Хобта С.В. Ціннісні основи модернізації в сучасному суспільстві

Краткое содержание

1.                  ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету й завдання, розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, подана інформацію про апробацію результатів і публікації.

У першому розділі “Теоретико-методологічні основи дослідження процесу модернізації” уточнюється специфіка поняття “модернізація” в ряді понять, що відбивають процеси соціальних змін (“соціальна зміна”, “соціальний процес”, “соціальний розвиток” “соціальна трансформація”). Підкреслюється, що “модернізація” є певним видом соціальних змін, історичною формою соціального розвитку, аспектом соціальної трансформації, і віддзеркалює зміни, що сприяють демократизації, раціоналізації, зростанню ефективності сфери виробництва й послуг, поліпшенню якості життя, автономії індивіда, збільшенню його прав та свобод, поширенню індивідуалізму, формуванню громадянського суспільства. У разі якщо модернізація відбувається на основі не внутрішніх передумов, а обумовлюється здебільшого зовнішніми факторами, то говорять про “навздогінну” модель модернізації.

Відзначається, що соціологія як наука з’явилась і розвивалась як рефлексія над європейськими модернізаційними процесами. Проблеми, що їх актуалізував аналіз модерності, лягли в основу предметного поля соціології (форми соціальної інтеграції, проблема “індивід – спільнота”, тощо). Як

сутні риси модернізації у класичній соціології було виокремлено: диференціація, спеціалізація, індустріалізація, раціональність, демократизація, маркетизація, практицизм, ефективність, індивідуалізм. З 50-х років ХХ ст. теорія модернізації оформляється в самостійний напрям досліджень й застосовується для аналізу країн, що розвиваються (країн “Третього світу”). Спочатку теорія модернізації була економоцентричною й етноцентричною: економічні й політичні перетворення вважалися визначальними, ігнорувались культурні особливості незахідних суспільств, євро-американська модель вважалася еталонною. Цей варіант теорії було піддано критиці, під впливом якої теорія модернізації була модифікована. Головні критичні зауваження були сформульовані у межах теорії множинних модерностей (multiple mode ity), критики соціальної політики, що базується на уявленнях про ідеальні умови майбутнього, соціології постмодерну. Показано, що на сучасному етапі для теорії модернізації є характерним зростання уваги до неекономічних чинників модернізації, інституційних структур, культурного контексту перетворень, незахідних альтернативних моделей модернізації. У розділі, окрім класичної теорії модернізації, аналізуються теорії постмодернізації, транзитології, концепція сталого розвитку, теорія макдональдизації, теорія множинних модернізмів, національних модернізацій та ін.

Виокремлюються характеристики “нової модерності”, якими є рефлексивність, культура ризику, критика раціональності, нелінійність, непередбачуваність, зростання особистісного чинника, цінність самореалізації, суб'єктивного благополуччя на противагу орієнтації, спрямованої на досягнення, відмова від необмеженого виробництва й споживання, якісне зростання, “сталий розвиток”, екологічність, самобутність, відмова від імітації, пошук нового балансу локального й глобального.

Пропонується розглядати модернізацію не просто як перехід від аграрного до індустріального суспільства, а як перехід від традиційної до техногенної цивілізації. Техногенна цивілізація існує лише у процесі постійних самооновлень, отже модернізаційні зміни стають механізмом її постійного розвитку. Це дає підстави говорити про модернізацію як перманентний процес соціальної динаміки техногенної цивілізації, що включає і перехід до інформаційного, глобального суспільства. Розрізняється модернізація як перехід до модерного суспільства й неомодернізація як перехід до інформаційного, глобального суспільства.

Осмислення особливостей трансформаційних процесів у пострадянських суспільствах, зокрема, українському, пропонується робити під кутом зору концепції “навздогінної” модернізації.

У другому розділі “Ціннісна система сучасного суспільства” аналізуються ціннісно-культурні параметри неомодернізації, конкретизується

соціологічне розуміння цінностей, пропонується порівняльна характеристика модерної й постмодерної ціннісних систем.

Як основні ціннісно-культурні орієнтири неомодернізації розглядаються процес уніфікації культури суспільств, що модернізуються, і процес зростання значущості традиційних культурних форм. Ця амбівалентність обумовлена природою модернізації: вона здійснюється як прийняття нових інституційних і ціннісних систем, але її успішність залежить від ступеня гармонійності їх взаємодії з автохтонною ціннісною системою.

Автор звертає увагу на те, що на соціетальному рівні цінності кристалізуються в певному соціальному проекті і тим самим задають загальний вектор соціального розвитку. Проект модернізації передбачає активно-діяльнісне, перетворююче ставлення до дійсності. Цей проект означає раціональне перетворення природи й суспільства згідно зі знанням про належне. Проект неомодернізації в логіку Першого модерна вносить багатоваріантність належного при збереженні імперативу демократії та ринку. Окрім цього, проект неомодернізації пов'язаний з глобальністю. Під глобальністю розуміється виникнення такого рефлексивного новоутворення як “світове суспільство”.

Нові технології, мережева організація відносин, ослаблення національної держави й інші наслідки формування інформаційного суспільства приводять до зміни духовно-практичної діяльності суспільства, до зміни ціннісної системи сучасного суспільства. За своїми основними характеристиками сучасна ціннісна система є зрілим продуктом модерного суспільства. Автор виокремлює такі риси постмодерної ціннісної системи: 1) дисбаланс колективного та індивідуального, 2) неоіндивідуалізм, інструментальність, приватність, прагматичність, гедоністичність, 3) відсутність трансцендентального виміру культури і, як наслідок, занепад соціальних “метанарративів”, 4) перемикання принципів ціннісної системи з трансцендентності на іманентність, з єдності – на плюралізм, 5) відсутність прив'язки до лінійної концепції розвитку, який розуміється як прогрес, 6) зміна балансу в просторово-часовому континуумі суспільства на користь простору, 7) “постматеріалістичність” – орієнтація на цінності якості життя і самореалізації, включення в ціннісну систему екологічного вимірювання, толерантності, здорового способу життя, 8) цінність тілесності, тіло як “демонстраційне”, символічне благо, 9) розрізнення біологічної статі та гендерної ідентичності.

Третій розділ ”Динаміка ціннісної системи в суспільстві “навздогінної” модернізації” присвячений дослідженню основних рис динаміки ціннісної свідомості українського суспільства на основі аналізу емпіричного матеріалу. Показано, що процес модернізації приводить до

збільшення значущості модерністських цінностей, таких як особиста незалежність, багатство, орієнтація на досягнення. Для ціннісної системи українського суспільства характерно “матеріалізація”, “приватизація”, індивідуалізація цінностей. Домінування “цінностей виживання” визначає матеріалістичність ціннісної системи. Особливістю індивідуалізації ціннісної сфери є відсутність довіри як вертикальної, так і горизонтальної, “приватизація” цінностей і локалізація морально-етичних цінностей в рамках малих груп. Елементи постмодерної ціннісної системи характерні для окремих суспільних груп.

Наголошується, що українські реалії потребують врахування регіональної гетерогенності країни. У зв'язку з темою дисертації на особливу увагу заслуговує Донбас, модернізація якого була реалізована за радянських часів, зазнала кризи й перетворила неомодернізацію у внутрішньою потребу регіону. Для ілюстрації специфіки старопромислового регіону проведене співставлення ціннісних орієнтацій жителів Донбасу та Галичини. З погляду модернізації перспективною є орієнтація жителів Донбасу на модель громадянської нації. Жителі Галичини орієнтовані на модель етнонації. Для Донбасу характерна чітко виражена регіональна ідентичність. Для галичан українська ідентичність є більш значущою в порівнянні з регіональною. Однак, виражена регіональна ідентичність, характерна для Донбасу, не суперечить українській громадянській ідентичності. Українське громадянство й історія України посідають важливе місце в структурі ідентичності донбасівців. Особливістю є значимість радянського періоду в конструюванні історичної ідентичності. Відносно релігійності та традиційності регіон демонструє “модерність” у порівнянні з західними областями України. У структурі ціннісної свідомості жителів Донбасу виділено три ціннісні типи: “традиціоналістський”, “індивідуально-досяжний” і “соціально-досяжний”, що відбиває складне поєднання цінностей різної цивілізаційної приналежності. Аналіз даних показав, що в структурі ціннісної свідомості мешканців Донбасу домінують традиціоналістські цінності: їх поділяє більша частина населення. Одночасно спостерігається зростання значущості модерних цінностей (справедливість, економічна ефективність, законність, орієнтація на досягнення). Особливістю ціннісної свідомості жителів Донбасу є структуризація ціннісної системи навколо традиціоналістських цінностей, пов'язаних із малими групами. Жителі Донбасу орієнтовані на малі групи, причому намагаються їх центрувати на себе, а це означає, що вони не є ані класичними колективістами, ані класичними індивідуалістами.