Трач О.М. Порядок розгляду справ судом апеляційної інстанції в цивільному процесі України

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, вказано на її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, розкрито методологічну основу роботи, сформульовано її наукову новизну та основні положення, які виносяться на захист, висвітлено практичне значення одержаних результатів, наведено перелік апробацій результатів дослідження, відомості про публікації за темою дисертації.

Розділ перший “Апеляційне провадження як гарантія законності та обґрунтованості судових рішень” складається з двох підрозділів, в яких досліджено правову природу апеляції у цивільному процесі, проаналізовано її поняття, висвітлено значення, виявлено та розкрито ознаки апеляційного провадження.

У підрозділі 1.1. “Сутність та значення апеляційного провадження” на підставі аналізу наукових поглядів на поняття апеляції, законодавства окремих зарубіжних країн констатовано неоднозначність розуміння її сутності та правового регулювання. Це зумовлено вкладанням у зазначене поняття неоднакового змісту, що, в свою чергу, впливає на визначення комплексу процесуальних дій, вчинюваних під час розгляду справи судом апеляційної інстанції.

На основі аналізу наукових праць, чинного законодавства у роботі обґрунтовано висновок щодо неможливості трактування сутності апеляції лише як повторного розгляду справи, оскільки розгляд справи складає зміст діяльності суду першої інстанції, відтак апеляційний суд не може його дублювати, зважаючи на власне місце у судовій системі, своєрідні завдання та цілі. Крім того, діяльність суду апеляційної інстанції, на відміну від суду першої інстанції, обумовлена поданням апеляційної скарги, яка вказує на незаконність та (або) необґрунтованість судового рішення, визначає межі розгляду. Суд апеляційної інстанції отримує справу, розглянуту та вирішену судом першої інстанції, та ухвалене у ній рішення, яке виступає об’єктом апеляційного оскарження і не здійснює повторного дослідження усіх наявних у справі доказів.

Автором обґрунтовується, що перевірка законності та обґрунтованості судових рішень лежить в основі апеляційної діяльності та становить її сутність незалежно від виду апеляції. З урахуванням видів апеляції та на основі аналізу досвіду окремих зарубіжних країн з’ясовано, що закріплення в національному законодавстві неповної апеляції дозволяє визначити завданням суду апеляційної інстанції перевірку рішень, ухвал суду першої інстанції, яка реалізується шляхом їх перегляду.

Автор поділяє та додатково обґрунтовує точку зору науковців, які вважають, що апеляційне провадження виконує контрольну та превентивну функції. Аналізуючи наукові підходи до питання функцій права, дисертант доводить наявність також охоронної, стимулюючої та виховної функції апеляції у цивільному процесі України. Охоронна функція проявляється у тому, що апеляційні суди здійснюють захист прав, свобод та інтересів фізичних, юридичних осіб, держави, виступають гарантом виправлення судових помилок. Стимулююча функція полягає у тому, що апеляційне провадження сприяє прийняттю законних та обґрунтованих судових рішень, формуванню однакових підходів до застосування законодавства судами, заявленню обґрунтованих позовних вимог та заперечень, їх доведенню в суді першої інстанції. Виховна функція виявляється як вплив на духовну сферу учасників цивільного процесу, виховання поваги до права, підвищення авторитету суду.

У підрозділі 1.2. “Ознаки апеляційного провадження” знайшла подальший розвиток висловлена точка зору про те, що апеляція характеризується комплексом ознак, які дають можливість відрізняти її від інших способів оскарження судових рішень.

З урахуванням висновків процесуальної науки, положень чинного законодавства, роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, судової практики визначено ознаки, які притаманні апеляційному провадженню в цивільному судочинстві України: апеляційна скарга подається на судове рішення, що не набрало законної сили; перевірка судового рішення здійснюється судом вищестоящої інстанції; подання апеляційної скарги обумовлене незаконністю та (або) необґрунтованістю судового рішення; апеляційний суд перевіряє юридичну та фактичну сторони справи; повноваження суду апеляційної інстанції обмежені доводами апеляційної скарги та вимогами, заявленими у суді першої інстанції; апеляція може бути допущена лише один раз в кожній справі з тієї самої підстави; розгляд справи судом апеляційної інстанції здійснює колегія у складі трьох суддів; процедура ініціювання апеляційного провадження має двостадійний характер; специфіка суб’єктного складу права апеляційного оскарження; можливість посилання в апеляційному суді на докази, які було подано до суду першої інстанції, та на нові докази лише у випадках, встановлених законом; апеляційний суд наділений повноваженнями передати справу на новий розгляд суду першої інстанції, ухвалити нове рішення.

Автор обґрунтовує недоцільність виділення таких ознак апеляційного провадження: здійснення розгляду справи в апеляційному суді з додержанням основних засад судочинства; відкриття апеляційного провадження виключно за волевиявленням осіб, які беруть участь у справі; набрання законної сили рішенням суду апеляційної інстанції одночасно із оскаржуваним рішенням суду першої інстанції.

З метою процесуальної економії та гарантування доступності правосуддя обґрунтовується доцільність залишення заяви про апеляційне оскарження (апеляційної скарги) без руху у разі подання їх після закінчення встановлених законом строків. І тільки у разі, коли особа не наведе у заяві поважності причин пропуску строків апеляційного оскарження, апеляційний суд повинен постановляти ухвалу про залишення заяви про апеляційне оскарження (апеляційної скарги) без розгляду.

Автор доводить недоцільність закріплення принципу заборони звороту до гіршого у зв’язку із: спрямованістю діяльності апеляційного суду на перевірку законності та (або) обґрунтованості судового рішення, а не на ухвалення рішення, яке б відповідало правовій позиції особи, яка подала апеляційну скаргу; закріпленням повноважень суду першої інстанції щодо ухвалення рішення про часткове задоволення вимог та можливістю здійснення права апеляційного оскарження кожним із осіб, які брали участь у справі.

Звертається увага на необхідність законодавчого визначення поняття нових доказів, оскільки різне його тлумачення на практиці може призводити до судових помилок, порушення прав осіб, які брали участь у справі.

Враховуючи сутність та завдання апеляції, зарубіжний досвід, чинне законодавство, автор доводить, що прийняття нових доказів судом апеляційної інстанції за умови неможливості їх подання раніше, що зумовлено поважними причинами, допускається у випадках якщо: докази були на момент розгляду справи в суді першої інстанції, але особа, що їх подає, не знала і не могла про них знати; докази були в момент розгляду справи в суді першої інстанції, і особа знала про це, але з незалежних від неї обставин не могла надати їх до суду; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив особі у витребуванні доказів, які мають значення для справи. Також суд апеляційної інстанції зобов’язаний досліджувати нові докази, якщо суд першої інстанції неправомірно не залучив до справи осіб, які вважають, що судовим рішенням вирішено питання про їхні права та обов’язки.

Додатково обґрунтовано точку зору про необхідність зазначення про нові докази в апеляційній скарзі. У зв’язку з дією принципів змагальності та рівності сторін обґрунтовано, що на докази, які досліджувались у суді першої інстанції, нові докази може посилатися не лише особа, яка подала апеляційну скаргу, а й інші особи, які беруть участь у справі, та подали свої заперечення на апеляційну скаргу. У зв’язку з цим потребують законодавчого закріплення вимоги щодо його змісту та строків здійснення цього права. У роботі аргументується необхідність законодавчого закріплення положень щодо зазначення в апеляційній скарзі, у запереченні на неї клопотання про витребування нових доказів, в іншому випадку апеляційний суд повинен відмовити у задоволенні заяви про витребування доказів, оскільки це може призвести до виходу за межі розгляду справи.

Проаналізувавши чинне цивільне процесуальне законодавство та пропозиції щодо визначення початку перебігу строку апеляційного оскарження, автор обґрунтовує необхідність закріплення можливості здійснення права апеляційного оскарження з наступного дня після отримання копії повного судового рішення у зв’язку з необхідністю забезпечення безпосереднього сприйняття його повного змісту, викладеного у письмовій формі, усіма особами, які беруть участь у справі, незалежно від їх присутності в залі судового засідання, гарантування створення належних умов для з’ясування та викладеннями ними підстав апеляційного оскарження.

Другий розділ “Процесуальна форма розгляду справи судом апеляційної інстанції”, який складається з трьох підрозділів, присвячено дослідженню процесуальних дій суду, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників цивільного процесу, що вчиняються у судовому засіданні, аналізу прогалин у чинному процесуальному законодавстві щодо регулювання порядку розгляду справ судом апеляційної інстанції.

На підставі аналізу поглядів вчених та змісту чинного цивільного процесуального законодавства щодо поняття “частина судового засідання” визначено систему ознак, що її характеризують. Автором сформульовано поняття частини судового засідання як сукупності процесуальних дій суду, осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу, врегульованих окремою групою цивільних процесуальних норм, вчинюваних у чіткій послідовності, спрямованих на вирішення конкретного процесуального завдання судового розгляду. У зв’язку з цим обґрунтовано необхідність поділу засідання суду апеляційної інстанції на такі частини: підготовча частина, розгляд апеляційної скарги, судові дебати, ухвалення та проголошення судового рішення.

У підрозділі 2.1. “Підготовча частина засідання суду апеляційної інстанції”, дослідивши зміст та юридичну техніку викладу цивільних процесуальних норм, висвітлені в літературі погляди, обґрунтовується необхідність внесення змін щодо послідовності вчинення процесуальних дій в цій частині. Доводиться логічність вирішення питання щодо наслідків неявки у судове засідання осіб, які беруть участь у справі, свідка, експерта, спеціаліста, перекладача після встановлення судом особи тих, хто з’явився, а також перевірки повноважень представників. Це твердження пояснюється недоцільністю або неможливістю дотримання встановленого порядку вчинення процесуальних дій у зв’язку із визначенням підстав для відкладення розгляду справи.

Аналізуючи правовий статус спеціаліста в суді апеляційної інстанції, задля гарантування належного виконання ним своїх службових обов’язків та створення умов для своєчасного розгляду справи доводиться необхідність встановлення адміністративної відповідальності цього учасника цивільного процесу за злісне ухилення від явки до суду.

Розглянувши питання про відводи, правовий статус перекладача та експерта, автор обґрунтовує доцільність встановлення додаткової підстави для відводу перекладача як його знаходження (в теперішній час чи в минулому) у службовій або іншій залежності від осіб, які беруть участь у справі.

На основі аналізу норм процесуального законодавства, із урахуванням принципу диспозитивності у цивільному процесі обґрунтовується необхідність законодавчого регулювання форми відмови від апеляційної скарги, умов та порядку її прийняття. Доводиться необхідність встановлення особливого порядку прийняття відмови від апеляційної скарги, коли у провадженні беруть участь особи, що приєднались до апеляційної скарги, коли апеляційну скаргу було подано суб’єктами захисту прав інших осіб, чи коли судове рішення оскаржили декілька суб’єктів процесу. Задля забезпечення оперативності апеляційного розгляду пропонується суду з’ясовувати, чи бажають особи, які приєднались до скарги, оскаржувати судове рішення. При виявленні такими суб’єктами бажання оскаржувати судове рішення слід встановлювати строк для визначення своїх вимог й належного їхнього оформлення. У протилежному випадку необхідно закривати апеляційне провадження (у випадку відмови від апеляційної скарги усіх осіб, які беруть участь у справі) або лише провадження щодо скарги (якщо судове рішення було оскаржено іншими особами). У разі закриття провадження щодо скарги чи закриття апеляційного провадження у справі повторне оскарження того ж самого судового рішення з тієї ж підстави не допускається. Закриття провадження щодо скарги впливає на визначення меж розгляду в суді апеляційної інстанції.

Враховуючи, що чинний ЦПК України не містить вичерпного переліку спеціальних прав, якими наділені особами, які беруть участь у справі, в апеляційному провадженні, дисертант доводить необхідність законодавчого закріплення права позивача зменшити розмір позовних вимог та права відповідача визнати позов повністю або частково. У разі здійснення цих прав апеляційний суд повинен бути наділений повноваженням щодо зміни рішення суду або ухвалення нового рішення. Зважаючи на сутність та завдання апеляційного провадження доцільно, на думку дисертанта, обмежити позивача у праві на зміну предмету та підстави позову, а також збільшення позовних вимог.

У підрозділі 2.2. “Розгляд апеляційної скарги”, відстоюючи точку зору про те, що перебіг цієї частини судового засідання обумовлений визначенням сутності апеляції, автор аналізує вчинювані в ній процесуальні дії, виходячи із змісту цивільного процесуального законодавства.

Одним із головних завдань цієї частини визначено перевірку доводів апеляційної скарги щодо незаконності та (або) необґрунтованості оскаржуваного судового рішення, заперечень на неї.

Враховуючи сутність національної моделі апеляційного провадження, автор окреслює межі розгляду справи, доводить необхідність їхнього визначення під час провадження до судового розгляду.

Аналізуючи процедуру перевірки законності судового рішення, автор робить висновок про неправильність використання у законодавстві формулювання такої підстави для його скасування, як порушення або неправильне застосування норм матеріального та процесуального права. Підставою для скасування судового рішення у зв’язку з його незаконністю може бути неправильне застосування судом норм матеріального права, адже суд є правозастосовним органом. При здійсненні перевірки судового рішення у справі суд не може порушити норми матеріального права у ній, оскільки не є їхнім учасником. Суд апеляційної інстанції може також скасувати рішення суду першої інстанції у зв’язку з порушенням норм процесуального права, оскільки останній є суб’єктом цих правовідносин.

Дисертант приєднується до позиції тих науковців, які зазначають, що перевірка обґрунтованості судових рішень здійснюється шляхом з’ясування правильності дослідження та оцінки доказів судом першої інстанції, а також дослідження нових доказів. Для виконання цього завдання апеляційний суд здійснює власну оцінку доказів у справі. Специфіка оцінки доказів, в дослідженні яких було неправомірно відмовлено судом першої інстанції, нових доказів судом апеляційної інстанції полягає у тому, що вона дається вперше, на відміну від доказів, наявних у справі, які були оцінені судом першої інстанції.

Розглядаючи переосмислення ролі та значення пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників у цивільному процесі, автор обґрунтовує необхідність заміни поняття пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, допитаних як свідків, на поняття показання. Додатково обґрунтовується необхідність гарантування належного доказового значення таким поясненням шляхом встановлення кримінальної відповідальності за дачу завідомо неправдивих показань цими суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин.

Враховуючи завдання апеляційного провадження, заперечується можливість встановлення часових меж для надання пояснень та відповідей сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У підрозділі 2.3. “Дебати в суді апеляційної інстанції”, обґрунтовуючи завдання судових дебатів як підведення особами, які беруть участь у судовому засіданні, підсумків розгляду апеляційної скарги, автор вказує на необхідність встановлення послідовності їхнього виступу, яка повинна відповідати черговості виступу із поясненнями у попередній частині судового засідання.

Задля забезпечення оперативності, доступності правосуддя й недопущення зловживання процесуальними правами доводиться обґрунтованість можливості встановлення обмеження тривалості судових дебатів. Водночас зазначено, що таке повноваження суду апеляційної інстанції може застосовуватися після закінчення з’ясування обставин справи та перевірки їх доказами, тобто безпосередньо перед судовими дебатами. У зв’язку з цим пропонується передбачити постановлення ухвали про надання конкретних рівних проміжків часу для виступів у дебатах.

Додатково доводиться теза, що здійснення права на участь у судовому засіданні та судових дебатах належить особам, які беруть участь, і не залежить від здійснення аналогічного права іншими суб’єктами цивільного процесу. Зважаючи на це визнається, що нездійснення права однією особою не може призводити до позбавлення такого права іншої особи чи його обмеження.

У третьому розділі “Правові наслідки розгляду справи судом апеляційної інстанції”, який складається з двох підрозділів, проведено дослідження порядку ухвалення рішення, постановлення ухвали апеляційним судом, їх проголошення та змісту.

У підрозділі 3.1. “Ухвалення рішення, постановлення ухвали та їх проголошення судом апеляційної інстанції” на підставі аналізу матеріалів судової практики, положень чинного цивільного процесуального законодавства окреслено питання, які вирішує суд апеляційної інстанції в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення. Автор наголошує на необхідності законодавчого закріплення їхнього переліку. У роботі визначено, що під час ухвалення судового рішення судом апеляційної інстанції потрібно вирішити такі питання: чи повно з’ясовані судом першої інстанції обставини, що мають значення для справи; чи доведено обставини, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; чи відповідають висновки суду першої інстанції обставинам справи; чи правильно застосовано норми матеріального права; чи не порушено норми процесуального права; чи мали місце нові обставини, необхідність встановлення яких обґрунтовувалась в апеляційній скарзі, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід змінити чи скасувати рішення суду першої інстанції; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити повністю чи частково; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави та необхідність застосування повороту виконання.

Дослідивши наукові та законодавчі підходи до порядку ухвалення рішень та постановлення ухвал, додатково обґрунтовано необхідність постановлення ухвал судом апеляційної інстанції іменем України.

Автором доведено недосконалість процесуальних норм щодо окремої думки судді та у зв’язку з цим необхідність законодавчого закріплення обов’язку суду повідомити осіб, які беруть участь у справі, про неї під час проголошення рішення.

У підрозділі 3.2. “Зміст рішення, ухвали суду апеляційної інстанції” доводиться необхідність встановлення додаткових вимог, що висуваються до описової частини: зазначення в ній меж розгляду справи, короткого змісту поданих заперечень на апеляційну скаргу, узагальнених доводів особи, яка подала заперечення на апеляційну скаргу.

Враховуючи значення судових рішень апеляційного суду та порядок набрання ними законної сили, дисертант обґрунтовує необхідність складання апеляційним судом лише повного рішення.

З метою розвантаження апеляційних судів, забезпечення оперативності здійснення правосуддя і, як наслідок, гарантування особам, які подали апеляційні скарги, права на судовий захист, пропонується подальше вдосконалення норм про апеляційне провадження шляхом наділення апеляційних судів повноваженнями щодо скасування судового рішення з направленням справи на новий розгляд на стадії підготовки справи до судового розгляду.