Міхно О.І. Припинення договору за цивільним законодавством України

Краткое содержание

У вступі обґрунтовуються актуальність теми дисертації, ступінь її наукової розробки, визначаються предмет, об’єкт, мета й завдання дослідження, обґрунтовується наукова новизна дисертації, викладаються основні положення, які виносяться на захист, розкриваються теоретичне й практичне значення роботи та апробація результатів дослідження.

Перший розділ „Сутність припинення цивільно-правового договору” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. „Розвиток вчення про припинення договору” визначено особливості регулювання відносин щодо припинення договору на різних етапах функціонування української держави та формування наукових поглядів на цю проблему в цивілістичній науці.

Аналіз історичного розвитку інституту припинення договору засвідчує, що його формування в новому ЦК України та інших актах цивільного законодавства відбулося під впливом правових конструкцій та юридичних доктрин періоду римського приватного права, дореволюційної царської Росії, радянського соціалістичного режиму, а також під впливом кардинальних соціально-економічних та політичних реформ в умовах незалежної держави Україна, які наповнили підстави припинення договору (зобов’язання) новим змістом, адекватним принципам приватного права в умовах функціонування права приватної власності та засад ринкової економіки.

У підрозділі 1.2. „Поняття припинення цивільно-правового договору” надається загальна характеристика стадії припинення договору, підстав його припинення, встановлених законом, формулюються нормативне й доктринальне визначення поняття “припинення договору”.

Дисертант поділяє позицію тих цивілістів, які під припиненням договору розуміють відносно самостійну стадію динаміки договірного зобов’язання, наводить щодо цього додаткові аргументи.

Вперше виявлено неузгодженість між загальними та спеціальними нормами договірного права, яка виявляється в тому, що в загальних положеннях ЦК України про договір (глави 52, 53) відсутні положення про припинення договору (за винятком положень про розірвання договору), а в нормах ЦК України, які регулюють окремі види договірних зобов’язань, передбачаються підстави припинення окремих договорів (статті 755, 763, 997, 1008, 1044).

Вперше запропоновано главу 53 ЦК України назвати „Укладення, зміна та припинення договору”, у якій передбачити перелік підстав припинення договору, завдяки чому загальні норми про договір будуть адекватно відображати зміст спеціальних норм про окремі види договорів.

Домінуючою класифікаційною системою всіх підстав (способів) припинення договору (зобов’язання) в юридичній доктрині став їх поділ на суб’єктивні й об’єктивні. Такий поділ підстав припинення договору як зобов’язання є найоптимальнішим та юридично прагматичним. Під підставою припинення договору дисертант пропонує розуміти правомірний юридичний факт (сукупність юридичних фактів), передбачений договором або законом, який призводить до припинення чинності (дії) договору як правочину та договірного зобов’язання на майбутній період. Від підстав припинення договору необхідно відмежовувати умови (обставини), в яких формується такий юридичний факт та відбувається припинення договору.

Цілком очевидно, що наведений у ЦК України перелік підстав припинення зобов’язання не є вичерпним, адже відповідно до ч. 1 ст. 598 ЦК України зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Іншими словами, в договірних зобов’язаннях сторони можуть передбачати будь-які правомірні юридичні факти, що можуть призводити до припинення договірного зобов’язання. Дещо невдалою є наведена норма в тій її частині, в якій міститься посилання на встановлення підстав припинення зобов’язання законом, адже в ній не розмежовуються підстави припинення зобов’язання, встановлені в ЦК України та інших законах. Тому ч. 1 ст. 598 ЦК України була б більш досконалою в наступній редакції: “Зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором, або цим Кодексом або іншим актом законодавства”.

Здійснено аналіз визначень поняття припинення зобов’язання, наведених в юридичній літературі, оскільки законодавче його визначення відсутнє. Загалом тут домінує думка про те, що під припиненням зобов’язання слід розуміти припинення існування прав та обов’язків його учасників, які становлять зміст зобов’язання. Дисертант сформулював принципово нове визначення припинення як зобов’язання, так і договору.

Припинення зобов’язання в узагальненому вигляді – це припинення (ліквідація, скасування) прав та обов’язків суб’єктів зобов’язальних (договірних або недоговірних) правовідносин на майбутнє через суб’єктивні чи об’єктивні підстави. Якщо ж давати розгорнуте визначення поняття “припинення договірного зобов’язання”, то під ним можна розуміти добровільну чи примусову ліквідацію (погашення) у сторін прав та обов’язків за договірними чи законодавчими підставами та припинення між ними правового зв’язку, за винятком правозахисних відносин, пов’язаних з невиконанням на момент припинення зобов’язання окремих обов’язків, вимогами про якість продукції, товарів у межах гарантійних термінів та строків позовної давності.

Визначення припинення договірного зобов’язання повною мірою може поширюватися на припинення договору як підстави виникнення зобов’язання, оскільки припинення договору – це також погашення прав та обов’язків сторін за договором. З урахуванням всього викладеного, під припиненням договору необхідно розуміти в широкому доктринальному значенні припинення (ліквідацію) його чинності за суб’єктивними чи об’єктивними підставами та припинення договірних прав та обов’язків на майбутній період.

Розділ II „Загальні підстави і порядок припинення цивільно-правового договору” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Загальні умови та правові наслідки припинення договору” висвітлюються питання процедури вчинення дій щодо припинення договору, обставин, за яких відбувається припинення договору, правові наслідки, які настають у разі припинення договору.

Припинення договору має здійснюватися у відповідному порядку з дотриманням певних умов, правил. Між тим, і в нормах ЦК України, які регулювали загальні положення про зобов’язання, і в інших актах законодавства відсутні правила, які б закріплювали універсальні механізми врегулювання відносин, пов’язаних з припиненням договору. Однак, деякі правила порядку припинення договору можна виявити в статтях ЦК України, які регулюють підстави припинення зобов’язань, адже вони поширюються і на договірні зобов’язання. У ЦК України є глава 53, яка регулює укладення, зміну і розірвання договору. Проте фактично в ній лише визначаються підстави розірвання договору, правові наслідки його розірвання та форма розірвання. Частково ці прогалини компенсуються спеціальними нормами, які регулюють деякі конкретні види договорів та процедуру їх припинення, зокрема шляхом розірвання (наприклад, договір довічного утримання, договір найму майна). За таких обставин цілком можливим є їх застосування в порядку аналогії до тих договорів, регулювання яких не містить норм про порядок їх припинення та розірвання.

Відповідно до ч. 1 ст. 604 ЦК України зобов’язання припиняється за домовленістю сторін. Однак в ній не розкривається зміст правових форм таких домовленостей, за винятком новації в ч. 2 ст. 604 ЦК України. Насправді ж, на думку дисертанта, до таких форм (способів) за домовленістю сторін можуть бути також віднесені: передання відступного (ст. 600 ЦК України), розірвання сторонами договору, взаємна відмова від договору та одностороння відмова в певних випадках (ст. 651 ЦК України). Власне, і прощення боргу (ст. 605 ЦК України), і навіть взаємоузгоджене зарахування зустрічних вимог є способами припинення зобов’язання за домовленістю сторін, передбаченою ст. 604 ЦК України. З огляду на викладене та на таку велику поширеність випадків припинення зобов’язання за домовленістю сторін, більш логічно було б розташувати ст. 604 ЦК України відразу ж за ст. 599 ЦК України, яка передбачає припинення зобов’язання належним його виконанням, та зробити їх повний перелік у ст. 604 ЦК України.

Усі правові форми домовленостей про припинення зобов’язання мають ознаки правочинів з тією їх особливістю, що всі вони спрямовуються на припинення цивільних прав та обов’язків, які виникли на підставі первісного договору, а відтак такі домовленості мають відповідати загальним вимогам про правомірність правочинів, передбаченим ст. 203 ЦК України.

У ст. 604 ЦК України не визначається форма укладення домовленості сторін про припинення зобов’язання. Однак коли ця домовленість реалізується шляхом розірвання договору, то тут має діяти правило ст. 654 ЦК України, згідно з якою зміна або розірвання договору вчиняються в такій самій формі, що й договір, який змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обігу. Логічно, що за аналогією дане правило має поширюватися і на інші способи припинення зобов’язання (договору).

У разі належного виконання договірного зобов’язання, підтвердженого відповідно до вимог договору чи закону, на думку дисертанта, має діяти презумпція правомірного і абсолютного припинення такого зобов’язання без настання для сторін будь-яких негативних правових наслідків.

Аналіз змісту ст. 545 ЦК України свідчить про те, що в ній перераховані лише деякі документи (боргові), які підтверджують належне виконання договору. У зв’язку з цим цілком слушно визнавалося за необхідне навести в ст. 545 ЦК України приблизний перелік боргових документів і пропонувалося (Т. В. Боднар) ч. 2 цієї статті доповнити нормою про те, що, якщо боржник видав кредиторові борговий документ (боргову розписку, вексель, квитанцію тощо), кредитор, приймаючи виконання зобов’язання, повинен повернути його боржникові. Однак така пропозиція не вирішує повною мірою цієї проблеми, адже вона стосується лише боргових документів і не враховує того, що належне виконання зобов’язання може підтверджуватися і іншими документами, наприклад, банківсько-розрахунковими документами (ст. ст. 1087–1106 ЦК України). Тому ч. 1 ст. 545 ЦК України необхідно було б доповнити нормою про те, що належне виконання зобов’язання може підтверджуватися банківсько-розрахунковими документами, актами тощо.

У підрозділі 2.2. „Припинення договору шляхом його розірвання та відмови від нього” надається загальна характеристика окремих суб’єктивних підстав.

Обґрунтовано висновок про те, що розірвання договору не є поняттям, тотожним достроковому припиненню договірних зобов’язань, адже розірвання договору, по-перше, може бути вчинено і після спливу терміну його чинності, а по-друге, воно є лише однією з підстав (способів) припинення договірного зобов’язання за домовленістю сторін.

Розірвання договору визначається в дисертації як припинення дії договору за суб’єктивними підставами на вимогу однієї сторони чи за домовленістю обох сторін, або на вимогу уповноважених законом інших осіб, або за рішенням суду до моменту належного виконання, що тягне за собою припинення необхідності виконання умов договору на майбутній період, відповідний розподіл уже виконаних частково обов’язків або настання інших правових наслідків за домовленістю сторін або за рішенням суду.

Відповідно до статей 615, 651 ЦК України, до припинення договірного зобов’язання може призвести одностороння відмова від зобов’язання в разі його порушення стороною або в інших випадках, передбачених договором або законом, яка може бути обґрунтованою або довільною на розсуд сторони.

Дисертант обґрунтовує тезу, що одностороння відмова від договору має розглядатися не лише як односторонній правочин, як про це вже зазначалося в юридичній літературі, але і як оферта, спрямована на припинення договору, яка в разі її прийняття (акцепту) другою стороною набуває ознак двостороннього договору, спрямованого на розірвання первісного договору.

Дії сторін, спрямовані на розірвання договору та оформлені належним чином, мають ознаки договору, що лише опосередковано випливає із змісту ст. 654 ЦК, згідно з якою зміна або розірвання договору вчиняються в такій самій формі, що і договір, який змінюється або розривається. Тому вони могли б бути сформульованими більш однозначно із застереженням про те, що розірвання договору має оформлятися договором, який умовно можна було б назвати “ліквідаційним” або “скасувальним”. Отже, ст. 654 ЦК України можна було б доповнити частиною другою наступного змісту: “Розірвання договору вчиняється укладенням скасувального договору”. Думається, що таким же договором є взаємоузгоджена сторонами відмова від договору.

Сторона, яка одержала оферту, може не погодитись із нею. Проте, щоб її заперечення стали відомими ініціатору (оференту) відмови, вона має діяти знову ж таки відповідно до статей 642–  645 ЦК України. Думається, що за таких обставин одностороння відмова від договору не може вважатися такою, що призвела до автоматичного припинення договору. Однак за ч. 3 ст. 651 ЦК України в такому разі договір має вважатися розірваним. Таку норму не можна визнати вдалою, адже друга сторона позбавляється права на захист від можливо необґрунтованої відмови. Тому зазначена норма має бути реформована, а ч. 3 ст. 651 ЦК України викладена в наступній редакції: “У разі односторонньої відмови від договору в повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим, якщо відмова від договору не оскаржена протягом 20 днів з моменту одержання стороною пропозиції про відмову від договору”.

Обґрунтовано доцільність визначення чіткого порядку реалізації відмови сторони від договору, у зв’язку з чим запропоновано ст. 651 ЦК України доповнити частиною четвертою наступного змісту: “Сторона, яка в односторонньому порядку відмовляється від договору, повинна направити письмову пропозицію про зміну чи відмову від договору другій стороні за договором. Сторона, яка одержала таку пропозицію, повинна повідомити в двадцятиденний строк оферента про результати її розгляду. Невиконання цієї вимоги засвідчує прийняття відмови та розірвання договору. У разі недосягнення згоди кожна із сторін має право звернутися за захистом своїх прав до суду”.

В ст. 653 ЦК України визначено правові наслідки розірвання договору, яким дисертант надає доктринальне тлумачення. Воно полягає в тому, що в разі розірвання договору, по-перше, зобов’язання припиняється з моменту досягнення про це домовленості, якщо інше не встановлено договором, або з моменту набрання рішенням суду законної сили; по-друге, за загальним правилом, все виконане залишається в кожної зі сторін договору, якщо інше не встановлено договором або законом; по-третє, якщо договір розірваний у зв’язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих розірванням договору. У цілому з положеннями, викладеними в ст. 653 ЦК України, можна погодитися, за винятком ч. 5, адже її зміст суперечить ст. 623 ЦК України, яка зобов’язує боржника, який порушив зобов’язання, відшкодувати кредиторові завдані цим збитки незалежно від істотності порушення зобов’язання. Тому, на погляд дисертанта, у процесі вирішення таких спорів перевагу необхідно надавати ст. 623 ЦК України і відповідно стягувати з боржника збитки за будь-яке порушення.

У підрозділі 2.3. „Суб’єктивні підстави припинення договору” висвітлюються питання поняття прощення боргу й відступного та інших суб’єктивних підстав припинення договору. 

Дисертант надає нові визначення поняття прощення боргу та відступного.

Прощення боргу являє собою правочин щодо звільнення кредитором боржника від виконання ним договірних зобов’язань повністю або частково в разі виконання умов договору кредитором і наявності згоди боржника й непорушення прав третіх осіб щодо майна кредитора.

Відступним, на погляд дисертанта, є дії з передачі грошей, іншого майна, дії з виконання робіт, надання послуг тощо, які мають ознаки двостороннього правочину, предметом якого є перераховані об’єкти, але не саме майно, як це передбачено нині в ст. 600 ЦК України.

Зарахування є підставою і способом припинення договору, яке має місце за наявності зустрічних однорідних вимог між двома сторонами (грошових чи речових одного й того ж роду та якості незалежно від кількості) й настання часу виконання обох договірних зобов’язань або його невизначеності чи обумовленості вимоги моментом її пред’явлення за одним чи обома договорами.

Новацією визначається така домовленість сторін, за якою виникає нове договірне зобов’язання, що припиняє попередній договір і передбачає новий спосіб чи предмет його виконання.

У підрозділі 2.4. „Об’єктивні підстави припинення договору” висвітлюється правовий режим тих правових підстав припинення договору, настання яких не залежить безпосередньо від волі сторін договору. Такими, що не залежать від волі сторін, насамперед, які передбачені в главі 50 ЦК України „Припинення зобов’язання”, є поєднання боржника і кредитора в одній особі, неможливість виконання зобов’язання, смерть сторони договору – фізичної особи, ліквідація юридичної особи.

Дисертант обґрунтував думку, що об’єктивними мають вважатися і ті підстави, які не передбачені в главі 50 ЦК України, але так чи інакше випливають зі змісту ЦК України, які регулюють окремі види договорів (наприклад, недієздатність фізичної особи, безвісна відсутність фізичної особи, оголошення сторони банкрутом, сплив терміну договору).

Розділ III „Особливості припинення окремих цивільно-правових договорів” складається з п’яти підрозділів.

У підрозділі 3.1. „Припинення договорів, пов’язаних з передачею майна у власність” визначені особливості правового режиму припинення договору купівлі-продажу та інших договорів, спрямованих на передачу майна у власність.

Встановлено і доведено, що норми ЦК України, які регулюють купівлю-продаж, відзначаються тим, що вони надають покупцеві право в разі порушень продавцем договору (не передасть приналежності товару та необхідні документи – ст. 666; передасть некомплектний товар – ст. 684; не передасть товару в передбаченій договором кількості – ст. 670; передасть товар у неналежній тарі та (або) упаковці – ст. 686; передасть товар неналежної якості – ст. 678, ст. 708) лише на відмову від договору та не передбачають права покупця на розірвання договору. Встановлення законодавцем заходів захисту порушених прав покупця наданням йому права припинити договір шляхом відмови від договору є прийнятним правилом лише в тому разі, коли покупець не вчинив ніяких дій для виконання договору, та коли продавець надає згоду добровільно виконати вимоги покупця, але не забезпечує ефективного захисту прав покупця, який вчинив певні дії для виконання договору, наприклад, здійснив оплату товару, а продавець відмовляється повернути гроші покупцеві. Такий прорахунок у врегулюванні відносин припинення договору купівлі-продажу можна компенсувати за допомогою норм загальних положень про розірвання договору (статті 652, 653 ЦК України). Другою вадою норм зазначених статей є те, що вони взагалі не передбачають права покупця на відшкодування збитків.

Порівняння змісту статей 678 та 708 ЦК України дозволяє виявити наявність в них досить значних розбіжностей, значна частина яких обумовлена тим, що ст. 708 ЦК розрахована на регулювання відносин за участю фізичних осіб-споживачів, на яких поширюється дія Закону України „Про захист прав споживачів”.

Насамперед такі розбіжності полягають у тому, що на відміну від ст. 678 ЦК України у ст. 708 ЦК України реалізацію прав покупцем у разі продажу йому товару неналежної якості не поставлено в залежність від істотності чи неістотності недоліків товару, що в принципі підвищує рівень ефективності норм, які регулюють споживчі відносини. Однак спільною недосконалістю обох досліджуваних статей є те, що в них повністю відсутні норми про можливість застосування до продавця будь-яких форм цивільно-правової відповідальності (збитків, неустойки тощо), що, до речі, передбачалося певною мірою навіть у ЦК УРСР.

Так, очевидно помилково в ч. 2 ст. 8 Закону покупцеві надано право на розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми лише тоді, коли мають місце істотні недоліки, які виникли з вини виробника товару (продавця), або через фальсифікацію товару, що підтверджено за необхідності висновком експертизи, у той час як за ст. 708 ЦК України споживач має таке право за наявності будь-яких недоліків товару. Цілком очевидним є факт погіршення захищеності прав споживача за Законом України „Про захист прав споживачів”. За таких обставин споживач має можливість здійснювати захист своїх прав на підставі норм ст. 708 ЦК України. Тому доцільно було б у постанові Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів” від 12 квітня 1996 р. записати відповідне роз’яснення, наприклад, у такій редакції: ”При вирішенні цивільних справ за позовами покупців-споживачів про розірвання договору купівлі-продажу та застосування правових наслідків у зв’язку з виявленням недоліків товару суди на вимогу позивача можуть застосовувати або ст. 708 ЦК України, або ст. 8 Закону України „Про захист прав споживачів”.

Є й інша неузгодженість між вищезазначеними статтями, оскільки за ст. 708 ЦК України покупець набуває право „на відмову” від договору, а за ст. 8 Закону – „право на розірвання” договору, що є більш юридично коректним рішенням. Власне і в інших випадках у цьому плані в Законі простежується така ж послідовність.

Норми ЦК України не передбачають щодо купівлі-продажу право продавця на розірвання договору у разі порушення умов договору покупцем. Натомість вони лише у двох випадках надають йому право на відмову від договору: 1) у разі відмови покупця прийняти та оплатити товар – ст. 692 та у разі невиконання покупцем встановленого обов’язку щодо попередньої оплати товару – ст. 693; 2) та в разі невиконання покупцем обов’язку застрахувати товар, придбаного з розстрочкою платежу – ст. 696 ЦК України. Такий підхід законодавця свідчить про ігнорування ним розірвання договору як способу захисту цивільних прав.

Визнано юридичну некоректність норм ст. 727 ЦК України, які, на відміну від норм ЦК УРСР, надають дарувальникові, а також спадкоємцям дарувальника широке коло підстав для розірвання договору дарування, не пов’язаних безпосередньо з умовами договору. Таке право дарувальника могло б бути виправданим вирішенням цієї проблеми за умови передбачення його в договорі дарування, у зв’язку з цим визнано неприйнятною позицію тих авторів, які пропонують передбачити в загальних положеннях про зобов’язання норми, які надавали б право на розірвання договору не лише сторонам, а й іншим особам, адже така новизна буде руйнувати стійкість договірних відносин та визначальні принципи розірвання договорів.

Відповідно до ст. 739 ЦК України, платник безстрокової ренти має право відмовитися від договору ренти, який припиняється після спливу трьох місяців від дня одержання одержувачем ренти письмової відмови платника безстрокової ренти від договору за умови повного розрахунку між ними. Показово, що ст. 739 ЦК України передбачає право одержувача безстрокової ренти на відмову від договору без наведення будь-яких мотивів чи юридичних підстав.

По-іншому підходить законодавець до врегулювання питання розірвання договору на вимогу одержувача ренти. Так, за ст. 740 ЦК України одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання договору ренти в разі, якщо платник безстрокової ренти прострочив її виплату більш як на один рік; порушив свої зобов'язання щодо забезпечення виплати ренти; визнаний неплатоспроможним або виникли інші обставини, які явно свідчать про неможливість виплати ним ренти в розмірі і в строки, що встановлені договором, а також в інших випадках, встановлених договором ренти.

Отже, право одержувача ренти на розірвання договору залежить від настання наведених обставин як підстав для вимог одержувача ренти. В наведеній статті закладена непослідовність, оскільки конкретні підстави розірвання договору доцільно встановлювати в першу чергу платникові, а не одержувачеві ренти. Крім того, важко зрозуміти логіку законодавця, який у ст. 739 ЦК України надає платникові безстрокової ренти право на відмову від договору, а в ст. 740 ЦК України – право одержувачеві безстрокової ренти на розірвання договору ренти. Як на наш погляд, в обох випадках доцільно вести мову про розірвання договору, а не про відмову від договору. Особливо це важливо враховувати щодо тих договорів ренти, які відповідно до ст. 732 ЦК України підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, оскільки без формального розірвання та зняття державної реєстрації договір буде вважатися чинним.

Положення ст. 741 ЦК України сформульовані не зовсім вдало, адже в ній не передбачено право одержувача ренти на застосування до платника ренти заходів цивільно-правової відповідальності. Тому для усунення цієї прогалини необхідно, щоб Верховний Суд України сформулював з цього приводу відповідну правову позицію про допустимість стягнення з платника ренти збитків, неустойки.

У підрозділі 3.2. „Припинення договорів, пов’язаних з передачею майна в користування” висвітлюються особливості правового режиму припинення цієї категорії договорів, визначеного нормами ЦК України, які регулюють окремі види договорів. Визначальні особливості припинення договорів з передачі майна в тимчасове користування полягають у наступному. Так, ЦК України передбачає: 1) безпосереднє припинення договору найму в разі смерті фізичної особи – наймача та в разі ліквідації юридичної особи – наймача або наймодавця (ст. 781); 2) право наймодавця на відмову від договору в разі невнесення наймачем плати протягом трьох місяців поспіль (ст. 782); 3) розірвання договору найму на вимогу наймодавця в разі порушень, допущених наймачем (ст. 783); 4) розірвання договору найму на вимогу наймача в разі порушень умов договору наймодавцем (ст. 784). Таку конструкцію способів припинення договору найму можна було б визнати майже ідеальною, за винятком ст. 782 ЦК України, адже право наймодавця на відмову від договору цілком логічно було б закріпити як право на розірвання договору найму у зв’язку з невнесенням плати у ст. 783 ЦК України „Розірвання договору на вимогу наймодавця”.

У підрозділі 3.3. „Припинення договорів з виконання робіт” висвітлюються особливості припинення договорів з виконання робіт, визначені нормами ЦК України, які регулюють окремі види договорів. Високим рівнем збалансованості у визначенні способів припинення договору відзначаються норми, які регулюють підрядні договори, оскільки вони надають, зокрема, замовникові право на розірвання договору підряду або на відмову від нього в разі порушень його умов підрядником, передбачених у статтях 849, 852, 858 ЦК України, а також на відшкодування збитків, що не було притаманне нормам, які регулювали договори, спрямовані на передачу майна у власність, у тимчасове користування. Однак дещо неоднозначною є редакція ч. 4 ст. 849 ЦК України, якою замовникові надається право у будь-який момент до закінчення роботи відмовитися від договору підряду, виплативши підрядникові плату за виконану частину роботи та відшкодувавши йому заподіяні розірванням договору збитки. По-перше, у наведеній нормі відбулося ототожнення відмови від договору з його розірванням, що насправді не так, оскільки не кожна відмова від договору набуває ознак правочину про його розірвання. По-друге, цілком обґрунтованим є правило ч. 4 ст. 849 ЦК України про надання замовникові абсолютного права на відмову від договору без наведення для цього правових підстав, оскільки законодавець тут же передбачив належний захист майнових інтересів підрядника.

Договір підряду може бути припинений також на вимогу підрядника як шляхом його розірвання без відшкодування збитків (ст. 844 ЦК України), так і шляхом відмови від договору, але з відшкодуванням збитків.

У підрозділі 3.4. „Припинення договорів з надання послуг” висвітлюються особливості припинення цієї категорії договорів, визначених спеціальними нормами.

Виявлено й доведено однобічність і незавершеність у врегулюванні порядку та підстав припинення договорів про послуги. Взагалі відсутні будь-які конкретні критерії припинення договорів про надання послуг в загальних положеннях про послуги глави 63 ЦК України, адже в ст. 907 ЦК України лише зазначено, що договір про надання послуг може бути розірваний, зокрема шляхом односторонньої відмови.

Встановлено відсутність спеціальних положень про припинення договорів перевезень, за винятком ст. 911 ЦК України, згідно з якою пасажир може відмовитися від поїздки, повернути квиток і одержати повну або часткову вартість квитка відповідно до правил транспортних кодексів (статутів), а також ст. 922 ЦК України, яка надає пасажирові право відмовитися від перевезення з причин затримки відправлення транспортного засобу. Доктринальне тлумачення ЦК України дає підстави вважати, що в необхідних випадках припинення договору перевезень має здійснюватися відповідно до загальних положень ЦК України про зобов’язання.

Фактично не визначеним виявився режим припинення договору зберігання, адже в главі 42 ЦК України відсутні норми про припинення цього договору будь-яким способом, що обумовлює необхідність знову ж таки звертатися в разі спору до загальних положень про зобов’язання.

З огляду на те, що в договорі зберігання ініціатором і, особливо, зацікавленою особою в його укладенні є поклажодавець, завдяки інтересам якого й здійснює свою діяльність зберігач, можна вважати, що поклажодавець повинен мати право у будь-який момент розірвати договір, вимагати повернення речі з обов’язком відшкодувати зберігачеві збитки (витрати), завдані достроковим розірванням договору.

Норми ст. 1008 ЦК України передбачають, зокрема, що договір доручення припиняється в разі відмови довірителя або повіреного від договору без наведення підстав для цього; смерті довірителя або повіреного; визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім, але не передбачають за ними права на розірвання договору.

Ст. 1009 ЦК України встановлює загальні правові наслідки припинення договору доручення (у формі відшкодування зазнаних витрат та оплати його послуг тощо), але не передбачає можливості відшкодування тій чи іншій стороні збитків, за винятком випадку дії повіреного в статусі комерційного представника, що обмежує право особи на захист порушених прав, передбачений ст. 16 ЦК України.

Право на довільну відмову від договору комісії мають комітент і комісіонер з дотриманням певних правил щодо процедури відмови та правової долі придбаного на виконання договору майна (статті 1021, 1025, 1026 ЦК України), але Закон не передбачає за ними права на припинення договору комісії за іншими підставами його припинення.

Порівняльний аналіз норм ЦК України, що регулюють доручення й комісію, дозволив дійти висновку про безпідставну їх побудову за різними критеріями, адже в першому випадку визначаються підстави припинення договору доручення, а в другому – випадки відмови від договору комісії. Натомість в ГК України (ст. 304) визначаються саме підстави припинення агентського договору.

Особливістю припинення договору управління майном є те, що в ЦК України передбачено вісім суб’єктивних та об’єктивних підстав припинення договору, зокрема довільна відмова управителя від договору та відмова установника й управителя від договору у зв’язку з неможливістю управителя здійснювати управління майном (ст. 1044) та не передбачено припинення договору шляхом його розірвання.

В ЦК України відсутні норми, які б регулювали припинення договорів позики та кредитного договору. Натомість в главі 71 ЦК України виявилося досить повне врегулювання припинення договору банківського рахунку, в якому передбачені конкретні підстави припинення договору банківського рахунку (ст. 1075).

Звертає на себе увагу насамперед те, що в ч. 2 ст. 1075 ЦК України банку надається право розірвати договір, а в ч. 4 цієї ж статті банку надається право відмовитися від договору. Звичайно, тут простежується загальний непослідовний підхід законодавця до вирішення цієї проблеми. На наш погляд, у таких випадках необхідно надавати банку право на розірвання, а не на відмову від договору.

Відсутні в ЦК України спеціальні правила про припинення договорів в сфері факторингу, розрахунків.

Припинення договору комерційної концесії, строк якого не встановлений, здійснюється за правилами ч. 1 ст. 1126 ЦК України, згідно з якою кожна із сторін має право в будь-який час відмовитися, повідомивши про це другу сторону не менш як за шість місяців, якщо більш тривалий строк не встановлений договором. Договір комерційної концесії відповідно до ч. 3 ст. 1126 ЦК України також припиняється в разі припинення права правоволодільця на торговельну марку чи інше позначення, визначене в договорі, без заміни аналогічним правом або оголошення правоволодільця або користувача неплатоспроможним (банкрутом). На жаль, законодавець не встановив для припинення договору комерційної концесії відповідних майнових наслідків.

У підрозділі 3.5. „Припинення договорів, які опосередковують спільну діяльність” визначені особливості договорів про спільну діяльність та порядок їх припинення.

Особливості припинення договорів про спільну діяльність обумовлені насамперед правовою природою цієї категорії договорів, яка виявляється в кількісному складі їх суб’єктів та в досягненні ними відповідної спільної мети.

Відповідно в ЦК України (ст. 1141) передбачено біля дев’яти підстав безпосередньо припинення договору, а не зобов’язання, з яких шість (недієздатність учасника, смерть фізичної особи-учасника, ліквідація юридичної особи-учасника, сплив строку договору, банкрутство, досягнення мети або неможливість її досягнення) є об’єктивними, а три інші (відмова від участі в договорі або розірвання договору, виділ частки учасника на вимогу його кредитора) – суб’єктивними. Більше того, в ЦК врегульовано також правові наслідки припинення договору про спільну діяльність. Відтак це свідчить про більш повну урегульованість таких відносин спеціальними нормами, порівняно із загальними нормами ЦК України. Водночас вважаємо, що, з огляду на специфіку такого договору, він не може бути припиненим зарахуванням, прощенням боргу, відступним.