Шевель І.П. Соціологічне забезпечення виборчих кампаній: історія, методика, практика

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми, формулюються мета та завдання роботи, розкривається наукова новизна одержаних результатів, їх практична значущість, апробація результатів досліджень.

У першому розділі “Становлення електоральних досліджень та методи соціологічного забезпечення виборчих кампаній” розглядається становлення соціологічного забезпечення виборчих кампаній у країнах Заходу, основні функції соціології в забезпеченні виборчих кампаній, види досліджень і методи прогнозування результатів голосування.

Вперше прикладні електоральні дослідження почали проводити ще в ХІХ столітті в США, адже саме ця країна має досвід двохсотлітніх всенародних (хоч і не зовсім прямих) виборів Президента, губернаторів штатів та мерів міст тощо. Ці прикладні опитування проводились засобами масової інформації (газети “Херрісберг Пенсільванієн”, “Н’ю-Йорк Геральд” тощо) і не спирались на достатньо методичну та методологічну основу, що призводило до значних похибок в оцінці шансів кандидатів і прогнозуванні результатів виборів.

 1936 рік в американській соціології був переломним не тільки в плані закінчення етапу не професійних аматорських досліджень електоральної поведінки, але і в сенсі становлення професійних полстерських  і  політико- маркетингових інститутів.

Раніше з цих професійних центрів в 1928 році була створена Фіма Арчібальда Кросслі ( 1896-1985), яка і була першопрохідцем репрезентивних вибірок опитування та обґрунтування етичних норм роботи опитувальних центрів. В 1935 році Елмо Розпер створив при журналі “ Fortune” центр опитувань та маркетингових досліджень “ The Fortune Survey”. І в цьому ж році Джордис Геллап разом з підприємцем Г.Андерсеном заснували в Прістоні Американський інститут  громадської думки. І хоча прийнятний результат щодо точності прогнозування в 1936 році був на президентських виборах тільки в фірми Елмо Роупера, однак всі професійні опитувальні центри правильно визначили переможця, а Дж.Геллап ще задовго до виборів показав необгрунтованість прогнозів непрофесійних досліджень журналу “ Літерарі дайджест”.

Інститут Дж.Геллапа брав участь і відзначався високою точністю і при прогнозуванні наступних виборчих кампаній в США -  з 16 виборчих кампаній Президента дані цього інституту дозволили в 14 правильно визначити переможця ( окрім 1948 та 1976 року), а середня абсолютна похибка прогнозів стосовно кандидатів республіканської та демократичної партії у чотирьох випадках була нижчою за 1% ( 1960,1968,1972,1984), в 3-х за 2% ( 1956,1976,1996), в 4-х за 3% (1940, 1944,1964,1988), в  двох ( 1980,1992) за 4%, в двох за 5% ( 1948,1952). І тільки в першому дослідженні 1936 року вона перевищувала 6%.

Разом з тим, є підстави стверджувати, що рівень точності прогнозів навіть провідної полстерської організації в США коливається в значних параметрах, а постійного підвищення точності вимірювань і прогнозів не спостерігається. До того ж аналіз прогнозування президентських виборів в США показав, що і провідні американські соціологи мають суттєві проблеми у прогнозуванні результатів виборів у розрізі третіх кандидатів, якщо такі з’являються, в порівнянні з прогнозуванням альтернативних виборів.

Отже навіть суттєвий прогрес у розвитку математичного та методичного забезпечення електоральних досліджень і розробок, теоретична концептуалізація тенденцій електоральної поведінки зовсім не забезпечує навіть провідні електоральні центри Заходу від певних похибок при прогнозуванні результатів виборів, при розробці стратегії і тактики кандидатів і партій.

А отже, виникає необхідність подальшого пошуку нових теоретичних концепцій електоральної поведінки, виявлення особливостей електоральної поведінки в країнах із різними типами політичної культури та видами виборчих систем. У дисертації аналізуються особливості соціологічного забезпечення виборчих кампаній у різних видах мажоритарних, пропорційних та змішаних виборчих систем. Показується зв’язок складності видів і методів дослідження і прогнозування результатів виборів та розробки стратегії та тактики суб’єктів виборчого процесу (партій чи кандидатів) від типу виборів (парламентські, президентські, місцеві) та виду виборчої системи. Відзначається, що найбільш простою, з точки зору дослідження і прогнозування результатів голосування і розподілу депутатських місць у парламенті, є мажоритарна система відносної більшості, а найбільш складного соціологічного забезпечення потребує, з одного боку, змішана мажоритарно-пропорційна система з виборчим бар’єром (яка нині діє в Україні) та австралійська система альтернативного голосування, яка є одним із різновидів багатоступінчатого ранжування кандидатів.

Але при всіх політичних системах (при яких практикуються демократичні вибори) та виборчих системах соціологічне забезпечення виборчих кампаній передбачає отримання і надання суб’єктам виборчого процесу інформації про передвиборчу ситуацію, перебіг виборчої кампанії та зміни шансів різних кандидатів, розробку короткострокових прогнозів результатів голосування, чи розподілу депутатських місць, маркетингового аналізу передвиборчого поля і пошук шляхів і методів для досягнення успіху на виборах певних кандидатів та партій, розробку стратегії та тактики їх передвиборчої кампанії.

Отже, соціологія у виборчих кампаніях виконує три традиційні функції будь-якої передової науки – інформаційно-аналітичну, прогностичну та політико-маркетингову. Ці функції реалізуються за допомогою різних методів електоральних досліджень та прогнозування результатів голосування.

Основними видами передвиборчих масових досліджень електорату є так звані базові електоральні і рейтингові дослідження. Основними завданнями базових соціологічних досліджень, які проводяться напередодні чи на самому початку передвиборчої кампанії, є виявлення соціально-демографічного обліку потенційних виборців, їх найбільш актуальних соціально-економічних проблем і очікуване ставлення потенційних виборців до програмних шляхів розв’язання актуальних проблем, виявлення рейтингу джерел масової інформації. Тобто забезпечення суб’єктів виборчого процесу інформацією, необхідною для розробки стратегії та тактики виборчої кампанії. При цьому слід зазначити, що в Україні та Росії, на відміну від усталених демократів, у базових електоральних дослідженнях не ставиться завдання виявити шанси конкретних кандидатів на перемогу в даному окрузі, бо за кілька місяців до виборів залишається невідомим склад основних претендентів. Це завдання реалізується за допомогою спеціальних рейтингових досліджень електоральної поведінки.

В дисертації дається обґрунтування методики прикладних рейтингових виборчих кампаній. Дисертант виходить з того, що рейтинг політичної партії ( кандидата) – це характеристика становлення виборців до суб’єктів виборчого процесу, а різні види рейтингів – це рівні ставлення до партій та кандидатів. Загальне ставлення до партій та політиків відображається в рейтингу довіри, а спеціальні види ставлення  відображаються в інших видах рейтингів, головним з яких є рейтинг вибору ( таке ставлення до суб’єктів вибору, яке виявляється в готовності відати свій голос на виборах за них), негативний рейтинг ( таке ставлення  до суб’єктів вибору, яке виявляється в неточності голосувати за них за будь-яких умов), рейтинг симпатії ( таке ставлення до суб’єктів виборчого процесу, яке виявляється ще не готовністю голосувати за них, але  наявності певної схильності до них), рейтинг другої позиції ( таке ставлення до  суб’єктів виборчого процесу, яке виявляється в готовності підтримати їх на виборах в разі “ вибуття” чи “ втрати обличчя” основного суб’єкта).За допомогою цих рейтингів в електоральному просторі можна виділити реальний електорат партії ( кандидата), потенційний електорат, сумарний електорат та ступінь реалізації потенціалу партії  (кандидата) в ході виборчої кампанії. Питання методик вимірювання основних рейтингів у ході виборчих кампаній вже викладалось в дослідженнях Вишняка О.І.,Голосова Т.В.,Матусевича В.А.,Оссовського В.Л., Петрова О.В,, а тому в дисертації головна увага зосереджена на вимірюванні соціологічних показників рейтингів на основі масових опитувань, з одного боку, та впливу імен політичних лідерів на результати вимірювань рейтингів партій, з іншого. Аналіз цих проблем дозволив зробити такі висновки:

     1. Відносно всіх рейтингів вибору основним є показник розрахований відносно тих опитаних, які збираються брати участь в голосуванні, а допоміжними є показники, які розраховуються відносно всіх опитаних та тих хто збирається брати участь і вже визначився у виборі. А головне – потрібна стандартизація показників в прикладних рейтингових опитуваннях і обов’язково позначення показника при публікації рейтингових матеріалів в ЗМІ.

      2. Оскільки наявність чи відсутність імен політичних лідерів в картах рейтингових опитувань політичних партій суттєво впливає на результат опитування, а ситуація опитування завжди має бути максимальною наближена до ситуації виборів, то при рейтингових опитуваннях партії в опитувальному листі ( чи картці ) мають подаватись з зазначенням імен їх лідерів. Тільки в цьому випадку можна говорити про конкретність вимірювання рейтингу партій.

          В дисертації також аналізуються прогностичні можливості експертних опитувань та прикладні функції методів Exit poll і пост виборчих опитувань. Показується необхідність розширення кола експертів, адже професійні експерти виявляють інерцію мислення і  з запізненням відображають зміни в електоральній ситуації. Показується також прикладні можливості методів  Exit poll і пост виборчих опитувань в контролі за результатами голосування для суб’єктів виборчого процесу, які недооцінюються дослідниками. Показується, що з допомогою цих методів можливо виявити масові  порушення виборчого законодавства і проведення юридичних розслідувань цих порушень.

У другому розділі “Становлення та розвиток соціологічного забезпечення виборів в Україні та Росії (1990-2000) розглянуто коротку історію новітніх спроб соціологічного забезпечення виборчих кампаній у Росії та Україні в 90-х роках, аналізуються методи та результати досліджень і прогнозів президентських (1991, 1994) та парламентських (1990, 1994, 1998) виборів в Україні та президентських (1996 і 2000) і парламентських виборів (1993, 1995,1999 ) у Росії.

Перші спроби дослідження і прогнозування результатів альтернативних виборів у Радянському Союзі (Україні та Росії) були зроблені під час виборів депутатів З’їзду народних депутатів СРСР у 1989 році та Верховної Ради УРСР та РСФСР у 1990 році. Але якщо вибори 89 року викликали значні надії на успішні дослідження і прогнози результатів в окремих мажоритарних округах (І.Мартинюк, Л.Кессельман тощо), то вже вибори – 90 показали, що слабкість методологічної та методичної бази, не репрезентативність вибірок, проблеми низької інформованості та визначеності виборців призводять до значних похибок у прогнозах соціологів. В умовах високої інформованості і наявності явного лідера, як це мало місце на президентських виборах в Україні в 1991 році, та при відсутності прямої ангажованості соціологічних колективів їм вдалось досить на високому професійному рівні (Інститут соціології НАНУ, соціологічна служба Верховної Ради України тощо) висвітлити та спрогнозувати результати перших президентських виборів. А ось в умовах партійної неструктурованості російського (як і українського суспільства), низького рівня методологічного та методичного забезпечення більшість провідних соціологічних колективів Росії (окрім Інституту соціальних технологій “Соціограф” (в 1993 році) та Інституту соціології парламентаризму (в 1995 році) фактично повністю провалили прогнозування виборів до Державної Думи Росії в 1993 і деякою мірою в 1995 роках.

Більше того, майже всі прогнози результатів голосування за партійні списки та розподілу місць у пропорційній частині Державної Думи Росії в 1993 році практично співпали між собою, але значно розійшлись з реальними підсумками голосування. Цей провал прогнозування результатів перших виборів в Російській Федерації призвів до того, що взагалі поставив під сумнів можливості прогнозування виборів в пострадянському просторі, з неусталеною партійною системою та несформованими в достатній мірі електоральними установками виборців. Разом з тим, невдалі спроби дослідження динаміки передвиборчих переваг росіян в 1993 році стимулювали пошук причин розбіжностей між електоральними установками, виявленими в опитуваннях, і реальними результатами голосування, сприяли підвищенню рівня методологічного і методичного забезпечення передвиборчих опитувань і досліджень. Було виявлено, що самі електоральні наміри виборців не завжди є щирими, на них суттєво впливають фактори престижу та страху, а результати опитувань не є власне прогнозами результатів голосування, адже прогнози виборів потребують врахування не тільки преференцій визначених щодо партій та об’єднань, виборців, але і “розподілу” “голосів” невизначених виборців.

Відсутність надійних методик базових та рейтингових передвиборчих опитувань призводила до неадекватної оцінки шансів партій та кандидатів на виборах, не  сприяла розробці глибинної технології електорату та пошуку ефективних стратегій виборчих кампаній.

 Переломним у цьому плані в Росії слід вважати президентські вибори 1996 року, які характеризувались драматичною боротьбою представника правлячого авторитарного режиму Б. Єльцина проти комуністичного реваншу, що сприяло потужнім інвестиціям в передвиборчі дослідження, суттєвому підвищенні точності опитувань і методичного забезпечення, глибинному аналізу електорального простору і  маркетингового забезпечення стратегії кандидата партії влади. Хоча  навіть на цих виборах розробка і впровадження нових виборчих технологій в значній мірі була відірвана від соціологічних розробок,  ефективні технології були наслідком інтуїції технологів, ніж цілеспрямованим результатом впровадження теоретично- методологічних висновків. А, отже, ці  технології не можна було транслювати за інших умов і на інших виборах. Суттєво підвищився рівень прогнозування результатів голосування.

Цей рівень вдалось повторити російським соціологам і в 1999 році при забезпеченні вперше парламентської кампанії, яка проводила в край несприятливих умовах для партії влади та відзначалась суттєво динамічною передвиборчих переваг.

Але в ході цієї виборчої кампанії, не зважаючи на високий рівень точності емпіричних передвиборчих опитувань, методик вимірювання електоральних установок і їх динаміки, російські соціологам не вдалося розробити теоретичні моделі факторів електоральної поведінки виборців та математичні моделі прогнозування результатів голосування, а головне – теоретично обґрунтувати стратегію провідних партій на виборах.

Нові проблеми постали перед російськими та українськими соціологами на рубежі XXI століття – застій у розвитку прогностичного  і маркетингового забезпечення російських виборів 2000 року та суттєві похибки в прогнозуванні виборів Президента України 1999 року показали, що без  подальшого удосконалення методології та методики досліджень годі розраховувати на ефективність соціологічного забезпечення виборчих кампаній.

Суттєвий вплив на точність аналізу динаміки електоральної поведінки справляє рівень інформованості виборців про кандидатів і партії, що балотуються на президентських, губернаторських, парламентських і місцевих виборах в Україні та Росії. Особливо ця проблема загострюється на парламентських та місцевих виборах, де на відміну від західних країн балотуються десятки кандидатів та партій. За такої ситуації виявляється, що затрати часу і сил на отримання необхідної інформації про програми і особливості кандидатів, їх попередню діяльність, є непомірними для більшості виборців, рівень інформованості є дуже низьким, а вибір стає не пердбачуваним і неусталеним, залежним від випадкових обставин. Дещо вищий виявляється рівень інформованості виборців щодо кандидатів на президентських виборах, що й призводить до більш високої точності соціологічних прогнозів, продемонстрованих соціологами Росії і України при прогнозуванні виборів у 1991 і 1994 роках в Україні та особливо в1996 році в Росії. Хоча і ці вибори довели, що електорат не бажає витрачати часу під час передвиборчої кампанії на пошук інформації про всіх кандидатів, детальний аналіз їх передвиборчих програм, а тому скільки-небудь реальні шанси мають тільки заздалегідь відомі по попередній діяльності загальнонаціональні політики, на позиції ж маловідомих виборець взагалі не звертає уваги.

Таким чином, короткий історичний аналіз практики досліджень і прогнозування результатів виборів в Україні і Росії в 90-і роки, як і попередній аналіз історії професіоналізації і інституціоналізації електоральних досліджень в країнах Заходу, дав можливість виявити основні методологічні та методичні проблеми, які постають перед соціологами та полстерами в ході виборчих кампаній та шляхи їх розв’язання. Отримані в ході цих досліджень результати потребують подальшого теоретичного та методичного узагальнення, виявлення тенденцій електоральних установок та електоральної поведінки, яка від виборів до виборів має все більш складний та багатофакторний характер. А отже, досягнення певного високого рівня в прогнозуванні кількох виборчих кампаній та побудова певних релевантних моделей поведінки електорату зовсім не забезпечує соціологів від помилок та неточностей в прогнозуванні майбутніх виборчих кампаній.