Д\'ячкова Н.А. Опіка як спосіб охорони майнових прав фізичних осіб

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, ступінь розробленості проблеми, визначається об’єкт та предмет, мета та основні завдання дослідження, його методологічна основа, нормативна й емпірична база, наукова новизна, визначені теоретичне та практичне значення, апробація і впровадження отриманих результатів.

Розділ 1 “Проблеми визначення поняття “опіка” в праві” присвячений загальнотеоретичним питанням проблеми визначення поняття “опіка” в праві і складається з двох підрозділів.

Підрозділ 1.1 “Юридична сутність опіки як правового інституту” присвячено визначенню правової природи інституту опіки, яка дотепер залишається нез’ясованою.

На підставі аналізу наукової літератури, в якій досліджувалися опікунські правовідносини, встановлено, що у дореволюційній юриспруденції виділялися три основні концепції, у кожній з яких увага акцентувалася на різних аспектах опіки: приватно-правова концепція; публічно-правова концепція; змішана (приватно-публічно-правова) концепція опіки. При цьому всі вони тією чи іншою мірою акцентували увагу на різних сторонах опіки і, в першу чергу - приватній (сімейній та цивільній) або публічній. Крім того, склалася і змішана приватно-публічна концепція, яка намагалися поєднати ці риси.

При з’ясуванні місця опіки у системі права автором запропоновано розглядати її під різними кутами зору. Так, опіка, як правова форма виховання дітей, позбавлених батьківського піклування, є інститутом сімейного права, але одночасно, як спосіб охорони майнових прав певних категорій осіб, безумовно, є цивільно-правовим інститутом.

Для визначення місця правових норм, що регулюють опікунські відносини, автором запропоновано розрізняти два основних види подібних відносин: внутрішні - власне відносини по опіці (відносини між опікуном та підопічним) та зовнішні – відносини, пов’язані з опікою (між опікуном та органом опіки та піклування, між опікуном та третіми особами тощо). Внутрішні відносини складають ядро всіх відносин по опіці, оскільки саме в них реалізується мета опіки – охорона особистих та майнових прав осіб. У зв’язку з цим норми, які регулюють названі відносини, займають в інституті опіки основне місце. У формально-юридичному аспекті у цих відносинах відсутні владні засади, їх суб’єкти є рівними. До зовнішніх відносин слід віднести дві групи правових зв’язків: а) відносини, що ґрунтуються на засадах влади і підпорядкування - між державними органами різної компетенції (місцевими виконкомами і відділами по охороні здоров’я, соціального забезпечення тощо, а також відносини між органом опіки та піклування та опікуном); б) відносини, в які вступає опікун з третіми особами при здійсненні своїх повноважень: цивільні (при вчиненні опікунами, як законними представниками підопічних, правочинів щодо переданого під опіку майна тощо), сімейні (при стягненні аліментів на утримання підопічного і т.п.), фінансові (при перерахуванні пенсій та грошових коштів підопічного на банківський рахунок і т.д.) та ін.

У процесі визначення правової природи опіки зроблено висновок, що в об’єктивному розумінні опіка, як правове явище, являє собою певну систему норм різних галузей законодавства (цивільного, сімейного та ін.), спрямованих на забезпечення ефективного регулювання відносин, що виникають при здійсненні особистих та майнових прав малолітніх, недієздатних осіб та осіб, які через тривалу відсутність у місці свого проживання не можуть самостійно здійснювати свої права та виконувати обов¢язки.

Виходячи з того, що норми, які регулюють опікунські відносини, не діють автономно, а являють собою єдиний комплекс взаємодіючих і взаємопов’язаних правових елементів, кожен з яких зберігає свої основні властивості, і має на меті забезпечення безперешкодного здійснення майнових прав певних категорій осіб, інститут опіки є комплексним правовим інститутом. Унаслідок такої комплексності та спрямованості встановлюється єдиний порядок регулювання опікунських правовідносин, досягається цілісність і ефективність правового впливу на їх учасників та інших суб’єктів, що вступають з ними в цивільні правовідносини. Водночас, автором відзначається, що у роботі досліджується саме цивільно-правова складова інституту опіки, визначаються особливості цивільно-правового регулювання опікунських відносин.

На субінституційному рівні здійснено багаторівневу класифікацію опіки. За об’єктами правової охорони розрізняються субінститути опіки над особою та опіки над майном. Залежно від суб’єктів, що її здійснюють, та обсягом їх опікунських функцій виділяються субінститути опіки, яка здійснюється фізичними особами-опікунами, та виконання опікунських функцій юридичними особами.

У підрозділі 1.2 “Опіка як спосіб охорони майнових прав фізичних осіб” розкривається сутність і зміст опіки як способу охорони майнових прав фізичних осіб.

Оскільки в основі правової охорони визначальним є принцип забезпечення непорушності здійснення цивільних прав, а захист спрямовується на відновлення порушеного права та усунення перешкод у його здійсненні шляхом вчинення відповідних дій, опіка є саме охоронним, а не захисним інститутом (явищем), ці поняття співвідносяться як загальне та особливе. Захист прав при здійсненні опіки є лише однією з складових правової охорони, необхідність в якому виникає лише у випадку порушення тих чи інших прав.

При порівнянні різноманітних способів охорони особистих та майнових прав фізичних осіб, які не можуть їх самостійно здійснювати (усиновлення, призначення помічника дієздатній особі, піклування, передача у прийомну сім’ю, під патронат тощо) виявлено специфічні прийоми, які застосовуються для охорони майнових прав осіб, щодо майна яких встановлюється опіка: а) виникнення опікунських відносин на підставі адміністративного акту; б) безоплатність здійснення опіки; в) строковий характер опіки; г) надання опікуну максимально широких повноважень у сфері охорони майнових прав підопічних осіб.

З’ясування сутності механізму правової охорони цих прав, основною метою якого є забезпечення реалізації та безперешкодне їх здійснення, дозволило автору обґрунтувати висновок, що така спрямованість на забезпечення особистих та майнових прав осіб при опіці “програмується” відразу в двох основних напрямках – охоронному (превентивному) та захисному. Перший, попереджувальний напрямок правової охорони при опіці, включає до свого складу систему різноманітних юридичних засобів з метою запобігання порушенню суб’єктивних прав певних категорій осіб. На відміну від такої охорони-превенції, при порушенні суб’єктивного права чи створенні загрози його порушення, проявляється другий напрямок правової охорони – захисний, суто охоронний, який має на меті надання уповноваженій особі (підопічному, опікуну та ін.) такої можливості, при якій вона змогла б скористатися тим соціальним благом, яке було об’єктом порушеного права, або у випадку неможливості його відновлення, - аналогічним, рівним еквівалентним благом.

Відповідно, за функціональною роллю засоби правової охорони автором підрозділяються на дві групи: превентивні та безпосередньо охоронні (захисні). Превентивні правові засоби виконують функції потенційної охорони суспільних відносин до порушення права, сприяють нормальному процесу дії права на стадії правовідносин та його подальшій реалізації. У випадку ж порушення суб’єктивних прав вступають у дію захисні засоби, метою застосування яких є усунення негативних наслідків порушення права.

У даному підрозділі автором наводиться визначення опіки як способу охорони майнових прав фізичних осіб, що являє собою комплекс превентивних та захисних норм, інших правових засобів, спрямованих на забезпечення та реалізацію суб’єктивних прав малолітніх, недієздатних осіб та осіб, котрі через тривалу відсутність у місці свого проживання не можуть самостійно здійснювати свої права та виконувати обов’язки, у їх нормальному (позитивному) розвитку, а також на забезпечення відновлення порушених прав та інтересів у випадку їх порушення.

Розділ 2 “Суб’єкти правової охорони майнових прав фізичних осіб при опіці” присвячений дослідженню правового становища суб’єктів, які забезпечують охорону майнових прав фізичних осіб при опіці (осіб, щодо майна яких встановлюється опіка, опікунів та органів опіки та піклування) і складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Загальна характеристика правового статусу учасників опіки” через аналіз специфіки формування дефініцій правового статусу учасників цивільних правовідносин розглянуто його основні елементи.

Аналізуючи різні точки зору з проблеми визначення поняття правового статусу, автор приходить до висновку, що правовий статус особи є загальним поняттям, яке включає до свого складу різноманітні елементи, об’єднані тим, що вони характеризують становище особи у суспільстві.

Для усунення термінологічно-змістовних розходжень щодо проблем правового статусу додатково обґрунтовується необхідність виділення загального та спеціального правового статусу певних категорій суб’єктів. Розмежування спеціальних правових статусів різних осіб полягає в площині їх правосуб’єктності, яка є важливим “опорним” інститутом, умовою набуття правового статусу, однак цим її значення не вичерпується. Без правосуб’єктності неможливо визначити правовий статус фізичної чи юридичної особи: спеціальна правосуб’єктність впливає на спеціальний статус. Передбачаючи наявність правосуб’єктності, правовий статус є свого роду інструментом, який систематизує норми про суб’єкта права (його права, свободи, обов’язки, відповідальність) і надає їм стійкості.

Підрозділ 2.2 “Правовий статус осіб, щодо майна яких встановлюється опіка”. Виходячи з того, що у теорії цивільного права малолітні діти та особи, які страждають на психічні розлади, історично виділяються в самостійну групу спеціальних суб’єктів, автор відзначає, що належність особи до названої категорії визначає специфіку її правового статусу, який базується на загальних засадах правового статусу особистості. Загально-правовий статус таких осіб не відрізняється від такого ж у інших. У той же час, маючи достатню динаміку, він надає правові можливості, які дозволяють наділяти цих суб’єктів додатковими правами та обов’язками. Будучи специфічними суб’єктами цивільних правовідносин, вони мають спеціальний правовий статус.

Розглядаючи питання про правосуб¢єктність підопічних, яка зазвичай пов’язується з право- та дієздатністю особи, і для усунення суперечностей, які існують у концепції “заповнення дієздатності”, додатково аргументується пропозиція про виділення в опіці правовідносин так званого першого та другого порядків. Відповідно, особа, щодо якої встановлено опіку (підопічного) є суб’єктом права, суб’єктом відносин першого порядку, суб’єктом правової охорони та заступництва. Опікун же, як дієздатна особа, також виступає суб’єктом права, і є суб’єктом правовідносин першого та другого порядків.

При визначенні правового статусу осіб, які страждають на психічні розлади, запропоновано розрізняти поняття “цивільна недієздатність” та “недієздатна особа”. На думку автора, застосування терміну “цивільна недієздатність особи” констатує факт “неволездатності” для вступу в конкретні правовідносини, тобто розкриває якісну сторону подібних суб’єктів. Відповідно, поняття “недієздатна особа” є наслідком цивільної недієздатності, характеризує суб’єкта певної категорії, суб’єкта – володаря спеціального правового статусу.

На відміну від правового статусу малолітніх та недієздатних осіб, щодо майна яких встановлюється опіка, встановлення опіки над майном осіб, відсутніх у місці постійного проживання або визнаних безвісно відсутніми, не змінює їх правового статусу. Правовий статус останніх є відносним, оскільки положення закону базуються на презумпції наявності повного правового статусу особи, визнаної безвісно відсутньою.

У підрозділі 2.3 “Правовий статус опікунів”, враховуючи зроблені у підрозділі 1.1 висновки щодо виділення внутрішніх та зовнішніх відносин по опіці, відзначається, що особливість правового статусу опікунів проявляється, перш за все, в їх певному двоїстому положенні: опікуни одночасно є учасниками як внутрішніх (опікун - підопічний), так і зовнішніх (опікун – орган опіки та піклування, опікун – треті особи) правовідносин по опіці.

Правовий статус опікунів, як учасників внутрішніх, приватно-правових опікунських правовідносин, у формально-юридичному аспекті ґрунтується на засадах юридичної рівності з підопічним, хоча, безумовно, їх складно вважати такими фактично. Правовий статус опікунів у цих відносинах, як і у правовідносинах опікуна з третіми особами при здійсненні ним своїх повноважень, не відрізняється від загально-правового статусу інших дієздатних осіб. Однак, при участі у зовнішніх правовідносинах з органом опіки та піклування, юридичний статус опікунів набуває публічно-правових рис. Цей статус базується на принципі дативності (принципі призначення державною владою), відомому ще з часів римського права, що підтверджується й тим, що вибір опікуна є не лише правом, а й обов’язком органів опіки та піклування.

Аналізуючи законодавчі акти, які визначають умови призначення особи опікуном, автором зроблено висновок, що правило про обов’язковість досягнення кандидатом в опікуни 18-річного віку не повинно бути імперативним: призначення неповнолітньої особи опікуном запропоновано визнати ще однією підставою для надання повної цивільної дієздатності, встановленої у ст. 35 ЦК, навіть у випадках, коли особа не працює, але має можливість виконувати опікунські обов’язки. Крім цього, дисертантом зроблено пропозицію про відновлення у законодавстві правила про право батьків приймати участь у виборі опікуна для своєї дитини.

Також пропонується доповнити перелік заборон для призначення особи опікуном, встановлений у ст. 64 ЦК, забороною бути опікунами особам, які: а) були опікунами щодо майна, але з їхньої вини опіку було скасовано; б) перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері; в) зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами; г) не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу); д) фізичних осіб-підприємців, які були визнані марнотратниками.

При аналізі правового статусу опікуна над майном особи, яка відсутня у місці постійного проживання (визнана безвісно відсутньою), автор виходить з того, що така опіка над майном за своєю юридичною природою є покладенням на опікуна встановлених законом обов’язків адміністративно-правового характеру перед органом опіки та піклування з метою охорони майна. У зв’язку з цим, додатково обґрунтовується позиція, що у всіх випадках дії опікуна здійснюються не від імені відсутньої особи, а від імені органу опіки та піклування, який уповноважив опікуна на виконання цих дій.

Підрозділ 2.4 “органи опіки та піклування як учасники відносин по опіці” присвячений аналізу правового становища органів опіки та піклування.

У роботі відзначається, що правове положення органів опіки та піклування, як учасників опікунських відносин, визначається їх специфічним правовим статусом, у регулюванні якого переважне місце займають владні повноваження, що мають публічно-правовий характер. Орган опіки та піклування може укласти договір управління переданим під опіку майном (навіть при наявності призначеного опікуна-фізичної особи), при наданні попереднього дозволу на вчинення тих чи інших правочинів опікуном, орган опіки та піклування фактично стає стороною договору, оскільки наявність такого дозволу підтверджує правомочності опікуна.

У Розділі 3 “Майнові права як об’єкти правової охорони при опіці” автором відзначається, що механізм правової охорони майнових прав осіб, щодо майна яких встановлюється опіка, має свої особливості. По-перше, підопічні володіють та користуються належним їм майном під наглядом опікунів. По-друге, опікуни при здійсненні своїх повноважень щодо такого майна повинні діяти виключно в інтересах підопічних (власників майна), діяльність опікунів поставлена під контроль спеціально створених державних органів – органів опіки та піклування тощо. По-третє, закріплення за переданим під опіку майном статусу “посадового майна“ має стабільний, стійкий характер. Цей статус існує, доки не припиниться опіка, навіть при зміні складу та форми цього майна. Відповідно, до його складу включаються й майнові права, які ще не існують на момент її встановлення, наприклад, право власності на плоди, продукцію, прибутки, отримані в результаті використання майна (ст. 189 ЦК), майно, отримане в результаті переробки (ст. 332 ЦК) тощо.

Автор підтримує думку, що при опіці майнові права як один із об’єктів правової охорони, характеризуються наступними рисами: а) вони мають певну об’єктивну цінність; б) здатні мати грошову оцінку; в) можуть передаватися іншій особі - опікуну.

Розділ 4 “Здійснення та захист майнових прав фізичних осіб при опіці” має прикладний характер: розкриває особливості здійснення окремих майнових прав фізичних осіб при опіці, способи й порядок захисту порушених прав і складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 4.1 “Управління майном, переданим під опіку”, виходячи з того, що зміст дій опікуна по управлінню переданим майном полягає у здійсненні фактичних та юридичних дій щодо цього майна, які несуть певний корисний ефект (збільшення чи просто збереження його вартості), звертається увага на те, що у своїй діяльності управитель може здійснювати щодо переданого майна будь-які юридичні та фактичні дії, що вчиняються: а) в інтересах вигодонабувача (підопічного); б) у межах, наданих самому власнику майна (підопічному, безвісно відсутньому); в) у межах, додатково встановлених законом чи договором.

Автором доводиться висновок про необхідність укладення договору управління майном при опіці лише при необхідності постійного управління ним. У будь-якому випадку, незалежно від їх вартості, в управління повинні передаватися такі особливо цінні об’єкти, як цінні папери, внески до капіталів комерційних організацій, цілісні майнові комплекси тощо.

Аналіз чинного законодавства України, зокрема ст. 1032 ЦК, яка встановлює правила щодо засновника управління, дозволив зробити висновок про необхідність удосконалення цієї норми. Так, виходячи з непохитності загального правила про те, що установником управління є власник (ч. 1 ст. 1032 ЦК), автором запропоновано не називати установниками управління орган опіки та піклування і опікуна, а лише наділити їх правами установника. Крім цього, у роботі обґрунтовується можливість надання права на укладення договору управління майном відсутньої особи не лише органу опіки та піклування, а й опікуну над її майном, за умови отримання попередньої згоди органу опіки та піклування.

У роботі підтримується пропозиція про включення у договір управління вказівки на утриманців підопічного (відсутньої особи) в якості співвигодонабувачів (при чіткому визначенні обов¢язків управителя по утриманню названих осіб).

Виходячи з того, що саме управитель, який використовує чуже майно, повинен у першу чергу нести відповідальність за пов’язаними із такою його діяльністю боргами, автором запропоновано ввести правило про субсидіарну відповідальність особи, якій надані права установника (органу опіки та піклування (опікуна)), які уклали договір із недобросовісним управителем.

У підрозділі 4.2 “Здійснення житлових прав при опіці” житлові права осіб, щодо майна яких установлено опіку, автором умовно поділяються на два види: 1) права, які ґрунтуються на зобов’язально-правовій основі (виникають з договору найму (оренди) житлового приміщення у будинках державного або громадського житлового фонду); 2) речові права (права власника житлового будинку (квартири) або право користування житловим приміщенням членом сім’ї власника).

Правова охорона житлових прав, які ґрунтуються на зобов’язально-правовій основі, при опіці здійснюється щодо двох основних прав: права на забезпечення особи житловим приміщенням та права користуванням ним.

При вирішенні суперечок про право опікуна на житлове приміщення, наймачем якого є підопічний, додатково обґрунтовується позиція, згідно з якою опікун та підопічний не отримують права на житло один одного. Вони можуть визнаватися членами однієї сім’ї у випадку, якщо судом буде встановлено, що метою сумісного проживання було не здійснення опікуном своїх обов’язків, а спільне проживання й ведення спільного господарства, яке викликало сімейні відносини між опікуном та особою, над якою встановлено опіку.

Автор звертає увагу на необхідність вироблення однакових підходів до правового регулювання права опікунів на приватизацію житла підопічних, і пропонується поширити його на випадки, коли опікун для виконання своїх функцій переселяється до житлового приміщення, в якому мешкає підопічний, а також щодо житлових прав недієздатних підопічних та осіб, визнаних безвісно відсутніми. Приватизація житла опікуном у подібних випадках сприяла б максимальній охороні майнових прав як самого підопічного (відсутнього), так і його кредиторів (утриманців), адже наявність такого значного об’єкту права власності, як житло, гарантувала б можливість задоволення претензій останніх.

При здійсненні опікуном обов’язків, покладених на підопічного, як власника житлового приміщення, при відсутності коштів для сплати заборгованості за надані комунальні послуги, дисертантом запропоновано зобов’язати опікунів передавати це житлове приміщення в оренду іншій особі. У випадку невиконання опікуном цього обов’язку він, на думку автора, може бути притягнений до субсидіарної відповідальності за боргами підопічного (безвісно відсутнього та ін.) щодо наданого житлового приміщення. У разі відсутності в опікуна коштів, достатніх для погашення заборгованості, відповідний обов’язок повинен субсидіарно покладатися на орган опіки та піклування, який призначив такого опікуна та (або) повинен був здійснювати контроль за його діяльністю.

Окрім цього, для максимальної охорони житлових прав осіб, щодо майна яких встановлюється опіка, пропонується ввести загальну заборону на відчуження нерухомого майна, переданого під опіку. Продаж такої нерухомості повинен допускатися лише у виняткових випадках з обов’язковим використанням доходу на користь підопічного. У разі, якщо відчуження викликане нагальною необхідністю, опікун зобов’язаний придбати аналогічне житло взамін того, що відчужується. При цьому, у дозволі органу опіки та піклування повинна обов’язково міститися вказівка на ціну, не нижче якої житло може бути продане.

Підрозділ 4.3 “Здійснення інших майнових прав при опіці”. Основною метою встановлення опіки у майновій сфері є забезпечення охорони майна, тобто приведення його в належний стан та утримання його таким чином, щоб воно не втратило своєї цінності до моменту передачі його уповноваженим особам. З цією метою, як відзначалося, опікун має право і зобов’язаний здійснювати, перш за все, ті повноваження та обов’язки, які були набуті чи створені самим підопічним (безвісно відсутнім та ін.).

На думку автора, правила ст. 68 ЦК про заборону опікуну укладати певні види договорів необхідно поширити на відповідні правочини, які вчиняються опікуном щодо його чоловіка (дружини) та близьких родичів.

У роботі додатково аргументується, що існування опікунських правовідносин між опікуном та підопічним не породжує спадкових прав підопічного та опікуна на майно один одного.

Для гарантованості захисту майнових прав власників майна, переданого під опіку, автором запропоновано надати органу опіки та піклування право зобов’язувати опікуна до надання відповідного матеріального забезпечення, зокрема шляхом укладення договору застави на майно опікуна, у випадку передачі під опіку майна, що має значну цінність. Подібне правило має бути факультативною забороною для призначення особи опікуном.

У підрозділі 4.4 “Захист майнових прав при опіці” констатується, що ні одна з існуючих в цивільному праві норм не може бути безпосередньо застосована до регулювання відносин по відшкодуванню шкоди, заподіяної майну опікунами. Найбільшою мірою тут можуть бути застосовані по аналогії закону загальні норми про відшкодування заподіяної шкоди (ст. 1166 ЦК). Разом з тим, між цими видами відносин існує різниця. Обов’язок по відшкодуванню шкоди за загальним правилом виникає, як відомо, внаслідок делікту. До правопорушення сторони не пов’язані між собою права та обов’язками. У випадку ж здійснення протиправних дій опікунами мова йде про невиконання (неналежне виконання) покладеного на них обов’язку.

Іншими словами, саме невиконання чи неналежне виконання обов’язку, а не делікт, є підставою виникнення відповідальності опікунів. Відповідно, зобов’язання по відшкодуванню шкоди не може розглядатися як таке, що виникає на підставі делікту, тобто як позадоговірне зобов’язання. Однак, таке зобов’язання не може бути віднесене і до кола зобов’язань договірного типу, оскільки договору між підопічним (власником майна) та його опікуном про управління майном не існує. Відсутній такий договір і між опікуном та органом опіки та піклування. Віднести зобов’язання по відшкодуванню збитків до числа зобов’язань, які виникають внаслідок набуття, збереження майна без достатньої правової підстави, також неможливо, причому і у тому випадку, коли опікун незаконно утримує передане під опіку майно у себе. Ці зобов’язання також можливі лише при відсутності юридичного зв’язку між сторонами і виникають у силу самого факту безпідставного набуття (збереження) майна іншої особи. Тому встановлені правила про відповідальність опікунів майже ніколи не застосовуються на практиці.

Така ситуація пояснюється ще деякими причинами. Перш за все, відзначається, що, хоча чинне законодавство встановлює нагляд за діяльністю опікунів у вигляді щорічних звітів та загального звіту після припинення опіки (п. 4.11 Правил), їх перевірка не досягає своєї мети, оскільки на органи опіки та піклування не покладено обов’язку перевірки щорічних звітів у натурі. Тому в рідких випадках ці органи можуть вчасно помітити недбалість або умисел опікунів, і, усунувши опікуна, попередити загибель чи пошкодження майна. Між тим, констатування невірних дій опікунів, які вже заподіяли збитки підопічному, майже ніколи не допомагає їх відшкодуванню.

Виходячи з цього, дістала подальшого розвитку пропозиція введення в ЦК України самостійної норми про відшкодування шкоди, заподіяної недобросовісним чи недбалим управлінням переданим під опіку майном, у якій слід передбачити, що: а) шкода, завдана неправомірними діями чи бездіяльністю опікуна майновим правам особи, щодо майна якої встановлено опіку, відшкодовується опікуном відповідно до ст. 1166 ЦК; б) у разі відсутності у опікуна майна, достатнього для відшкодування завданої ним шкоди, ця частка повинна відшкодовуватися у частці, якої не вистачає, або в повному обсязі органом опіки та піклування, який призначив опікуна, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.