Отраднова О.О. Неустойка в цивільному праві

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження; ступінь наукової розробки проблеми дослідження; зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначаються предмет, об’єкт, основна мета та завдання дослідження, його методологічна та теоретична основа; обґрунтовується теоретичне і практичне значення роботи; формулюється наукова новизна та особистий внесок дисертантки; викладаються основні положення, які виносяться на захист; продемонстрована апробація отриманих наукових результатів, характер публікацій, а також практичне втілення результатів дослідження.

В першому Розділі “Загальні положення про неустойку в цивільному праві” аналізуються історичні аспекти становлення та розвитку неустойки, а також поняття, функції та місце неустойки серед цивільно-правових конструкцій на сучасному етапі. Розділ складається із трьох підрозділів.

У Підрозділі 1.1 “Історичний розвиток інституту неустойки в цивільному праві” проводиться аналіз розвитку інституту неустойки в континентальному праві, а також у праві, що діяло на території сучасної України. Проведене дослідження надало автору можливість визначити основні етапи розвитку неустойки в континентальному праві:

Римський (початковий) період - характеризується надмірною формалізацією угоди про неустойку. Основними функціями цього інституту визнавалися забезпечувальна та функція надання регулювання на рівні jus civile тим договорам, які самі по собі не підлягали такому регулюванню.

Період рецепції римського права на території континентальної Європи - характеризується втіленням неустойки у правові системи країн, які сприйняли римське право як основу приватного (цивільного) права. Після прийняття цивільних кодексів в континентальній Європі виникли дві основні системи регулювання неустойки: Прусько-Французька та Римська. Спільним в обох системах було розуміння неустойки як додаткового забезпечувального зобов’язання сплатити певну суму або передати майно в разі невиконання або неналежного виконання основного зобов’язання. Щодо функціонального призначення неустойки, даному періоду був властивий підхід до неустойки як до способу компенсації збитків, заподіяних порушенням зобов’язання, який як би замінює стягнення самих збитків. Відмінність між зазначеними системами на цьому етапі полягала у співвідношенні неустойки та реальних збитків, які поніс кредитор. Якщо Римська система дозволяла додатково стягувати реальні збитки у сумі, що перевищувала розмір неустойки, то цивільне законодавство Прусько-Французької системи сприймали неустойку і як найменший, і як найбільший розмір відшкодування, який потенційно може отримати кредитор. Стягнення збитків понад суму неустойки не допускалося.

Сучасний період - характеризується певним зближенням Римської та Прусько-Французької концепцій неустойки у зв’язку із введенням у Французькій системі правила про можливість зменшення розміру неустойки судом в залежності від її співвідношення зі збитками.

Етапи розвитку положень про неустойку в цивільному праві, що діяло на території України:

Дореволюційний період (до 1917 р.) - характеризується відсутністю нормативного визначення неустойки при її достатньо широкому застосуванні на практиці.

Період військового комунізму (1917-1920 р.р.)- характеризується майже повною відсутністю загальнонормативного регулювання неустойки. Сфера застосування неустойки  обмежувалася окремими випадками.

Період НЕПу (20-ті роки ХХ ст.)- характеризується реанімацією так званих "буржуазних" інститутів та категорій цивільного права, в тому числі і неустойки. На цьому етапі зародилася "оціночна" теорія неустойки.

Радянський період до набуття Україною самостійності - характеризується появою великої кількості законних неустойок та відмовою від “оціночної” теорії з визначенням як основних штрафної та компенсаційної функцій неустойки.

Сучасний період (з початку 90-х років ХХ ст. до теперішнього часу).  Загальною тенденцією стало поєднання положень щодо врегулювання неустойки, які були властиві законодавству різних часів, а також визначення штрафного характеру неустойки. 

У підрозділі 1.2 “Правова природа та функції неустойки” висвітлюються різні підходи щодо місця неустойки серед способів забезпечення виконання зобов’язань та видів цивільно-правової відповідальності. На підставі проведеного аналізу зроблено висновок, що стосовно правової природи неустойки серед дослідників немає єдиної точки зору, хоча більшість все-таки дотримується підходу про подвійну правову природу неустойки, яка одночасно є  і способом забезпечення виконання зобов’язань, і мірою цивільно-правової відповідальності. Для полегшення розуміння правової природи цього інституту автором пропонується розмежувати поняття “неустойка”, яка є способом забезпечення виконання зобов’язань, і “стягнення (передача) неустойки”, що є формою (мірою) цивільно-правової відповідальності. При цьому критерієм для такого розмежування є відповідний етап існування неустойки. З моменту укладення сторонами угоди про неустойку або підписання договору, який забезпечується законною неустойкою, і до моменту порушення зобов’язання неустойка є способом забезпечення виконання зобов’язань. Основне її призначення тут - стимулювати боржника до належного виконання. Після порушення зобов’язання, тобто в разі невиконання неустойкою забезпечувальної функції, вона перетворюється у міру цивільно-правової відповідальності. Стягнення неустойки стає тим додатковим невигідним наслідком, який покладається на несправного боржника. Водночас з позицій загальної теорії цивільного права неустойка в цьому разі є  способом захисту порушеного права відповідно до ст. 6 ЦК УРСР (ст. 16 проекту нового ЦК України). У зв’язку з викладеним дисертанткою робиться пропозиція розмістити норми, що стосуються неустойки як способу забезпечення виконання зобов’язання (поняття, предмет, види неустойки тощо),  у Главі 49 нового Цивільного кодексу України “Забезпечення виконання зобов’язання”, а положення про стягнення (передачу) неустойки як міри цивільно-правової відповідальності (співвідношення неустойки та збитків, зменшення неустойки за рішенням суду) – у Главі 51 “Правові наслідки порушення зобов’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання”.

У дисертації робиться висновок, що у  зв’язку із запропонованим розмежуванням понять “неустойка” та “стягнення (передача) неустойки” треба розглядати і функції цих правових категорій. Основною функцією неустойки як способу забезпечення є функція  стимулююча, яка полягає  у зміцненні  зобов’язальних правовідносин шляхом забезпечення  інтересів кредитора по зобов’язанню. Стимулюючий характер неустойки спрямовується  на різні сфери інтересу кредитора  в залежності від виду зобов’язання (виконання зобов’язання в  натурі, виконання умов про якість та комплектність товарів, що передаються,  дотримання фінансової дисципліни тощо). Стимулюючий (забезпечувальний) характер має не лише договірна, але й законна неустойка. Крім того, в деяких випадках, неустойці властива і оціночна функція, тобто попередня оцінка сторонами можливих мінімальних збитків, які може зазнати кредитор внаслідок невиконання або неналежного виконання зобов’язання боржником.

Стягнення (передача) неустойки  має подвійну  компенсаційно-штрафну функцію. З однієї  сторони призначенням стягнення неустойки є відшкодування  (компенсація) кредитору завданих збитків. І ця функція визнається панівною  у цивільному праві всіх європейських країн. З іншої сторони, всі різновиди стягнення неустойки виконують функцію покарання, оскільки неустойка стягується незалежно від наявних  збитків кредитора і часто понад збитки. Незважаючи на господарюючий у західній цивілістичній науці підхід щодо невизнання штрафного  характеру неустойки  та загальні положення стосовно компенсаційного призначення цивільно-правової відповідальності, не можна не визнавати штрафної (каральної) функції неустойки в цивільному праві.

Підрозділ 1.3 “Співвідношення неустойки та подібних цивільно-правових конструкцій” присвячений дослідженню співвідношення неустойки та цивільно-правових інститутів та юридичних конструкцій, які за своєю метою або організаційною формою є подібними до інституту неустойки, зокрема: втрата завдатку в разі невиконання забезпеченого завдатком зобов’язання; відступне; угода, укладена під відкладальною умовою; альтернативне зобов’язання; відсотки річних. На підставі проведеного аналізу автор приходить до висновку про самостійний характер неустойки як інституту цивільного права, хоча за бажанням сторін договору може бути допущена трансформація неустоєчного зобов’язання у відступне.

Розділ 2 “Неустойка як спосіб забезпечення виконання зобов’язання” складається із трьох підрозділів та присвячений проблемам правового регулювання неустойки як способу забезпечення виконання зобов’язання.

У підрозділі 2.1 “Місце неустойки серед способів забезпечення виконання зобов’язань  та її правове регулювання” основна увага надана характеристиці неустойки як способу забезпечення виконання зобов’язання. автором доводиться положення, що незважаючи на думки деяких дослідників про втрату неустойкою забезпечувального призначення, віднесення неустойки до способів забезпечення виконання зобов’язання є обґрунтованим. Так, підставою для визнання неустойки способом забезпечення виконання зобов’язання є, насамперед, мета, що утверджується даним інститутом у сфері майнових відносин - сприяння нормальному здійсненню цивільного обігу, належному виконанню сторонами обов’язків, попередження правопорушень та усунення їх негативних наслідків. Крім того, забезпечення виконання зобов’язання здійснюється не лише шляхом надання за допомогою способів забезпечення гарантій фактичного (реального) виконання, але й шляхом так званого "остраху" контрагента, примушення його виконати прийняте на себе зобов’язання під загрозою певних негативних наслідків (стягнення неустойки, спрощеної компенсації майнових збитків, заподіяних кредитору, без необхідності доводити розмір реальної шкоди тощо). До того ж, якщо зобов’язання є тривалим (наприклад, поставка, капітальне будівництво тощо), то вже в разі порушення боржником певних обов’язків стягнення неустойки спонукуватиме його до належного виконання подальших дій.

В дисертації досліджується проблема предмету неустойки, тобто кола матеріальних об’єктів, якими може бути визначена неустойка. При цьому дисертанткою підтримується підхід розробників проекту нового ЦК України про можливість встановлення неустойки не лише у вигляді грошової суми, але і у вигляді іншого майна, що, на думку автора, відповідає реаліям сьогодення, коли пануючими є такі принципи приватного права, як гарантованість права власності та вільного розпорядження власністю, свобода договору, свобода підприємництва. Але при цьому для полегшення розрахунків при стягненні майнової неустойки пропонується обов’язково визначати в договорі її грошовий еквівалент.

Можливість визначати неустойку у вигляді майнової цінності стосується виключно договірної неустойки, якою сторони самостійно, на власний розсуд забезпечують виконання зобов’язання. Законна неустойка, підстави стягнення та розмір якої прямо передбачається законом, має визначатися виключно в грошовій формі.

Серед відомих об’єктів цивільних правовідносин як неустойка можуть використовуватись лише матеріальні (майнові) об’єкти: рухомі речі (не вилучені та не обмежені в цивільному обігу), в тому числі цінні папери; результати робіт або послуг. При цьому автором визначається недоцільність встановлення у вигляді неустойки об’єктів нерухомості, що пов’язано із специфікою оформлення переходу прав на такі об’єкти.

Зважаючи на те, що розмір неустойки у вигляді штрафу встановлюється сторонами заздалегідь та з часом не змінюється, як штраф можуть визначатися будь-яки рухомі речі: як родові, так і індивідуально визначені, а також цінні папери, майнові права та результати робіт або послуг. На відміну від штрафу, загальний розмір пені в момент укладення договору сторонам не може бути відомий, тому її встановлення у вигляді речі або послуги, що має визначену вартість, неможливо. У вигляді пені, крім грошей, можна застосовувати лише речі, що виражені родовими ознаками, кількість яких до передачі може змінюватись в залежності від часу прострочення виконання зобов’язання.

Для встановлення у формі неустойки майнової цінності необхідно передбачити накладення на цей матеріальний об’єкт обтяження (у вигляді права кредитора звернути стягнення на таку річ), яке буде слідувати за річчю при переході прав на неї до третіх осіб.

На випадок втрати або пошкодження майна, яке є предметом неустойки, або втрати кредитором інтересу до стягнення цього майна, автором запропоновано дозволити альтернативне стягнення неустойки в грошовій формі навіть при  визначенні її в договорі у вигляді майнової цінності.

З огляду на викладене, пропонується внести вищезазначені доповнення до проекту ЦК України (ст. 553, ст. 625).

Неустойка є універсальним способом забезпечення, який можна застосовувати майже до будь-яких цивільно-правових зобов’язань. Крім загальних договірних зобов’язань, неустойкою також можна забезпечити договори про приєднання, попередні договори, вексельні зобов’язання, а також зобов’язання із заподіяння шкоди. Оскільки само по собі вексельне зобов’язання є суворо формалізованим, внесення умови про неустойку у сам текст векселя є недопустимим. Проте це не виключає можливості укладення сторонами вексельного зобов’язання окремої письмової угоди про забезпечення виконання цього зобов’язання неустойкою, яка підлягатиме регулюванню нормами цивільного права.

Забезпечення деліктного зобов’язання неустойкою не може вважатися домовленістю сторін про характер та порядок виконання цього зобов’язання або своєрідною зміною умов позадоговірної відповідальності. Основні моменти щодо виникнення та виконання деліктного зобов’язання завжди є незмінними, оскільки встановлені імперативними нормами. Водночас, на погляд дисертантки, не можна заборонити сторонам деліктного зобов’язання, що вже виникло, не торкаючись імперативних обов’язків, домовитись про порядок відшкодування заподіяної шкоди та забезпечити його неустойкою.  У зв’язку з викладеним, автором пропонується внести до проекту ЦК України статтю 554, яка дозволятиме забезпечувати неустойкою виконання деліктних зобов’язань.

У підрозділі 2.2 “Види неустойки як способу забезпечення виконання зобов’язань” автор проводить класифікацію неустойки в залежності від такого критерію, як юридична підстава або спосіб встановлення. За цим критерієм неустойка поділяється на законну та договірну.

На підставі аналізу норм Конституції України (ст. 92) автором робиться висновок, що підставою забезпечення зобов’язання законною неустойкою мають бути виключно Закони України. Встановлення неустойки нормативними актами інших органів державної влади, причому навіть в разі делегування їм таких повноважень Верховною Радою України (як це відбулося у Законі України "Про приватизацію державного майна", на підставі якого розмір неустойки визначений Постановою Кабінету Міністрів України "Про порядок сплати і розмір неустойки за повну або часткову несплату покупцями коштів за об'єкти приватизації" від 21 серпня 1997 р. N 910) є недопустимим. 

На сьогодні зобов’язальні правовідносини, що забезпечуються законною неустойкою, можна поділити на такі основні групи:

а) Зобов’язальні правовідносини, одним з суб’єктів яких виступає держава або державне підприємство, установа, організація (поставка продукції для державних потреб, приватизаційні відносини);

б) Зобов’язальні правовідносини, які складаються в особливих сферах, що підлягають державному врегулюванню, забезпеченню та контролю (транспортні відносини, кредитування, зв’язок, захист прав споживачів тощо).

в) Інші правовідносини, не пов’язані з інтересами держави, забезпечення виконання зобов’язань по яких законною неустойкою залишилося у спадщину від радянської системи народного господарства (поставка, підряд на капітальне будівництво).

Допускаючи існування законних неустойок у сферах господарювання, в яких присутній державний інтерес, автор пропонує ввести принцип взаємності при встановленні законних неустойок, який означатиме покладення однакових санкцій на кожну із сторін договору за однотипні порушення.

Деякі нормативні акти України (Закон України "Про державний матеріальний резерв" від 24.01.1997 р.; Закон України "Про поставки продукції для державних потреб" від 22.12.1995 р. тощо), визначають надмірно великий розмір неустойки: 50-100 % вартості товарів, робіт або послуг. До моменту внесення змін у ці нормативні акти, вказану проблему можна вирішити, якщо допустити можливість зміни розміру законної неустойки за домовленістю сторін договору. На підставі принципів диспозитивності та свободи волі в роботі обґрунтовується доцільність надання договірним сторонам права зменшувати розмір законної неустойки, якщо норми про її встановлення не мають імперативного характеру як такі, що спрямовані на захист публічних інтересів. 

Підрозділ 2.3 “Неустойка, штраф, пеня як цивільно-правові та фінансові категорії” присвячений аналізу штрафу та пені як видів неустойки та їх співвідношення із однойменними фінансовими санкціями, що застосовуються поза межами цивільно-правових відносин. Оскільки на сьогодні в чинному законодавстві відсутнє нормативне визначення штрафу та пені, а визначення, запропоновані проектом ЦК України, не окреслюють всіх основних рис цих форм неустойки, автором пропонуються визначити штраф та пеню таким чином:

Пеня - це форма неустойки, що виражається у вигляді грошової суми як правило, у відсотковому відношенні до суми неналежно виконаного зобов’язання, або речі, визначеної родовими ознаками, яка підлягає стягненню періодично за кожний етап прострочення виконання зобов’язання. Ознаками пені є: вираження пені у вигляді грошової суми або речі, визначеної родовими ознаками; встановлення пені, як правило, у відсотковому відношенні до суми неналежно виконаного зобов’язання; стягнення періодично за відповідний етап прострочення; застосування пені за так зване триваюче правопорушення (прострочення виконання) без обмежень строку стягнення, тобто за весь період прострочення.

Штраф - це форма неустойки, що виражається у грошовій сумі чи іншій майновій цінності (рухомих речах, цінних паперах, результатах робіт та послуг) та застосовується одноразово за разове невиконання або неналежне виконання конкретної дії, яка входить складовою частиною у загальне зобов’язання. Штраф характеризується такими ознаками: штраф за новим цивільним законодавством може виражатися як у грошовій  сумі, так і у вигляді будь-якої іншої майнової цінності (рухомих речей, цінних паперів, результатів робіт та послуг); штраф може бути встановлений за будь-які види правопорушень, проте, навіть якщо саме порушення зобов’язання є триваючим (прострочення) штраф завжди стягується одноразово.

Автором спростовується трьохчленна класифікація неустойки на штраф, пеню та власне неустойку (неустойку у вузькому розумінні). Власне неустойка як форма неустойки не має самостійного значення та при застосуванні у законах або договорах підпадає під ознаки інших форм неустойки (штрафу або пені).

Аналіз чинного законодавства дозволяє стверджувати, що терміни "штраф" та "пеня" є не лише цивільно-правовими категоріями, але і категоріями інших публічних галузей права (податкового, фінансового, природоохоронного тощо), де вони іменуються "Фінансові санкції". На підставі співвідношення штрафу та пені як цивільно-правових та фінансових категорій, дисертанткою робиться висновок, що, незважаючи на удавану подібність, ототожнювати ці категорії не можна. Основними принциповими відмінностями штрафу та пені як форм неустойки та як видів фінансових санкцій є те, що у першому випадку штраф та пеня застосовуються у приватноправових відносинах, де сторони взаємодіють на основі рівності та координації, тоді як фінансові санкції застосовуються у публічно-правових відносинах, де сторони функціонують на засадах субординації, влади-підпорядкування. Неустойка стягується за порушення умов договору або іншого цивільно-правового зобов’язання, тоді як фінансові санкції - за порушення норм владного припису. Суб’єктами застосування неустойки є договірні контрагенти, фінансові санкції застосовуються контролюючими органами, і їх застосування є обов’язком таких органів. У зв’язку з зазначеними відмінностями автором робиться висновок про застосування до неустойки та фінансових санкцій різних правил, пов’язаних з визначенням розміру (стосовно фінансових санкцій в законодавстві немає обмежень розміру), строків стягнення (скорочена позовна давність по вимогах про неустойку) тощо.

У Розділі 3 “Стягнення (передача) неустойки як форма цивільно-правової відповідальності” дисертанткою проводиться аналіз окремих теоретичних та практичних аспектів притягнення осіб до відповідальності у вигляді стягнення (передачі) неустойки.

У підрозділі 3.1 “Загальні положення про стягнення неустойки як форми цивільно-правової відповідальності” зазначається, що стягненню  неустойки властиві загальні риси цивільно-правової договірної відповідальності, а саме: майновий характер, можливість бути передбаченою угодою сторін, надходження суми стягненої неустойки (або речі) на користь особи, право якої порушене, залежність застосування неустойки від розсуду кредитора, компенсаційний характер.

Для стягнення неустойки необхідною є наявність лише двох підстав: протиправної поведінки (у формі дії або бездіяльності) та вини боржника. Оскільки неустойка є різновидом договірної відповідальності, протиправну поведінку як підставу її застосування треба визначати, виходячи із загального поняття належного виконання договору як поведінку, що порушує норми права, умови договору, звичаї ділового обороту, а також умови, що звичайно ставляться до договорів даного виду (ст. 161 ЦК УРСР; ст. 528 проекту ЦК України).

Протиправну поведінку як умову застосування неустойки, на думку автора, не можна ототожнювати з неможливістю виконання, оскільки особа буде притягуватися до відповідальності і в тому разі, коли внаслідок її протиправних дій залишилася можливість виконати зобов’язання.

Форма вини боржника (умисел або необережність) не має значення для вирішення питання про застосування до боржника неустойки. Проте, на думку автора, цей аспект має враховуватися в разі зменшення суми неустойки в судовому порядку як обставина, що заслуговує на увагу.

Аналіз чинного законодавства та судової практики дозволив автору зробити висновок, що звільнення боржника від цивільно-правової відповідальності у вигляді стягнення (передачі) неустойки можливо у наступних випадках:

за наявності вини кредитора у невиконанні або неналежному виконанні зобов’язання;

в разі прострочення кредитора;

за наявності випадку;

за наявності непереборної сили.

У підрозділі 3.2 “Стягнення неустойки та відшкодування збитків як види договірної відповідальності” аналізуються загальні положення щодо співвідношення цих основних видів цивільно-правової договірної відповідальності. За результатами проведеного аналізу автором відзначається, що стягнення (передача) неустойки є самостійною формою цивільно-правової відповідальності. Тому недоцільним вважається визначення неустойки через збитки: “нормативні збитки”, тверді збитки”, “заздалегідь оцінені збитки” тощо.

Визначення в законодавстві (ст. 204 ЦК УРСР; ст. 626 проекту ЦК України) чотирьох видів неустойки виходячи із її співвідношення зі збитками (залікової, штрафної, альтернативної та виключної), на погляд дисертантки, є даниною традиції і не має юридичного значення на сучасному етапі. Альтернативна та виключна неустойка рідко зустрічаються в договірній практиці, оскільки мету застосування даних видів неустойки можна досягти і за допомогою залікової неустойки. Автор вважає, що в новому Цивільному кодексі України доцільно зберегти лише два види неустойки у співвідношенні зі збитками: залікову та штрафну. При цьому, незважаючи на наявну тенденцію визначення на законодавчому рівні штрафних неустойок, як основну треба визначати саме залікову неустойку, як таку, що в найбільш повній мірі відображає ознаки та принципи цивільно-правової відповідальності, зокрема її компенсаційний характер.

У підрозділі 3.3 “Обмеження при стягненні неустойки” автор виділяє дві основні групи обмежень, які можуть застосовуватися при стягненні неустойки:

обмеження, що стосуються розміру стягуваної неустойки ("нормативний" та "судовий" способи);

обмеження, що стосуються строків стягнення неустойки (позовна давність).

"Нормативний" спосіб обмеження розміру неустойки, тобто встановлення у нормативних актах якогось визначеного максимуму, за який сума неустойки не може виходити, на думку автора, суперечить основним принципам цивільного права, зокрема принципу диспозитивності та свободи договору, і у зв’язку з цим не повинен застосовуватися.  Достатнім захистом слабкої сторони від застосування до неї надмірних неустойок буде так званий "судовий" спосіб, тобто спосіб зменшення суми неустойки за рішенням суду. У зв’язку з цим пропонується відмінити Закон України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” від 20.10.1996 р., який обмежує розмір договірної пені по грошових зобов’язаннях подвійною обліковою ставкою Національного банку України.

Автором спростовується правомірність положення, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір заподіяних кредитору збитків, оскільки характерною і привабливою рисою стягнення неустойки як виду цивільно-правової відповідальності є те, що вимагаючи стягнення неустойки з контрагента, який порушив зобов’язання та не сплатив неустойку добровільно, кредитору не треба доводити ані розмір, ані сам факт виникнення збитків. А у зазначеному випадку, хоча первісний обов’язок доводити той факт, що розмір стягуваної неустойки є надмірно великий у порівнянні із збитками кредитора покладається на боржника, кредитору для можливості наведення заперечень також треба підраховувати суму дійсно понесених збитків.

Підставою для зменшення розміру неустойки судом, на думку автора, повинна бути явна неспіврозмірність розміру неустойки наслідкам порушення зобов’язання, під якою слід розуміти ступінь виконання зобов’язання боржником, причини невиконання та заходи, вжиті боржником для належного виконання; часткова сплата неустойки в добровільному порядку; форма вини боржника та інші обставини, що заслуговують на увагу.

Перебіг скороченого (шестимісячного (ст. 72 ЦК УРСР) або річного (ст. 257 проекту ЦК України)) строку позовної давності для стягнення неустойки, на думку дисертантки, повинен починатися не з того часу, коли кредитор звернувся з вимогою про сплату (передачу) йому неустойки та не отримав її, а з часу, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення боржником основного зобов’язання. При цьому щодо пені, як триваючої неустойки, строк позовної давності має обчислюватися щодо кожного дня прострочення виконання зобов’язання. В роботі обґрунтовується положення, що збіг строку позовної давності по стягненню неустойки не має бути перешкодою для звернення кредитора з вимогою про відшкодування збитків в повному обсязі, оскільки збитки та неустойка є різними, самостійними формами цивільно-правової відповідальності.