

Економічні закони ринку, яким сьогодні підпорядковується підприємницький оборот, зумовлюють необхідність законодавчого регулювання відносин - саме так можна сформулювати думку сучасних дослідників проблем економічного ринку і цивільних правовідносин, зокрема Д.В. Бобрової, А.С. Довгерта, В.В. Луця, Н.С. Кузнєцової, В.К. Мамутова, О.А. Підопригори та інших провідних вчених.

Сучасна українська правнича література щодо проблем регулювання відносин, пов'язаних із заставним забезпеченням кредиту, представлена окремими працями, у межах яких залишилися нерозв'язаними комплексні питання правового забезпечення банківського кредиту. Без сумніву, можна констатувати, що на сьогодні вже існує значне наукове підґрунтя для дослідження проблеми. Теоретичну базу для цього створили загальні досягнення цивілістичної науки, проте застосування практики вимагає використання нових правових категорій, що зумовило формування особливого регулятивного механізму цього масиву цивільно-правових відносин. Тому, підсумовуючи огляд літератури за проблематикою роботи, зроблено висновок про недостатній рівень дослідження застави як способу забезпечення банківського кредиту в контексті сучасних вимог цивільного права і правового регулювання предмета дослідження.

У підрозділі 1.2. “Банківський кредит та способи його забезпечення” зазначається, що однією з головних фінансових операцій банків є кредитування суб'єктів господарювання та громадян. При розкритті сутності банківського кредитування як правового інституту, аналізується технологічний процес кредитування, що включає специфіку документації і документообігу, нормативно-правового регулювання, практику кредитування із притаманними їй об'єктивними та суб'єктивними чинниками. Такий аналіз дозволяє дійти висновку, що в основу здійснення банківського кредитування покладене чітке визначення завдань основних

етапів кредитного процесу, які характерні чинному порядкові надання кредитів, встановленому чинними нормативними актами. Виконання цих завдань покладено на структурні підрозділи банків, єдиним кінцевим результатом діяльності яких є захист кредиторів від ризиків втрати контролю над власністю та грошовими коштами. Окремо розглядається юридична природа кредитного договору як єдиної підстави для виникнення кредитних правовідносин, його місце в сучасній системі договірного права України і співвідношення з договором займу. Кредитний договір за чинним законодавством України можна визначити як двосторонній, консенсуальний, оплатний договір, за яким застосовуються правила, встановлені для договору займу, якщо такі не суперечать суті правовідносин, що склалися між сторонами в межах кредитного договору.

Зроблено висновок про те, що банк регламентує відносини з позичальником на підставі кредитного договору, який укладається між суб'єктами кредитних відносин тільки в письмовій формі і з огляду па який банк — кредитор зобов'язаний надати певну суму грошей (кредит) в обмін на зобов'язання позичальника щодо повернення кредиту та сплату відсотків. При цьому звертається увага на те, що наявність зобов'язання боржника не означає гарантії своєчасного повернення кредиту та компенсації збитків, заподіяних порушенням умов кредитного договору. Чинне законодавство України передбачає, що надаючи кредит банк зобов'язаний, дотримуватися принципу забезпечення.

На підставі здійсненного аналізу законодавства, правничої літератури, практики застосування автор дійшов висновку, що метод розв'язання проблеми було знайдено шляхом застосування правових заходів, спрямованих на юридичне оформлення прав кредитора домагатися виконання зобов'язань боржника, де засоби спонукання повернення кредиту знаходять своє відображення в окремому законному механізмові. Цивільним кодексом України передбачені окремі способи, за допомогою яких сторони, за згодою між собою, обирають правовий механізм забезпечення кредитних зобов'язань. Сучасне цивільне право не обмежує суб'єктів кредитних відносин як у виборі способу забезпечення виконання зобов'язань, так і в можливості одночасного застосування кількох способів забезпечення. Одним із таких способів є застава, яка з практичного погляду означає наявність у кредитодавця прав на реалізацію предмета забезпечення кредиту з метою адекватного відшкодування заборгованості позичальника перед банком згідно з умовами кредитного договору. За юридичним критерієм, застава виступає як спосіб забезпечення зобов'язати, у разі порушення або невиконання якого кредитор наділений правом за рахунок майна застави отримати задоволення своїх вимог з перевагою перед іншими кредиторами.

Другий розділ “Застосування застави у банківському кредитуванні” присвячений теоретичному та науковому аналізові загальної характеристики регулювання досліджуваного інституту застави у різні історичні періоди і в різних правових системах, тенденції зміни норм, що стосуються правового регулювання заставних відносин в законодавстві України, а також концепції заставних зобов'язань, якої дотримуються дослідники проблеми. Детально проаналізовано з позиції чинного законодавства і правничої літератури специфіку окремих видів застави, правовий механізм реалізації прав кредиторів, основні правові вимоги, що пред'являються до договору застави за участю банків.

У підрозділі 2.1 “Історико-правовий аналіз становлення сучасного інституту застави у забезпеченні банківського кредиту” розглянуто процес виникнення та розвитку досліджуваного інституту в римському праві та особливості і характерні риси інституту застави в контексті державотворення в Україні. Зазначено, що застава виникла в римському праві та еволюціонувала від права власності кредитора на заставлене майно, яке привласнювалося кредитором при невиконанні зобов'язань боржником (фідуція), до права кредитора на стягнення заставленого майна у третіх осіб та отримання задоволення з вартості заставленої речі при невиконанні зобов'язань боржником (іпотека). Українське право застави, оформлення якого відбулося в “Русской Правде”, пов'язане з “особистою” формою і називається “закупом”. За “Русской Правдой” “закуп” розглядається як застана, з якої виникає право на його відчуження і можливість одержання задоволення при несвоєчасній сплаті боргу. Зроблено висновок, що у цьому плані сучасне розуміння застави не відрізняється від її розуміння у стародавньому римському праві.

В результаті подальшого розвитку заставних правовідносин в Україні, відзначено, що інститут застави змінювався залежно від конкретного політичного, соціально-економічного становища у державі. Будучи одним із найдавніших інститутів цивільного права, інститут застави за багатовікову історію свого розвитку набув низки основних ознак, що були закріплені у положеннях усіх без винятку кодифікацій цивільного права, зокрема у сфері регулювання зобов'язального права тощо.

З урахуванням викладеного, зроблено висновок, що сучасне заставне право не має на меті ні використання речі, ні володіння нею, а тільки отримання задоволення за рахунок заставленого майна і, крім того, зі здійсненням цього правочину заставодержателем пов'язане саме заставне право.

У підрозділі 2.2 “Специфіка окремих видів застав по забезпеченню банківського кредиту” досліджено проблемні питання законодавчого регулювання окремих видів застав. Основну увагу приділено

характеристикам, які притаманні тією чи іншою мірою кожному з виділених видів застави, розглянуто критерії, на підставі яких чинне законодавство виділяє окремі види застави.

Здійснений аналіз передбачає виокремлення видів застав за такими ознаками: 1) предметом застави, до якого належить: застава рухомого майна (включаючи заставу майнових прав); застава нерухомого майна (іпотека); застава однієї речі і застава сукупності речей; застава наявного предмета і застава предмета, який набувається у майбутньому; 2) місцем знаходження предмета і можливістю користуватися ним: застава із залишенням майна у заставодавця з правом використання; застава з правом передачі майна заставодавцем у володіння або використання третій особі; тверда застава (залишення предмета застави у заставодавця під замком з накладанням знаків, які свідчать про заставу, без права використання предмета застави); застава з наданням майна кредиторові (заклад) з правом використання або без такого; 3) специфікою правових засад звернення стягнення на предмет застави і механізм його реалізації.

На підставі викладеного зроблено висновки, що з практичного погляду для найефективнішого забезпечення кредиту банкам слід обирати предмет застави, який буде мати такі ознаки: передбачувана для заставодержателя ліквідність та цінність предмета застави; можливість здійснювати контроль за предметом застави з боку заставодержателя (кредитора); мінімальні витрати і технічні ускладнення під час зберігання та використання предмета застави; оперативність та економічність процедури реалізації і компенсації збитків.

Розглянуто переваги різних видів застави. При цьому звертається увага на те, що ряд важливих видів застави на цей час практично не працює. Серед них застава товарів в обороті і переробці, яка майже практично не використовується, подвійні складські свідоцтва (також не використовуються через нечіткість правового регулювання), окремі проблеми виникають при заставі прав. Внесено пропозиції щодо вдосконалення таких видів застави.

У підрозділі 2.3 “Правовий механізм реалізації прав банків — кредиторів в заставних зобов'язаннях” міститься визначення можливостей банків — кредиторів задовольняти усі свої інтереси у зв'язку з порушенням боржником свого зобов'язання. На підставі аналізу законодавства України, правничої літератури, судової практики вирішення спорів сформульовано основний перелік прав і обов'язків суб'єктів заставних зобов'язань, розглянуто особливості їхньої реалізації і виконання. Окремо розглянуто правове положення “майнового поручителя” як суб'єкта зобов'язань, що досліджуються. Зроблено висновок про те, що реалізація інтересів банків — кредиторів забезпечується за допомогою застосування до заставодавця майнових санкцій, зокрема цивільно-правової

відповідальності. Під час аналізу різних позицій науковців і чинного законодавства розглянуто підстави її настання. Такими підставами можуть бути: 1) невиконання, неналежне виконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою; 2) істотні порушення договору застави; 3) інші випадки, встановлені договором або законом (які сформульовано в процесі дослідження). Зазначено, що сучасна концепція застави має набагато більше правових аспектів, врегульованих нормами цивільного права, ніж первинна концепція застави.

Основну увагу приділено запровадженню до чинного законодавства України договірної (позасудової) системи звернення стягнення на предмет забезпечення. Такий правовий механізм реалізації прав банків — кредиторів передбачає: передачу заставодержателю заставленого майна або права власності на предмет застави в рахунок виконання основного зобов'язання; право заставодержателя від свого імені продати предмет застави розумним і комерційно-орієнтованим способом, який дає змогу отримати максимально чисту виручку від продажу. Сформульовано та обгрунтовано переваги позасудового способу звернення стягнення, а також висвітлено питання законодавчого регулювання, пов'язані із вказаним правочином.

Підкреслено, що українське цивільне право дозволяє констатувати два етапи реалізації прав заставодержателем: звернення стягнення на заставлене майно та реалізацію заставленого майна. Порядок реалізації залежить, головним чином, від характеристик заставленого майна.

Здійсненний аналіз дозволив дійти висновку, що правила про позасудову процедуру звернення стягнення і реалізації предмета застави, які розглядаються, не суперечать інтересам суб'єктів заставних зобов'язань. Важливою є обставина, що такі правила, забезпечують гармонізацію українського законодавства про заставу із законодавством економічно найбільш розвинутих країн і правом європейської спільноти. Пропонується удосконалити декілька загальних аспектів його правового врегулювання: питання про співрозмірність вартості майна припущеному порушенню зобов'язань, необхідність передбачення чіткої межі розміру вимог заставодавця (наприклад, 25%) до вартості предмета застави; викладення Закону “Про заставу” у новій редакції з метою передбачення у ньому норми правового регулювання застави, яка аналізується у підрозділі; необхідність прямої вказівки закону на дозвіл застави майна, обмеженого в обігові, і встановлення його реалізації серед осіб, які мають право на його придбання. Вказані положення повинні стати загальним правилом регулювання відносин застави.

У підрозділі 2,4 “Основні правові вимоги, що пред'являються до договору застави за участю банків” було досліджено та встановлено, зокрема, такі

особливості: договір застави є головною підставою виникнення зобов'язальних правовідносин, при його складанні вирішальну роль відіграють конкретні договірні умови, які сторони, керуючись принципом свободи договору, включили до його тексту; основними є правові вимоги, що пред'являються до договору застави за участю банківських установ, а саме: фіксування в умовах договору нормативних вимог ст. 584 ЦК України, які стосуються визначення сутності, розміру і строків виконання зобов'язань, забезпечених заставою, а також опису предмета застави, основні обов'язки сторін; настання відповідальності за порушення основного зобов'язання; заставний договір як механізм набуття майнових прав кредитора має бути укладений у письмовій формі, дія такого договору обмежується строком дії основного договору (якщо такий договір не забезпечує майбутньої вимоги), нотаріальне затвердження договору застави обов'язкове у випадках, коли предметом застави є нерухоме майно (ст. 577 ЦК України) і коли договір, забезпеченням якого є застава, сам підлягає нотаріальному затвердженню відповідно до положень ст. 13 Закону України “Про заставу”. Цивільний кодекс України встановлює необхідність здійснення у деяких випадках Державної реєстрації застави майна, процедура якої встановлена чинним законодавством для всіх видів майна окремо. При цьому визначено, що реєстрація застави не пов'язується з моментом виникнення права застави та не впливає на чинність договору застави. Відзначається, що важливо встановлювати в договорі правові наслідки тих випадків, коли договір застави укладений з особою, яка не є власником або правомірним володарем заставленого майна. Розглядаючи предмет застави, слід звернути увагу на важливість такої умови договору, як чітке визначення усіх основних характеристик вказаного предмета, що підтверджено вимогами ст. 4 Закону “Про заставу”. Встановлено, що у зв'язку з різноманітністю предметів застави, складно розробити єдині рекомендації з проблем повної індивідуалізації предмета застави, але можна визначити підхід до оформлення предмета застави в умовах договору застави.

На підставі викладеного у підрозділі зроблено висновок, що цивільне законодавство містить ряд правових норм, які висувають цілу низку вимог до умов договору застави. Крім того, законом закріплена можливість викласти умови, ініційовані сторонами, що свідчать про отримання банками законного механізму забезпечення та захисту своїх прав.,

У третьому розділі “Застосування іпотеки як способу забезпечення банківського кредиту” розкривається регулювання питань іпотечного кредитування, детально проаналізовані підстави виникнення іпотеки та вимоги, що нею забезпечуються, формування нормативно-правової бази з питань іпотеки, аналізується ефективність використання іпотеки для

вирішення соціально-економічних проблем, особливості іпотеки окремих видів майна, розглядаються порядок та умови випуску та обігу цінних паперів та їхніх похідних, які використовуються на ринку іпотеки.

У підрозділі 3.1. “Характерні ознаки іпотеки як способу забезпечення банківського кредиту” аналізується створення умов іпотечного кредитування та правове регулювання іпотеки як способу забезпечення банківського кредиту. При розкритті сутності поняття іпотеки як застави нерухомого майна, виділяються основні ознаки такого майна: по-перше, це об'єкти природного походження - земельні ділянки, ділянки з надрами, водні об'єкти; по-друге, до нерухомості слід віднести всі об'єкти, які розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінювання і змінювання цільового призначення та інші об'єкти, стосовно яких законом встановлений правовий режим нерухомості. Такий висновок ґрунтується на вперше визначеному в чинному законодавстві терміну “нерухоме майно”. Новелою ЦК України є правила про підстави виникнення іпотеки - договір, закон або рішення суду.

Іпотечний договір, спрямований на фактичне виконання основного зобов'язання у разі порушення боржником надає іпотекодержателю переважне право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги. Питання укладення договору іпотеки регулюється загальними правилами ЦК України, у той же час істотні умови такого договору викладені в законі України “Про іпотеку” та інших нормативних актах. Зроблено висновок, що оскільки нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, не вилучається з господарського обігу і залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, законодавством покладено додаткові вимоги до істотних умов такого правочину, наприклад, іпотекодавець при користуванні предметом іпотеки має право здійснювати зміни до іпотечного майна виключно на підставі договірної умови з іпотекодержателем.

Розглянуто специфіку правового регулювання іпотеки, яка знаходиться у прямій залежності від іпотечного майна; окремо приділено увагу оцінці вартості нерухомого майна, яке банки використовують як іпотеку. Досліджені основні форми відповідальності, які можуть бути використані в іпотечному договорі.

Аналіз чинного законодавства дозволяє зробити висновок про наявність першочерговості іпотекодержателя, що передбачає наявність декількох правочинів. Із цього погляду пояснюється виникнення Державної реєстрації іпотеки. Внесено пропозиції щодо вдосконалення такого реєстру.

На підставі розглянутого зроблено висновок, що в Україні сформовано достатньо ємну нормативно-правову базу з питань іпотеки, але регулювання деяких питань вимагає вдосконалення законодавчого врегулювання, зокрема

створення системи гаранти та прозорих умов діяльності учасників іпотечного ринку залежить насамперед від запровадження ефективної системи державної реєстрації прав на нерухоме майно та реєстрації іпотек, вдосконалення системи оцінки нерухомого майна, створення іпотечних банків, які здійснюватимуть діяльність на іпотечному ринку, порядок забезпечення схоронності нерухомого майна, що закладене за договором іпотеки.

У підрозділі 3.2. “Механізм використання цінних паперів у забезпечення банківського кредиту” здійснено загальний огляд цінних паперів як предмета застави. Окремо розглянуто порядок та умови випуску та обігу цінних паперів та їх похідних, що використовуються на ринку іпотеки.

Розкриваючи природу цінних паперів, зроблено висновок, що права за цінними паперами необхідно чітко диференціювати на права з цінного паперу і права на цінний папір. Залежно від змісту прав, які посвідчує цінний папір, ЦК України вводить принципово нову для українського законодавства класифікацію цінних паперів, що засвідчує спосіб “легітимізації” прав суб'єкта (ст. 195 ЦК України) та вимоги до форми цінного паперу, його реквізитів (ст.196 ЦК України). Встановлено види цінних паперів відповідно до визначеного, законодавством критерію.

Дослідження особливостей застави цінних паперів дозволило дійти висновку, що право, укладене в цінному папері, може бути передане в заставу тільки разом з передачею зазначеного цінного паперу. Окремої уваги приділено аналізові “заставної” і розглянуто заставну як борговий цінний папір, який засвідчує безумовне право його власника на отримання від боржника виконання за основним зобов'язанням, за умови, якщо воно підлягає виконанню у грошовій формі. Проаналізовано механізм використання заставної з метою забезпечення банківського кредиту. При цьому приділено увагу досвіду використання цінних паперів та їхніх похідних (іпотечні сертифікати) в іноземному праві з метою адаптації українського законодавства до міжнародних стандартів, що сприяє запровадженню іпотечного кредитування і здешевленню вартості кредитів.