Фединяк Л.С. Право іноземців на звернення до суду в Україні (цивільно-процесуальні аспекти)

Краткое содержание

У вступі обгрунтовується актуальність і рівень дослідженості теми дисертації, визначається її мета й завдання, наукова новизна, положення, які виносяться на захист, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, а також вказується їх апробація й публікація.

У першому розділі “Поняття та передумови права іноземців на звернення до суду за захистом в Україні” досліджуються загальні та спеціальні передумови виникнення у особи права на звернення до суду України та виділяються особливості цих передумов при зверненні до суду України іноземців.

У першому підрозділі визначається категорія осіб, яка охоплюється по­няттям “іноземець” при зверненні в суди України. До них, на думку дисертанта, на­ле­жать іноземні громадяни та особи без громадянства, так як поняття “іноземець” за змістом є ширшим від поняття “іноземний громадянин”. Оскільки в законо­давстві України термін “іноземець” не завжди має однаковий зміст, обгрунто­ву­ється думка про доцільність застосування поняття “іноземець” так, як це зроблено у Законі України “Про правовий статус іноземців” від 1994 р. Іноземці мають право на звернення до суду в Україні. Воно полягає у праві заінтересованої особи на по­рушення у суді цивільної справи в порядку позовного чи окремого провадження або в порядку провадження справ, що виникають з адміністративно-правових від­носин. Іноземні громадяни та особи без громадянства мають право на звернення до суду в Україні незалежно від їх місця проживання чи місця перебування. Аналіз між­народних договорів з питань права осіб на звернення до суду засвідчує досконалість норм із зазначених питань Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах за участю держав СНД від 1993 р. (далі: Мінська конвенція 1993 р.), а також Гаазької конвенції про полегшення доступу до правосуддя за кордоном від 1980 р. Ця досконалість полягає у розширенні кола осіб, які мають право звернутися в суди договірних держав, зокрема тих, що не належать до договірних держав. Такий досвід доцільно перейняти при підготовці проектів міжнародних договорів за участю України.

У другому підрозділі висвітлюються загальні передумови права іноземців на звернення до суду в Україні, з наявністю яких виникає таке право (загальні пози­тивні передумови). Аналізуючи правову літературу дисертант дійшла висновку, що до таких передумов належать процесуальна правоздатність заінтересованих осіб; процесуальна заінтересованість особи, яка звертається до суду; підвідомчість справи суду та відсутність у законі прямої заборони на судовий захист.

Процесуальна правоздатність заінтересованих осіб як передумова права іноземців на звернення до суду в Україні розглядається щодо іноземних громадян, на яких поширюється національний режим; осіб без громадянства; іноземних громадян, які користуються імунітетом та привілеями; осіб і організацій, які звертаються до суду в інтересах цих іноземців. Цивільна процесуальна правоздатність іноземців в Україні визначається цивільним процесуальним законодавством України, у якому відсутня прив’язка до іноземного права. Здатність іноземців мати в Україні процесуальні правами та обов’язки є такою ж рівною та невідчужуваною, як і процесуальна правоздатність громадян України, крім випадків застосування процесуальної реторсії. Дисертант робить висновок про залежність обсягу цивільної процесуальної правоздатності іноземних громадян, які користуються судовим імунітетом, від виконання ними службових обов’язків. Існує потреба у новому підході до вирішення питання про надання згоди на зустрічний позов особами, які користуються судовим імунітетом при виконанні ними службових обов’язків по представництву держави. Статті 31, 32 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р., правонаступницею якої є Україна, ст.425 ЦПК України, а також коментарі до законодавства із зазначеного питання не узгоджуються між собою, а тому не вирішують його однозначно. Це питання слід вирішувати як і у державах, що притримуються теорії функціонального імунітету, а саме, зазначені особи не повинні володіти правом посилатися на імунітет від юрис­дикції щодо зустрічного позову. Норми, які б регулювали це питання, доцільно помістити у майбутньому Законі України про імунітет держави та її власності.

Аналізуючи передумову процесуальної заінтересованості осіб, які звертають­ся до суду України, зауважується доцільність норми про надання прокурору іно­зем­ної держави, як процесуально заінтересованій особі, можливості ініціювати пору­шення спору в суді України з метою захисту прав і охоронюваних законом ін­тересів громадян своєї держави. Така норма міститься у ст.22-1 Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р. Водночас вона є неповною, оскільки поза ува­гою прокурора залишається захист прав та законних інтересів осіб без грома­дян­ст­ва, які мають постійне місце проживання у державі, посадовою особою якої є про­ку­рор. З метою уникнення вказаної прогалини текст цієї норми слід відповідно доповнити. Доцільно, щоб така норма щодо захисту іноземних громадян та осіб без грома­дянства мала місце і у тих міжнародних договорах про надання правової допомоги, які Україна укладатиме в майбутньому.

Для уникнення різного тлумачення таких передумов права на звернення до суду України як підвідомчість справи суду та правовий характер вимоги необхідно уточнити п.1 ст.136 ЦПК України: “Суддя відмовляє в прийнятті заяви: 1) якщо заява не підлягає розглядові в судах” як: “Суддя відмовляє в прийнятті заяви: 1) якщо заява непідвідомча суду або в законі встановлена заборона приймати заяву до розгляду судом”. Пропонується у ч.1 ст.1 АПК України врегулювати питання підвідомчості господарського спору за участю іноземця, який здійснює підприєм­ницьку діяльність без створення юридичної особи, оскільки цей Кодекс є комплексним нормативно-правовим актом, що регулює питання арбітражного судочинства.

У третьому підрозділі характеризуються загальні передумови права іноземців на звернення до суду, з відсутністю яких виникає таке право (загальні негативні передумови). За законодавством України цими передумовами є відсутність рішення суду, що набрало законної сили між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав; відсутність ухвали суду про прийняття відмови заінтересованої особи від заявленої вимоги; відсутність у провадженні іншого суду тотожної справи. У зв’язку з прийняттям Конституції України, в якій вказано, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами і делегування функцій судів чи привласнення цих функцій іншими органами не допускається, передумова про рішення товариського суду, прийнятого в межах його компетенції, по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав сьогодні втратила актуальність, тому п.5 ст.136 та п.6 ст.227 ЦПК  України слід виключити з Кодексу.

Аналізуючи передумову – відсутність рішення суду, що набрало законної сили по тотожній справі, дисертант вважає за доцільне визначити у ЦПК поняття “закон­на сила судового рішення”. Вказується, що рішення суду по тотожній справі мо­же бути постановлено не тільки судом України, але й судом іноземної держави. Для того, щоб рішення іноземного суду мало правову силу на території України, воно повинно бути визнано на цій території.  Але визначення поняття “визнання” іно­земного судового рішення не містить жоден нормативно-правовий акт України, а тому цю прогалину слід усунути у законодавстві України. Це можна зробити у ЦПК чи Законі про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів, який за­мінить підзаконний акт – Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про визнання і виконання в СРСР рішень іноземних судів і арбітражів” від 1988 р. У цьому Законі потрібно передбачити більш досконалий процесуальний порядок визнання інозем­ного судового рішення на території України, оскільки у названому Указі не вирішене питання щодо визнання рішення, яке не підлягає примусовому виконанню та стосовно визнання якого не подано заперечень заінтересованою особою, хоч саме рішення суперечить умовам визнання на території України. У зв’язку з цим слід прийняти норму закону, відповідно до якої суд повинен з власної ініціативи винести ухвалу про відмову у визнанні такого іноземного судового рішення. Оскільки в законодавстві України не зазначено способу визнання іноземних судових рішень, пропонується у Законі про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів передбачити норму: “Рішення іноземного суду, яке потребує примусового виконання, визнається на території України наданням дозволу на таке виконання шляхом винесення ухвали. Рішення іноземного суду, яке не потребує примусового виконання, визнається на території України шляхом його реєстрації”. Судова практика свідчить про неоправдано складний порядок визнання рішень іноземних судів прикордонних областей. З метою спрощення цього порядку слід на законодавчому рівні врегулювати питання передачі від обласних судів компетентним районним і міським судам права на визнання та видачу дозволу на виконання іноземних судових рішень. Судова практика України свідчить також про необхідність розширення кола рішень, які підлягають визнанню на її території. У зв’язку з цим пропонується прийняти додаткову угоду до Мінської конвенції 1993 р., норми якої регулювали б визнання наказів судів Російської Федерації на території України. У міжнародних до­говорах про надання правової допомоги за участю України слід вказувати, що рі­шення третейських судів повинні визнаватися у договірних державах поряд з рі­шен­ням установ юстиції у цивільних справах.

Стосовно норм міжнародних договорів про надання правової допомоги за учас­тю України, які містять умови та процесуальний порядок визнання іноземних су­до­вих рішень, автор вважає, що у деяких з них невдалим є форму­лювання такої умови визнання іноземного судового рішення, як його протиріччя попередньому рі­шенню суду запитуваної держави, адже наявність одного рішення уне­можливлює ви­знання іншого. Тому у міжнародних договорах цю умову слід фор­мулювати так: “У визнанні судового рішення може бути відмовлено, якщо по справі між тими ж сто­ронами, про той же предмет і з тих же підстав є рішення суду, що набрало закон­ної сили, винесене судом Договірної Сторони, на території якої повинно бути визна­не і виконане рішення”. Не всі договори містять норму сто­совно дотримання пра­вил про розмежування компетенції судів різних держав, як умову визнання іно­земних судових рішень. Відсутність таких норм може зумовлювати наявність кіль­кох рішень по одній справі, що недопустимо. Для уникнення таких ситуацій необ­хід­но передбачати зазначену умову визнання іноземних рішень у всіх договорах про правову допомогу. У міжнародних договорах про надання право­вої до­по­моги слід регулювати питання визнання рішень іноземних судів, які не по­тре­бують вико­нання. Слід уточнювати, що без подальшого провадження на тери­то­ріях до­го­вірних держав визнаються ті рішення, які за своїм характером не потре­бують виконання.

Характеризуючи загальну негативну передумову права іноземців на звернення до суду в Україні - відсутність ухвали суду про прийняття відмови заінтересованої особи від заявленої вимоги, дисертант звертає увагу на те, що винести таку ухвалу може не тільки суд України, але й суд іноземної держави. Однак, підставою для відмови у прийнятті позовної заяви та закриття провадження в справі є наявність тільки такої ухвали іноземного суду, яка визнана на території України відповідно до норм міжнародних договорів.

Автор, зупиняючись на характеристиці такої загальної негативної передумови права іноземців на звернення до суду в Україні як відсутність у провадженні іншого суду тотожної справи, дійшла висновку, що законодавство України не повніс­тю регулює питання паралельного провадження в судах кількох держав. Тому про­по­нується, оновлюючи та укладаючи міжнародні договори про правову допомогу, пе­редбачати у них норму, яка б вирішувала проблему паралельної юрисдикції щодо ра­ніше початого процесу, а також норму, яка б регулювала проблему паралельної юрисдикції при виключній компетенції одного з судів. В останньому розділі ЦПК не­обхідно помістити статті за назвами: “Загальні правила визначення компетенції су­дів України”, “Договірна підсудність”, “Чинність рішень іноземних судів на те­ри­торії України”, які будуть вирішувати проблему паралельної юрисдикції у судах іноземних держав. Деякі з вказаних норм можуть мати такий зміст: “Не підлягає прий­няттю до провадження справа, якщо у суді або іншому компетентному органі іно­земної держави є справа, розпочата із спору між тими самими сторонами, з тих самих підстав і про той самий предмет. Вказане правило застосовується у випадку, якщо є міжнародна угода, укладена Україною з відповідною іноземною державою про взаємне визнання і виконання іноземних судових рішень чи рішень інших компетентних органів іноземної держави або таке визнання допускається націо­нальним законодавством України”. У майбутній нормі про договірну підсудність необхідно передбачити обов’язок суду залишити заяву без розгляду за наявності між сторонами угоди про компетенцію іноземного суду. Доцільно замінити тепе­рішню назву останнього розділу ЦПК “Цивільні процесуальні права іноземних гро­мадян і осіб без громадянства. Позови до іноземних держав, судові доручення і рі­шення іноземних судів. Міжнародні договори” на таку: “Провадження по справах за участю іноземних громадян, осіб без громадянства, іноземних підприємств, установ і організацій, іноземної держави”. Автор науково обгрунтовує та формулює низку висновків і пропозицій щодо правового регулювання паралельного про­вадження справи в судах кількох держав у нормах деяких міжнародних договорів за участю України. Зокрема, необхідно текст ч.1 ст.22 Мінської конвенції 1993 р. викласти іншим чином. Зазначена норма передбачає, що у випадку порушення провадження по справі між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав у судах двох Договірних Сторін, компетентних відповідно до чинної Конвенції, суд, який порушив справу пізніше, закриває провадження. Оскільки наявність у провадженні суду тотожної справи за законодавством всіх держав-учасниць Конвенції є підставою для залишення заяви без розгляду, дисертант вважає за необхідне замінити у зазначеній нормі процесуальний наслідок: “закриття провадження в справі” на “залишення заяви без розгляду”.

Четвертий підрозділ містить аналіз спеціальних передумов права іноземців на звернення до суду в Україні. Вони стосуються окремих видів провадження. До них належать: наявність спору про право або про факт; відсутність ухвали суду про за­твердження мирової угоди між сторонами; відсутність укладеного між сторонами договору про передачу спору на розгляд третейського суду; неможливість здійснення суб’єктивних прав без встановлення певних обставин. Аналізуючи переду­мову – наявність спору про право або про факт між сторонами, автор дійшла вис­нов­ку про те, що не завжди спір про право чи факт з правовідносин, що мають міс­це за кордоном, визнаються такими при зверненні до суду України. Невідомість пев­ного цивільно-правового інституту правничій системі України не повинна впли­вати на з’ясування питання про право або про факт. Особливість спору про право у деяких справах виявляється у можливості попереднього позасудового порядку його вирішення. У зв’язку з прийняттям Конституції дотримання такого порядку сьо­годні не є обов’язковим при зверненні до суду України. Тому необхідно привести норми ЦПК із зазначеного питання у відповідність з нормами Конституції України. Водночас пропонується передбачити у ЦПК диспозитивну норму про можливість врегулювання цих спорів з використанням попереднього позасудового порядку.

Характеризуючи умову – відсутність ухвали суду про затвердження мирової угоди між сторонами зазначається, що мирова угода може бути укладена як на тери­­торії України, так і на території іноземної держави. Юридичний зміст мирової угоди за законодавством різних держав не завжди є однаковим. У одних державах – це різновид судового рішення (наприклад, Франція, Японія), у інших – це різновид ци­вільно-правової угоди (наприклад, держави системи “загального” права). Тому суд­дя України, вирішуючи питання про відмову у прийнятті заяви іноземця-позивача чи про закриття провадження в справі, повинен керуватися нормами міжна­родних договорів за участю України, в яких регулюються питання визнання рішень установ іноземної держави. Укладаючи міжнародні договори з державами, де миро­ва угода є різновидом цивільно-правової угоди, у нормах про визнання рішень установ іноземних держав слід тлумачити поняття мирової угоди. В судах України ми­рова угода може укладатися на будь-якій стадії судового процесу та під час ви­конання судового рішення. У зв’язку з прийняттям Закону України “Про виконавче про­вадження” від 1999 р., необхідно на законодавчому рівні привести у відпо­відність до зазначеного Закону норми ЦПК, зокрема щодо укладення мирових угод на стадії виконавчого провадження. Одним із шляхів такої правотворчої діяльності мо­же бути розробка окремої глави ЦПК за назвою: “Мирова угода”, яка б містила усі норми стосовно укладення мирової угоди в цивільному процесі, а також норму-визначення мирової угоди.

Досліджуючи передумову – відсутність укладеного між сторонами договору про передачу спору на розгляд третейського суду, автор пропонує у зв’язку з оновленням законодавства та розширенням диспозитивних засад у регулюванні цивільно-правових відносин переглянути нормативно-правовий акт України, який регламентує діяльність третейського суду. А саме, розширити перелік спорів, які можуть бути предметом третейського розгляду; врегулювати спосіб оформлення третейсь­кого запису, який би охоплював використання засобів швидкого та моментального зв’язку; законодавчо вирішити питання правових наслідків недодержання письмової форми третейського запису, передбачивши норму такого змісту: “Недодержання письмової форми договору про передачу спору на розгляд третейського суду тягне за собою недійсність цього договору”. Перелічені пропозиції могли б знайти своє втілення у майбутньому Законі України про третейський суд. Третейський запис може бути укладено як на території України, так і на території іноземної держави. У випадку укладення третейського запису на території іноземної держави суд, оцінюючи форму такого запису, повинен використовувати загальні положення ЦК України про форму угоди, укладеної за кордоном. Наявність третейського запи­су про передачу спору на розгляд третейського суду іноземної держави не може бути підставою для відмови суддею суду загальної юрисдикції України у прийнятті позовної заяви, якщо в Україні суддя відмовить у видачі виконавчого документа через невизнання рішення третейського суду іноземної держави.

Розглядаючи передумову про неможливість здійснення суб’єктивних прав без встановлення певних обставин за відсутності спору про право цивільне, здобувач приєднується до пропозиції, висловленої у науковій літературі стосовно необхідності вирішити у законодавстві України питання про розгляд справ окремого провадження у разі виникнення спору про факт.

Другий розділ “Порядок реалізації іноземцями права на звернення до суду в Україні” присвячений аналізу процесуального порядку реалізації права на звернення до суду України та виявленню особливостей такого порядку при реалізації зазначеного права в судах України іноземцями.

У першому підрозділі досліджуються питання процесуальної дієздатності іноземців. З метою гармонізації законодавства України з законодавством та практи­кою держав європейського співтовариства з питань цивільної процесуальної дієздатності іноземців пропонується у ЦПК передбачити колізійну прив’язку до зако­ну громадянства - щодо іноземних громадян та закону країни постійного місця прожи­вання - щодо осіб без громадянства для визначення моменту настання цивільної про­цесуальної дієздатності іноземців у судах України. У ЦПК передбачено норму про поширення національного режиму щодо здійснення іноземцями цивільних про­цесуальних прав у судах України. Цієї норми недостатньо, так як поза увагою зали­шається виконання іноземцями цивільних процесуальних обов’язків. У зв’язку з цим у ЦПК необхідно передбачити норму про поширення національного режиму стосов­но виконання цивільних процесуальних обов’язків іноземцями в судах Укра­їни. У ЦПК доцільно вказати орган, який має право встановлювати реторсію щодо здій­снення цивільних процесуальних прав іноземцями на території України. Здобувач пропонує нові редакції статей 423 та 424 ЦПК. Автор аналізує термінологію стосовно цивільної процесуальної дієздатності осіб, яка використовується у міжнародних договорах за участю України. Вона вважає за необхідне уникати у цих джерелах права невідомої законодавству України термінології, зокрема терміну: “обмежена процесуальна здатність”. У разі неможливості такого уникнення слід пропонувати у текстах цих же договорів їх тлумачення.

У другому підрозділі дисертант зупиняється на питаннях дотримання інозем­цями правил про підсудність спору при реалізації права на звернення до суду в Україні. Здобувач акцентує увагу на характеристиці поняття “міжнародна підсудність” стосовно спорів за участю іноземців та видах визначення підсудності таких спорів за законодавством України й інших держав, а також нормах міжнародних договорів. Констатується, що норми про міжнародну підсудність мають витоки з на­ціо­нального законодавства. Визначення міжнародної підсудності пов’язане з компетенцією судової системи, територіальною компетенцією судів, а також з вибором матеріального права та деякими іншими умовами. Для визначення міжнародної підсудності: а) застосовують переважно норми міжнародних договорів про надання правової допомоги та міжнародних угод, предметом регулювання яких є окремі види правовідносин (усиновлення, відшкодування шкоди, заподіяної деліктом тощо); б) використовують низку колізійних норм, які містяться у національних актах та міжнародних договорах. Часто позивач має право визначати підсудність на свій вибір; в) у міжнародних договорах застосовують єдині принципи. При цьому принцип громадянства поступається територіальному. Формулюючи норми міжна­родних договорів, доцільно використовувати загальне правило про компетенцію та спеціальні правила, які диференціюють компетенцію органів стосовно цивільних справ. Доцільно передбачати у міжнародних договорах передання компетенції органу тієї держави, з територією якої обставини справи найбільш тісно пов’язані (“залежна” компетенція). Застосування правил про “залежну” компетенцію є позитивним, оскільки це дозволяє всебічно захистити права іноземця. Так як норми про міжнародну підсудність можуть міститися у багатосторонніх та двосторонніх договорах за участю одних і тих же держав, доцільно щоб норми двосторонніх договорів, укладених пізніше, були спеціальними або уточнюючими, чи відмінними за зміс­­том, порівняно з правилами багатосторонньої конвенції. Крім цього договори, які не мають норм про розмежування компетенції, доцільно доповнити такими правилами, передбачивши пряме чи непряме розмежування компетенції. У ЦПК слід пе­ред­бачити норму щодо дій судді у випадку, якщо справа за позовом іноземця виявляється непідсудною будь-якому суду України. Пропонується її редакція.

У третьому підрозділі здійснено комплексний аналіз процесуальної форми звернення іноземців до суду в Україні по категоріях справ усіх видів провадження. Звер­нено увагу на недосконалість законодавства України стосовно регулювання змісту заяв, які подаються іноземцями в суди України. Це торкається, зокрема, питань визначення валюти держави, у якій повинна вказуватися ціна позову. Це стосується й питання оформлення особами без громадянства заяв про усиновлення дітей, які проживають на території України. Так, відповідно до ст.424 ЦПК особи без громадянства мають право звертатися в суди України на рівні з громадянами України. Тому на зазначених осіб при поданні заяви до суду про усиновлення не поширюється обов’язок додавати до заяви дозвіл Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти і науки України. Проте такий підхід є неправильний. Адже особи без громадянства можуть мати постійне місце проживання не тільки на території України, але й на території іноземної держави. Тому пропонується цю категорію осіб при поданні заяви про усиновлення до суду України прирівняти у обов’язках щодо оформлення заяви до іноземних громадян. Необхідно доповнити ст.268 ЦПК щодо оформлення заяв про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану стосовно обов’язку заявника додати до заяви копію висновку органів реєстрації актів про відмову у виправленні запису, а також документ, у якому допущені неточності. Таке доповнення буде поширюватися і на громадян України, що удосконалить правовий механізм регулювання порядку звернення особи в суди України. Наголошується на потребі врегулювання у єдиному акті України питання про особу, уповноважену засвідчувати переклад документа з іноземної мови на українську (офіційного перекладача, нотаріуса, інше).

У четвертому підрозділі розглядаються питання оплати іноземцями державного мита при зверненні в суди України. Зосереджується увага на об’єктах справляння державного мита, його розмірі та порядку сплати. Здобувач робить висновок про недосконалість ст.2 Декрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито” від 1993 р. (у редакції Закону України від 1996 р.), яка містить перелік об’єктів справ­ляння державного мита. Ця стаття не охоплює вказівки про необхідність спла­ти державного мита при поданні скарги на неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що ущемлюють права громадян. З метою правильної оцін­ки позову, а відповідно й правильного визначення розміру державного мита, здо­бувач пропонує у законодавстві України врегулювати питання оціночної діяль­ності особи оцінювача, яка буде мати окремий процесуальний статус в судах Укра­їни. Норми про об’єкти оцінювання, правовий статус оцінювача, критерії оцінюван­ня тощо повинні міститися у майбутньому Законі України про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність. Такий новий підхід дозволить не тіль­ки іноземцям, але й громадянам України при необхідності швидко і безпомил­ково здійснити оцінку позову, а отже, і визначити розмір державного мита.

У п’ятому підрозділі вказується коло осіб, які можуть бути представниками іно­земців в судах України та аналізуються їх повноваження на звернення до суду Укра­їни й ведення справи в суді. З’ясовано, що представниками іноземців в судах Ук­раїни можуть бути адвокати, як громадяни України, так й іноземці; юридичні фірми, у тому числі з іноземними інвестиціями; філії іноземних юридичних фірм в Україні; члени сім’ї іноземця; дипломатичні та консульські посадові особи; іно­земці як законні представники іноземних громадян чи осіб без громадянства; співпозивачі; патентні повірені та інші особи. Вказаний перелік є значний і невичерпний. У зв’язку з тим, що не всі особи безпосередньо перелічені у ст.112 ЦПК за назвою: “Особи, які можуть бути представниками”, а розширювати цей перелік з огляду на пра­вила юридичної техніки недоцільно, дисертант пропонує поновити редакцію зазначеної статті. Її текст пропонується сформулювати таким чином: “Представником у суді України може бути будь-яка особа, що має повноваження на ведення справи, оформлені відповідно до закону чи міжнародного договору”.

Особливу увагу звернено на питання оформлення повноважень дипло­матичної чи консульської посадової особи для здійснення тих процесуальних дій, які потребують спеціальної довіреності відповідно до ст.115 ЦПК. Дисертант пропонує вирішувати це питання у міжнародних договорах про надання правової допомоги. У таких міжнародних договорах, де вказано на непотрібність спеціальної (особ­ливої) довіреності консулу для вчинення процесуальних дій, слова “спеціальна” (“особлива”) слід виключити з текстів норм цих договорів. Натомість доцільно використати слово “окрема”. В результаті у міжнародних договорах буде чітко вказано, що консулу не потрібна окрема довіреність на вчинення процесуальних дій від імені особи, яку він представляє. Таким чином, дипломатична чи консульська посадова особа, реалізуючи право на звернення до суду в Україні та ведення справи в інтересах громадян держави, яку він представляє, буде вчиняти процесуальні дії на підставі довіреності тільки у випадках, передбачених ст.115 ЦПК. Отже, буде уникнено різного тлумачення норм міжнародних договорів про надання правової допомоги. У дисертації аналізується питання легалізації довіреностей по представництву іноземців в судах України, складених на території іноземної держави. Такі документи або не потребують легалізації на території України, у випадку, якщо є відповідні норми міжнародних договорів про правову допомогу з певною державою, або потребують легалізації відповідно до норм консульських конвенцій, якщо договору про правову допомогу, норми якого регулювали б ці питання, немає. З метою досягнення єдності у правовому регулюванні питань про легалізацію довіреностей доцільно приєднатися до Гаазької конвенції про скасування вимоги легалізації іноземних офіційних документів від 5 жовтня 1961 р.