Посилення міжнародного співробітництва держав по боротьбі із злочинністю в рамках системи ООН (1991-2007 р.р.)

Краткое содержание

Посилення міжнародного співробітництва держав по боротьбі із злочинністю в рамках системи ООН (1991-2007 р.р.)

Третій етап співробітництва держав у боротьбі зі злочинами міжнародного характеру характеризується більше тісною взаємодією в рамках системи ООН. Це викликано тим, що кінець XX-початок XXI століть ознаменувалися новими викликами: ростом бомбового тероризму, збільшенням фінансового підживлення терористичної діяльності. Практично всі види злочинів міжнародного характеру, що з’явилися в середині ХХ століття, одержали свій подальший розвиток. З’явилися нові види злочинів, такі як кіберзлочинність, викрадення людей для трансплантації органів, виготовлення радіологічної зброї, названої «брудною бомбою» та ін.

Однак у сучасних умовах склалася суспільно-політична ситуація, що сприяє тісному співробітництву держав у боротьбі з міжнародною злочинністю. Це пояснюється тим, що колишні соціалістичні країни перейшли на шлях ринкової економіки й ідеологічного плюралізму. Прийняття Конституції України 1993 року, що проголосила пріоритет загальнолюдських цінностей, верховенство права, забезпечення прав людини, зняло проблему ідеологічного  протистояння. У той же час, міжнародна злочинність, особливо її організована частина й тероризм, стали являти загрозу для більшості країн поза залежністю від рівня їхнього соціально-економічного розвитку. [16, С. 575][1]

Світове співтовариство усвідомило ступінь загрози, що виходить від міжнародної злочинності й в 1997 році була прийнята Міжнародна конвенція по боротьбі з бомбовим тероризмом, а в 1999 році – Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму.

Ускладнює боротьбу з міжнародним тероризмом відсутність його визначення на рівні міжнародно-правового акту. Протягом тривалого періоду в рамках ООН ведеться робота по підготовці всезагальної конвенції по боротьбі з тероризмом. В 2000 році Індія представила «Проект всезагальної конвенції по міжнародному тероризму» із трьома додатками, які регламентують процедури  відносно політичних злочинів, подання взаємної юридичної допомоги й видачі злочинців. Однак проект не був прийнятий.

Після трагічних подій 11 вересня 2001 року, відповідно до резолюції Ради Безпеки ООН 1373 був заснований Контртерористичний комітет РБ ООН, намічений комплекс заходів по боротьбі з тероризмом, особливо по припиненню його фінансової підтримки. У наступних резолюціях ООН закликала всі держави приєднатися до 12 універсальних антитерористичних конвенцій, а також прийняти Всезагальну конвенцію проти міжнародного тероризму й міжнародну конвенцію про боротьбу з актами ядерного тероризму. Остання конвенція була прийнята в 2005 році на основі проекту Російської Федерації.

Активізація терористичної діяльності прискорила діяльність ООН по створенню глобальної стратегії боротьби з тероризмом. Генеральний секретар ООН Кофі Анан у ході Міжнародної зустрічі на вищому рівні з питань демократії, тероризму й безпеки, що відбулася в березні 2005 року в Мадриді, виклав п’ять її основних елементів: переконання, стримування, відмова, розвиток і захист прав людини.

Терористичні акти, вчинені у Великобританії, Іспанії призвели до прийняття Радою Європи 16 травня 2005 року Конвенції про попередження тероризму.

Системний характер набула боротьба з тероризмом й іншими кримінальними викликами сучасності і в Південно-Східній Азії. Вона стала здійснюватися на основі міжрегіонального плану, що передбачає заморожування терористичних активів; впровадження міжнародних стандартів боротьби із цим видом злочину; міжнародне співробітництво в сфері обміну інформацією; створення органів  фінансової розвідки й регіональних органів по боротьбі з відмиванням грошей, аналогічних ФАТФ; активне технічне міждержавне співробітництво. У короткий термін у Куала-Лумпурі був створений Регіональний антитерористичний центр. [17, С. 152][2]

В 90-і роки ХХ ст. держави світу посилили боротьбу з економічними й фінансовими злочинами. Рада Європи прийняла Конвенцію про відмивання, виявлення, вилучення й конфіскацію доходів від злочинної діяльності в 1990 році.

Наприкінці ХХ – початку XXI ст. кримінальна активність в інформаційній сфері набула масштабів глобальної загрози. У зв’язку із цим в 2001 р. була прийнята  Конвенція Ради Європи по боротьбі з кіберзлочинністю. Дана конвенція й Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності сприймаються ООН як достатня міжнародно-правова база для співробітництва всіх держав світу в боротьбі зі злочинами міжнародного характеру.

Згідно з ст. 9 Конституції України мiжнароднi договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною її національного законодавства. Отже, правовою основою міжнародного  спiвробiтництва  у  галузі  боротьби  зі  злочинністю  на  сучасному  етапі є вiдповiднi мiжнароднi угоди України, якi були укладені колишнім СРСР i в силу правонаступництва мають юридичну силу для України, та договори, якi укладені Україною за роки незалежності. Останні носять двосторонній або багатосторонній характер, важливе місце серед яких займає Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.93 р. i Протоколи до неї від 29.03.97 р. та європейські конвенції, якi набули чинності для України – Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах від 20.04.59 р. i додатковий протокол до неї від 17.03.78 р. (набула чинності для України 16.01.98 р.), Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р. та додаткові протоколи до неї (ратифіковано 16.01.1998  р.),  Європейська  конвенція  про  передачу  засуджених  осіб  1983  р. (ратифіковано 22.09.1995 р.), Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими особами 1964 р. (ратифіковано 22.09.1995 р.), Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р. (ратифіковано 22.09.1995 р.), Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфiскацiю доходів, отриманих злочинним шляхом (ратифіковано 17.12.1997 р.); Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом 1977 року (ратифіковано 17.01.2002 р.). [6, С. 129][3]

Враховуючи наведене, а також той факт, що в останні роки спiвробiтництво України в галузі міжнародної правової  допомоги  значно  iнтенсифiкувалося,  існуюча  правова регламентація даної проблеми на національному рiвнi є очевидно недостатньою.

У зв’язку з цим зазначимо, що практика застосування норм міжнародного права в процесі надання правової допомоги поєднана з низкою проблем, якi, як уявляється, мають дуалістичний характер.  По-перше,  особливості  вчиненого  злочину,  необхiднiсть  застосування  для  його розкриття та притягнення до кримінальної вiдповiдальностi винних осіб міжнародної правової допомоги  апріорно є фактором,  який  ускладнює  досягнення  завдань  кримінального судочинства. По-друге, вiдсутнiсть в національному законодавстві вiдповiдної деталізованої процедури реалiзацiї міжнародних угод щодо спiвробiтництва у цій галузі також є чинником, що деструктивно впливає на його розвиток, породжуючи численні колізії.

---

[1] Пятчаніна О.С. Міжнародне співробітництво України у сфері боротьби зі злочинністю: стан та перспективи розвитку // Держава і право. – К., 2005. – Вип. 27. – С. 575.

[2] Столярський О. Співробітництво держав у боротьбі з відмиванням доходів, отриманих злочинним шляхом в рамках FATF та інших міжнародних організацій // Вісник. – Львів, 2004. – Вип.11. – С. 152.

[3] Гавриш Т.С. Кримінально-процесуальні аспекти міжнародного співробітництва України у галузі надання правової допомоги в кримінальних справах // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2005. – № 4. – С. 129.