Дем\'янова Оскарження ухвал в цивільному судочинстві

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, формулюються мета та завдання, визначається об’єкт і предмет дослідження, висвітлюються методологічні засади роботи, розкривається наукова новизна та основні положення, які виносяться на захист, наводяться дані щодо апробації одержаних результатів дисертації.

Розділ перший «Ухвала як об’єкт оскарження» присвячений дослідженню в історичному контексті інституту оскарження ухвал, теоретичних та практичних підходів до проблеми оскарження, визначенню поняття «ухвала», її основних рис та характеристиці кола ухвал, що складають об’єкт різних способів оскарження.

Підрозділ 1.1. «Історія інституту оскарження ухвал» присвячений виникненню та етапам розвитку інституту. Автор зазначає, що оскарження ухвал з’являється в межах оскарження судових рішень. Початок оскарження ухвал в історії процесуального права необхідно пов’язати із появою апеляції в Стародавньому Римі. Розвиток судочинства на українських землях відбувався в процесі еволюції правових систем тих держав, до яких вони входили. Основні риси інституту оскарження ухвал були сформульовані судовою реформою 1864 р. в Росії, яка поширилась і на українські землі в складі останньої.

Автор зазначає, що реалізація права оскарження ухвал в період радянської влади мала специфічні риси: поряд із обмеженням кола ухвал, які можуть бути оскаржені в касаційному порядку, дозволявся необмежений перегляд усіх ухвал із використанням інших способів перегляду; суб’єктивне право оскарження значною мірою трансформувалося в прерогативу посадових осіб суду та прокуратури; сформувалися ревізійно-контрольні основи перевірки судових постанов.

На сучасному етапі оскарження ухвал будується на принципах цивільного процесуального права і загалом забезпечує право осіб, які беруть участь у справі, на ініціювання перегляду тих судових актів, котрими вони не задоволені. Але ряд положень чинного законодавства ускладнює використання цього права та не відповідає меті та призначенню інституту оскарження ухвал, що і викликає необхідність наукового дослідження законодавства і формулювання пропозицій щодо його удосконалення.

В підрозділі 1.2. «Загальні засади оскарження ухвал» дисертант досліджує поняття ухвали як особливого судового акту, її істотні ознаки та їх вплив на формування механізмів оскарження ухвал. При цьому відмічено, що визначальну роль при з’ясуванні сутності ухвал та їх оскарження відіграє визнання їх актами правосуддя, що ставить ряд вимог до їх змісту і форми та зумовлює необхідність існування механізмів забезпечення дотримання цих вимог.

Автор виступає проти традиційних уявлень про ухвали як виключно акти застосування цивільного процесуального права. Вихідна теза у дослідженні сутності ухвал полягає, на думку автора, у врахуванні діяльності суду як органу державної влади в сфері застосування норм матеріального права та встановлення фактів, на  підставі котрих виноситься ухвала. Такий підхід дає підстави визначити сутність ухвали саме як акту правосуддя та основні вимоги до неї. У дисертації обґрунтовується положення, що правосудність ухвал забезпечується їх відповідністю вимогам законності та обґрунтованості. 

Автор вважає, що істотною ознакою ухвал як судових актів є їх різноманітність, здатність вирішувати різні за характером та важливістю питання,  що обумовлює відсутність єдиних процедур оскарження ухвал. Крім того, ухвали характеризуються залежністю від судового рішення, оскільки останнє підсумовує, узагальнює весь процес розгляду цивільної справи. Ця залежність виявляється в тому, що ухвала і без окремого оскарження може бути скасованою внаслідок скасування рішення. Разом з тим ухвали постановлюються з питань, які тією чи іншою мірою відокремлені, що дозволяє проводити їх розгляд окремо від основного правового спору.

В підрозділі 1.3. «Ухвала як об’єкт апеляційного оскарження» автор розглядає коло ухвал, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, досліджує критерії формування цього кола, встановлює причини віднесення до нього тієї чи іншої ухвали.

Дисертант аналізує чинне законодавство, яке містить вичерпний перелік ухвал, які підлягають апеляційному оскарженню, і зазначає, що цей спосіб формування об’єкта апеляційного перегляду вимагає максимальної повноти та термінологічної коректності. З огляду на це автор критикує положення ст. 293 ЦПК України за неточності у законодавчих формулюваннях та невключення до даного переліку ряду ухвал, пряма вказівка на можливість оскарження котрих міститься в інших нормах ЦПК України.

У роботі зроблено висновок, що формування кола ухвал, які підлягають апеляційному оскарженню, не може бути довільним і повинно відповідати певним критеріям. За такі автор пропонує вважати можливість, необхідність та доцільність оскарження. Поєднання названих критеріїв дозволяє виявити компроміс між принципами забезпечення та дотримання суб’єктивних інтересів осіб, які беруть участь у справі, та оперативністю судочинства.

Дисертант зазначає, що ухвали, які підлягають апеляційному оскарженню, можуть бути поділені та три групи: 1) ті, що перешкоджають провадженню в справі; 2) ті, що створюють значні негативні наслідки процесуального характеру; 3) ті, що створюють додатковий матеріальний об’єкт незадоволення. На думку автора, наведена класифікація дозволяє виявити внутрішні рушійні мотиви віднесення тієї або іншої ухвали до переліку таких, що підлягають апеляційному оскарженню, а також провести аналіз даного переліку.

Зокрема, група ухвал, які перешкоджають провадженню в справі, підлягає оскарженню в зв’язку з тим, що ними взагалі перекривається шлях до отримання рішення в справі, унеможливлюється доступ до правосуддя. У новому ЦПК дана група не виділена законодавцем (як це було в ЦПК 1963 р.), однак всі такі ухвали входять до переліку ст. 293 ЦПК України.

Ухвали, які створюють значні негативні наслідки процесуального характеру істотно перешкоджають вирішенню цивільної справи.  І хоча при цьому провадження в справі не припиняється, можливості заінтересованої особи отримати позитивне для себе рішення зменшуються. При цьому оскарження є єдиним способом звернути увагу суду на ті обставини, які стали предметом спірної ухвали.

Третю групу ухвал складають ті, оскарження котрих обумовлене створенням додаткового матеріального об’єкту незадоволення, не пов’язаного із сутністю спору та винесеного щодо нього рішення. Незадоволення заінтересованої особи викликають саме поява додаткових відносин та спосіб вирішення їх судом. На підставі аналізу названих груп ухвал, які підлягають апеляційному оскарженню, з урахуванням запропонованих критеріїв формування переліку таких ухвал, в роботі висловлені пропозиції щодо удосконалення ст. 293 ЦПК України.

В підрозділі  1.4. «Ухвала як об’єкт оскарження в касаційному порядку, в зв’язку з винятковими та нововиявленими обставинами» дається характеристика кола ухвал, які складають відповідні об’єкти перегляду.

Оскарженню в касаційному порядку підлягають тільки ухвали, котрі перешкоджають провадженню в справі після їх апеляційного перегляду. Автор вважає, що таке визначення об’єкта касаційного перегляду стосовно ухвал відповідає сутності та призначенню касаційної інстанції. Однак актуальності набуває проблема закріплення в законодавстві переліку згаданих ухвал, оскільки довільне його тлумачення не сприятиме досягненню цілей та виконанню завдань цивільного судочинства.

У дисертації зазначається, що законодавець не вказує на можливість оскарження ухвал в зв’язку з винятковими обставинами. Тільки систематичний аналіз норм цивільного процесуального законодавства дає підстави для висновку про прийнятність даного способу і для ухвал. З огляду на це пропонується доповнити ЦПК України положенням про можливість оскарження ухвал в зв’язку з винятковими обставинами.

Оскарженню в зв’язку з нововиявленими обставинами підлягають тільки ухвали, які закінчують провадження у справі. Дисертант критично ставиться до цього формулювання, оскільки воно не узгоджується із загальновизнаною термінологією та потребує додаткового тлумачення. Автор доводить, що найкращим варіантом буде повернення до усталеного терміну «ухвали, які перешкоджають провадженню в справі».

В роботі зроблено висновок про необхідність законодавчого встановлення моменту початку перегляду ухвали. Початок перегляду ухвали є процесуальним фактом, з ним закон пов’язує виникнення певних юридичних наслідків, тому довільне визначення моменту початку перегляду може позначитися на правах осіб, які беруть участь у справі. Можливість використання наступного за ієрархією способу оскарження стає доступною тільки за умови, що ухвала вже переглядалася в порядку попереднього способу.

У другому розділі «Реалізація права оскарження ухвал» аналізуються проблеми суб’єктного складу оскарження ухвал, дається характеристика механізмів та способів оскарження ухвал.

У підрозділі 2.1. «Суб’єкти оскарження» розглянуто правовий статус осіб, наділених правом оскарження ухвал. Дисертант зауважує, що розширення права на судовий захист не повинно призводити до безмежного наділення даним правом будь-якої особи. Тільки ті особи, котрі мають інтерес в спірному судовому акті, мають право його оскаржувати. Автор підтримує позицію законодавця стосовно наділення правом оскарження ухвал осіб, які не брали участі в справі, однак права котрих порушено постановленою ухвалою. Проте з метою уникнення безпідставних скарг доцільно закріпити на законодавчому рівні обов’язок таких осіб обґрунтувати в скарзі, в чому саме полягає порушений інтерес і як саме ухвала його порушує.

У дисертації обґрунтовується положення, що суб’єктами оскарження ухвал є особи, які беруть участь у справі. При цьому автор визнає, що найдискусійнішим є право прокурора на оскарження ухвал, постановлених в справі без його участі. Однак дана проблема є лише окремим проявом загальної невизначеності правового статусу прокуратури в системі правоохоронних органів, її функцій та взаємовідносин із судом. Автор підтримує позицію тих процесуалістів, котрі вважають, що оскарження прокурором ухвал, постановлених в справі без його участі, не суперечитиме принципам цивільного процесуального права.

В роботі висловлена пропозиція включити в коло осіб, які мають право оскарження ухвал, державного виконавця з урахуванням того, що при виконанні судових рішень він виступає активним учасником процесу, в тому числі і при вирішенні окремих питань судом.

В підрозділі 2.2. «Способи оскарження ухвал» дана характеристика та досліджується співвідношення різних способів зміни ухвал. Автор обґрунтовує тезу про існування системи оскарження ухвал. При розмежуванні зміни та скасування ухвали важливе значення належить такій ознаці ухвал як різноманітність. З урахуванням наведеної ознаки дисертант пропонує включити в ЦПК України правило, згідно з яким суд першої інстанції може змінити тільки ті ухвали, які не підлягають окремому оскарженню. Зміна та скасування ухвал різняться також підставами застосування: якщо скасування відбувається внаслідок виправлення помилки вищестоящим судом, то зміна – внаслідок зміни обставин справи.

На думку дисертанта, оскарження ухвал не можна назвати і єдиною підставою їх скасування вищестоящим судом. До такого наслідку може призвести і оскарження рішення. Скасування або зміна вищестоящим судом можуть відбутися незалежно від включення в скаргу на рішення заперечень щодо ухвал. В цьому виявляється така властивість ухвал як залежність: їх доля тією чи іншою мірою визначається долею рішення.

Автор заперечує існування специфічного способу перегляду ухвал – окремого перегляду. Спільність передумов, механізму та наслідків оскарження ухвал та рішень зумовлює існування єдиних для всіх судових постанов способів оскарження – апеляції, касації, оскарження в зв’язку з винятковими обставинами та оскарження в зв’язку з нововиявленими обставинами. Серед названих способів основним засобом виправлення помилок є апеляція. При апеляції є можливість оскарження досить широкого кола ухвал, не є необхідними формальні підстави оскарження, апеляційний суд здатний перевіряти фактичний бік вирішення справи.

Розгляд способів оскарження ухвал приводить до висновку про існування відповідної системи. Визначення сукупності способів оскарження як системи дозволяє встановити та дослідити ті властивості, які набуваються нею як інтегративним утворенням. За такі властивості автор вважає: функціональність; суб’єктивне ініціювання; оптимальність; послідовність; ефективність судового захисту; конкретизація об’єкту та підстав оскарження.

В підрозділі 2.3. «Скарга як зовнішня форма оскарження ухвали» досліджуються вимоги до скарги на ухвалу та порядок її подання. Дисертант зазначає, що саме скарга є тим документом, котрий офіційно виражає позицію особи щодо правосудності ухвали та її подальшої долі. Автор вважає, що вимоги до скарг є певною мірою стандартизованими для різних способів оскарження. Зокрема, заява про апеляційне оскарження виконує інформаційну функцію – повідомляє про майбутнє оскарження. З огляду на це ЦПК України слід доповнити нормами про наслідки недотримання вимог до заяви про апеляційне оскарження та про направлення копій заяви особам, які беруть участь у справі, одразу після її надходження до суду.

Підрозділ 2.4. «Строк як часова межа існування права оскарження» присвячений дослідженню строків оскарження ухвал. Автор доводить, що строк виступає межею існування в часі права оскарження ухвал. Встановлення оптимальних строків спрямоване на забезпечення інтересів учасників процесу. В роботі зроблено висновок, що строк оскарження ухвал доцільно пов’язувати із моментом отримання відповідною особою копії ухвали.

Дисертант виходить з того, що тривалість строків оскарження ухвал в цілому відповідає меті та завданням даного інституту, і тільки строк оскарження в зв’язку з винятковими обставинами є занадто скороченим, що не дозволяє виконати весь обсяг необхідних дій. В дисертації обґрунтовується положення про необхідність продовження даного строку принаймні до двох місяців.

Третій розділ «Перегляд ухвал внаслідок оскарження» присвячений дослідженню наслідків оскарження ухвал, поняття, структури та змісту перегляду ухвал, а також аналізу юрисдикційних повноважень суду при перегляді ухвал.

В підрозділі 3.1. «Поняття наслідків оскарження» дається визначення та досліджуються основні ознаки наслідків оскарження ухвали. У дисертації перегляд ухвали внаслідок її оскарження розглядається як сукупність дій суб’єктів цивільного процесу, спрямованих на усунення недоліків ухвали шляхом перевірки відповідності встановленим вимогам. Початок перегляду автор пов’язує із прийняттям скарги до розгляду, після чого ухвала може бути визнана такою, що підлягає перегляду.

В роботі доводиться, що перегляд як процес перевірки відповідності ухвали встановленим вимогам характеризується стадійністю з дотриманням функціонального призначення та змісту кожної стадії. Такий підхід дає підстави для висновку про неприпустимість змішування функцій різних етапів перегляду, насамперед, в регламентації дій суду при касаційному перегляді та перегляді в зв’язку з винятковими обставинами. Для названих видів провадження характерним є проведення на стадії підготовки дій, що являють собою вирішення скарги по суті, а це не дає можливості учасникам процесу повноцінно реалізувати своє право на участь в перегляді ухвали.

Незважаючи на специфічні цілі перегляду, на думку автора, немає підстав для обмеження дії таких принципів цивільного судочинства як гласність судового розгляду та змагальність сторін. Дисертант обґрунтовує, що для забезпечення дії даних принципів необхідно закріпити в законодавстві право осіб, які беруть участь у справі, бути присутніми при перегляді ухвали, цьому праву має відповідати наявність обов’язку суду повідомити таких осіб про час слухання справи.

У роботі розглядаються сучасні питання розгляду скарги апеляційним судом. Автор дає критичну оцінку нормам ЦПК України стосовно можливостей подання нових доказів в апеляційну інстанцію. На думку дисертанта, слід надати можливість відступу від встановлених правил за умови подання в апеляційну інстанцію доказу, який має винятково важливе значення для справи. Це дозволить особам, які беруть участь у справі, виправити власні помилки. Разом з тим реалізація такого права має бути врівноважена певними компенсаторними процесуальними механізмами.

В підрозділі 3.2. «Межі перегляду ухвал» розглядаються питання, з ними пов’язані. Дисертант вважає, що межі перегляду повинні визначатися сукупністю вимог у скарзі. З урахуванням послідовної реалізації принципів змагальності та диспозитивності, все більш актуальним є дотримання судом меж втручання в ухвалу, які встановлюються за суб’єктивним розсудом скаржника. Автор пропонує нові підходи до тлумачення поняття меж перегляду, які повинні визначатися також вимогами скаржника. При цьому особливо важливим є закріплення в ЦПК України правила, згідно з яким суд при перегляді ухвали не має права вирішити справу по суті через те, що це питання знаходиться за межами розгляду.

В підрозділі 3.3. «Повноваження суду при перегляді ухвал» досліджуються юрисдикційні повноваження суду, спрямовані на визначення долі ухвали внаслідок її  перегляду. Автор доводить, що кожна переглядаюча стадія повинна мати на меті виправлення судових помилок та формування єдиної правозастосувальної практики.  Тому важливим критерієм ефективності правових норм, які стосуються певної стадії оскарження, необхідно визнавати єдність правового регулювання, що виявляється у відповідності підстав оскарження та скасування ухвал.

З урахуванням даного висновку в роботі висловлена критика підстав для скасування ухвали апеляційним судом, які не відображають таких порушень як невідповідність ухвали нормам матеріального права та невідповідність фактичним обставинам справи. У роботі обґрунтовується положення, що апеляція, як основний спосіб перегляду ухвал, спрямований на перевірку їх формальної та фактичної відповідності нормам закону, повинна мати найбільший арсенал засобів виправлення судових помилок, тому коло підстав для скасування ухвали внаслідок апеляційного перегляду має бути найширшим.

Автор пропонує на законодавчому рівні провести розмежування таких наслідків визнання ухвали неправосудною як скасування із направленням на новий розгляд, скасування та постановлення нової ухвали, зміна ухвали, що надасть можливості уникнути  суб’єктивного розсуду суду та зловживання цивільними процесуальними правами.