| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, зазначається її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначається мета та основні завдання дослідження, формулюється об’єкт і предмет дослідження, вказується його методологія, висвітлюється наукова новизна одержаних результатів і їх практичне значення, а також наводяться дані про їхню апробацію та публікації дисертанта.
Розділ 1. «Правова характеристика правовідносин власності, об’єктом яких виступає присадибна земельна ділянка (садиба)» складається з чотирьох підрозділів, у яких розкриваються теоретичні проблеми правовідносин власності, об’єктом яких виступає присадибна земельна ділянка (садиба).
Підрозділ 1.1. «Присадибна земельна ділянка (садиба) як об’єкт права власності» присвячено дослідженню особливостей присадибної ділянки (садиби) та права власності на цей об’єкт.
В дисертації обґрунтовується теза про те, що у разі виділення фізичній особі у встановленому земельним законодавством порядку присадибної земельної ділянки, вона стає об’єктом цивільно-правових відносин, а її власник набуває відповідних цивільних прав та обов’язків. У подальшому, право власності на присадибну земельну ділянку може перетворитися на право власності на садибу. Для цього має відбутися трансформація відповідного об’єкта права власності внаслідок спорудження на цій ділянці й прийняття до експлуатації, у встановленому законодавством порядку, житлового будинку, а також обслуговуючих будівель і споруд (у разі їх наявності). На думку дисертанта, присадибна земельна ділянка (із розташованими на ній будівлями і спорудами) перетворюється на садибу, з прийняттям вищевказаних споруд до експлуатації та державної реєстрації права власності на них.
При цьому дисертант критично ставиться до висловленої в літературі думки, що для виникнення права власності на садибу необхідно, щоб її було збудовано на присадибній земельній ділянці, адже відповідно до ст. 381 ЦК України садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній будівлями та іншими спорудами.
Дослідивши погляди науковців на поняття права власності, дисертант зазначає, що на відміну від цивілістів, фахівці в галузі земельного права вбачають в об’єктивному праві власності на землю не сукупність правових норм, а стан належності земельних ділянок певній особі. Таке визначення права власності дещо суперечить твердженню про те, що правом власності в об’єктивному розумінні є позитивні норми, які визначають загальні умови і форми для всіх правовідносин.
На підставі аналізу загальних положень щодо права власності в об’єктивному і суб’єктивному розумінні, сформульовані відповідні визначення права власності на присадибну земельну ділянку.
На думку автора, зміст суб’єктивного права власності на присадибну земельну ділянку (садибу) виявляється, насамперед, у забороні іншим особам втручатись у сферу зовнішньої свободи власника, а також у наданні власникові свободи не тільки володіти, користуватися та розпоряджатися належною йому ділянкою (садибою), а й охороняти та захищати її від будь-яких зазіхань з боку інших осіб.
У підрозділі )», досліджується співвідношення норм цивільного, земельного, житлового та інших галузей законодавства при регулюванні відносин щодо присадибної земельної ділянки (садиби) та визначається їх правова природа.
Дисертантом сприйнято й розвинуто тезу про те, що цивільне право повинно регулювати суспільні відносини, об’єктом яких є земля як нерухоме майно, а до сфери дії земельного права необхідно віднести регулювання суспільних відносин, об’єктом яких є земля як головне багатство та природний ресурс.
Обґрунтовано, що відносини власності стосовно садиби у їх статичному вигляді (володіння, користування та охорона садиби), регулюються переважно нормами цивільного права (ст. 379–383 ЦК України). У разі зведення на присадибній земельній ділянці жилого будинку та інших споруд, виникають житлові суспільні відносини, які за своєю правовою природою є, як правило, цивільно-правовими. Будинок може бути складовою частиною садиби як об’єкта права власності та окремим об’єктом права власності. Окремим об’єктом відносин власності будинок буде лише тоді, коли він збудованій на чужій присадибній земельній ділянці, наданій її власником у користування іншій особі для будівництва на ній житлового будинку та інших споруд і будівель (суперфіцій).
Дисертантом встановлено, що присадибна земельна ділянка (садиба) може бути об’єктом як речово-правових, так і зобов’язально-правових відносин. Речовими правовідносинами, об’єктом яких є присадибна земельна ділянка (садиба), виступають відносини власності, відносини, до змісту яких входять речові права на чуже майно (зокрема, суперфіцій та сервітут), правовідносини, що виникають на підставі договору про іпотеку садиби. Зобов’язальні правовідносини виникають у разі укладання договорів щодо присадибної земельної ділянки (садиби), а також у разі заподіяння шкоди цьому об’єкту цивільних прав.
У разі передання присадибної земельної ділянки у приватну власність фізичній особі, компетентні державні органи та органи місцевого самоврядування втрачають більшість земельно-правових повноважень щодо цієї ділянки. У їх компетенції залишаються лише функції контролю за дотриманням власником присадибної земельної ділянки архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил (як правило, ці норми та правила не є земельно-правовими), а також за дотриманням умов використання присадибної земельної ділянки за її цільовим призначенням. Вищевказане обумовлює адміністративні чинники регулювання відносин щодо присадибної земельної ділянки (садиби).
», на підставі тези, що садиба є різновидом нерухомого майна, досліджується особливості правового регулювання відносин щодо садиби.
В дисертації обґрунтовується, що садиба не належить до цивільно-правових об’єктів, обмежених в обороті. Разом із тим, земельне законодавство встановлює певні обмеження щодо оборотоздатності присадибних земельних ділянок, що зумовлюються їх цільовим призначенням.
На думку дисертанта, правовий режим садиби як об’єкта нерухомості визначається такими чинниками:
1) формою власності на садибу. Якщо садиба є об’єктом права приватної власності, то і правовий режим щодо неї повинен суттєво відрізнятись від правового режиму земельних ділянок і зведених на них споруд, що належать до об’єктів державної чи комунальної власності;
2) господарсько-цільовим призначенням садиби. Садиба призначена для забезпечення її власника та членів його сім’ї житлом та обслуговуванням цього житла. Саме тому використання садиби для іншої мети, буде порушенням чинних законодавчих актів;
3) забезпеченням стабільності економічних відносин, учасниками яких можуть бути власники присадибних земельних ділянок (садиби). Так, у разі передачі садиби під заставу (іпотеку) для забезпечення договору, боржником якого є власник садиби, кредитор повинен бути впевненим, що садиба є власністю боржника і не обтяжена іншими боргами;
4) інтересами суспільства. Держава зарезервувала за собою можливість покладати на власника садиби певні обтяження, аж до її вилучення в інтересах спільного блага. Хоч таке вилучення допускається тільки за підстав, передбачених законом і з оплатою вартості вилученого (ст. 350 ЦК, ст. 144 ЗК України); проте це може негативно вплинути на власника садиби. Тому законом передбачено не лише плату за земельну ділянку та розташовані на ній об’єкти, а й відшкодування збитків, завданих власникові у зв’язку з викупом садиби (у тому числі упущену вигоду), в повному обсязі.
Дисертантом встановлено, що садиба як об’єкт права власності належить до індивідуально-визначених речей, і є складною річчю, оскільки присадибна земельна ділянка утворює єдине ціле з житловим будинком, іншими будівлями і спорудами, що на ній розташовані, багаторічними насадженнями тощо. Садиба є річчю подільною, адже частина садиби може бути виділена в натурі, в результаті чого створюється окремий об’єкт права власності, що підлягає державній реєстрації.
Присадибна земельна ділянка (садиба) може бути у власності двох або більше осіб. Вона може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Співвласники садиби мають право на виділ у натурі належної їм частки садиби (ст. 364, 370 ЦК України). Як правило, виділ частки із права спільної власності на садибу допускається, якщо цей виділ не змінить цільового призначення присадибної земельної ділянки.
У підрозділі )» досліджуються питання, пов’язані з визначенням змісту цивільної правоздатності та цивільної дієздатності фізичних осіб – власників присадибної земельної ділянки (садиби), дається правова характеристика чинників, що впливають на обсяг їх правосуб’єктності щодо названого майна.
Здійснення права власності на присадибну земельну ділянку (садибу) відбувається під контролем органу державної влади чи органу місцевого самоврядування за використанням присадибної земельної ділянки, дотриманням правил зведення та експлуатації будинку та інших будівель і споруд, що розташовані на присадибній земельній ділянці. Здійснення такого контролю не обмежує цивільну правоздатність і цивільну дієздатність фізичної особи.
Дисертант частково не погоджується з тими дослідниками, на думку яких, що б мати щось у власності, у тому числі присадибну земельну ділянку, громадянин має бути носієм цивільної дієздатності (зокрема, А. В. Луняченко), оскільки, згідно з цивільним законодавством, власником будь-якого не вилученого з обігу майна може бути й недієздатна та обмежена у цивільній дієздатності фізична особа.
Розділ 2. «Набуття та припинення права власності на присадибну земельну ділянку (садибу)» складається із двох підрозділів.
У підрозділі 2.1. «Набуття права власності на присадибну земельну ділянку (садибу)», визначаються сутність, процес, момент, підстави, способи і порядок набуття права власності на присадибну земельну ділянку (садибу).
Приєднуючись до думки тих авторів, які вважають, що власність не є привласненням, а його наслідком, дисертант зазначає, що присадибна земельна ділянка перетворюється на садибу в тому випадку, коли фізична особа не тільки набула права власності на відповідну земельну ділянку, а й збудувала на ній житловий будинок, інші будівлі й споруди. Саме тому таке будівництво, що визначається відрізком часу з початку зведення будинку до його завершення, є часом набуття права власності на садибу, а моментом набуття такого права є державна реєстрація відповідного права власності.
Підстави, способи і порядок набуття права власності на присадибну земельну ділянку (садибу) мають свою специфіку, що виражається у наступному:
1) при набутті такого права повинні застосовуватись норми об’єктивного (писаного) права, а не права природного;
2) виникнення права власності фізичної особи на присадибну земельну ділянку може відбуватись не лише на загальних підставах (правочини, спадкування, за набувальною давністю, тощо), а й на підставі адміністративного акту при безоплатній передачі присадибної земельної ділянки у разі: приватизації земельної ділянки, яка перебуває у користуванні фізичної особи; одержання земельної ділянки із земель державної або комунальної власності в межах норм, встановлених ЗК України; добросовісного заволодіння присадибної земельною ділянкою за давністю користування на підставі норм ЗК України.
3) ставши власником присадибної земельної ділянки, фізична особа може не тільки володіти та користуватися, а й розпоряджатися нею, в тому числі шляхом її відчуження. Відчуження присадибної земельної ділянки однією особою (відчужувачем), є підставою набуття її іншою фізичною особою (набувачем).
У підрозділі 2.2. «Припинення права власності на присадибну земельну ділянку (садибу)» досліджуються способи та підстави припинення права власності на садибу.
На підставі аналізу положень чинного законодавства та літературних джерел, дисертантом пропонує визначати момент припинення права власності на присадибну земельну ділянку (садибу) як зафіксований органами державної реєстрації день, з якого власник земельної ділянки (садиби) втрачає право власності на неї. Необхідність встановлення конкретного моменту припинення зазначеного права, пов’язана із необхідністю забезпечення більш дієвого захисту як прав власника земельної ділянки (садиби), так і інших заінтересованих осіб (набувача за договором відчуження, страховика тощо). Саме тому автор критично сприймає положення ч. 2 ст. 349 ЦК України, відповідно до якого припинення права власності на майно (що цілком стосується садиби), настає не з моменту настання певної дії чи події, що призвела до знищення майна, а з моменту внесення відповідного запису до додержавного реєстру. На думку дисертанта, припинення права власності внаслідок знищення майна, яке зареєстроване в органах державної реєстрації, потрібно пов’язувати не з моментом внесення змін до державного реєстру, а з дня, коли таке майно було знищене. При цьому необхідно враховувати, що садиба як об’єкт права власності не може бути знищена непомітно. Як правило, це відбувається внаслідок стихійного лиха чи інших виняткових обставин, що дає можливість точно встановити конкретну дату такого знищення. Саме день знищення садиби необхідно визнавати днем припинення права власності на садибу, що й повинно бути зазначено в державному реєстрі.
Дисертантом встановлено, що припинення права власності на присадибну земельну ділянку може здійснюватись як на загальних підставах, передбачених цивільним законодавством України, так і на спеціальних – передбачених земельним законодавством. При цьому слід враховувати, що припинення права власності на будинок не завжди тягне припинення права власності на присадибну земельну ділянку. Так, знищення житлового будинку внаслідок пожежі, не є підставою для припинення права власності на присадибну земельну ділянку. Розглядаючи питання щодо припинення права власності на садибу шляхом її знищення, автор виходив з того, що внаслідок знищення жилого будинку, перестає існувати садиба як цілісний об’єкт права приватної власності.
При розгляді питання про відмову власника від присадибної земельної ділянки (садиби) і, зважаючи на те, що присадибна земельна ділянка є не лише об’єктом права приватної власності, а ще й складовою частиною території держави, орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування має бути наділений не правом, а обов’язком прийняти присадибну земельну ділянку в державну чи комунальну власність. Однак, це може мати місце лише за умови, що така земельна ділянка не обтяжена боргами. На думку дисертанта, при вирішенні цього питання всі витрати, пов’язані із прийняттям присадибної земельної ділянки в комунальну чи державну власність, мають оплачуватись за рахунок державного чи відповідного місцевого бюджету.
Розділ 3. «Охорона та захист права власності на присадибну земельну ділянку (садибу)» складається із двох підрозділів.
У підрозділі 3.1. «Охорона права власності на присадибну земельну ділянку (садибу)» досліджуються поняття і зміст правової охорони присадибної земельної ділянки, а також цивільно-правові способи та види заходів охорони присадибної земельної ділянки (садиби).
Автор, приєднуючись до науковців, на думку яких охорона права власності має місце до правопорушення, а в разі його порушення, у власника виникає право на захист порушеного права, вважає, що охорона садиби передує її захисту.
Дисертантом запропоноване власне визначення поняття «охорони права власності присадибної земельної ділянки» як системи економічних, правових, екологічних та інших заходів, спрямованих на здійснення власником прав і виконання обов’язків щодо раціонального використання належної йому земельної ділянки, з метою перетворення її в садибу, недопущення необґрунтованого її вилучення, погіршення її екологічного стану і набутих якостей.
Після перетворення присадибної земельної ділянки в садибу, система охоронних заходів розширюється, і до їх складу входять правові, організаційні, економічні та інші заходи.
До правових заходів охорони присадибної земельної ділянки (садиби) автор пропонує віднести: укладення договору охорони садиби, її страхування тощо. Правові заходи охорони присадибної земельної ділянки (садиби) можна поділити на цивільно-правові та земельно-правові. Організаційними будуть заходи, пов’язані із одержанням дозволу та належним оформленням проекту зведення будинку і споруд, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу з обов’язками дотримання правил їх експлуатації тощо. До економічних заходів охорони садиби можна віднести: обнесення садиби парканом, облаштування вікон будинку ґратами, встановлення охоронної сигналізації тощо.
Залежно від небезпеки, що може загрожувати присадибній земельній ділянці (садибі), її охорону можна класифікувати на охорону від:
- необґрунтованого вилучення з ініціативи органів державної влади чи органів місцевого самоврядування (небезпеки, пов’язані з неправомірними діями органів чи осіб публічної влади);
- небезпек, що загрожують її якісному стану, а саме: від ерозії, селів, підтоплення, забруднення хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів, у тому числі від стихійного лиха (природні небезпеки);
- неправомірної поведінки третіх осіб (небезпеки, пов’язаної з неправомірними діями приватних осіб).
Підрозділ 3.2. «Захист права власності на присадибну земельну ділянку (садибу)» присвячений розгляду способів і засобів захисту порушеного права власності на присадибну земельну ділянку (садибу).
На підставі порівняння положень цивільного і земельного законодавства щодо захисту права власності зроблено висновок, що способи цивільно-правового й земельно-правового захисту права власності, як правило, збігаються, проте окремі норми цивільного і земельного законодавства доповнюють одна одну. Залежно від характеру порушень права власності на присадибну земельну ділянку (садибу), його захист може здійснюватись як речово-правовими (віндикаціний і негаторний позов, про визнання права власності тощо) та зобов’язально-правовими способами захисту (відшкодування збитків, визнання правочину недійсним тощо).
Розглядаючи форми захисту права власності на присадибну земельну ділянку (садибу), дисертант приєднується до думки дослідників, які вважають, що захист цивільних прав органами місцевого самоврядування набуває ознак допоміжного способу їх захисту, адже, відповідно до ст. 124 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, і делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами, посадовими особами не допускається. Тому, у разі не згоди однієї з сторін спору з рішенням органу місцевого самоврядування, зазначені спори повинні розглядатись судом, незалежно від того, чи вирішувались вони попередньо органами місцевого самоврядування чи ні.
Проаналізувавши норми цивільного, житлового, земельного законодавства України, обґрунтовано висновок, що оскільки садиба є не лише об’єктом нерухомості, а й складовою частиною житлового фонду України, то її вилучення у власника зумовлює не лише зміни у відносинах власності, а відповідні зміни й у житлових відносинах за участю такої особи. Саме тому, у встановлених законом випадках, звернення стягнення на садибу є підставою для надання боржнику чи членам його сім’ї жилих приміщень з фонду житла для тимчасового проживання.
|
