Синєгубов О.В. Особливості цивільно-правового захисту прав на гідність, честь та ділову репутацію працівників міліції

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, визначається ступінь наукової розробки проблеми дослідження, вказується на зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами окреслюється предмет, об’єкт, основна мета та основні завдання дисертаційного дослідження, його нормативна та емпірична база, методологічні засади. Сформульована наукова новизна дисертаційного дослідження та її практичне значення.

            Розділ перший “Права на гідність, честь та ділову репутацію як особисті немайнові права працівників міліції” присвячено дослідженню природи прав працівників міліції, як фізичних осіб, на гідність та честь й ділову репутацію, розкривається їх зміст та значення, толкуються поняття, визначаються особливості здійснення та можливі загальноправові способи захисту. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

            У підрозділі 1.1 “Особливості позитивного регулювання особистих немайнових прав працівників міліції” розкривається сутність та етапи становлення позитивного регулювання цивільним законодавством особистих немайнових відносин як частини предмета цивільного права, досліджуються особливості позитивного регулювання особистих немайнових прав працівників міліції як учасників цивільно-правових відносин зі спеціальним статусом.

Структура та зміст чинного ЦК України дає підстави стверджувати, що за всю історію національного цивільного законодавства офіційно визнано, що особисті немайнові правовідносини є не лише повноцінним предметом цивільно-правового регулювання на рівні з майновими відносинами, але й мають пріоритет перед останніми, оскільки згадані першими при визначенні предмета правового регулювання (ст.1 ЦК України).

Зважаючи на те, що поняття об’єкта цивільних прав є досить дискусійним питанням у цивілістиці, науковий інтерес до якого не зникає дотепер через те, що в теорії зустрічаються такі поняття як “об’єкт  права”, “об’єкт цивільно-правового регулювання”, “об’єкти цивільних правовідносин”, “об’єкти суб’єктивних цивільних прав”, а ЦК України визначає лише види об’єктів цивільних прав, а не об’єкти цивільних правовідносин і тим більше не об’єкти цивільного права (ст. 177 ЦК України). Дисертантом обґрунтовується положення, згідно якому об’єктом особистих немайнових відносин, а рівно й особистих немайнових прав є самі нематеріальні блага. При цьому об’єктом правової охорони є спеціальний правовий режим (наприклад, недоторканість) тих чи інших особистих немайнових благ, що закріплюється у відповідних статтях ЦК України.

Не заперечуючи наявність негативного елемента, який полягає в праві кожного громадянина на недоторканність його особистих немайнових прав та можливості судового захисту в разі порушення, робиться висновок, що суб’єктивні права наділені позитивним змістом, який, в свою чергу, полягає в можливостях своїми активними діями через відповідні правомочності здійснювати ці права.

Саме тому загальна характеристика дозволеного типу поведінки (ст. 271 ЦК України) потребує формулювання позитивних правомочностей, що входять у структуру кожного особистого немайнового права, такими в свою чергу є правомочності володіння та користування. А вже у конкретній статті ЦК України, що закріплює окреме особисте немайнове право, повинні додатково міститися правомочності, які притаманні лише цьому праву з урахуванням його сутності та особливостей.

Крім правомочностей на власні дії (можливість самостійно робити фактичні і юридично значимі дії) вказується, що до змісту особистого немайнового права ще входить право вимоги (можливість жадати від зобов’язаного суб’єкта виконання покладених на нього обов’язків) та право на захист (можливість використання або вимоги використання державно-примусових заходів у випадках порушення суб’єктивного права).

Визначаючись у специфіці цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин дисертант зазначає, що особливостями цивільно-правового регулювання особистих немайнових прав працівників міліції є: по-перше обмежена правоздатність (заборона займатися підприємницькою діяльністю тощо), що безпосередньо впливає на обсяг відповідних правомочностей при здійсненні конкретного суб’єктивного права та по-друге це особливий підхід до захисту особистих немайнових прав працівників міліції як державних службовців, що порушуються у зв’язку з їхньою службовою діяльністю.

У підрозділі 1.2 “Право працівників міліції на гідність та честь” розкривається філософська та правова природа гідності та честі як специфічних суб’єктивних благ, з’ясовується зміст права працівників міліції на ці немайнові блага, аналізується історія розвитку відповідного законодавства.

В сучасній науці цивільного права немає єдиної думки щодо цих двох понять. Проте в останні часи домінуючою та до якої приєднується дисертант, є та, що визначає поняття “гідність” та “честь” як близькі між собою моральні категорії, розходження між якими лише в суб’єктивному та об’єктивному підході при оцінці цих якостей.

Питання про гідність та честь – це насамперед питання про права людини, про їхнє реальне забезпечення. Цивільно-правове поняття й тлумачення цих категорій припускає наявність правової норми, що відображає ці немайнові блага. Визначення змісту кожного особистого немайнового права та відповідно притаманних йому особливостей є необхідною складовою повноцінного регулювання особистих немайнових відносин.

Зважаючи на це, при дослідженні змісту права на гідність та честь, дисертант, критично сприймаючи зміст статті 297 ЦК України, приходить до висновку, що право на гідність та честь як особисте немайнове право наділене позитивним змістом, тобто повинно здійснюватись через власні активні дії управомоченої особи. Тому його варто розглядати як особливе суб’єктивне право сутність та зміст якого полягає не лише в праві кожного громадянина на недоторканність його гідності та честі (можливості жадати від всіх інших фізичних та юридичних осіб утримання від порушення цього права) та можливості судового захисту в разі порушення (негативний елемент), як це сформульовано у чинному Цивільному кодексі України та у зв’язку з чим автором пропонуються відповідні зміни по удосконаленню чинного цивільного законодавства України, а й у можливостях своїми активними діями через відповідні правомочності по володінню, формуванню та користуванню здійснювати це право (позитивний елемент).

Тим більше, що гідність та честь – це не передумова того, що може виникнути в майбутньому внаслідок можливого правопорушення, а наявні блага людини, що існують у його повсякденному нормальному стані, без яких-небудь порушень, тобто існування права на гідність та честь не залежить від того,  чи буде воно порушено. У момент порушення виникає лише необхідність захисту цього права, а не саме право. Право на гідність та честь, так само як й інші основні права, закріплені Конституцією України, мають реальне значення для суб’єктів права не лише при порушенні, але й незалежно від нього.

В свою чергу правомочність по володінню гідністю та честю повинна означати приналежність даного об’єкта права конкретному суб’єктові. Адже те, що частина немайнових благ відповідно до їх специфіки виникає у людини з моменту народження, не знімає необхідності юридичного “прикріплення” їх до носія.

Чинне цивільне законодавство України визнало особисте немайнове право на повагу до гідності та честі за всіма фізичними особами з моменту народження і до самої смерті (ст.ст. 269, 297 ЦК України), тим самим законодавець фактично визнав за всіма фізичними особами правомочність по володінню цими немайновими благами.

Як вже було з’ясовано, питання про гідність та честь – це перш за все питання про моральну оцінку діяльності людини. Така оцінка формується в процесі життєдіяльності особи, через її вчинки. Більш того формування правильної суспільної оцінки людини, судження про неї як правило ґрунтується не на її одиничних діях і вчинках, а на їхній сукупності. Тому, автором зазначається, що під формуванням гідності та честі слід розуміти виробничу, службову та іншу діяльність тієї або іншої особи, її поводження в громадських місцях, побуті, сім’ї тощо. Повинен враховуватись не тільки кінцевий результат її дій і вчинків, але й мотиви, мета, спонукання, якими вона керується при здійсненні яких-небудь вчинків у певних ситуаціях.

Правомочністю по користуванню яким-небудь немайновим благом слід вважати закріплену законом можливість реалізації немайнового блага управомоченої особи по своєму бажанню та у своїх інтересах. Відповідно правомочність по користуванню гідністю та честю перш за все дає можливість використати сформовані в суспільстві уявлення про себе в особистій, трудовій, суспільній й інших сферах діяльності, а також в залежності та на основі цих уявлень (суспільної оцінки) відчувати моральне самозадоволення.

У підрозділі 1.3 “Право працівників міліції на ділову репутацію”  визначається філософська та правова природа ділової репутації, з’ясовується зміст права працівників міліції на це немайнове благо, аналізується історія розвитку відповідного законодавства.

Зокрема, зазначається, що ділову репутацію як особисте немайнове благо слід розуміти як уста­лену оцінку фізичної особи, що ґрунтується на наявній інформації про її позитивні та негативні суспільно значимі професійні діяння (поведінку), що відомі оточуючим і в силу цього відображені в суспільній свідомо­сті, як думка про працівника з точки зору моралі даного суспільства чи соціальної групи. Ділова репутація фізичної особи, як гідність та честь, має об’єктивну та суб’єктивну сторони.

При дослідженні змісту права на ділову репутацію, автор стверджує, що сутність, зміст даного особистого немайнового права полягає не лише в праві кожного громадянина на недоторканність його ділової репутації (можливості жадати від всіх інших фізичних та юридичних осіб утримання від порушення цього права) та можливості судового захисту в разі порушення (негативний елемент), як це визначено у ст. 299 ЦК України та у зв’язку з чим автором пропонуються відповідні зміни по удосконаленню чинного цивільного законодавства України, а й у можливостях своїми активними діями через відповідні правомочності по володінню, формуванню та користуванню здійснювати це право (позитивний елемент).

Зважаючи на те, що ділова репутація являє собою окремий випадок репутації взагалі та являє собою вже сформовану думку про якості (достоїнства й недоліки) конкретної фізичної особи в сфері професійної, службової діяльності, ділового обігу, у тому числі в сфері підприємництва. То, закріплена законодавцем юридична можливість мати таке особисте немайнове благо як ділова репутація у часі не співпадає з фактичною можливістю, як у випадку з гідністю та честю. Перш за все виникненню фактичної ділової репутації повинна передувати якась професійна діяльність. А професійна діяльність за загальним правилом можлива з досягненням особою повноліття, та в інших випадках набуття повної цивільної дієздатності.

Звідси дисертант робить висновок, що правомочність по володінню та відповідно формуванню ділової репутації виникає у особи саме з моменту можливості займатися професійною діяльністю, а точніше з моменту досягнення особою повноліття та в інших випадках надання особі повної цивільної дієздатності.

Виключенням з цього правила можуть бути окремі випадки, коли неповнолітня, або, навіть, малолітня особа в силу своїх можливостей в своєму віці вже займається, наприклад, винахідницькою, творчою, мистецькою або іншою діяльністю яка може мати ознаки професійної. 

Наступною правомочністю здійснення права на ділову репутацію є користування таким особистим немайновим благом. Правомочністю по користуванню діловою репутацією є можливість носія цього блага використовувати його для задоволення своїх потреб.

Аналізуючи положення ст.ст. 1116, 1133 ЦК України дисертант звертає увагу на те, що ділова репутація як особисте немайнове благо фізичної особи в такому вигляді не відповідає вимогам про свій немайновий характер (ст. 269 ЦК України). Це в свою чергу означає, що серед фізичних осіб ділова репутація розділяється на: ділову репутацію фізичних осіб (особи, які працюють за трудовим договором, державні службовці тощо) та ділову репутацію фізичних осіб-підприємців (особи, які займаються підприємницькою діяльністю). При цьому критерієм розмежування ділової репутації за цими суб’єктами на зазначені види є саме економічний зміст цього нематеріального блага та розглянуті раніше можливості (правомочності) щодо здійснення права фізичної особи на це благо.

Таким чином, на думку дисертанта, вирішується питання немайнового характеру ділової репутації як нематеріального блага. Оскільки, ділова репутація фізичних осіб є особистим немайновим благом, яке відповідає всім вимогам ст. 269 ЦК України та відповідно належить фізичним особам, які працюють за трудовим договором, державним службовцям, в тому числі працівникам міліції тощо.

В свою чергу, право на таку ділову репутацію є гаранто­вана законодавцем можливість бути носієм об’єктивної, повної та своєчасної оцінки працівника, як фахівця у сфері профе­сійної чи іншої діяльності, та його діянь (поведін­ки) з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею.

Натомість ділова репутація фізичних осіб-підприємців це особисте нематеріальне благо, що має економічний зміст, та відповідно право таких осіб на це благо повинно віднайти своє місце у главі 5 ЦК України.

У підрозділі 1.4 “Загальні цивільно-правові форми та способи захисту прав на гідність, честь та ділову репутацію працівників міліції” досліджуються питання становлення інституту захисту прав на гідність, честь та ділову репутацію, аналізуються чинні загальні цивільно-правові форми та способи захисту прав на гідність, честь та ділову репутацію працівників міліції як фізичних осіб, наводиться судова практика.

За роки незалежності в Україні було прийнято низку нормативно-правових актів, у яких визначено основні загальноправові засади захисту гідності, честі та ділової репутації. Але з прийняттям у 2003 р. чинного  ЦК України виникла потреба в додаткових досліджен­нях питань, що виникають під час застосування цього Кодексу на практиці, співвідношення його норм з нормами вищезазначених нормативних актів. 

При дослідженні питання співвідношення форм та способів захисту прав на гідність, честь та ділову репутацію автор підтримує наявну позицію, що право захисту особистих немайнових прав повинно здійснюватись в певній формі.

В свою чергу під формою захисту слід розуміти комплекс внутрішньо узгоджених організаційних заходів по захисту суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Існує юрисдикційна та неюрисдикційна форми захисту.

Під юрисдикційною формою захисту слід розуміти діяльність уповноважених державою органів по захисту порушених чи оспорюваних суб’єктивних прав. Її сутність полягає в тому, що особа, права якої порушені неправомірними діями, має право звернутися за захистом до державних або інших компетентних органів (в суд загальної юрисдикції та вищих інстанцій, третейський тощо), які уповноважені приймати необхідні заходи для відновлення порушеного права та запобігання правопорушенню. В рамках юрисдикційної форми захисту, у свою чергу, виділяють загальний і спеціальний порядок захисту порушених прав.

Аналізуючи наявну судову практику дисертант наголошує, що для виникнення права на захист гідності, честі та ділової репутації, наприклад, шляхом компенсації моральної шкоди, в разі опублікування в ЗМІ відповідної інформації, потрібно, щоб по-перше ця інформація була недостовірною, а по-друге, щоб своїм змістом порочила вищезазначені немайнові блага. А для виникнення права на спростування, відповідь тощо достатньо лише ознаки неправдивості такої інформації.

Неюрисдикційна форма захисту представляє собою дії громадян та організацій по захисту цивільних прав й охоронюваних законом інтересів, які здійснюються ними самостійно, без звернення за допомогою до державних та інших компетентних органів.

Розділ другий “Окремі цивільно-правові форми та способи захисту прав на гідність, честь та ділову репутацію працівників міліції в цивільному судочинстві” присвячено дослідженню проблем, пов’язаних з особливостями здійснення працівниками міліції, як учасників цивільних правовідносин зі спеціальним статусом, захисту своїх особистих немайнових прав на гідність, честь та ділову репутацію. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Правові основи здійснення юрисдикційного захисту прав на гідність, честь та ділову репутацію працівників міліції” розкриваються питання здійснення працівниками міліції, як учасників цивільних правовідносин зі спеціальним статусом, захисту своїх особистих немайнових прав на гідність, честь та ділову репутацію в юрисдикційній формі, висвітлюються наявні проблеми здійснення такого захисту та відповідно шляхи їх вирішення.

Особлива увага в цьому підрозділі приділяється дослідженню судового захисту, як елемента юрисдикційної форми захисту, що є однією з істотних гарантій здійснення як працівниками міліції, так і звичайними громадянами та юридичними особами своїх прав та законних інтересів. Такий захист виступає важливою юридичною гарантією дер­жавного захисту прав і свобод людини і громадянина, а владні повноваження, якими наділені суди, дозволяють їм здійснювати по­кладені на них завдання максимально ефективно.

Враховуючи особливість правового статусу працівників міліції, дисертант обстоює, що правовий за­хист працівників міліції, крім норм-гарантій включає в себе ще й організаційні гарантії, які надають нормам-гарантіям реально функціонуючий харак­тер. В свою чергу під організаційними гарантіями розуміється спеціальна діяль­ність уповноважених державних органів і посадових осіб, що спря­мована на реалізацію всіх видів гарантій.

Звідси право на захист прав на гідність, честь та ділову репутацію працівників міліції, як представників закону та держави, включає в себе не тільки нормативне забезпечення взагалі можливості такого захисту, а й діяльність відповідних державних органів, направлену на забезпечення функціонування механізму правового захисту працівників міліції, як осіб наділених спеціальним правовим статусом.

Таким чином, виділяється два напрямки цивільно-правової охорони таких особистих немайнових благ як гідність, честь та ділова репутація.

По-перше, це приватно-правовий напрямок охорони, який передбачає загальний спосіб захисту цих немайнових благ, коли зачіпається лише приватний інтерес фізичної особи.

По-друге, це публічно-правовий напрямок охорони гідності, честі та ділової репутації, який в свою чергу передбачає крім загальних можливостей  цивільно-правового захисту цих особистих немайнових благ, ще й додаткові публічні гарантії здійснення такого захисту. При цьому враховується: спеціальний правовий статус фізичної особи – носія цих вищезазначених благ (наприклад, працівники міліції, державні службовці), а у зв’язку з цим можливість скористатися публічними засобами забезпечення цивільно-правового захисту цих особистих немайнових благ, спосіб порушення прав на ці блага, можливість порушення інтересів держави, можливість залучення до розгляду справи органів прокуратури тощо.

З цією метою в дисертації пропонується кардинально переглянути правові основи діяльності підрозділів внутрішньої безпеки, в яких слід створити юридичні відділи (служби правової допомоги) для організації правової допомоги саме працівникам міліції, підвищити участь органів прокуратури й інших органів в діяльності по захисту працівників міліції від протиправних посягань.

Більш правильним було б зобов’язати органи прокуратури в разі виявлення випадків порушення прав на гідність, честь та ділову репутацію працівників правоохоронних органів і зокрема міліції шляхом опублікування в засобах масової інформації недостовірної інформації або іншим способом, що надає справі поширеного резонансного характеру, ініціювати порушення цивільних справ у суді шляхом подачі позову до суду, або вступати в процес, якщо слухання у цих справах уже розпочались.

У підрозділі 2.2 “Відшкодування моральної шкоди у справах про захист прав на гідність, честь та ділову репутацію працівників міліції” автор досліджує особливості застосування такого способу захисту прав на гідність, честь та ділову репутацію як відшкодування моральної шкоди, визначаються недоліки функціонування цього інституту та можливі шляхи його удосконалення.

Правове регулювання питання відшкодування моральної шкоди умовно має два рівні. На першому рівні право на відшкодування моральної шкоди закріплено в Конституції України, зокрема в ст. 32, де сказано, що кожному  гарантується  судовий  захист  права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів  своєї  сім’ї  та  права вимагати  вилучення  будь-якої  інформації,  а  також  право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням,   використанням  та  поширенням  такої  недостовірної інформації, а також у ст.ст. 56, 62, 152. На другому рівні ці положення Конституції мають закріплюватися відповідно у спеціальних законах України, де набувають свого тлумачення, та процедури реалізації.

За загальним правилом, компенсація моральної шкоди у вигляді страждань, як і відшкодування майнової шкоди, здійснюється за допомогою конструкції зобов’язання із заподіяння шкоди. У тих випадках, коли способом захисту виступає компенсація моральної шкоди, юридичний факт, що лежить в основі даних правовідносин-зобов’язань, включає крім протиправної дії, ще два елементи – моральну шкоду (у вигляді моральних, а не фізичних страждань) і причинний зв’язок між поширенням  відомостей, що принижують, і настанням моральної шкоди.

            При розгляді проблем процесуального доведення наявності у потерпілої особи моральної шкоди обґрунтовується необхідність запровадження при розгляді цивільних справ про захист прав на гідність, честь та ділову репутацію презумпції наявності у потерпілої особи моральної шкоди. Яка полягатиме у тому, що у цивільних справах про захист прав на гідність, честь та ділову репутацію, якщо доведений факт поширення відомостей, що не відповідають дійсності, або скоєння інших дій, що принижують гідність, честь та ділову репутацію фізичної особи, компенсується моральна шкода, наявність якої додаткового доведення не потребує, якщо відповідач не доведе протилежне.

У такий спосіб, у позивача автоматично при доведенні вищезазначеного факту виникає право на компенсацію моральної шкоди, а у відповідача обов’язок її відшкодувати, але за умови, якщо відповідач не доведе відсутність у позивача такої шкоди.

Загалом же робиться висновок, що інститут відшкодування моральної шкоди, як універсальний (загальний) спосіб захисту всіх, а в першу чергу особистих немайнових прав на відміну від відшкодування шкоди майнової знаходиться на початковій стадії розвитку і зараз першочерговим завданням повинно бути окреслення оптимальних шляхів його становлення спираючись на світову практику країн, що вже досягли в цьому напрямку певних результатів.

У підрозділі 2.3 “Особливості неюрисдикційного захисту прав на гідність, честь та ділову репутацію працівників міліції” визначаються можливості, складові, та межі застосування неюрисдикційної форми захисту прав на гідність, честь та ділову репутацію, особливості функціонування цього інституту по відношенню до працівників міліції, як учасників цивільних правовідносин зі спеціальним статусом.

Зважаючи на те, що самозахист може здійснюватися лише як дія, оскільки неможливо уявити як саме через бездіяльність можна захистити свої права, при цьому без допомоги та втручання відповідних державних юрисдикційних органів, то „спростування” та „відповідь” як способи самозахисту можливі якщо здійснюються особою самостійно (без втручання відповідних органів), через ЗМІ (не обов’язково через той який опублікував відповідну інформацію) та за власні кошти.

Якщо ж такі особисті немайнові права фізичної особи як право на гідність та честь й право на ділову репутацію порушуються не через засоби масової інформації, то в такому разі спосіб самозахисту повинен відповідати способу поширення такої інформації. Наприклад, якщо порушення відбулося в усній формі (на зборах, виступах, прес-конференціях тощо), то бажано, щоб й самозахист у вигляді або відповіді, або спростування такої інформації також відбувся в усній формі.

Отже, при виборі способу самозахисту вище згадуваних особистих немайнових прав слід виходити з того, яким способом відбулося їх порушення, і вже від цього можливо обрання ефективного способу самозахисту таких прав. При цьому, видається, що найефективнішим буде той спосіб який є аналогічним при захисті таких прав в юрисдикційному (судовому) порядку. Застосовуючи такі можна сказати цивілізовані способи самозахисту одночасно можна уникнути питання як про відповідність змістові права, що порушене, характерові дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Адже буде явно незаконним, наприклад, застосування фізичної сили як способу самозахисту, аргументуючи це як крайню необхідність, до особи, що порушила особисті немайнові права шляхом образи, розповсюдженням неправдивих відомостей тощо.

Акцентується увага й на тому, що на сучасному етапі в органах внутрішніх справ України можливості громадських організацій при самозахисті таких особистих немайнових прав як права на гідність, честь та ділову репутацію працівників міліції використовуються, як правило, дуже мало або й зовсім не використовуються. В деяких органах та підрозділах внутрішніх справ громадські організації та формування взагалі відсутні, а в інших – створюються формально і діють тільки “на папері”. Це призводить до значних прорахунків у виховній роботі серед працівників органів внутрішніх справ, адже за умови ефективного функціонування громадські організації є важливим чинником виховної роботи в системі органів внутрішніх справ, формування особистості правоохоронців, закладення та зміцнення дисципліни та законності, а також захисту працівників міліції.

У підрозділі 2.4 “Способи попередження порушення прав на гідність, честь та ділову репутацію працівників міліції” досліджується проблема формування позитивного іміджу працівників міліції, як способу попередження порушення прав на гідність, честь та ділову репутацію працівників міліції.

Сьогодні  імідж, громадська думка, партнерство та вза­ємодія міліції і населення, звичайно, прямо не пов’язують з напрямками реформування системи МВС України, хоча ті й мають безпосереднє відношення до взаємин міліції та населення держави.

Саме тому одним з головних напрямків кадрової політики МВС України, на думку дисертанта, повинно виступати формування позитивного образу працівника органа внутрішніх справ, а також цілеспрямована робота з формування й підтримки позитивної суспільної думки про місце й роль органів внутрішніх справ у життєдіяльності суспільства, зміцненню авторитету системи МВС України, як одного з найважливіших соціальних інститутів держави по обслуговуванню населення в сфері забезпечення суспільної безпеки.

Враховуючи актуальність проблеми формування позитивного іміджу працівників міліції як способу попередження порушення прав на гідність, честь та ділову репутацію працівників міліції, зазначається, що при порушенні будь-якими діями прав на гідність, честь та ділову репутацію працівників міліції слід вживати такі або наступні заходи: так, якщо порушення відповідних прав сталося через засоби масової інформації, слід невідкладно скористатися правом на відповідь (передбаченим в ЦК України); при судовому захисті прав на гідність, честь та ділову репутацію працівників міліції про хід судового розгляду справи повідомляти громадськість через засоби масової інформації; про рішення суду у відповідній справі та про наслідки для правопорушника також повідомляти громадськості.

Такі заходи сприятимуть формуванню позитивного ставлення до працівника міліції (формуванню його честі та ділової репутації), соціального інституту правопорядку, а також позитивного ставлення працівників цього інституту до самих себе (формуванню власної гідності як працівника правоохоронного органу). До того ж одночасно слугуватимуть і в якості превентивних.