Прасов О.О. Право на медичну допомогу та його здійснення

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, викладається зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, формулюються мета й завдання, визначаються об’єкт і предмет дослідження, розкриваються методи вирішення проблем і наукова новизна одержаних результатів, подаються відомості про теоретичну та практичну цінність роботи, апробацію результатів роботи, вказуються публікації за темою дисертації.

            Розділ І „Поняття права на медичну допомогу” складається з трьох підрозділів і присвячений з’ясуванню суттєвих рис права на медичну допомогу, його змісту, суб’єкта цього права, особливостей організації надання медичної допомоги в Україні.

            У підрозділі 1.1 „Право на медичну допомогу — до суті питання” дисертант аналізує існуючі в юридичній та медичній науці погляди стосовно понять медичної допомоги та медичної послуги, досліджує їх співвідношення, доводить відмінність послуги від роботи, вказує на необхідність окремого розгляду медичної та санітарної допомоги.

            Автор обґрунтовує, що медична допомога є медичною послугою, яка охоплює заходи, спрямовані на оздоровлення та лікування пацієнтів у стані, що на момент їх надання загрожує життю, здоров’ю і працездатності. У широкому розумінні медичні послуги є діями медичних працівників, які спрямовані на задоволення потреб людини стосовно здоров’я, у вузькому — дії медичних працівників, які спрямовані на задоволення потреб людини стосовно здоров’я, що не охоплюються поняттям медична допомога.

            За результатами з’ясування медичної допомоги дається визначення права людини на медичну допомогу як певних її можливостей з приводу отримання комплексу заходів, спрямованих на оздоровлення та лікування у стані, що на момент їх надання загрожує життю, здоров’ю і працездатності, які здійснюють професійно підготовлені працівники.

            У підрозділі 1.2 „Суб’єкт права на медичну допомогу” визначено, що суб’єктом права на медичну допомогу в Україні є її громадяни, іноземці та особи без громадянства, в тому числі бездомні громадяни і безпритульні діти, які можуть отримати медичну допомогу в спеціальних соціальних закладах, діяльність яких спрямована на допомогу цій категорії населення України, її підтримку та реінтеграцію, під час соціального патрулювання і в закладах охорони здоров’я.

            Дисертант обґрунтовує, що малолітні особи та особи, цивільна дієздатність яких обмежена або є неповною, можуть самостійно вчиняти дрібні побутові правочини про надання медичної допомоги. В інших випадках медична допомога надається малолітнім та недієздатним особам на підставі договору, укладеного між медичним закладом або працівником та законним представником в інтересах цих осіб, а особам, цивільна дієздатність яких обмежена або неповна, на підставі договору, укладеного цими особами із медичним закладом або працівником, лише за згодою піклувальника.

            У підрозділі 1.3 „Суб’єкт надання медичної допомоги” розглядаються правові підстави здійснення суб’єктами господарювання медичної практики та зазначається, що організація надання медичної допомоги в Україні здійснена за територіальним, позатериторіальним і відомчим принципами на підставі різних форм власності.

            Господарською діяльністю з медичної практики на підставі ліцензії можуть займатися всі суб’єкти господарювання, які зареєстровані в установленому законодавством порядку: як юридичні особи, незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, так і фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності.

            Медичну допомогу можуть надавати лише професійно підготовлені працівники, які мають на це право відповідно до законодавства. Серед осіб, які можуть займатися медичною діяльністю, провідне місце належить лікареві. Саме йому надано право вибору та пропонування пацієнтові певних методів лікування. Інші медичні працівники лише сприяють лікареві у цьому процесі. Перша невідкладна медична допомога надається будь-яким медичним працівником та лікувальним закладом. У разі відсутності медичних працівників медичну допомогу надають співробітники міліції, пожежної охорони, аварійних служб, водії транспортних засобів та представники інших професій відповідно до вимог закону. Якщо лікар може запропонувати свої послуги, то ними може скористатись кожна особа. Лише державний заклад, якщо він має можливість забезпечити відповідне лікування, при виправданому стані здоров’я хворого, не може відмовити йому у прийнятті.

            У підрозділі 1.4 „Зміст права на медичну допомогу” право на медичну допомогу розглядається як можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері оздоровлення та лікування.

            Досліджені можливості поведінки фізичної особи з приводу отримання першої невідкладної допомоги, первинної, спеціалізованої та високоспеціалізованої лікувальної допомоги. Відзначена можливість пацієнта вимагати від лікаря певної медичної дії, якщо вона передбачена договором про надання медичної допомоги, стандартами (протоколами) або звичаями медичної практики. Якщо лікар відмовився від вчинення певної дії, яка не передбачена договором, стандартами, звичаями практики, то пацієнт може скористатись своїм правом обрання або заміни лікаря та замінити його на лікаря, який здійснить цю дію. Підкреслено, що при обранні поведінки людина керується лише власним інтересом, та доведено, що можливості поведінки з приводу оздоровлення та лікування обумовлюються об’єктивним становищем речей, станом здоров’я, соціальним статусом особи.

            Результатом першого розділу є з’ясування права на медичну допомогу через розкриття його суттєвих рис та елементів. 

            Розділ ІІ „Здійснення права на медичну допомогу” складається з трьох підрозділів і присвячений характеристиці здійснення фізичною особою права на медичну допомогу, розкриттю договірного характеру відносин щодо надання медичної допомоги та виявленню особливостей здійснення права на психіатричну медичну допомогу.

            У підрозділі 2.1 „Основні положення про здійснення права на медичну допомогу” вивчено життєві ситуації щодо реалізації фізичними особами можливостей, які утворюють зміст права на медичну допомогу. Зазначено, що виліковування хвороби, запобігання її прогресуванню зумовлюється вчасною реалізацією людиною права на медичну допомогу. Здійснення хворим права на медичну допомогу залежить від його психологічних властивостей, соціального становища, професійної діяльності, різних об’єктивних і суб’єктивних факторів, обумовлюється наявною моделлю відносин з лікарем: патерналістською, технологічною, лібераційною та інтерпретаційною. З’ясовано, що реалізація хворим права на медичну допомогу інколи через дії медичних працівників може бути формальною.

            Підкреслено необхідність фізичної особи при здійсненні права на медичну допомогу дотримуватись моральних засад суспільства, оскільки неповажне ставлення до моральних правил і принципів слугує критерієм протиправної поведінки та підтвердженням того, що право на медичну допомогу здійснюється всупереч його соціальному призначенню. Право на медичну допомогу особа повинна здійснювати у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. Вихід за цю межу, як правило, завжди означає порушення чужого права.  

            У підрозділі 2.2 „Договірний характер відносин щодо надання медичної допомоги” аргументується, що відносини стосовно надання медичної допомоги мають цивільно-правовий характер та виникають переважно за волею пацієнта, проте можуть виникнути і незалежно від неї — в екстрених ситуаціях. У першому випадку пацієнт самостійно укладає з суб’єктом надання медичних послуг договір про надання медичної допомоги, у другому — інші особи (колеги по роботі, родичі) укладають із суб’єктом надання медичних послуг договір на користь хворого про надання йому медичної допомоги. Коли пацієнт приходить до пам’яті, то його подальші відносини із суб’єктом надання медичних послуг формуються відповідно до його волевиявлення.

            Договір про надання медичної допомоги, який є різновидом договору про надання послуг, вважається укладеним при досягненні сторонами згоди з усіх істотних умов та припиняє свою дію на загальних підставах. Учасники договору не можуть домовлятись про умови, які суперечать актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

            У підрозділі 2.3 „Особливості здійснення права на психіатричну медичну допомогу” визначається, що фізичні особи здійснюють свої права стосовно отримання психіатричної медичної допомоги самостійно або за допомогою своїх представників. Примусовий психіатричний огляд, амбулаторна допомога та госпіталізація особи до психіатричного закладу здійснюються за рішенням суду. Особи, щодо яких застосовано примусові заходи медичного характеру або примусове лікування, не можуть відмовитись від права на отримання медичних послуг. Разом із тим вони можуть обирати лікаря та методи лікування, реалізувати інші можливості, що утворюють зміст права на психіатричну медичну допомогу. Здійснення хворим права на психіатричну медичну допомогу обумовлюється різними об’єктивними та суб’єктивними факторами.

            Досліджено випадки зловживання фізичними особами правом на отримання психіатричної медичної допомоги та здійснено аналіз причин такої поведінки.

            Результатом другого розділу є визначення меж реалізації фізичними особами права на медичну допомогу та обставин, якими вони обумовлюються.

            Розділ ІІІ „Цивільно-правова відповідальність за ненадання або неналежне надання медичної допомоги” складається з двох підрозділів і присвячений розгляду договірної та недоговірної відповідальності суб’єкта надання медичної допомоги, а також підстав цивільно-правової відповідальності за ненадання або неналежне надання медичної допомоги. Другий підрозділ містить чотири пункти, в яких досліджуються підстави цивільно-правової відповідальності: шкода, протиправність діяння, причиновий зв’язок між протиправною поведінкою та шкодою, вина.

            У підрозділі 3.1 „Договірна та недоговірна відповідальність суб’єкта надання медичної допомоги” досліджено правове регулювання договірної та недоговірної відповідальності суб’єктів господарювання в галузі медичної практики. Дисертант обґрунтовує доцільність закріплення у Цивільному кодексі України положення про те, що правила про недоговірну відповідальність мають застосовуватись у випадках неналежного виконання договірних зобов’язань, якщо у результаті їх невиконання або неналежного виконання завдається шкода життю або здоров’ю людини. Визначається, що деліктна відповідальність наступить при наданні неякісної медичної допомоги, яка фінансується за рахунок бюджетних коштів. Якщо ж шкода життю та здоров’ю пацієнта заподіюється в результаті надання неякісної платної медичної послуги, то буде мати місце сполучення відповідальності деліктної та договірної. У цьому випадку йдеться не лише про відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров’ю пацієнта, але й про відшкодування збитків та сплату неустойки, передбачених договором про надання платної медичної послуги.

            У підрозділі 3.2 „Підстави цивільно-правової відповідальності за ненадання або неналежне надання медичної допомоги” зазначається, що суб’єкт надання медичної допомоги може завдати пацієнтові як матеріальну, так і моральну шкоду. Вона має бути нормативно, арифметично та документально обґрунтована. У випадку стійкого розладу функцій організму людини, тривалої втрати працездатності медико-соціальною експертною комісією встановлюється інвалідність. Визначення відсотка втрати професійної працездатності, а за її відсутності — загальної працездатності, яка сталася через винні дії медичних працівників, здійснює судово-медична експертиза на підставі постанови особи, котра проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді, а також ухвали суду.

            Протиправність діянь закладів охорони здоров’я або суб’єктів підприємницької діяльності – фізичних осіб, які мають право на надання медичних послуг, полягає у порушенні нормативних актів, суб’єктивного права людини на медичну допомогу, або, іншими словами, у невиконанні своїх юридичних обов’язків персоналом закладів охорони здоров’я чи суб’єктом підприємницької діяльності – фізичною особою, найнятими нею працівниками.

            При оцінюванні протиправності діянь медичних працівників необхідно враховувати одночасно нормативно закріплені та незакріплені звичаї медичної практики, а також шкідливі наслідки рішень, дій чи бездіяльності медичних працівників.

            Дії медичних працівників, здійснені у стані крайньої необхідності, є суспільно корисними та правомірними, оскільки заподіяна при цьому шкода менше попередженої. Разом із тим на особу, яка завдала шкоду, на розсуд суду може бути покладено обов’язок її відшкодувати.

Лікарську діяльність дуже часто супроводжують різноманітні помилки — лікарські помилки, які необхідно розглядати у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні — це будуть як винні, так і невинні діяння, а у вузькому — лише як невинні діяння медичних працівників. Будь-яка лікарська помилка, незалежно від її безпосереднього наслідку для здоров’я та життя пацієнта, є небезпечною, оскільки пов’язана з ризиком завдання шкоди пацієнтові під час медичного втручання і може призвести до інших помилок.

При встановленні причинового зв’язку між вчинком суб’єкта надання медичної допомоги і наслідком для пацієнта необхідно з’ясувати: зв’язок між діями (бездіяльністю) заподіювача шкоди і ушкодженням здоров’я (смертю) потерпілого та зв’язок між ушкодженням здоров’я (смертю) потерпілого і майновими втратами, які виразились у втраті заробітку, додаткових витратах тощо.

Велике значення у встановленні причинового зв’язку між вчинком і наслідком відіграють висновки судово-медичних, судово-психіатричних та судово-психологічних експертиз, проте вони не мають для суду наперед встановленого значення і розглядаються ним у сукупності з іншими доказами у справі.

Заклад охорони здоров’я та суб’єкт підприємницької діяльності – фізична особа, яка має право на надання медичних послуг, повинні визнаватися винними, якщо встановлена вина їх працівників, що виражається у неналежному (винному) виконанні своїх обов’язків з надання медичної допомоги. Суб’єкт підприємницької діяльності – фізична особа за наявності особистої вини несе персональну цивільно-правову відповідальність.

Незнання медичним працівником методів лікування, що не обумовлюються професійною підготовкою, основами медичних знань, виключає можливість його вини.

Лікарська діяльність неоднорідна і не може бути визнана в цілому джерелом підвищеної небезпеки, але окремі методи (способи) лікування відповідають визначенню джерела підвищеної небезпеки. На лікуючі організації можна та необхідно поширювати норми про відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки.

Заклад охорони здоров’я та суб’єкт підприємницької діяльності – фізична особа, відшкодувавши пацієнтові шкоду, мають право зворотної вимоги до своїх винних працівників, але якщо встановити конкретних винних осіб не вдається, то право регресу відпадає.

Результатом третього розділу є з’ясування особливостей та вирішення питань цивільно-правової відповідальності суб’єктів надання медичної допомоги як однієї з гарантій реалізації права людини на медичну допомогу.