Жидкова О.С. Цивільно-правовий механізм захисту права на недоторканність ділової репутації

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження; його зв’язок із науковими програмами, планами, темами; визначено об’єкт і предмет, мету та основні завдання дослідження; охарактеризовано використані в роботі методи, її наукову новизну та практичне значення; подано відомості про апробацію та публікацію результатів дослідження, його структуру та обсяг.

Перший розділ „Правова природа права на недоторканність ділової репутації як об’єкта цивільно-правового механізму захисту”, який складається з двох підрозділів, присвячено визначенню юридичної природи поняття „ділова репутація” як об’єкта цивільних прав, з’ясуванню її правової сутності та значення й співвідношення з термінами „репутація”, „гудвіл”, „імідж”, „реноме”, оскільки визначення змісту цих юридичних понять, проблема, яка має велике практичне значення, а також з’ясуванню кола суб’єктів, які можуть бути носіями ділової репутації. У процесі дослідження цих питань застосовувались такі методи та прийми: історико-логічний, спостереження і порівняльно-правовий.

У підрозділі 1.1 „Право на недоторканність ділової репутації – теоретичні проблеми цивільно-правового механізму захисту” на основі аналізу емпіричного матеріалу, зокрема законодавства, встановлені загальні тенденції появи категорії „ділова репутація”, досліджено юридичну природу цього поняття та специфіку його законодавчого закріплення. Встановлено, що ця категорія в науці цивільного права зовсім не нова, зараз відбувається її відродження. Зазначається, що наявність різноманітних точок зору стосовно тлумачення поняття „ділова репутація” пояснюється його складністю та багатогранністю.

Обґрунтовується точка зору, що носієм ділової репутації може бути як будь-яка фізична особа у статусі підприємця, робітника або службовця, незалежно від того працює вона в комерційній структурі чи ні, так і юридична особа.

Розглядаючи поняття „ділова репутація” у взаємозв’язку з термінами „репутація”, „гудвіл”, „імідж”, „реноме” проводиться детальний аналіз етимологічного значення та поглядів учених щодо сутності вказаних правових категорій. Робиться висновок, що поняття „престиж” і „реноме” є самостійними категоріями, а, отже, їхня правова природа різниться. Обґрунтовано, що поняття „імідж”, „реноме”, „престиж” складаються у суб’єктів як результат реалізації певних прав, у тому числі й права на ділову репутацію, про що свідчить їх зміст.

Одним із значимих питань при дослідженні поняття „ділова репутація” є розгляд його у двох аспектах: з об’єктивного (зовнішнього) боку та з суб’єктивного (внутрішнього) боку. Ділова репутація – це благо, що свідчить з одного, об’єктивного боку, про значимість особи для суспільства, що визначається в процесі її діяльності, незалежно від її виду, з точки зору її професійної діяльності, ділових, моральних якостей, рівня кваліфікації, здатності своєчасно й на високому рівні виконувати роботу, бути надійним партнером, дотримуватися вимог законодавства тощо, а з іншого, суб’єктивного боку – благо, котре свідчить про значимість діяльності особи, незалежно від виду діяльності як представника професійної, ділової сфери суспільного життя на основі власної, індивідуальної свідомості, пріоритетів і переконань.

У підрозділі 1.2 „Право на недоторканність ділової репутації – суб’єктивне немайнове право” проаналізовані погляди вчених щодо традиційного розуміння змісту права на недоторканність ділової репутації.

Одержало подальший розвиток положення, що вже є всі підстави для однозначного висновку про те, що такі специфічні ознаки особистих немайнових прав, як їх суто особиста властивість і відсутність економічного змісту необхідно переглянути. Значною мірою це стосується такого блага, як ділова репутація, котре є особливим суб’єктивним правом, що вже не вписується в конструкцію особистих немайнових благ, до яких належать здоров’я, життя, честь, гідність; ім’я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової та технічної творчості (ст. 201 ЦК України). У зв’язку з цим, автор додержується точки зору, що це право слід віднести до соціально-економічних прав.

Другий розділ „Теоретичні проблеми цивільно-правового механізму захисту права на недоторканність ділової репутації” складається з двох підрозділів. У ньому досліджуються теоретичні проблеми, пов’язані з визначенням суб’єктивного права, права на захист, цивільно-правового механізму захисту та його складових стосовно права на недоторканність ділової репутації.

Для визначення сутності права на захист, з’ясування внутрішнього устрою, принципів дії цивільно-правового механізму захисту права на недоторканність ділової репутації застосовувались такі методи, як системно-структурний, компаративний, діалектичний і формально-юридичний. У процесі дослідження використовувалися також такі діалектичні категорії, як „ціле”, „частина”, „зміст”, „форма”, „структура”, „елементи” тощо.

Підрозділ 2.1 „Право на захист права на недоторканність ділової репутації як суб’єктивне право особи” присвячено з’ясуванню юридичної природи права на захист права на недоторканність ділової репутації, зокрема, визначенню його поняття, змісту та проблеми здійснення. Автор зазначає, що право на захист відноситься до одного із складних правових явищ, а тому в юриспруденції відсутнє його однозначне тлумачення. Основною причиною для визначення права на захист не як окремого суб’єктивного права, а в якості одного з правомочій суб’єктивного права, є ототожнення понять „суб’єктивне право” і „правомочність” („можливість”). На основі аналізу юридичної літератури та цивільного законодавства, зокрема ч. 1 ст. 15 ЦК України, ч. 1 ст. 275 ЦК України, автором робиться висновок, що право на захист – це самостійне суб’єктивне право. З’ясовано, що у ЦК України не отримало свого правового закріплення право на захист особистих немайнових прав юридичної особи від протиправних посягань, тому дисертантом вноситься пропозиція щодо закріплення цього положення.

Дисертант вважає, що право на захист права на недоторканність ділової репутації – це гарантована правова можливість особи на свій розсуд захищати суб’єктивне право на недоторканність ділової репутації від протиправних посягань інших осіб, скориставшись системою встановлених державою способів і засобів захисту, застосовуваних судом та іншими уповноваженими органами або самою особою для забезпечення реалізації й відновлення стану, який існував до порушення, а також на припинення дій, якими порушується право на недоторканність ділової репутації, і відшкодування шкоди, заподіяної інтересам особи.

У підрозділі 2.2 „Визначення цивільно-правового механізму захисту права на недоторканність ділової репутації та його складових” вперше проводиться дослідження категорії „механізм правового захисту” стосовно застосування її щодо аналізу проблем захисту права на недоторканність ділової репутації. Автор виходить з того що, цивільно-правовий механізм захисту права на недоторканність ділової репутації – це система взаємоузгоджених способів і засобів цивільно-правового впливу, застосовуваних як самою особою, так і компетентними органами, призначених для безперешкодного й ефективного використання наданих особі можливостей для захисту права на недоторканність ділової репутації, закріплених у нормативно-правових актах.

Виділені основні складові цього механізму, до яких відносяться – нормативно-правові акти; органи й організації, до компетенції і задачі яких входить захист права на недоторканність ділової репутації; придатні для ефективного застосування способи та засоби захисту права на недоторканність ділової репутації; самозахист цивільних прав та зроблено їх функціональний аналіз.

Обґрунтовано, що для визначення юридичної природи механізму захисту права на недоторканність ділової репутації важливе значення мають й нормативно-керівні положення, тобто принципи. До останніх слід віднести: принцип системного формування права; невтручання в приватні інтереси; недоторканність ділової репутації; рівність суб’єктів; диспозитивність; свобода волевиявлення й незалежності особистості; забезпечення всебічного й оперативного захисту права на недоторканність ділової репутації; простота й доступність.

Третій розділ „Форми та способи захисту права на недоторканність ділової репутації” присвячено дослідженню юрисдикційної та неюрисдикційної формам захисту права на недоторканність ділової репутації, а також загальних та спеціальних способів захисту й можливості їх застосування щодо захисту права на недоторканність ділової репутації. Розділ складається з трьох підрозділів.

Дослідження зібраного матеріалу проводилося з використанням системно-логічного, догматичного, статистичного, порівняльно-правового, теоретичного і практичного методів пізнання, а також інтегрального аналізу результатів дослідження.

У підрозділі 3.1 „Форми захисту права на недоторканність ділової репутації” досліджується поняття та класифікація форм захисту, дається їх загальна характеристика щодо захисту права на недоторканність ділової репутації. Автор вважає, що форма захисту права на недоторканність ділової репутації – це діяльність компетентних органів, яка спрямована на встановлення фактичних обставин справи, застосування відповідних норм права і відповідно до цього на визначення необхідних способів захисту порушеного права на недоторканність ділової репутації особи або здійснення самозахисту.

Обґрунтовано, що з точки зору матеріального і процесуального права найбільш доцільна класифікація форм захисту на юрисдикційну і неюрисдикційну. Кожна форма захисту конструюється з урахуванням її специфіки.

Розглядаючи питання щодо захисту права на недоторканність ділової репутації судами загальної юрисдикції, господарським та третейським судами, Європейським судом з прав людини, Антимонопольним комітетом, Уповноваженим з прав людини, автором концентрується увага на їх відмінних рисах, підкреслюються з одного боку їх перевага, а з іншого – їх специфіка.

Самозахист за своєю правовою природою є неюрисдикційною формою захисту цивільних прав і інтересів та необхідною складовою цивільно-правового механізму захисту права на недоторканність ділової репутації. Крім того, автором звертається увага на те, що в ЦК України відсутні норми, відповідно до яких обмежувалося б коло осіб, які можуть скористатися своїм правом на самозахист порушеного права на недоторканність ділової репутації. Обстоюється теза, що цим правом володіють усі учасники цивільно-правових відносин.

Підрозділ 3.2 „Цивільно-правові способи захисту права на недоторканність ділової репутації” присвячено дослідженню поняття „спосіб захисту”, визначенню його сутності та змісту, а також характеристиці способів захисту (загальних та спеціальних) права на недоторканність ділової репутації.

З’ясовуючи сутність та зміст категорії „спосіб захисту”, автор звертає увагу на те, що легального його визначення в законодавстві немає і тлумачення проводиться тільки на теоретичному рівні. Під способом захисту права на недоторканність ділової репутації розуміються матеріально-правові заходи, застосовувані як самою особою, так і компетентними органами, посадовими особами, спрямовані на відновлення (визнання) порушеного (оскаржуваного) права на недоторканність ділової репутації, усунення перешкод у його здійсненні та вплив на правопорушника.

Робиться висновок, що із закріплених у ч. 2 ст. 16 ЦК України загальних способів захисту, найбільш прийнятні для захисту права на недоторканність ділової репутації такі, як визнання права; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Цивільно-правовий механізм захисту особистих немайнових прав, зумовлює можливість вибору не тільки способів захисту, які носять загальний характер, але й спеціальних, які відображають їх специфічний характер. До них відносяться: поновлення порушеного особистого немайнового права (ст. 276 ЦК України); право на відповідь та спростування недостовірної інформації (ст. 277 ЦК України); заборона поширення інформації, якою порушено особисті немайнові права (ст. 278 ЦК України). Зроблено висновок про те, що право на відповідь – це самостійний спеціальний спосіб захисту порушеного права на недоторканність ділової репутації, і тому обґрунтовано зміни до назви ст. 277 ЦК України, виклавши її у такій редакції „Стаття 277. Право на відповідь. Право на спростування недостовірної інформації”, що найбільш відповідає її змісту; до Законів України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні; „Про інформаційні агентства”, закріпив у них право фізичної та юридичною особи на відповідь, у разі порушення її права на недоторканність ділової репутації.

Обґрунтоване: що достатньо проблемним є застосування такого способу захисту, як спростування недостовірної інформації до правопорушень, що виникають в мережі Інтернет; вживання положень ст. 277 ЦК України, викликає певні труднощі, оскільки на відміну від друкарських засобів масової інформації, досить складно визначити коло користувачів даного сайту, їх кількість, періодичність звернення, що має істотне значення для вирішення питання про задоволення позову щодо захисту права на недоторканність ділової репутації.

Зазначається, що у ЦК Україні виділені спеціальні способи захисту права на недоторканність ділової репутації тільки стосовно фізичної особи. Відносно юридичної особи відсутнє посилання на можливість застосування спеціальних способів щодо захисту її особистих немайнових прав. Наведене дало можливість дійти висновку про необхідність внесення доповнення до абз. 2 ч. 1 ст. 94 ЦК України де після слова „відповідно” доповнити словами „до глав 3, 20 цього Кодексу, а також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення”.

У підрозділі 3.2.1 „Відшкодування моральної (немайнової) шкоди як один із способів захисту права на недоторканність ділової репутації” розглядається ряд проблем, стосовно категорії „моральна шкода”. На підставі аналізу результатів досліджень із психології, а також психіатрії, автором обґрунтовується теза, що, не дивлячись на те, як би не визначалася моральна шкода, або через страждання чи переживання, або через втрати немайнового характеру, вона завжди пов’язана з негативними наслідками у психічній сфері людини. Все це дало змогу дійти висновку, що зведення сутності моральної шкоди тільки до страждань збіднює правову природу цього поняття, з урахуванням того, що моральна шкода полягає не тільки в порушенні емоційного стану (зокрема – страждання і переживання), а також у сприйнятті (чуттєвому пізнанні), мисленні, пам’яті та інших психічних процесів, дисертантом робиться висновок про те, що шкоду, яка завдана фізичній особі у разі порушення її права на недоторканність ділової репутації, необхідно називати психічною.

З урахуванням того, що неможливо спричинити юридичній особі ні моральнісні, ні психічні, ні фізичні страждання порушенням її права на недоторканність ділової репутації, автор підтримує точку зору, згідно з якою шкоду, завдану юридичній особі, слід називати немайновою, абстрагуючись від поняття „моральна”.

Виходячи із проведеного етимологічного аналізу значення категорій „відшкодування” та „компенсація”, вважаємо, що найбільш прийнятним буде використання терміну „відшкодування”, оскільки він більшою мірою характеризує наслідки, які можуть виникнути в особи в результаті порушення її права на недоторканність ділової репутації, про що свідчить і його законодавче закріплення.

У роботі також обґрунтовано, що і фізичні, і юридичні особи відчувають наслідки порушення їх права на недоторканність ділової репутації, однак між шкодою, завданою фізичній особі і шкодою, яка завдана юридичній особі, існують як спільні, так і відмінні риси.