| Краткое содержание: | У Вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються предмет та об’єкт дослідження, мета і основні завдання, обгрунтовується теоретична і практична значимість роботи, її методологічні, теоретичні і нормативні основи, наукова новизна і положення, що виносяться на захист.
Розділ 1 “Теоретично-правові засади громадянства” складається з двох підрозділів.
У цьому розділі дисертації проводиться дослідження теоретично-правових засад громадянства, а саме: розглядається правова природа громадянства, з’ясовується його суть, аналізується процес становлення громадянства та просліджується його еволюція.
В першому підрозділі - “Поняття і суть громадянства” автором аналізуються різноманітні підходи до визначення поняття громадянства, громадянство досліджується з точки зору прав людини і як категорія права людини, в контексті його зв’язку з державним і народним суверенітетом, а також у зв’язку з основними елементами (ознаками) держави, досліджується проблема внутрішньодержавного і міжнародного визначення поняття громадянства.
У другому підрозділі - “Еволюція поняття громадянства” з’ясовується становлення громадянства в процесі об'єктивного розвитку суспільства, визначаються основні напрямки, за якими відбувався еволюційний розвиток громадянства.
Питання щодо правової природи громадянства, наукового визначення поняття громадянства є складною проблемою конституційного права. Аналіз фахової літератури радянського періоду, української та іноземної фахової літератури дозволив виділити наступні основні позиції вчених з цього питання: визначення громадянства як правової належності особи до держави, як членства, як правового стану, як правового статусу, як правового зв’язку, як правовідносин та як суб’єктивного права. Автором детально аналізується кожний з цих підходів.
В результаті дослідження встановлюється, що громадянство має і риси належності, і членства, і стану, і статусу; воно існує в формі правовідносин і є суб’єктивним правом, але ці всі визначення окремо не дають чіткої уяви про зміст громадянства. Складність та багатоманітність сучасного громадянства обумовлює складність його правового визначення.
В результаті дослідження ми доходимо висновку, що громадянство грунтується на суспільних відносинах зв’язку особи з певною державою. Усвідомлюючи, що дискусії про правову природу громадянства притаманний академічний характер, і що в різних визначеннях громадянства не спостерігається, в принципі, особливих протиріч, автор обгрунтовує думку, що найбільш вірним є визначення поняття громадянства як стійкого правового зв’язку між особою і державою.
Віднесення в 1948 році Загальною Декларацією прав людини громадянства до одного з основних прав людини заклало фундамент для дослідження громадянства в цьому новому напрямку. В результаті дослідження автор доходить висновку, що на сьогоднішній день право кожної людини на громадянство є тільки орієнтиром правового регулювання питань громадянства, якого повинна дотримуватися кожна демократична держава. Неможливість існування громадянства як абсолютного суб’єктивного права кожної людини, чи іншими словами, неможливість його гарантованості кожній людині, обумовлена тим, що громадянство як суб’єктивне право може існувати тільки в певних правовідносинах між державою та особою, які регулюються нормами права відповідної держави. Окрім цього, для забезпечення права кожної людини на громадянство не вирішеним є на сьогодні дуже важливе питання: право на громадянство якої держави повинна мати особа. Але не дивлячись на це, визнання права кожної людини на громадянство було значним кроком вперед. Існування права кожної людини на громадянство вимагає знаходження вірного взаємозв’язку між позитивним правом та правами людини.
Закріплення права кожної людини на громадянство багато значить також у зв’язку з тим, що воно може бути точкою опори при вирішенні справ з питань громадянства в національних та міжнародних судах, що в свою чергу сприятиме його подальшому розвитку.
На наш погляд, подальший розвиток розуміння права кожної людини на громадянство буде залежати від практики, яка здійснюється державами в регулюванні питань громадянства, від науково-теоретичного розвитку розуміння загальної концепції прав людини.
Встановлюється, що кожна держава є суверенною у вирішенні питань громадянства, на чому часто цілком вірно наголошується вченими. Але свобода дій держави в регулюванні питань громадянства є обмеженою. Вона обмежується існуванням міжнародного права (правами інших держав), а в демократичній державі суверенітет держави у вирішенні питань громадянства повинен органічно поєднуватися з правами людини, зокрема, з правом кожної людини на громадянство, ідеями гуманізму.
Автор доводить, що розуміння громадянства є неможливим без дослідження його змісту в історичному аспекті. Ми приєднуємося до тих вчених (наприклад, Рем Х., Макаров А.Н., Шевцов В.С.), які визначають, що громадянство (підданство) виникає з виникненням держави, оскільки неможливо уявити державу без народу держави. Та з виникненням держави виникає ще не громадянство в сучасному розумінні, а тільки категорія належності до держави. Автором виділяються та аналізуються основні етапи еволюції громадянства: античне громадянство (античний громадянин Давньої Греції та Стародавнього Риму), феодальна належність, міське громадянство, підданство, сучасне громадянство. Ми доходимо висновку, що сучасне громадянство поступово викристалізовувалося протягом багатьох епох і є продуктом еволюційного розвитку суспільства.
Розділ 2 “Правове регулювання набуття і припинення громадянства” складається з двох підрозділів.
У цьому розділі проводиться дослідження порядку набуття і припинення громадянства в європейських державах. Розглядаються основні підстави набуття і припинення громадянства, проводиться порівняльний аналіз відповідних норм законодавства європейських держав про громадянство. Виділяється правове регулювання, яке, на думку автора, адекватно відбиває існуючий стан розвитку суспільних відносин в європейському регіоні, і ті норми, існування яких є невиправданим, недоцільним та не відповідає об’єктивній реальності. На підставі аналізу правових норм законодавчих актів європейських країн про громадянство, які регулюють досліджувані проблемні питання набуття і припинення громадянства, не відкидаючи при цьому особливостей правового регулювання, що існують в деяких країнах, автор робить як загальні висновки щодо правового регулювання громадянства в європейських країнах, так і визначає шляхи щодо вдосконалення законодавства України з цих питань і робить конкретні рекомен-дації щодо його вдосконалення.
Перший підрозділ - “Порядок набуття громадянства” присвячений двом основним підставам набуття громадянства, а саме: набуття громадянства при народженні і прийняття особи до громадянства (натуралізація), і поділений на відповідні пункти.
Набуття громадянства при народженні є найбільш поширеним способом набуття громадянства. У літературі радянського періоду цей вид набуття громадянства часто називався визнанням громадянства. Ми не погоджуємося з цією думкою і доводимо, що для подібної класифікації немає підстав.
Абсолютно кожна держава надає її громадянство особі при народженні. Від надання громадянства при народженні відмовитись неможливо. Наявність у людини громадянства з народження знаходиться як в інтересах держави - вона має точне уявлення про кількість її громадян, так і в інтересах людини, тому що остання з народження є повністю включеною до загальної системи державного суспільства та знаходиться під захистом держави. Для гармонійного існування суспільства важливо, що людина має громадянство з народження, відчуває належність до цієї суспільної організації, вважає себе її частиною. З точки зору позитивного права це підкріплюється правом кожної дитини на громадянство з народження, визначеного у статті 7 Конвенції про права дитини 1989 року. Забезпечити отримання кожною людиною з народження громадянства певної держави надзвичайно важливо, тому що лише таким чином можна повною мірою забезпечити право кожної людини на громадянство. Не одержавши громадянства при народженні, особа може не мати в майбутньому можливості його отримання в зв’язку з тим, що вона не може виконати натуралізаційні умови (відсутність судимості, фінансова спроможність тощо).
Надання громадянства при народженні можна, на наш погляд, назвати “презумпцією належності”. При наданні особі громадянства при народженні законодавець виходить з того, що у певних осіб дуже висока вірогідність, що вони будуть пов’язані з цією державою. Презумпція належності грунтується на двох принципах: принципі “права крові” та принципі “права грунту”. В конкретній правовій системі може бути закріплений один з них окремо чи поєднуватися обидва.
В результаті дослідження було виявлено, що в Європі домінує принцип “права крові”, який доповнюється дією принципу “права грунту”. Ми вважаємо, що принцип “права крові” сприяє збереженню єдності суспільства, тому що батьки в процесі виховання передають дітям устої та ідеали, вкорінені в суспіль-стві і які формують його єдність. Принцип “права крові” обумовлює зв’язок “дитина - сім’я - суспільство”. Але зв’язок з суспільством буде існувати і тоді, коли особа, яка народжується в цій країні, продовжує жити в ній і далі. Автор висловлює свої думки щодо дії цих двох принципів, їх поєднання та обмеження.
В ході дослідження з’ясовується, що в європейських країнах, навіть де історично діяв принцип “права крові”, в останні роки поширюється дія принципу “права грунту”. Це пов’язано з наявністю в Європі такого явища як міграція. Так, наприклад, в Бельгії, Великій Британії, Іспанії, Нідерландах, Франції діти чи онуки іммігрантів набувають громадянства за принципом jus soli. Ще більша кількість країн передбачає для осіб, що народилися на території країни, оптаційні права. В інших країнах (наприклад, в Німеччині) введення принципу “права грунту” щодо дітей іноземців-іммігрантів є предметом широкої дискусії.
Ми не погоджуємося з тими авторами, які зазначають, що принцип “права грунту” існує в імміграційних країнах тільки тому, що вони мають за мету збільшення народу держави. Дію принципу “права грунту” необхідно розглядати сьогодні як продовження імміграційної політики, де цей принцип повинен забезпечувати інтеграцію дітей іноземців в суспільство, а сама держава базується на ідеї конституційного патріотизму, а не на ідеї етнічної чи культурної нації.
При аналізі норм українського законодавства стосовно набуття громадянства дітьми встановлюється, що українське законодавство про громадянство в цій частині цілком відповідає загальновизнаним міжнародним стандартам і Україна досить повно забезпечує право кожної дитини на громадянство, але одночасно автором були виявлені в цій галузі проблемні питання, які, на його погляд, повинні бути вирішені законодавцем.
При аналізі правових норм громадянства, зокрема, норм українського законодавства про громадянство, проводиться їх аналіз на відповідність Європейській Конвенції про громадянство від 7 листопада 1997 року.
У другому пункті цього підрозділу докладно розглядаються питання, пов’язані з прийняттям іноземця до громадянства. В роботі розглядається зміст натуралізації, її види. Встановлюється загальна легітимність вимог держави щодо виконання особою певних умов. Одночасно доводиться, що натуралізацію іноземця необхідно обов’язково розглядати в контексті прав людини.
В ході проведення порівняльного аналізу розкривається зміст основних натуралізаційних вимог, автор формулює та обгрунтовує власні думки з цих питань. Обгрунтовується положення, що сучасна демократична держава не має права висувати жорсткі вимоги щодо натуралізації іноземця.
З оглядом на те, що багато європейських держав (переважно західно-європейські) висувають до особи, яка бажає набути громадянства, вимогу її інтеграції (рідше асиміляції) в суспільство, детально розглядається їх зміст та проблеми, які виникають при реалізації цих вимог. В роботі доводиться, що держава вправі вимагати від іноземця його інтеграцію в суспільство, але інтеграція повинна розглядатися в розумінні конституційно-правової інтеграції і не повинна ототожнюватися з асиміляцією. Асиміляція в сучасній демократичній державі повинна розглядатися як нелегітимна вимога.
Спрощена натуралізація в різних країнах поширюється на різні групи осіб, що дуже часто викликано історичними передумовами певного суспільства. Єдиною групою, яка підлягає натуралізації в спрощеному порядку майже в усіх європейських країнах, є подружжя громадянина. Існування спрощеної натуралі-зації подружжя громадянина викликано повагою до сім’ї, про яку йдеться в статті 8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод, і є, на наш погляд, обгрунтованим, тому що у особи, яка перебуває в шлюбі з громадянином держави, встановлюються зв’язки з батьківщиною подружжя.
В другому підрозділі “Порядок припинення громадянства” розгля-даються основні підстави припинення громадянства, а саме: втрата громадянства в силу закону, позбавлення особи громадянства, вихід особи з громадянства та відмова особи від громадянства.
Міжнародне співтовариство розглядає позбавлення громадянства як негативне явище, що знайшло своє відображення в частині другій статті 15 Загальної Декларації прав людини. Але на сьогоднішній день зовсім не встанов-лена правова межа між позбавленням громадянства та втратою громадянства на підставі закону. Ні наука радянського періоду, ні сучасна вітчизняна наука ще не приділяла увагу цьому питанню. Але воно є надзвичайно важливим в Україні у зв’язку з існуванням конституційно-правової заборони позбавлення громадянства: “Громадянин України не може бути позбавлений громадянства”. В дослідженні, із залученням різних методів та різноманітних підходів до цього питання, детально аналізується ця проблема, і обгрунтовуються власні позиції з цього питання. Автор робить визначення поняття позбавлення громадянства та його втрати в силу закону відповідно до Конституції України.
У зв’язку з тим, що на сьогоднішній день не існує загальновизнаної межі між позбавленням громадянства та його втратою в силу закону, і що єдиного вирішення цієї проблеми не буде досягнуто в близькому майбутньому, на наш погляд, на даному етапі зусилля необхідно сконцентрувати на виявленні фактичного змісту підстав припинення громадянства. Необхідний їх глибинний аналіз з точки зору відповідності об’єктивній реальності, сумісності з категорією прав людини і іншими об’єктивними цінностями, що є закріпленими в конституціях країн, а також аналіз їх доцільності і ефективності.
В роботі розглянуті найбільш поширені підстави припинення громадян-ства, дана їх оцінка. В ході дослідження встановлено, що норми статті 20 Закону “Про громадянство України”, які регулюють втрату громадянства в Україні, не характеризуються адекватністю, в своїй більшості вони не відповідають Європейській Конвенції про громадянство 1997 року, і потребують перегляду. Визначаються прогалини українського законодавства про громадянство та робляться пропозиції щодо його удосконалення.
Розділ 3 “Колізії норм законодавства про громадянство” складається з двох підрозділів.
Цей розділ присвячений питанням множинного громадянства і питанням безгромадянства особи. Розглядається природа цих двох феноменів, проводиться правовий аналіз законодавства європейських держав, науковий аналіз міжнародно-правових документів з цих питань.
В першому підрозділі “Множинне громадянство” розглядається поняття множинного громадянства, встановлюється, що заборони множинного громадянства в міжнародному праві не існує. З’ясовуються конкретні причини виникнення у особи множинного громадянства.
Автор розглядає різні “про” і “контра” множинного громадянства, оцінюючи кожне з них, зокрема: питання лояльності громадянина державі, дипломатичного захисту особи, проходження особою військової служби, виборчого права, протиріччя множинного громадянства суті громадянства, проблеми, що можуть виникати в галузі кримінального, податкового, приватного права та права соціального захисту.
Множинне громадянство розглядається в контексті питання інтеграції особи в суспільство. Ми не погоджуємося з тими авторами, які визначають, що неготовність відмови особи від колишнього громадянства необхідно обов’язково розглядати як недостатність інтеграції і обгрунтовуємо власні позиції з цього питання.
В ході дослідження було встановлено, що ставлення країн до множинного громадянства в останні роки значно змінилося. На Гаазькій Конференції по кодифікації міжнародного права 1930 року множинне громадянство було оцінене як негативне явище. Конвенція про зменшення випадків множинного громадянства і про військовий обов’язок у випадках множинного громадянства 1963 року також намагається скоротити випадки поліпатризму. Але вже в сімдесятих роках Рада Європи спрямовує свою діяльність на допущення державами множинного громадянства в деяких випадках. Європейська Конвенція про громадянство 1997 року вимагає від держав гарантувати набуття дітьми громадянства обох з батьків, і легітимує, таким чином, головну причину виникнення множинного громадянства. Стаття 15 особливо підкреслює, що Конвенція не обмежує право країн, що приєдналися, дозволяти чи запобігати громадянству в інших випадках і відбиває той факт, що множинне громадянство є допущеним в ряді держав Європи, в той час як інші намагаються його уникнути.
Аналіз законодавства європейських держав про громадянство доводить, що в останні роки деякі з європейських держав повністю відмовились від принципу запобігання множинного громадянства (Болгарія, Велика Британія, Італія, Португалія, Угорщина, Швейцарія), багато з європейських країн притримуються цього принципу тільки частково. З практики західноєвропейських країн ми бачимо, що навіть в країнах, які в цілому намагаються запобігати виникненню у їх громадянина множинного громадянства, в ряді випадків переважають інші принципи. Так, забезпечення іммігрантам та їх нащадкам права на громадянство країни проживання оцінюється вище бажання держави уникнути множинного громадянства. Причинами цього є переосмислення цінності людини. Там, де існують вагомі інтереси людини, принцип єдиного громадянства не може мати першості.
У зв’язку з тим, що поліпатризм є об’єктивним явищем і надалі поширюватиметься, держави, в тому числі Україна, повинні сконцентрувати свої зусилля на подоланні його негативних наслідків.
В другому підрозділі “Безгромадянство, громадянство біженців” автор аналізує проблеми апатризму та проблеми, пов’язані з громадянством біженців. В роботі розглядається поняття безгромадянства, розглядається проблема апатризму de iure і апатризму de facto.
В ході дослідження встановлюється, що безгромадянство є злом, яке було визнане таким на міжнародному рівні і якого повинні уникати держави.
Відсутність у особи громадянства є негативним явищем і для людини, і для держави. Для держави безгромадянство є небажаним, оскільки за своєю природою держава може нормально функціонувати тільки за умови існування постійної та стійкої юрисдикції над її населенням, і тому держава зацікавлена в тому, щоб її громадянство мала більшість її населення. Крім того, відсутність громадянства у частини населення є джерелом соціальних конфліктів у суспільстві. На наш погляд, дія принципу запобігання безгромадянства є одним з найсуттєвіших механізмів в реалізації права кожної людини на громадянство.
З проблематикою безгромадянства стикається проблема громадянства біженців. В зв’язку з тим, що в міжнародному праві під апатридами de facto розуміються, як правило, біженці, проблема забезпечення їх громадянством є не менш актуальною, ніж проблема забезпечення громадянством апатридів de iure. Стаття 34 Конвенції ООН про правовий статус біженця 1951 року визначає обов’язок держав - сторін цієї угоди спрощувати, по можливості, натуралізацію біженців, прискорювати процедуру їх прийняття до громадянства та встановлювати для них якомога нижче мито. Рада Європи спрямувала ряд рекомендацій на поліпшення ситуації громадянства біженців.
В ході дослідження встановлюється, що норми українського законодавства про громадянство щодо питань безгромадянства та громадянства біженців не відповідають вагомим, існуючим в цій галузі стандартам. Автор пропонує обгрунтовані пропозиції щодо поліпшення законодавства України з цих питань.
Див., наприклад: Шевцов В.С. Гражданство в Советском Союзном государстве. - М.: Юрид. лит., 1969. - С. 107. Конвенция о правах ребенка от 20 ноября 1989 г. // Права человека. Сборник международных документов. - Т.1 (часть первая). Универсальные договоры. Организация объединенных наций. Нью-Йорк и Женева, 1994 г. - С. 712 - 723. European Convention on nationality on 7. November 1997 // European Treaty Series. - № 166. Convention for the protection of human rights and fundamental freedoms on 4. November 1950 // European Treaty Series. - № 5. Text amended according to the provisions of Protocol № 3 // European Treaty Series. - № 45; of Protocol № 5 // European Treaty Series. - № 55; of Protocol № 8 // European Treaty Series. - № 118; which entered into force on 1 January 1990, and comprising also the text of Protocol № 2 // European Treaty Series. - № 44. Конституція України від 28 червня 1996 р. - Ст. 25, ч. І // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 249. Convention on reduction of cases of multiple nationality and military obligations in cases of multiple nationality on 6 May 1963 // European Treaty Series. - № 43. European Convention on nationality on 7. November 1997. - Art. 14 "а" // European Treaty Series. - № 166. Explantory Report on the european conventionon nationality. - P. 32 // European Treaty Series. - № 166. Dahm G. Vцlkerrecht: In 3 Bd. / Stuttgart: Kohlhamer, 1958 - 1961. - Bd. 1: 1958. - S. 533; Kimminich O. Einfьhrung in das Vцlkerrecht. - 2., vollst. ьberarb. Aufl. - Mьnchen, New York; London; Paris: Saur, 1984. - S. 144. Конвенция о статусе беженцев от 28 июля 1951 г. // Права человека. Сборник международных документов. - Т. 1 (часть вторая). Универсальные договоры. Организация объединенных наций. Нью-Йорк и Женева, 1994 г. - С. 739 - 760. |
