Малюга Л.В. Особисті немайнові права фізичних осіб в цивільному праві: теоретичні основи та проблеми правового забезпечення

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкрито стан наукової розробки особистих немайнових прав фізичних осіб, подано характеристику об’єкта, предмета та методологічної основи дослідження, визначено його мету і завдання, сформульовано наукову новизну та викладено основні положення, які виносяться на захист, висвітлено практичне значення й апробації результатів дослідження, вказано публікації за темою дисертації.

Перший розділ “Місце особистих немайнових прав в системі цивільного права України” складається з двох підрозділів та присвячений визначенню особистих немайнових правовідносин як предмета цивільного права, а також дослідженню особистих немайнових прав як цивільно-правової категорії.

Перший підрозділ “Особисті немайнові відносини як предмет цивільного права” присвячений обґрунтуванню предметної належності особистих немайнових відносин до предмету правового регулювання цивільного права. В ньому автор аналізує доктринальні підходи щодо включення особистих немайнових відносин до предмету цивільного права. Так, зазначається, що в цивільно-правовій науці були відмічені три основні напрямки щодо вирішення цього питання. Перший напрямок отримав назву “радикальної концепції”, представники якої (В.О. Тархов, О.В. Іванов, М.І. Кулагін) вважали, що відносини з приводу невід’ємних від особи благ становлять самостійний предмет регулювання, вони відокремлені від інших прав і для їх захисту застосовуються не лише цивільно-правові засоби. Однак їх мала питома вага не дає можливості виділити їх в окрему галузь права. Відповідно до другого напрямку, який іменувався “негативною концепцію” (С.М. Братусь, В.Ф. Яковлєв, В.Л. Суховерхий, Р.Й. Халфіна, О.С. Іоффе), вважалось, що до предмету цивільного права відносяться суто майнові відносини, а особисті немайнові входять лише частково, і тільки ті, що пов'язані із майновими. Окрім цього на особисті немайнові відносини поширюється виключно режим захисту, регулювання ж особистих немайнових правовідносин нормами цивільного права не здійснюється. Представники третього напрямку (А.С. Довгерт, Д.В. Боброва, В.Ф. Маслов, А.О. Пушкін, Я.М. Шевченко, О.А. Підопригора, М.С. Малєїн, М.М. Малєїна, Л.О. Красавчикова), який отримав назву “позитивної концепції”, стверджують, що цивільне право не лише включає особисті немайнові правовідносини до свого предмету, але й поширює на них як функцію охорони, так і функцію регулювання. Заперечуючи “негативну концепцію”, представники “позитивної концепції” вважали, що вже при зверненні до законодавчої бази, зокрема, ст. 1 Основ цивільного законодавства 1991 р., а також ст. 1 ЦК УРСР 1963 р., прослідковується спрямованість цивільного законодавства на регулювання як майнових, так і особистих немайнових відносин. Погляди саме прихильників “позитивної концепції” віднайшли своє втілення при розробці нового ЦК України, робота над яким почалась у 1992 році, а завершилась 16 січня 2003 року його прийняттям.

Окрім цього, в підрозділі дається характеристика окремих елементів особистих немайнових відносин, визначаються особливості їх суб’єктного складу, об’єктів, підстав виникнення, обґрунтовується їх предметна єдність з майновими відносинами, які також включається до предмету цивільно-правового регулювання, а також окреслюються загальні риси особистих немайнових правовідносин. Досліджуючи об'єкти особистих немайнових благ, дисертант пропонує власне їх визначення в наступній редакції “особисте немайнове благо – це певні сутністно-якісні властивості або стан особи (якщо мова йде про природні блага фізичної особи) та інші соціально-вартісні властивості особи (якщо мова йде про блага соціального характеру та блага, належні особливим утворенням – юридичним особам), які визначають автономність, індивідуальність, цінність особи та забезпечують її фізичну, духовну, соціальну самодостатність та реалізованість як таку”. При цьому, задля єдності правового розуміння найбільш важливих особистих немайнових благ автор пропонує на законодавчому рівні дати чітке визначення таких понять, як честь, гідність, ділова репутація, моральна шкода, немайнова шкода, не залишаючи такі важливі питання на вирішення судовій, правозастосовчій практиці, яка інколи носить суб’єктивний характер та залежить від професійного рівня, сумлінності, моральних якостей і світогляду суддів, ввівши їх таким чином в реальне правове поле.

У другому підрозділі “Особисті немайнові права як цивільно-правова категорія” окреслено основні ознаки особистих немайнових прав, такі як: невідчужуваність, невіддільність від їх носія, немайновий характер, направленість на вираз індивідуальності і автономності особи, якій вони належать. Аналізуються окремі критерії класифікації особистого немайнового права та співвідношення конституційних і галузевих немайнових прав. Обґрунтовується, що саме особисті немайнові права за своєю сутністю є приватно-правовими, становлять сутність буття фізичної особи і не можуть регулюватись нормами конституційного права, оскільки конституційні норми носять політико-правовий характер, є нормами-принципами, і лише окреслюють основу (є концептуальними) правової національної системи. Водночас, норми цивільного права безпосередньо здійснюють позитивне регулювання та охорону особистих немайнових прав.

Другий розділ “Характеристика окремих видів особистих немайнових прав фізичних осіб”, який складається з трьох підрозділів, присвячений характеристиці окремих видів особистих немайнових прав фізичних осіб, виходячи з загальної конструкції суб’єктивного немайнового права, як можливості набувати, здійснювати (реалізувати) особисте немайнове благо.

Перший підрозділ “Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи” містить дослідження низки особистих немайнових прав фізичної особи, які забезпечують її природне існування як біодуховний стан.

Особлива увага в цьому контексті відводиться праву на життя. Зокрема, обґрунтовується, що право на життя включає в себе можливість володіння, користування, а також розпорядження життям на власний розсуд, тобто право на життя включає в себе і право на смерть, яке не потребує у зв’язку з цим окремого законодавчого закріплення. В дисертації піднімається питання щодо права особи на гідну смерть. У зв’язку з цим обґрунтовується доцільність в окремих випадках застосування пасивної евтаназії, а також доводиться необхідність законодавчого врегулювання цього важливого питання, як це було в одній з редакцій проекту Цивільного кодексу України. Одночасно заперечується доцільність закріплення можливості здійснення активної евтаназії.

Право на свободу, як ще одне особисте немайнове право, що забезпечує природне існування фізичної особи, на думку автора включає в себе правомочності фізичної особи виражати свою поведінку згідно своєї волі без втручання інших, як біосоціальної духовної істоти. Окрім цього, висловлюється думка, що всі особисті немайнові права в своєму головному значенні є проявом права на свободу і тому поділ їх на ті, що забезпечують природне існування та ті, що забезпечують соціальне буття є досить умовним. В контексті права на особисту недоторканість дисертантом розглядається право на донорство органів, інших анатомічних матеріалів та компонентів крові.

Окремо в дисертації досліджується право на охорону здоров’я як абсолютне право, яке водночас розглядається в контексті правовідносин відносного характеру між лікувальними закладами і фізичною особою. Їх зміст складають кілька груп взаємопов’язаних суб’єктивних прав:

-          І група (основні права) – право на кваліфіковану медичну допомогу; право на таємницю інформації про стан здоров’я (лікарська таємниця); право на інформацію про стан здоров’я (медична таємниця);

-          ІІ група (окремі права) – на перебування матері в лікувальному закладі з дитиною; допуск до хворого родичів, нотаріусів, священнослужителів;

-          ІІІ група (додаткові права) – харчування, зберігання речей, надання санітарних інших  послуг, тощо.

Дисертантом проводиться аналіз законодавства в галузі охорони здоров’я, окреслюючи основні його проблеми та пропонуються шляхи їх вирішення. Так, зокрема, робиться пропозиція, про доцільність негайного прийняття Закону “Про обов’язкове медичне страхування”, Медичного або Лікарського кодексу, а також приведення у відповідність до світових стандартів нормативних підзаконних актів в галузі охорони здоров’я.

З точки зору автора, право на безпечне довкілля має позитивний зміст і складається з правомочності по використанню, зміні довкілля, отриманню інформації про санітарно-епідеміологічний стан. Автор вважає, що неможливо погодитись з думкою, про те що право на безпечне довкілля – це “фактично право вимагати дотримання еколого-правових нормативів”, відповідно до яких визнається лише можливість користуватися довкіллям відповідно до еколого-правових нормативів.

Одне з найважливіших прав, яке відображає природну людську сутність є право на сім’ю. В контексті цього права автором піднімається питання належного забезпечення цього права щодо психічно хворих та розумово відсталих осіб з врахуванням світових стандартів в цій сфері. Аналізується дисертантом і таке природне право, як право на опіку і піклування, для осіб, які позбавлені його в силу певних життєвих обставин.

Другий підрозділ “Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи” присвячений характеристиці особистих немайнових прав, що спрямовані на забезпечення не природного, а соціального буття людини, як члена відповідної соціальної групи.

Одним із найбільш важливих у цьому розумінні визначається право на ім'я. Аналізуючи зміст цього права, автором доводиться, що право на ім’я не має сімейно-правової природи, оскільки не можна змішувати право на привласнення імені з власне правом на ім’я, оскільки останнє за своїм змістом набагато ширше. На думку автора, позитивний зміст особистого немайнового права на ім’я складають правомочність по набуттю, використанню і розпорядженню ім’ям.

У характеристиці права на індивідуальність, особлива увага приділяється одному з складових індивідуальності - індивідуальному образу. Звертаючись до юридичного аспекту цього питання, автор вважає, що право на індивідуальний образ складається з правомочностей самостійно визначити свій зовнішній вигляд та можливості вільно його використовувати. Що стосується використання індивідуального образу, то воно може здійснюватись шляхом опублікування, розповсюдження, зображення індивідуального образу людини, запису чи використання голосу особи тощо.

Аналізуючи право на повагу до честі і гідності (ділової репутації) автор виходить з того, що хоча честь, гідність, ділова репутація це морально-етичні категорії, але з метою належної реалізації, забезпечення та захисту цих прав висловлюється думка про доречність надання їм чіткого законодавчого визначення як правовим категоріям, при цьому пропонується власне визначення цих понять.

При аналізі права на таємницю особистого життя акцентується увага на тому, що таємницю особистого (приватного) життя складають відомості про певну людину, не пов'язані з його професійною або громадською діяльністю і які дають оцінку його характеру, вигляду, здоров’я, матеріального, сімейного стану, образу життя, окремим фактам біографій, а також його відносинам з родичами, друзями, знайомими і т.п. В роботі аналізуються окремі види охоронюваних законом особистих (приватних) таємниць, зокрема, медичної, нотаріальної, адвокатської та ін.

Окрему увагу у третьому підрозділі “Особисті немайнові права на результати творчої діяльності як вираз інтелектуальної власності” відводиться особистим немайновим правам на результати інтелектуальної діяльності. В ньому окремо розглядаються особисті немайнові права суб'єктів авторського права та особисті немайнові права суб'єктів права промислової власності, підкреслюється, що ці права складають зміст (сутність) інтелектуальної власності.

Третій розділ “Цивільно-правовий захист особистих немайнових прав” складається з трьох підрозділів, які відповідно присвячені дослідженню питань поняття та змісту суб'єктивного права на захист, органів, що здійснюють захист особистих немайнових прав, а також основних проблем захисту особистих немайнових прав фізичної особи через призму немайнової (моральної) шкоди.

В першому підрозділі “Поняття та зміст суб'єктивного права на захист” автор розглядає загальнотеоретичні питання щодо поняття правового захисту і його змісту, співвідношення понять “правова охорона” і “правовий захист”. Під поняттям “охорона цивільних прав” дисертант розуміє всю сукупність засобів, які забезпечують нормальний хід реалізації прав. В нього входять засоби не тільки правового, але й економічного, політичного, організаційного і іншого характеру, направлені на створення необхідних умов для здійснення (реалізації) суб’єктивних прав. Аналізуються окремі цивільно-правові способи захисту особистих немайнових прав, як універсального так і спеціального характеру. В контексті цього питання, автор вважає за необхідне доповнити способи захисту особистих немайнових прав такими їх різновидами, як громадська догана та публічне вибачення, в тому числі через засоби масової інформації. Автор вважає за доцільне передбачити відповідну статтю в ЦПК України, згідно якої суду б предписувався обов’язок обирати найбільш дієвий спосіб захисту цих прав, який є найефективнішим за даних обставин і для даного виду порушених прав, не зважаючи на відсутність прямої вказівки на це норм цивільного законодавства. Таким чином, і суб’єкт, права якого порушені, і правозахисний орган, буде мати в своєму арсеналі захисту будь-який незаборонений законом спосіб, що розширить можливості цивільно-правового захисту, та забезпечить його ефективність його реалізації.

У другому підрозділі “Органи, що здійснюють захист особистих немайнових прав” дисертантом аналізуються окремі державні та міжнародні органи, діяльність яких спрямована на охорону та захист особистих немайнових прав фізичної особи. Особлива увага акцентується на можливості захисту порушеного права Європейським судом з прав людини. Ця проблема оцінюється з точки зору відповідності національних засобів захисту вимогам загальнодоступності передбачених Конвенцією про захист прав і основних свобод людини (1950 р.) та Протоколів 1, 2, 4, 7, 11 до цієї Конвенції. У зв’язку з чим обстоюється думка, що в контексті положення щодо використання всіх загальнодоступних національних способів захисту прав, касаційне провадження в Верховному Суді України загальнодоступним вважати не можна, оскільки воно, як і всі інші способи захисту прав в Україні не відповідає європейським стандартам загальнодоступності. Автор висловлює думку, що всі національні засоби вважаються вичерпаними для дій громадян з моменту винесення рішення апеляційною інстанцією. А у випадках, коли рішення суду першої інстанції не підлягають апеляційному оскарженню, - з моменту винесення такого рішення.

В третьому підрозділі “Окремі проблеми правового забезпечення захисту особистих немайнових прав: питання немайнової (моральної) шкоди” розглядаються питання відшкодування немайнової (моральної) шкоди, піднімаються окремі проблеми теоретичного і практичного плану, зокрема, проблеми визначення немайнової шкоди в практиці і законодавстві, співвідношення немайнової і моральної шкоди, суб’єктна належність моральної і немайнової шкоди, межі її застосування та порядок обчислення. Так, зокрема, що стосується поняття моральної шкоди,  на думку автора, вона полягає в приниженні оцінки гідності людини, яке викликає в її психіці негативні стани і процеси. Сам же процес компенсації моральної шкоди слід, на думку дисертанта, визначати як вчинення стосовно людини, котрій спричинено таку шкоду, порушенням її загально соціальних (природних) прав чи свобод, певних дій, які спрямовані на усунення або ж послаблення для  неї негативних психічних станів і процесів, викликаних приниженням її гідності внаслідок цього порушення. При цьому, автором звертається увага на нетотожність понять “моральна шкода” та “немайнова шкода”, які застосовуються у чинному законодавстві. Так, наприклад, ушкодженням здоров’я завдається моральна шкода, що може бути заподіяна лише фізичній особі, а неправомірне копіювання товару, порушення авторських прав – це немайнова шкода, яка може бути заподіяна як фізичній так і юридичній особі. З огляду на це, дисертант доходить висновку, що юридична особа не може зазнавати моральної шкоди. Тому у разі знищення чи пошкодження майна юридичної особи, приниження її ділової репутації, право на грошову компенсацію моральної шкоди така особа не має. З огляду на це, автор пропонує внести відповідні зміни до п.4 ч.2 ст.23 Цивільного кодексу України, вилучивши з нього слова “або юридичної особи” оскільки це відповідає положенням ст.91 ЦК України, згідно якої юридична особа не може мати особисті немайнові права, які за своєю сутністю можуть належати тільки фізичній особі. До таких прав, вважає дисертант, слід відносити також і право на відшкодування моральної шкоди.

Окремо слід зауважити, що на думку автора у разі доведення позивачем факту порушення його законних прав, у відповідача виникає обов’язок, пов’язаний з відшкодуванням моральної шкоди в мінімальному розмірі, що є своєрідним гарантованим мінімумом, який повинен бути визначений законом, як це було в ст. 440¹ ЦК УРСР 1963 р. При цьому автор переконаний, що проблеми встановлення мінімального і максимального розмірів компенсації, якісних характеристик та порядку обчислення моральної шкоди повинні дістати законодавче вирішення, не залишаючи жодних підстав для суб’єктивізму на практиці коли встановлення істини і справедливості з цих питань буде поставлено в залежність від професійного, інтелектуального, духовного рівня особи, якій доручено здійснення правосуддя від імені держави.