Саракун І.Б. Здійснення корпоративних прав учасниками (засновниками) господарських товариств (цивільно-правовий аспект)

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження; ступінь розробки проблеми дослідження; зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначаються предмет, об’єкт, основна мета та завдання дисертаційного дослідження, його методологічна основа, особистий внесок дисертанта; формулюється наукова новизна та викладаються основні положення, які виносяться на захист; висвітлюється практичне значення й апробація результатів дослідження; вказуються публікації за темою дисертації.

Розділ 1 «Загальна характеристика корпоративних правовідносин» присвячений поняттю та юридичній природі корпоративних правовідносин і корпоративних прав, їх суб’єктів, а також класифікації корпоративних прав. Розділ 1 складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Поняття та юридична природа корпоративних правовідносин і корпоративних прав» на підставі дослідження законодавчих джерел, в яких вперше застосовується поняття корпоративних прав та їх інтерпретація в чинному законодавстві України, а також існуючих у науковій літературі підходів до розуміння суті поняття та юридичної природи корпоративних відносин і корпоративних прав робиться висновок про те, що корпоративне право базується на понятійному апараті цивільного права, а корпоративні відносини входять до предмета регулювання головним чином цивільного законодавства.

Специфіка корпоративного права виявляється в тому, що воно є складним об’єктом, змістом якого є сукупність суб’єктивних прав. У поєднанні з речовим чи майновим компонентом воно може виступати і об’єктом цивільного правовідношення.

На підставі аналізу сучасних поглядів науковців на корпоративне право та ч.3 ст.167 ГК України сформульовано його визначення в об’єктивному розумінні як системи юридичних норм, що регулюють майнові, немайнові й організаційні відносини між учасниками (засновниками) та товариством і між самими учасниками (засновниками), які складаються щодо набуття, здійснення та припинення корпоративних прав.

Корпоративні права учасників (засновників) господарських товариств містяться у ЦК України та ГК України, Законі України «Про господарські товариства» та у внутрішніх документах товариства. Тому не менш важливим етапом роботи при дослідженні юридичної природи та поняття корпоративних прав є встановлення їх ознак. Корпоративні права: 1) закріплюються у законодавстві та локальних нормах; 2) набуваються первісним способом (безпосередньо від господарського товариства) або похідним (внаслідок розпорядження ними); 3) виражають відносини між учасником (засновником) та товариством, а також між самими учасниками (засновниками) товариства; 4)  мають майновий, немайновий або організаційний характер, тобто передбачають право на дивіденди, на інформацію, на участь в управлінні тощо; 5) пов’язані з опосередкованим правом на майно господарського товариства при його ліквідації.

У підрозділі 1.2 «Суб’єкти корпоративних правовідносин» наводиться коло осіб, які охоплюються цим поняттям. При встановленні суб’єктів корпоративних відносин перш за все відзначено тих осіб, які передбачені Законом України від 15.12.2006 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та корпоративних спорів», а саме: господарське товариство та його учасники (засновники, акціонери). Учасниками корпоративних правовідносин також можуть виступати й інші суб’єкти цивільного права.  Із положень ч.3 ст.167 Господарського кодексу випливає, що суб’єктами зазначених правовідносин можна вважати осіб, у яких виникають, змінюються та припиняються відносини щодо корпоративних прав.

Юридична особа (включаючи самі підприємницькі товариства) вважається основним суб’єктом корпоративних правовідносин, оскільки останні складаються саме у зв’язку зі створенням юридичної особи та існують за її участю. До зазначених суб’єктів можна також включити дочірні підприємства, філії та представництва. Автор звертає увагу на дискусійність думок щодо віднесення органів державного управління (Фонд державного майна, Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольний комітет тощо) до кола суб’єктів корпоративних відносин. Натомість аргументується, що управління корпоративними правами держави здійснює уповноважена особа на підставі чинного законодавства та договору; у випадку участі представника ДКЦПФР при проведенні реєстрації акціонерів його не можна вважати суб’єктом корпоративних відносин, оскільки він не є учасником товариства; відносини контролю за дотриманням корпоративного законодавства не слід ототожнювати із самими корпоративними відносинами.

У підрозділі 1.3 «Класифікація корпоративних прав» на підставі чинного законодавства, зокрема ст.116 ЦК, ст.167 ГК, ст.10 Закону України від 19.09.91р. «Про господарські товариства» та наукової літератури наводиться перелік корпоративних прав учасників господарських товариств. Він не є вичерпним, оскільки значна частина корпоративних прав міститься у внутрішніх актах товариства. За об’єктом правовідносин, всі корпоративні права можна поділити на майнові, немайнові та організаційні.

Підсумком проведеного дослідження стала пропозиція щодо класифікації корпоративних прав учасників господарських товариств. За їх внутрішньою диференціацією вони класифікуються на а) основні – всі корпоративні права, які встановлені законодавством. Основні права поділяємо на загальні – ті права, які об’єднують у собі права певної групи, за допомогою яких відбувається реалізація загальних прав, і конкретизуючі права, які деталізують, розкривають зміст загальних прав. Їх класифікують залежно від основного права, реалізацію і захист якого вони забезпечують; б) за належністю учасників до певної організаційно-правової форми товариства виділяємо групу спеціальних корпоративних прав; в) додаткові права – ті, які встановлені самими суб’єктами корпоративних відносин у внутрішньокорпоративних актах. Їх поділяємо на: установчі – права, які встановлюються установчими документами, та права, які встановлені в позастатутних локальних документах товариства.

Розділ 2 «Способи та межі здійснення корпоративних прав та виконання корпоративних обов’язків» присвячений загальній характеристиці теоретичних конструкцій, які притаманні здійсненню суб’єктивних корпоративних прав і обов’язків, а також їх практичній реалізації учасниками (засновниками) господарських товариств. Розділ ІІ складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Поняття і види способів здійснення корпоративних прав» розглядаються такі поняття, як «здійснення корпоративних прав», «корпоративні гарантії», «виконання корпоративних обов’язків», «корпоративний інтерес», «способи здійснення корпоративних прав» тощо.

Щодо теоретичних конструкцій, то, виходячи із наукових юридичних джерел й існуючих положень загальної теорії права та здійснення суб’єктивного цивільного права, визначається поняття «здійснення корпоративних прав» як поведінки суб’єкта корпоративних правовідносин, спрямованої на реалізацію тих можливостей, які передбачені змістом корпоративного права, шляхом вчинення ним конкретних вольових дій. Здійснення корпоративних прав забезпечується гарантіями, які надають можливість безперешкодного здійснення учасником своїх корпоративних прав, їх охорону, а у випадку протиправних посягань – захист і поновлення. Однією із найважливіших форм правових гарантій здійснення таких прав є корпоративний обов’язок. Способи здійснення суб’єктивних корпоративних прав підпадають під поняття фактичних способів, а розпорядження ними (цивільні правочини) – під поняття юридичних.

Поняття «корпоративний інтерес» визначається автором як прагнення суб’єкта корпоративних відносин до користування зазначеними майновими, немайновими та організаційними правами, яке зумовлене його потребами і забезпечене правовими засобами їх охорони та захисту.

У підрозділі 2.1.1 «Право учасників брати участь в управлінні товариством» досліджено особливості реалізації цього права учасниками (засновниками); наведено окремі можливості подолання практичних проблем, пов’язаних із його здійсненням, а також шляхи їх удосконалення у законодавстві України.

Автор зробив висновок про практичну неможливість на сьогодні реалізувати право на участь у загальних зборах через представника, оскільки нотаріуси відмовляються вчинити посвідчення такої довіреності. Це зумовлено положенням ч.1 ст.100 ЦК України, яка регламентує, що право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій особі. Тому звертається увага на необхідність удосконалення законодавчого врегулювання цього питання, або виключення ст.100 із ЦК України.

У ч.3 ст.35 Проекту Закону «Про акціонерні товариства»  пропонується внести правило: «Після надіслання акціонерам повідомлення про проведення загальних зборів акціонерне товариство не має права вносити зміни до документів, які надані акціонерам, або з якими вони мали можливість ознайомитися». Регламентоване у цій частині положення щодо можливості «внесення змін до зазначених документів у зв’язку зі змінами в порядку денному або у зв’язку із виправленням помилок», на думку автора, може порушити права та завдати шкоди акціонеру, який уповноважує для участі на загальних зборах представника (або коли йдеться про співвласників акцій тощо). Тому його слід виключити із проекту.

У підрозділі 2.1.2 «Здійснення права на одержання частини прибутку (дивідендів) товариства» наводиться розмежування понять  (словосполучень) «право брати участь у розподілі прибутку товариства» і «право отримувати частину (дивіденди) прибутку товариства» як двох самостійних за своєю природою можливостей учасників, які не обумовлюють одна одну.

В результаті аналізу законодавчого регулювання здійснення права на одержання дивідендів дисертантка пропонує внесення ряду положень щодо його вдосконалення. Так, у  Законі «Про акціонерні товариства» (від 2007 р.) та у п.2.1.2. Принципів корпоративного управління (від 25.05.04 р.) рекомендується закріпити положення про можливість виплати дивідендів не лише грошима, але й іншим майном, у порядку, передбаченому законодавством та статутними документами товариства. Враховуючи зарубіжний досвід та проблеми, які виникають при тривалих строках виплати дивідендів (інфляція тощо), запропоновано скоротити існуючий шестимісячний строк виплати оголошених дивідендів до чотирьох місяців.

З метою захисту прав акціонерів щодо виплати їм дивідендів акціонерним товариством і встановлення гарантій щодо реалізації цього права, авторка вважає доцільним у ч. 7 ст. 29 проекту від 2007 р. встановити норму (яка була відсутня і в законопроекті «Про акціонерні товариства» від 2005 р.), яка б зобов’язувала товариство передбачати в установчих документах положення про відповідальність останнього за порушення строків виплати дивідендів: «Акціонерне товариство несе відповідальність за порушення строків виплати оголошених дивідендів. Товариство зобов’язане сплатити акціонерам дивіденди з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення у розмірі 3% річних із простроченої суми (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом), а також пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного Банку України».

У підрозділі 2.1.3 «Право учасника одержувати інформацію про діяльність товариства» на підставі чинного законодавства аналізується порядок надання інформації (її обсяг) учасникам (засновникам) господарських товариств та виділяються такі її види, як публічне надання інформації;  надання інформації при підготовці загальних зборів товариства; надання інформації на запит учасника.

Оскільки чинне законодавство передбачає наявність численних відомчих актів, якими регулюється порядок надання інформації, акцентується увага на необхідності закріплення переліку об’єктів інформації, що надається учасникам, у внутрішніх документах товариства (статуті, положенні про інформацію). Зокрема, рекомендуємо надавати інформацію для публічного ознайомлення, наприклад, за місцезнаходженням керівного органу товариства протягом певного періоду після її прийняття; поширювати інформацію через електронну мережу Інтернет; публікувати її у визначені дні (час), чи передбачати будь-який інший спосіб, не заборонений законом.

Підрозділ 2.1.4 має назву «Право на вихід в установленому порядку з товариства та право на одержання частини активів при його ліквідації». У ньому зазначається, що для учасника, який виходить із товариства, важливим є питання щодо визначення його частки у статутному (складеному) капіталі товариства; моменту (дати) виходу із товариства; вартості майна та розміру прибутку товариства за результатами діяльності за рік на день виходу; момент припинення корпоративних прав тощо. Виділяються способи виходу учасника із товариства, а саме: добровільний, шляхом примусового виключення та вихід з незалежних від нього причин.

Відповідно до рішення Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України (від 28.02.2007р.) днем добровільного виходу учасника з товариства є день подачі ним заяви про вихід із товариства у встановленому порядку. У зв’язку з цим аргументовано необхідність внесення змін до ч.1 ст. 148 ЦК: «Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства, повідомивши товариство про свій вихід не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом». Відповідно, пропонуємо закріпити нове формулювання ч.1 ст.148 ЦК: «Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти із товариства на підставі поданої ним заяви про вихід та передачі її виконавчому органу товариства, уповноваженому на це учаснику чи працівнику товариства, якщо інше не встановлено статутом».

У випадку виключення учасника із товариства датою припинення корпоративних відносин вважається день прийняття рішення про це зборами учасників товариства. 

У підрозділі 2.2 «Межі та обмеження при здійсненні корпоративних прав» визначаються поняття «межі права», «межі здійснення права» та «обмеження корпоративних прав».

У результаті проведених наукових досліджень зроблено висновок, що межі корпоративного права – це всі юридично закріплені можливості учасника (засновника) щодо набуття, здійснення і розпорядження корпоративними правами. Межі здійснення корпоративного права – це способи, передбачені актами цивільного законодавства, правочином чи внутрішньокорпоративними актами, якими учасник може набути ті можливості, що передбачені в юридичному закріпленні цих прав. Розбіжність між межами корпоративних прав і межами їх здійснення, на думку автора, полягає у тому, що перші встановлюються на рівні закону, а другі ґрунтуються на законі і відображені у внутрішніх документах товариства (деталізуються у них).

На підставі наукових юридичних джерел обмеження корпоративних прав визначається автором як механізм локального регулювання, спрямований на охорону корпоративних прав учасників, здатний за допомогою специфічних заборон, обов’язків чи дозволів впливати на звуження можливостей їх здійснення. Отже, і межі здійснення корпоративних прав, і обмеження корпоративних прав встановлюються у внутрішньокорпоративних нормах, але вони не є  тотожними.

У підрозділі 2.3 «Зловживання корпоративним правом та його наслідки» розглянуто форми зловживання корпоративним правом та проаналізовані окремі випадки із судової практики, які віднесено до цієї категорії. Аналізуються також проблеми, що виникають при кваліфікації зловживання правом.

Під зловживанням суб’єктивним корпоративним правом автор розуміє поведінку учасника корпоративних відносин, наслідком якої є завдання шкоди іншим суб’єктам (суб’єкту) цих правовідносин. Зловживання може виражатися у різноманітних формах. Воно завжди пов’язане зі здійсненням корпоративного права. Проте права суб’єктів зазначених відносин можуть порушуватися і внаслідок бездіяльності учасника (засновника). Окрім того, під зловживанням ми також розуміємо особливий тип цивільного правопорушення, що скоюється суб’єктом корпоративних відносин, яке пов’язане з використанням недозволених конкретних форм у межах дозволеного загального типу поведінки суб’єкта.

Визнання зловживання правом цивільним правопорушенням зумовлює необхідність встановлення санкцій за такі дії. Так, зокрема, ст.16 ЦК України наводить способи захисту прав та інтересів, які можна застосувати і в корпоративних відносинах. Автор підкреслює, що корпоративні права учасників (засновників) можуть бути захищені судом або іншим способом, що встановлений законом або договором. Зокрема, у Законі України «Про господарські товариства» та у Законі «Про акціонерні товариства» від 2007 р. зазначаються особливі способи захисту прав учасників товариств, наприклад: визнання недійсним рішень загальних зборів акціонерів; вимога про надання товариством інформації про його діяльність; вимога про виплату дивідендів, про отримання частини прибутку при ліквідації товариства тощо. Вони випливають із основних способів захисту прав, передбачених ЦК, і конкретизуються відповідно до сфери корпоративних правовідносин.

У підрозділі 2.4 «Виконання корпоративних обов’язків» дана характеристика корпоративних обов’язків та їх класифікація.

Хоча словосполучення «корпоративні обов’язки» у положеннях чинного законодавства України не застосовується, зазначені обов’язки покладаються на засновників і учасників господарських товариств (ст.11 Закону України «Про господарські товариства» та ст.117 ЦК). Їх перелік не є вичерпним, оскільки так само, як і корпоративні права, вони можуть закріплюватися внутрішньокорпоративними документами. 

Корпоративні обов’язки поділяються на такі види: основні – це обов’язки, властиві учасникам будь-якого господарського товариства; спеціальні – їх належність пов’язана з участю у певному виді товариства;  локальні – передбачені внутрішніми корпоративними актами господарського товариства.

Корпоративний обов’язок визначено як забезпечену корпоративним законодавством чи внутрішніми корпоративними актами міру належної поведінки суб’єкта відповідних правовідносин при набутті чи реалізації ним корпоративних прав, встановлених цими нормами.

Розділ 3 «Цивільно-правові форми розпорядження корпоративними правами» присвячений розгляду питання про розпорядження учасником (засновником) господарського товариства своїми корпоративними правами шляхом укладання цивільно-правових договорів (купівлі-продажу, дарування, міни, застави), а також передаванням у спадщину.

У підрозділі 3.1 «Купівля-продаж корпоративних прав» розглядаються питання, пов’язані із моментом переходу права власності на корпоративні права; можливістю їх реалізації; особливостями переходу корпоративних прав від однієї особи до іншої; використанням переважного права на придбання корпоративних прав та обмеженнями щодо їх відчуження.

Законом України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» встановлюється один момент для переходу права власності на акції незалежно від форми їх випуску – момент їх передачі набувачеві, тобто зарахування їх на рахунок особи, яка набуває акції. Відсутність запису  дає підстави для висновку про відсутність володіння акціями. Відповідно, корпоративні права можуть бути реалізовані з моменту внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів. Проте не всі записи в реєстрі свідчать про володіння акціями. Так, наприклад, запис про облік акцій на особовому рахунку номінального утримувача свідчить, що акції обліковуються не в системі реєстру, а на рахунку у цінних паперах власника тощо.

Зроблено висновок про те, що особа, яка придбала корпоративні права учасника товариства з обмеженою чи додатковою відповідальністю, має всі права учасника. Поряд із тим, на правочин, який засвідчує їх уступку, вона не може посилатися в жодному спорі до моменту внесення відповідних змін до установчого документа.

Корпоративні права є складним об’єктом цивільних прав. Тому договори, предметом яких вони є, повинні укладатися виключно в письмовій формі із нотаріальним посвідченням. У них також доцільно обумовлювати момент виникнення корпоративних прав із урахуванням специфіки їх набуття.

Підрозділ 3.2 «Застава корпоративних прав» присвячено питанням, пов’язаним із предметом застави; можливістю реалізації корпоративних прав їх власниками після передачі їх у заставу; моментом набуття корпоративних прав заставодержателем.

Щодо предмета договору застави корпоративних прав у ст. 12 Закону «Про заставу» від 02.10. 92 р. зазначається, що опис предмета застави може бути поданий у загальній формі (вказівка на вид заставленого майна тощо). Із цього положення випливає, що заставодавець і заставодержатель самі визначають предмет договору, а саме: йдеться лише про майнові права чи власне корпоративні. Тому ці питання необхідно детально врегулювати в договорі застави.

Оскільки акції, передані в заставу, продовжують обліковуватися на рахунку власника з позначенням про обтяження їх заставою, то запис про певну кількість акцій на особовому рахунку заставодержателя не свідчить про володіння ним акціями. Корпоративні права, які випливають із акції, реалізуються заставодержателем із моменту внесення змін до реєстру.

Отже, при заставі корпоративних прав учасник може реалізовувати свої корпоративні права аж до звернення стягнення на них. Проте при накладенні арешту їх власник позбавляється права вільно розпоряджатися ними.

Підрозділ 3.3 «Відчуження корпоративних прав за договором міни (бартеру) та дарування корпоративних прав». Зважаючи на те, що здійснення облікових операцій із цінними паперами, випущеними у бездокументарній формі, чи знерухомленими цінними паперами потребує певного строку, за договором міни момент переходу права власності на такі цінні папери у сторін договору може не збігатися через незалежні від них причини. У цьому випадку пропонуємо обумовлювати момент переходу права власності на акції з урахуванням вчинення облікових операцій реєстроутримувачем (зберігачем, депозитарієм тощо).

Моментом виникнення права власності на бездокументарний цінний папір у обдарованого слід вважати зарахування цього цінного папера на рахунок останнього у зберігача.

У підрозділі 3.4 «Спадкування корпоративних прав» зосереджено увагу на процедурі спадкування корпоративних прав і перереєстрації прав власності на них.

Обов’язковою умовою вступу спадкоємця до акціонерного товариства є набуття ним права власності на акцію у порядку, встановленому цивільним законодавством. До внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів спадкоємці не є власниками акцій, а отже, не беруть участі у загальних зборах акціонерів.

На законодавчому рівні та/чи у статуті товариства з обмеженою відповідальністю (далі – ТОВ), поряд із можливістю вступу спадкоємців до товариства, необхідно передбачати також строк, протягом якого спадкоємцю повинна бути виділена частка, оскільки його не передбачено чинним законодавством. Рішення про вступ спадкоємця учасника до ТОВ слід приймати на загальних зборах, якщо інше не передбачено статутом цього товариства; його слід оформляти у письмовій формі шляхом подання заяви про вступ до товариства, підписаної усіма учасниками та посвідченою печаткою цієї юридичної особи. Учаснику-спадкоємцю учасника ТОВ, якого прийняли до товариства, належить вся сукупність корпоративних прав, які випливають із участі в ньому.