Лук\'янчиков Є.Д. Інформаційне забезпечення розслідування злочинів (правові і тактико-криміналістичні аспекти)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, мету, основні завдання, методи, об’єкт і предмет дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, наведено дані про їх апробацію та впровадження, щодо публікацій, структури й обсягу роботи.

Розділ перший “Наукові та правові засади інформаційного забезпечення розслідування” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. Поняття, сутність і структура інформаційного забезпечення розслідування для розкриття змісту поняття “інформаційне забезпечення розслідування” перш за все з’ясовується понятійне значення слова “забезпечення”. Констатується, що з логічної точки зору слово забезпечення в філософії, теорії пізнання і в інших галузях знань не визначено і при використанні сутність його змісту не розкривається. Між тим, згідно з правилами логіки використання загальних (збірних понять) потребує конкретизації функціональної значущості відносно мети застосування або визначення конкретно охоплюємих ним об’єктів при визначенні напрямків використання. Розповсюджене в останній час в процесуальній і криміналістичній літературі вживання слова забезпечення,
у видовому його розмежуванні, наприклад, інформаційне забезпечення розслідування злочинів, доцільно розуміти в двох функціональних значеннях,
а саме, з одного боку правове регулювання досудового слідства і його сутність
з точки зору інформаційного підходу з позиції повноти і досконалості, чіткості регулювання діяльності з дізнання і досудового слідства, а з другого, вдосконалення діяльності органів дізнання і слідства МВС України в плані наукового, методичного забезпечення, використання криміналістики та інших прикладних дисциплін (судової медицини, судової психології) в цілях підвищення якості розкриття і розслідування злочинів.

В цьому зв’язку, виходячи з специфіки органів дізнання і слідства щодо розкриття і розслідування злочинів, загальне поняття забезпечення за його структурно-змістовними функціями умовно поділяється на такі три основні предметно функціональні напрямки: а) служіння; б) обслуговування; в) сприяння, які розкриваються у підрозділі.

Розслідування злочинів розглядається як складний, багатобічний інформаційно-пізнавальний процес, в якому, згідно з законом, приймає участь велика кількість суб’єктів, кожний з яких має свої власні інтереси й специфічні мотиви поведінки, а також певні права і обов’язки. Обсяг інформації, який може бути одержаний із слідів залежить від рівня володіння дослідником відповідними знаннями. У теорії інформації визначений заздалегідь накопичений запас знань називається тезаурусом (скарбницею знань). Так, наприклад, виявлення на місці події відстріляних гільз, відносно до місця де стояв стрілець, тільки для фахівця буде означати тип використаної зброї. Для нефахівця дане розміщення нічого не повідомлятиме. Слід, сам по собі хоча і містить, але не “видає” необхідну інформацію. Щоб її отримати, особа яка його вивчає, повинна мати відповідний запас про це знань.

Аналізуються погляди філософів, процесуалістів, криміналістів про характер і зміст пізнавальної діяльності з розкриття злочинів. Здобувач підтримує думку В.О.Коновалової, що за своєю гносеологічною природою пізнання при розслідуванні подібне пізнанню взагалі і відповідає законам гносеології і мислення, здійснюється у формі специфічної діяльності, що визначається кримінально-процесуальним законом, який регулює порядок і повноваження суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, умови встановлення інформації і формування доказів.

В сучасній науці поняття “інформація” є одним з фундаментальних поряд з матерією та енергією. Зміст його не є однозначним, а залежить від галузі застосування. Незважаючи на широке застосування даного словосполучення в процесуальній і криміналістичній літературі єдиного погляду щодо нього не існує і воно вживається у і чітко не визначених смислових значеннях, що не сприяє єдиному розумінню понятійної сутності в різних контекстах вживання. На основі аналізу сучасних різновидів визначень інформації в працях процесуалістів і криміналістів, дисертант доходить висновку, що коли за критерій поділу її обирається порядок (форма) та засоби встановлення, припустимо виділяти інформацію, яка встановлена процесуальними засобами (слідчі дії) і факультативно-допоміжними (оперативно-розшуковими і ін.). В цьому зв’язку формулюється висновок про недоцільність підміняти усталений термін “докази” словосполученням – “доказова інформація”, про що слушно зауважував Р.С.Бєлкін та інші. Завершується підрозділ обґрунтуванням положення про те, що доказовість – властивість інформації підтверджувати або спростовувати існування певного факту, який підлягає доведенню у кримінальній справі. Доказове або орієнтуюче значення інформації обумовлюється не характером джерела, у якому вона міститься, а здатністю підтверджувати або спростовувати конкретні обставини і факти у справі. Говорити про доказову або орієнтуючу сутність тієї чи іншої інформації абстрактно, безвідносно до конкретного, реального факту чи його відображення, який нею встановлюється неприпустимо. Завжди треба уточнювати, відносно яких обставин інформація має доказову або орієнтуючу значущість у певній слідчі й ситуації чи на конкретному етапі досудового провадження.

У підрозділі 1.2. Сліди злочину – джерело інформації для встановлення істини у справі аналізується специфічний характер пізнання в процесі розкриття злочинів, яке відбувається на основі вивчення слідів, як результату взаємодії особи і використовуємих нею знарядь з оточуючими її об’єктами, які і є носіями інформації про події минулого. Здійснюється воно ретроспективно, часом при цілеспрямованій протидії зацікавлених осіб і пов’язане з великими труднощами (М.В.Костицький).

В цьому зв’язку автор підтримує думку науковців, які вважають, що характеристика слідів залежить від виду злочинів і злочинів без відображення їх у вигляді слідів не буває А.Ф.Волобуєв, В.К.Лисиченко, М.В.Салтевський). Опредмечення їх за походженням залежить від знання механізму вчинення злочинів та слідів, які вони залишають. Внаслідок події злочину утворюються відображення (сліди), які виступають джерелами інформації про неї, а не судові докази, як стверджував Р.С.Бєлкін і інші. В процесі пізнавальної діяльності з розкриття злочину спочатку мають справу з його слідами (предметами, фактами), які у подальшому можуть стати судовими доказами. Тому потрібно відрізняти пошук і виявлення слідів – можливих джерел доказів, розпізнавання їх походження, механізму утворення і зв’язків з конкретною розслідуваною подією, в процесі проведення слідчих дій, від подальшого мислено-логічного процесу формування на основі отриманих таким шляхом емпіричних знань про них, судових доказів, їх послідуючої перевірки та оцінки як конкретних видів в кожній окремій кримінальній справі.

У підрозділі проаналізовано думки науковців щодо класифікації слідів злочину на матеріальні та ідеальні (А.Н.Басалаєв, П.Д.Біленчук, В.А.Ледащов та інші). Незважаючи на умовний характер такої класифікації і використання її для загострення уваги на особливості механізму слідоутворення і роботи з такими слідами, вона не повною мірою відповідає матеріалістичному розгляду явищ об’єктивної реальності. Більш прийнятною, на наш погляд, є думка авторів, які стверджують, що джерело інформації (слід) завжди матеріальне. Навіть, коли йдеться про інформацію, закарбовану в пам’яті людини, належить говорити про її відображення (психофізіологічне) у матеріальному середовищі, яким у даному разі виступає мозок людини.

В науковій літературі вірно зазначається (Р.С.Бєлкін, М.В.Салтєвський, І.П.Крилов), що відображення злочинної події у зовнішньому середовищі це процес взаємодії, головним у якому є настання змін у відображаючій системі. Вони проявляються у вигляді певних ознак особи, засобів і способів дій. Щоб такі зміни набули значення носіїв інформації про злочин, вони на практиці виявляються, фіксуються, досліджуються розробленими у криміналістиці і інших прикладних галузях знань методами з метою встановлення їх природи, походження, властивостей і сутності їх та наявності зв’язків з розслідуваною подією.

У підрозділі 1.3. Побудова досудового провадження у кримінальних справах за чинним КПК України і проблемні питання щодо його удосконалення досліджується структура досудового провадження, яке відбувається в стадії порушення кримінальної справи і власне досудового розслідування, яке на практиці здійснюється в двох встановлених законом формах: дізнання і досудового слідства.

В науковій літературі є твердження, що досудове провадження охоплює стадії порушення кримінальної справи і досудового розслідування (В.Г.Гончаренко, О.Р.Михайленко), яке може початися і до порушення кримінальної справи, коли будуть виявлені ознаки злочину. Якщо розслідування розглядати як інформаційно-пізнавальну діяльність з встановлення обставин злочину, з твердженням зазначених авторів можна погодитися лише в деякій мірі. Але термін “розслідування” є усталеним в теорії і вживається для позначення самостійної стадії – досудового розслідування, яка може розпочатися лише після порушення кримінальної справи і прийняття її слідчим до свого провадження.

У підрозділі приділена увага проблемності питання про зміст діяльності з перевірки заяв і повідомлень про злочини. Встановлено, що проводиться вона передбаченими в ст. 97 КПК способами, процедура здійснення кожного з яких конкретно не визначена. Із аналізу матеріалів кримінальних справ і опублікованих точок зору процесуалістів і криміналістів (М.В.Жогін, В.С.Зеленецький, О.Р.Михайленко та інші) можна зробити висновок про те, що прийняття заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини та їх перевірка прокурором, слідчим, органом дізнання або суддею за своєю сутністю є початком процесуальної діяльності, яку належить розглядати як самостійний (початковий) етап досудового провадження.

Дії по виявленню ознак злочину і особи, що його вчинила, які передують досудовому провадженню і передбачені в ст. 103 КПК (оперативно-розшукові заходи), незважаючи на згадку про них в кримінально-процесуальному кодексі, не є процесуальними. Засоби і методи такої перевірки визначаються Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність”.

На завершення у підрозділі в історичному аспекті проаналізоване питання щодо періодизації етапів досудового розслідування процесуалістами і криміналістами. Зауважується, що границі етапів розслідування на даний час визначаються не чітко. Розглянувши зміст та характер діяльності в стадії досудового розслідування, автор приєднується до думки тих науковців, які виділяють у цьому процесі три етапи. Розмежувальними ознаками між ними пропонується вважати наявність конкретних завдань та чітко визначених процесуальних рішень, що в сукупності дозволить встановити основний зміст та границі кожного етапу розслідування. Назва кожного етапу має містити вказівку на його завдання та передбачати процесуальні рішення, якими має починатися і завершуватися кожен з них: а) встановлення особи, що вчинила злочин;
б) перевірки пред’явленого обвинувачення і прийняття рішення про форму закінчення розслідування; в) закінчення розслідування як система процесуальних дій, пов’язаних з підготовкою підсумкового рішення.

Розділ другий “Засоби інформаційного забезпечення розслідування” складається з двох підрозділів, у яких досліджуються засоби інформаційного забезпечення розслідування, аналізуються підстави для їх класифікації та наводиться характеристика окремих з них.

У підрозділі 2.1. Види засобів інформаційного забезпечення розслідування звертається увага на те, що в сфері кримінально-процесуального регулювання поняття засобів вживається в різних аспектах. Відмічається, що науковці у своїх дослідженнях уникають самого визначення засобу. В одних випадках під ними розуміють процесуальні дії і джерела доказів (П.С.Елькінд), засоби виявлення, фіксації і дослідження доказів та засоби організації слідчої роботи (В.О.Коновалова), прилади, апарати, інструменти (Н.А.Якубович), а в інших передбачену законом процесуальну форму кримінально-процесуальної діяльності (Ю.М.Грошевой). Оскільки наведені варіанти інтерпретації поняття “засоби” застосовуються в різних сферах, площинах, для визначення різного об’єму суперечностей між ними не вбачається.

Звернувшись до тлумачних словників та наукових наробок попередників, засоби інформаційного забезпечення пропонується розглядати у двох аспектах. По-перше, це передбачені законом дії, які здійснюються в кримінально-процесуальній або оперативно-розшуковій формі з метою встановлення інформації в процесі пізнавальної діяльності з розкриття злочину. По-друге, це знаряддя (інструментарій), які застосовуються в межах передбачених дій для підвищення їхньої ефективності і забезпечення результативності. У дану групу засобів ми включаємо не тільки технічні пристосування (наприклад, сучасні криміналістичні комплекти), а також розроблені криміналістикою спеціальні методики, криміналістичні тактичні прийоми і різного спрямування методичні рекомендації.

Всі дії з інформаційного забезпечення пропонується виділити у дві групи, залежно від особливостей засобів їх правового врегулювання: процесуально визначені та факультативні. Процесуальними вважаємо усі дії, засоби і заходи, що регламентовані кримінально-процесуальним законом. Другу групу складають факультативні засоби інформаційного забезпечення. Але у підрозділі підкреслюється, що це ніякою мірою не повинно створювати враження про повну відсутність їх правового врегулювання. Значну групу складають засоби, порядок провадження яких врегульовано Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність”, іншими законами та підзаконними нормативними актами, якими регулюється діяльність правоохоронних органів та їх підрозділів з питань охорони правопорядку, дотримання прав та свобод громадян.

Наводяться також інші підстави для класифікації засобів інформаційного забезпечення: 1) за пізнавальними можливостями: а) за допомогою яких виявляють джерела інформації, досліджують їх та отримують інформацію (огляд, обшук, допит); і б) ті, що створюють умови і забезпечують успішну реалізацію дій першої групи (ексгумація, відібрання зразків для порівняльного дослідження);
2) за режимом (порядком) застосування (проводяться безпосередньо слідчим або за його дорученням співробітниками оперативних підрозділів).

У підрозділі приділяється увага розгляду засобів інформаційного забезпечення (слідчих дій), які мають невідкладний характер, завданням яких є встановлення та закріплення слідів злочину. Наголошується, що замість визначення загального поняття невідкладних слідчих дій, на що неодноразово зверталася увага в спеціальній літературі, автори проекту КПК наводять їх перелік у статті, яка передбачає порядок провадження дізнання у справах, по яких досудове слідство є обов’язковим, подібно тому, що було до внесення змін до чинного КПК у 2001 році. Тобто віднесення слідчих дій до невідкладних в даному разі пов’язують з діяльністю тільки органу дізнання. В зв’язку з цим обґрунтовується положення, що невідкладність проведення слідчої дії обумовлюється конкретним ситуаційним завданням з’ясування певних обставин чи вжиття заходів, які потребують негайного вирішення (затримання підозрюваного, обшук і т.п.). Такий характер може мати будь-яка слідча дія і не тільки на початковому, але і інших етапах розслідування. Властивість нагальності носить ситуаційний характер і тому на конкретному етапі досудового слідства може бути притаманна будь-якій слідчій дії. Враховуючи це підрозділ закінчується висновком про недоцільність закріплення в КПК вичерпного переліку невідкладних слідчих дій. Разом з тим, для обмеження повноважень органів дізнання, по справам, по яким обов’язкове досудове слідство, пропонується ст. 227 проекту КПК доповнити вказівкою, про заборону органу дізнання виносити постанову про притягнення особи як обвинуваченого і проводити допит обвинуваченого.

У підрозділі 2.2. Процесуальні, адміністративні та оперативно-розшукові засоби інформаційного забезпечення послідовно досліджуються окремі групи засобів інформаційного забезпечення розслідування.

Аналізуючи першу групу, зазначається природність дискусії науковців щодо поняття та переліку слідчих дій, яка обумовлена не вирішенням даної проблеми на законодавчому рівні. Відмічається, що послідовність проведення слідчих дій обумовлюється обставинами кримінальної справи та характером слідчої ситуації, що склалася на даний момент. Разом з тим зауважується, що пред’явленню для впізнання, відтворенню обстановки і обставин події у формі перевірки показань на місці, очній ставці завжди передує допит особи.

Доводиться, що усуненню розбіжностей у визначенні поняття слідчих дій і їх переліку повинно сприяти законодавче вирішення цього питання. Для цього ст. 32 КПК “Роз’яснення значення термінів Кодексу” пропонується доповнити однозначними визначеннями процесуальних і слідчих дій, а також надати їх вичерпний перелік, на що в свій час звертав увагу А.Я.Дубинський. Слідчі дії, як засоби встановлення інформації для формування судових доказів, у такому переліку слід виділити у групи залежно від джерел до яких вони будуть застосовуватись. При цьому, враховуючи відсутність в кримінально-процесуальному законодавстві чітких вказівок, на думку дисертанта, важливо визначити, які прийоми й засоби встановлення інформації при провадженні в кримінальних справах вважаються незаконними.

Значна увага у підрозділі присвячена дослідженню оперативно-розшукових заходів як пізнавальних засобів оперативно-розшукової діяльності і органів, на які покладається їх здійснення. Аналіз Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” та аналогічних законів інших держав, дає підстави для висновку, що здійснення оперативно-розшукової діяльності покладається на оперативні підрозділи, та вказується, в яких саме відомствах ці підрозділи зосереджені. Оперативні підрозділи органів внутрішніх справ безпосередньо зазначені в цьому законі (ст. 5). Орган дізнання серед них не згадується, але зазначається, що проведення оперативно-розшукової діяльності іншими підрозділами цих органів, підрозділами інших міністерств, відомств, громадськими, приватними організаціями та особами не допускається. Із змісту цієї статті випливає, що органи дізнання не наділені повноваженнями на здійснення оперативно-розшукових заходів, що суперечить ст. 103 КПК України. Визначення в зазначеному законі органів, які правомочні здійснювати оперативно-розшукову діяльність є цілком слушним і, на думку здобувача, відповідає об’єктивним вимогам щодо неможливості та недопустимості суміщення в одній особі або одному органі декількох функцій з розкриття злочину: кримінально-процесуальної і оперативно-розшукової. Віднесення законодавцем до повноважень органу дізнання вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів, не відповідає сутності і цільовому призначенню цих органів. В новому КПК мають бути чітко визначені кримінально-процесуальні повноваження органів дізнання: 1) дізнання у кримінальних справах, по яких провадження досудового слідства не є обов’язковим; 2) провадження невідкладних слідчих дій у кримінальних справах, по яких досудове слідство є обов’язковим.

З метою уникнення існуючих вказаних та інших розбіжностей між процесуальним і оперативно-розшуковим законодавством обґрунтовується положення про те, що норми, в яких мова іде про можливість застосування оперативно-розшукових заходів доцільно привести у відповідність з статтями (ст. ст. 5, 8, 9) галузевого Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”, оскільки останній прийнято спеціально для врегулювання правовідносин, що виникають у цій сфері. Всі інші галузеві нормативно-правові акти, в яких йдеться про застосування оперативно-розшукових заходів мають бути узгоджені з положеннями Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”, що буде сприяти одностайному дотриманню законності при їх чинності.

Розділ третій “Сучасний стан інформаційного забезпечення розслідування злочинів і напрями підвищення його ефективності” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1.Удосконалення засобів перевірки заяв і повідомлень про злочини досліджуються види засобів інформаційного забезпечення перевірки заяв і повідомлень про злочини. Звернута увага, що у цьому плані має місце неузгодженість текстових конструкцій статей, щодо збирання і подання доказів (ст. 66 КПК) з одного боку, та з іншого засобів перевірки заяв і повідомлень про злочини як приводів і підстав до порушення кримінальної справи (ч. 3, 4 ст. 97 КПК). В цьому зв’язку, враховуючи складності, що мають місце в практиці, про що свідчить узагальнення кримінальних справ, обґрунтовується висновок про необхідність усунення редакційних розбіжностей у визначенні поняття і засобів здійснення передбачених в цих статтях дій суб’єктів досудового слідства та засобів встановлення фактичних даних.

Виходячи з узагальнення кримінальних справ, яке свідчить про якісні зміни у способах вчинення злочинів та складність їх розкриття в господарській, банківській та інших сферах суспільного життя, обґрунтовується пропозиція про покращення інформаційного забезпечення даного етапу досудового провадження, зокрема, розширення кола засобів перевірки заяв і повідомлень про злочини, конкретизації процесуальних процедур збирання і подання доказів та проведення в необхідних випадках судових експертиз.

Завершується підрозділ викладенням також пропозицій: 1) у справах про злочини в указаних вище сферах, враховуючи складність їх виявлення та розслідування збільшити строк перевірки заяв і повідомлень до 15 діб та передбачити можливість його продовження прокурором. Цю пропозицію підтримали 86% слідчих і 92% співробітників оперативних апаратів, опитаних за темою дослідження; 2) доповнити ч. 3 ст. 97 КПК вказівкою про попередження окремих громадян та посадових осіб про їх відповідальність за надання неправдивих пояснень та документів; 3) узгодити передбачені ч. 3 ст. 97 КПК повноваження відбирання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб з визначеним у ч. 1 ст. 63 Конституції України положенням про те, що особа може відмовитися давати пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначено законом.

У підрозділі 3.2. Напрями підвищення результативності засобів інформаційного забезпечення в стадії досудового розслідування зазначається, що одним із них є своєчасне і повне використання сучасних можливостей і досягнень наукового і технічного прогресу. Підкреслюється, що оскільки дані досягнення використовуються в специфічній сфері пізнавальної діяльності, на законодавчому рівні мають бути чітко визначені форми, суб’єкти і порядок їх використання. Аналізуються думки науковців (В.К.Лисиченко) щодо визначення правового статусу і функцій спеціаліста, осіб певних професій (перекладач, педагог та інші) при проведенні слідчих дій. Сьогодні зазначені положення передбачаються лише відносно окремих слідчих дій, містяться у різних статтях КПК і не завжди узгоджуються. На підставі їх аналізу обґрунтовується пропозиція щодо законодавчого визначення порядку і правил залучення спеціаліста до участі в слідчих діях і зосередженості їх в одній загальній нормі.

У підрозділі висвітлюються проблеми допиту як одного з розповсюджених засобів інформаційного забезпечення розслідування. Аналізуються думки науковців (І.І.Басецький, В.П.Бахін, Г.Г.Доспулов, А.В.Дулов, В.О.Коновалова, В.С.Кузьмічов, В.Г.Лукашевич, М.І.Порубов та інші) щодо правового, тактичного і психологічного аспектів даної слідчої дії. Відмічається, що в сучасних підручниках і посібниках з криміналістики недостатньо уваги приділяється питанню встановлення психологічного контакту як в процесі допиту, так і в процесі проведення інших слідчих дій. Робиться висновок, що встановлення психологічного контакту, як система цілеспрямованих дій, притаманно не тільки допиту або слідчим діям, за допомогою яких отримують інформацію від людей, але і усій кримінально-процесуальній діяльності і досягається завдяки застосування тактичних прийомів, якими завдається психологічний вплив на учасника слідчої дії.

Зазначається, що психологічний вплив розглядають як самостійний прийом проведення слідчої дії, як складову частину тактичного прийому, як напрямок діяльності слідчого (Ф.М.Сокиран, О.Є.Моісеєва). Не принижуючи значення психологічного впливу в кримінальному судочинстві, і зокрема в криміналістичній тактиці, зазначимо, що він не є тактичним прийомом або його частиною. Психологічний вплив є результатом застосування тактичного прийому, а не тактичним прийомом. Той самий прийом, та сама слідча дія в різних ситуаціях і до різних осіб можуть справляти вплив, а можуть залишитися для них байдужими і не викликати будь-якої відповідної реакції. Здобувач підтримує думку В.Г.Гончаренка про те, що психологічний вплив відбувається як природний довільний або цілеспрямований акт спілкування особи з особою і не може розглядатися, як вважає Б.М.Звонковой, насильницьким вторгненням в психіку людини.

У підрозділі аналізується вживання в кримінально-процесуальному законодавстві вказівки про заборони домагатися показань допитуваних осіб шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів, без їх чіткого визначення. В цьому зв’язку, на підставі аналізу точок зору з цих питань в літературі обґрунтовується міркування і висновок про те, що віднесення тих або інших заходів до незаконних має важливі правові наслідки, оскільки може тягти не тільки моральну, але і кримінальну відповідальність. Тому перелік незаконних заходів має бути чітко визначеним у законі. Неприпустимо, щоб у правовій державі у кожному випадку визначення правомірності тих або інших дій, порядку і умов їх застосування залежало від угляду судді або слідчого. Невизначеність в галузевому законодавстві, яке регулює порядок, форми і повноваження суб’єктів досудового провадження, змісту незаконних заходів і прийомів, призводить на практиці до порушень вимог Конституції про гарантії прав і свобод, честі і гідності людини, ставить працівників органів дізнання і слідства в положення потенційних заручників нечітко визначеної норми і посадових осіб, що її застосовують.

У підрозділі 3.3. Протидія розслідуванню та заходи її подолання звернено увагу на зміни у характері злочинної діяльності, що вимагає адекватних змін у тактиці застосування засобів інформаційного забезпечення розслідування. Аналізуються питання щодо допустимості, рівня і умов застосування тактичних прийомів, які можуть неправильно сприйматися і оцінюватися в кримінально-процесуальній та оперативно-розшуковій діяльності. Зазначається, що помилкове уявлення щодо тих чи інших обставин справи може сформуватися у особи під впливом різних чинників, які на неї впливають в процесі розслідування і не обов’язково неправдивих. Деякі з них безпосередньо передбачені законом (необхідність роз’яснення обставин, що пом’якшують відповідальність, нерозголошення даних досудового слідства тощо). Інші обумовлюються міркуваннями тактичного характеру і без обмеження волі вибору власної поведінки дозволяють сформувати у особи помилкове сприйняття того, що відбувається. Такі умови і обставини у більшості випадків мають об’єктивне підґрунтя і в залежності від ситуації нерідко створюються штучно.

Питання щодо можливості застосування в процесі розслідування тактичних прийомів, які можуть бути неправильно оцінені протидіючою стороною,
в літературі вирішується по-різному. Одні науковці до їхнього використання ставляться категорично негативно (А.Ратінов, Ю.Зархін, М.Вандер). На відміну від них Р.С.Бєлкін зазначав, що обман можна побачити майже у кожному тактичному прийомі, не кажучи про тактичні комбінації. З аналізу наявних думок з цього приводу та за результатами проведеного опитування слідчих і співробітників органів дізнання у підрозділі викладається висновок, що абстрактне уявлення про моральність має узгоджуватися з конкретними життєвими ситуаціями і завданнями боротьби зі злочинністю. Правоохоронні органи не можуть задовольнятися застарілими методиками, тактичними прийомами і рекомендаціями. Поки науковці обговорюють питання щодо доцільності і правомірності застосування психологічного впливу на учасників кримінального судочинства, допустимості тактичних прийомів і комбінацій, які можуть бути неоднозначно оцінені особами, до яких застосовуються практичні працівники усе це використовують для вирішення конкретних ситуацій. Опитування 1274 слідчих і працівників органів дізнання свідчить, що близько 80% вважають допустимим застосування тактичних прийомів, якими на особу задається вплив або вона вводиться в оману в слідчій і 92% в оперативно-розшуковій діяльності. При цьому, результати анкетування показують, що опитані навіть не замислюються над моральністю засобів, які застосовували для вирішення завдань розслідування. Оскільки наперед на етапах досудового слідства неможливо передбачити усі заходи діяльності і поведінки слідчого, які можуть бути неправильно (спотворено) сприйняті особою, що бере участь у слідчій дії, пропонується на законодавчому рівні визначити загальні правила (умови) допустимості тактичних прийомів, слідчих дій та їх комбінацій. При проведенні кожної слідчої дій особа повинна мати можливість вільно сприймати інформацію, аналізувати її і без примусу приймати власне рішення.

На завершення підрозділу, в порядку постановки, обґрунтовується положення про відсутність однозначного вирішення в теоретичному і практичному плані належного інформаційного забезпечення питання про те, що застосування заходів і тактичних прийомів, які можуть бути неоднозначно оцінені протидіючою стороною обумовлюється об’єктивними потребами як слідчої, так і оперативно-розшукової діяльності і потребує бездоганного дотримання прав учасників слідчої дії. Подальші дослідження даної проблеми повинні визначити, які за формою, методами і прийомами подачі, змістом інформації тощо, заходи і тактичні прийоми взагалі є неприпустимими до застосування, а також унормувати їх допустимість у відповідній статті глави 11 КПК “Основні положення досудового слідства”.

У підрозділі 3.4. Зняття інформації з каналів зв’язку як засіб інформаційного забезпечення аналізу піддається новий засіб інформаційного забезпечення, який передбачено кримінально-процесуальним і оперативно-розшуковим законодавством України, а також інших країн (наприклад, РФ, США). Аналізується нормативне унормування цього нового засобу в кримінально-процесуальному та оперативно-розшуковому законодавстві при провадженні в кримінальних справах. На цій основі обґрунтовується положення, що в зв’язку з включенням в чинне законодавство України в 2001 році норм про порядок зняття інформації з каналів зв’язку, правила документування цього засобу і використання його результатів як нового джерела доказів (ст. ст. 65, 66, 187 КПК) за своєю значущістю слід розглядати як розширення кола слідчих дій, особливістю проведення яких є те, що здійснюється воно безпосередньо не слідчим, а за його дорученням спеціальним оперативним підрозділом.

У підрозділі на основі аналізу ст. 187 КПК констатується, що в ній поєднані дві різні за об’єктами та змістом слідчі дії, а саме, накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку, процесуальні процедури яких змістовно різні, в цій статті визначені не чітко, що нерідко приводить до ускладнень на практиці. Зазначається, що цей недолік побудови даної статті має місце і в проекті нового КПК (ст. 276), назва якої дещо змінена, а саме, “Накладення арешту на кореспонденцію і застосування технічних засобів отримання інформації”. В цьому зв’язку обґрунтовується пропозиція про внесення змін в текстову конструкцію цієї статті шляхом унормування у ній окремо порядку і правил накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку технічними засобами, враховуючи різницю їх за порядком, об’єктами, способами проведення і документування, або розділити її на дві окремі статті.

Завершується підрозділ пропозицією вилучити із ст. 187 КПК частину третю, в якій міститься вказівка про можливість проведення даної слідчої дії до порушення кримінальної справи з метою запобігти злочинові, оскільки це суперечить вимогамч. 1 даної статті, в якій застосування її передбачене тільки до підозрюваного чи обвинуваченого. Як відомо, до порушення кримінальної справи ні підозрюваного ні обвинуваченого в кримінальному судочинстві не існує.
По-друге, суб’єкти кримінального судочинства мають чітко визначені процесуальні функції. Запобігання злочинів покладається на підрозділи органів внутрішніх справ, для яких є основною функцією. Закон про ОРД надає таким органам право застосовувати наявні оперативно-розшукові заходи з метою запобігання та припинення правопорушень. Цього, як вважається, достатньо щоб запобігти злочинові, якщо слідчий або оперативний підрозділ безпосередньо отримають інформацію, про його підготовку.

Розділ четвертий “Роль інформаційного забезпечення розслідування в доказуванні” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 4.1. Співвідношення інформаційного забезпечення і доказування розглядаються дискусійні і невирішені питання формування судових доказів та інформаційного забезпечення розслідування. Зокрема, зосереджується увага на з’ясуванні понять достовірності та імовірності, якими ми користуємося в пізнавальній діяльності. Вони розкриваються в гносеологічній, логічній та інформаційній площинах.

Ґрунтуючись на пізнавальній сутності процесу розслідування відмічається, що ні чинний (ст. 66), ні проект нового КПК не регламентують порядок прийняття та залучення до справи предметів і документів, які подаються підозрюваним, обвинуваченим, його захисником та іншими учасниками процесу, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами і організаціями. З аналізу змісту ч. 2 ст. 66 і ч. 2 ст. 65 КПК України вбачається, що фізичні та юридичні особи, володіють не доказами, а інформацією, в розумінні певних відомостей, предметами, документами, які можуть подавати слідчому або суду. На основі такої інформації, документів, предметів особи, які здійснюють провадження у справі можуть формувати у встановленому КПК порядку судові докази. За такого розуміння доказів, знімається питання відносно суб’єктів, які правомочні їх формувати, та процесуальної значущості інформації, предметів і документів, які подаються слідчому або судді переліченими в названих статтях особами.

На думку здобувача потребує також уточнення назва ст. 66 КПК України. Замість “збирання і подання доказів” доцільно вказати “формування доказів”.
В частині другій даної статті зазначити, що “інформація, предмети, документи можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами і організаціями”. Це потребує відповідних уточнень ст. 48 КПК України, окремі пункти якої мають суперечливий характер і стосуються права адвоката подавати докази, та узгодження її з ч. 1 ст. 6 Закону України „Про адвокатуру” згідно з якою адвокат вправі збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази у справі.

У підрозділі також розглядається дискусійне в літературі питання про те, чи кожне порушення закону під час формування доказів тягне їхню недопустимість. Одні науковці вважають, що будь-яке порушення закону при формуванні доказів робить їх недопустимими (Ю.А.Ляхов, В.М.Савицький). Другі (Ю.К.Орлов, В.В.Плетнев) пропонують визнавати недопустимими лише ті докази, які сформовані з суттєвими порушеннями закону і пропонують такі критерії:
а) вплинуло чи могло вплинути на достовірність одержаної інформації; б) чи можуть бути усунені або доповнені процесуальними засобами допущені порушення. На думку дисертанта, інформація (відомості), яка не відповідає вимогам допустимості не може складати зміст доказів у кримінальній справі і тому у практиці неприпустима.

Досліджуючи питання про доцільність розширення кримінально-процесуальних засобів формування судових доказів і доведення у справі, дисертант підтримує опубліковану в літературі пропозицію (І.Козьяков) про законодавчу регламентацію використання результатів оперативно-розшукової діяльності в кримінальному судочинстві. Поряд з цим вважає сумнівними і неприйнятними рекомендації (І.В.Строков) щодо можливості використання для доказування “непроцесуальних засобів”. Однозначне вирішення цього питання
з метою усунення розбіжностей на практиці потребує визначення в кримінально-процесуальному законі переліку оперативно-розшукових заходів та його узгодження з Законом України “Про ОРД” (ст. 8), в якому визначаються права підрозділів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також чітке унормування загальних правил складання протоколів про їх проведення та використання при провадженні в кримінальних справах.

У підрозділі 4.2. Документування процесу інформаційного забезпечення розслідування розглядаються обов’язкові і факультативні види способів документування процесуальних дій і рішень.

Відмічається, що в кримінально-процесуальному законодавстві термін документування не застосовується. Між тим, протягом останнього часу він набув поширення в літературі з кримінального процесу, криміналістики, оперативно-розшукової діяльності в різних понятійно-смислових значеннях, в тому числі у розумінні фіксація. По цьому питанню здобувач підтримує точку зору З.Т.Гулкевича та В.К.Лисиченка про те, що поняття документування і фіксація змістовно не рівнозначні і запропоноване ними визначення документування в процесуальному і криміналістичному значенні – як систему наукових рекомендацій, методів, технічних засобів закріплення та засвідчення перебігу і результатів процесуальних дій і оперативно-розшукових заходів, які здійснюються при провадженні в кримінальній справі та оформлення конкретних процесуальних рішень.

Згідно з цим визначенням у підрозділі аналізуються опубліковані дискусійні погляди ряду авторів щодо понять документування і фіксація та класифікації застосовуємих на практиці видів документування, порядку, правил і умов їх здійснення. В цьому відношенні у підрозділі обґрунтовуються міркування здобувача про практичну доцільність розподіляти їх за своїм призначенням на обов’язкові (складання протоколу, тощо) і факультативні, застосування яких залежить від конкретних обставин справи і віддається на угляд слідчого. Розглядаються типові ознаки, складові та вимоги, яким повинен відповідати протокол як обов’язковий засіб документування перебігу і наслідків окремих видів слідчих дій в формі описання та додатків. Підкреслюється важливість дотримання визначених у КПК вимог. Враховуючи те, що в чинному КПК передбачено 40 різновидів протоколів, які відрізняються між собою не лише назвою але і функціональним призначенням – одні види уявляють собою самостійне джерело доказів (ст. ст. 65, 82), другі, як спосіб закріплення показань допитуваних осіб, де джерелом доказів виступають самі показання (ч. 2 ст. 65 КПК України), треті, як засіб засвідчення дотримання встановлених законом вимог (протокол про оголошення обвинуваченому про закінчення слідства і пред’явлення йому і його захисникові матеріалів справи).

Враховуючи, що поняття протокол в главі 6 КПК, на відміну від таких процесуальних актів як ухвала, постанова, не визначено пропонується доповнити ст. 32 КПК самостійним пунктом з таким змістом “протокол – це письмовий акт, який складено в порядку передбаченому цим Кодексом уповноваженими на то особами про зміст і наслідки проведених ними дій”. Загальні вимоги до протоколів викласти в одній статті і назвати її “Протоколи за результатами процесуальних дій та оперативно-розшукових заходів”.

Поряд з цим у підрозділі розглядається дискусійне в літературі питання про участь понятих у проведенні ряду слідчих дій. Дослідивши думки науковців з цього питання, вирішення його в інших країнах світу та висловлювання практиків, дисертант робить такі висновки: а) поняті по суті не створюють умови для об’єктивного і тим більше правильного проведення слідчих дій, оскільки це сторонні і необізнані з процесуальним законом особи; б) в чинному законодавстві (ст. 127 КПК) передбачена обов’язкова присутність не менше двох понятих при проведенні перелічених у ній слідчих дій, але не визначено порядок їх залучення і участі, що дає підстави для сумнівів в їх необхідності. Крім цього, як видно з аналізу законодавства і опублікованої літератури (США, ФРН) багатьом країнам світу взагалі невідомий інститут понятих. Здобувач, спираючись на наведені аргументи і результати опитування працівників правоохоронних органів обґрунтовує висновок про доцільність скасування інституту понятих у стадії досудового слідства і виключення з чинного законодавства. Цей висновок співпадає з міркуваннями опитаних практичних працівників, які на питання про роль та значення понятих в анкетах відповіли, що при виключенні інституту понятих, для забезпечення правомірності і законності слідчих дій: достатньо тих процесуальних гарантій, які встановлені нині чинним КПК України і належним ставленням до їх виконання посадовими особами – 8%; більш широким використанням технічних засобів фіксації зображення і звука – 69%; запрошенням спеціалістів відповідних галузей – 62%; залученням захисника навіть тоді, коли у слідчій дії не бере участь підозрюваний або обвинувачений – 27%.

У підрозділі 4.3. Достатність інформації як основа для прийняття процесуальних і тактичних рішень зазначається, що в процесуальній і криміналістичній літературі словосполучення достатність інформації зустрічається не рідко, але понятійна сутність його не визначена. В цьому зв’язку обґрунтовується міркування, що під достатністю інформації, як основи прийняття рішень належить розуміти реальну ситуаційну тенденцію, при якій встановлені у справі дані у своїй сукупності виступають умовою вибору відповідного напрямку чи методів подальшого здійснення слідчих дій на даному етапі досудового провадження. Відмічається важливість більш ґрунтовної галузево-предметної розробки цього питання в теорії кримінального процесу щодо типізації підстав на відповідних етапах досудового слідства, визначення ситуаційних завдань, які з неї випливають і можливих тактичних операцій та систематизація відповідних криміналістичних рекомендацій щодо їх реалізації.

У підрозділі розглядаються запропоновані А.Я.Дубинським положення про достатні підстави та механізм прийняття процесуальних рішень слідчим. Підтримуючи ці положення, здобувач на додаток висловлює своє міркування, що підставою для прийняття окремих процесуальних рішень є сукупність не тільки доказів але всієї встановленої інформації, якою володіє слідчий на момент їх прийняття. Це міркування ґрунтується на вказівках в нормах КПК: 1) Так, в ст. 177 КПК говориться не про докази, а про достатні дані. 2) По різному визначається і рівень достатності їх сукупності для прийняття процесуальних рішень: достатні дані (ч. 2 ст. 177 КПК), точні дані (ст. 178 КПК). Враховуючи викладене здобувач вважає недоречним визначення підстав для проведення обшуку через “достатні підстави” і пропонує відповідні зміни до ч. 1 ст. 177 КПК України.

Звертається також увага, що в чинному КПК по різному визначаються фактичні підстави для прийняття окремих видів процесуальних рішень. У трьох статтях вказується, що рішення має ґрунтуватися на доказах (ст. ст. 131, 218, 223 КПК); в чотирьох – на достатніх даних (ст. ст. 29, 94, 148, 177 КПК). Підстави інших процесуальних рішень взагалі не згадують, а прийняття їх пов’язують з метою, умовами, необхідністю або потребою, що виникла в конкретній слідчій ситуації. Здобувач обґрунтовує необхідність чіткого викладення у законі фактичних підстав для прийняття процесуальних рішень у вигляді доказів або належним чином встановленої орієнтуючої інформації з зазначенням ступеня їх достатності (наприклад, точно встановлено, дає підстави вважати).

У підрозділі простежується специфіка процесуальних і тактичних рішень та їх відмінності. Погоджуючись з думкою науковців (А.В.Дулов, Ю.І.Новик), що змістом тактичного рішення є результат вибору, здобувач додає, що вибір способу дій або лінії поведінки здійснюється в межах, які визначені процесуальними правилами. Звертається увага на те, що деякі тактичні прийоми з часом можуть бути закріплені в нормах кримінального процесу. Від цього такі дії не втрачають тактичного характеру, але їх застосування вже не залежить від вибору слідчого. Вони стають обов’язковими в конкретній ситуації за своїм унормованим законом призначенням.

Досліджуються дискусійні питання щодо порядку прийняття і форми виразу процесуальних і тактичних рішень. Зазначається, що рішення, які мають тактичний або процедурно-розпорядчий характер не мають жорсткої регламентації у кримінально-процесуальному законі. Наводяться додаткові обґрунтування думки А.Я.Дубинського про те, що будь-яке процесуальне рішення слідчого має отримати письмове відображення в матеріалах справи, оскільки воно має функціональне значення для його юридичних наслідків та контролю за законністю і своєчасністю реалізації. На основі положень загальної теорії прийняття рішень та науки кримінального процесу запропоновано розрізняти процесуальні рішення у вигляді постанов, види яких унормовані у КПК і тактико-розпорядчих рішень, які відрізняються від перших ситуаційно процедурною значущістю (виклик особи на допит, витребування документів та інші). В цьому зв’язку пропонується в теорії кримінально-процесуального права загальне поняття процесуального рішення – як обумовленого юридичними і фактичними підставами волевиявлення уповноваженої посадової особи або органу щодо вибору засобів досягнення цілей кримінального судочинства при провадженні в кримінальній справі.

Завершується підрозділ розглядом опублікованих точок зору процесуалістів і криміналістів про природу та сутність внутрішнього переконання слідчого, судді при прийнятті відповідних рішень (В.Д.Арсеньєв, В.Д.Берназ, П.А.Лупинська, Ю.К.Орлов, О.Р.Ратинов, С.М.Смоков, М.С.Строгович та інші). При цьому, зокрема, звертається увага на те, що на формування внутрішнього переконання слідчого впливає також інформація встановлена оперативно-розшуковими заходами, яку він отримує внаслідок взаємодії з оперативними підрозділами. У цих випадках вплив такої інформації на внутрішнє переконання слідчого, на думку здобувача, після її оцінки повинен знайти своє відображення при оформленні приймає мого рішення.