Поняття і предмет криміналістичної тактики

Краткое содержание

У період зародження криміналістики як самостійної галузі знань тактика розглядалась як частина поліцейської (кримінальної) техніки. У працях вчених Австро-Угорщини і Німеччини Г. Гросса, А. Вейнгарта, Г. Шнейкерта, В. Штібера та інших відображено перші уявлення про криміналістичну тактику. Зокрема, А. Вейнгарт вказував, що у боротьбі зі злочинністю, як і на війні, насамперед необхідні енергійна діяльність, прояв особистої ініціативи та швидкість. Розпочинаючи розслідування з можливою поспішністю, не слід діяти не обмірковано та навмання*.

Термін «тактика» означає теорію і практику підготовки та ведення бою. У більш загальному розумінні — це система засобів, спрямованих на досягнення певної мети через боротьбу, зіткнення інтересів та подолання опору. Розслідування злочинів звичайно здійснюється у ситуації конфлікту інтересів, протидії зацікавлених осіб. Термін «тактика» у криміналістиці має деякі елементи умовності, оскільки вона не рівноцінна воєнній тактиці та її не слід зводити тільки до тих способів, застосування яких призводить до усунення конфліктних взаємозв’язків та протидії.

Погляди на зміст і сутність тактики неодноразово зазнавали змін у теорії криміналістики. В історії науки існує чимало термінів, що визначали її поняття: кримінальна тактика, слідча тактика, криміналістична тактика. Змінювалась не тільки назва тактики, а й її зміст. Процес становлення і розвитку тактики йшов від вивчення особи злочинця та засобів вчинення злочинів, розробки ефективних методів їх розкриття до дослідження прийомів провадження окремих слідчих (судових) дій.

Криміналістична тактика є відносно самостійною частиною науки криміналістики. Це система наукових положень і рекомендацій щодо організації та планування досудового і судового слідства, які розробляються на основі визначення оптимальної лінії поведінки осіб, прийомів провадження слідчих і судових дій, спрямованих на збирання і дослідження доказів та встановлення обставин, що сприяли вчиненню злочину.

У структурному відношенні в тактиці виділяються два розділи: перший містить так звані загальні положення (вчення про криміналістичну версію, планування розслідування, взаємодію слідчого з органами дізнання, залучення громадськості до розслідування злочинів); другий включає положення щодо тактики провадження окремих слідчих дій. Таке розуміння тактики та її структури має найбільш загальний характер і є загальновизнаним. Проте воно звужує сферу застосування та межі криміналістичної тактики, характеризуючи її тільки щодо окремих слідчих дій.

У теоретичному аспекті судова тактика залишається до цього часу недостатньо дослідженою. Проблеми застосування судом даних криміналістики знайшли своє відображення у концепції Л. Ю. Ароцкера (1965), який писав, що визначення черговості встановлення фактів у справі, послідовність провадження судових дій, побудова судового слідства відповідно до характеру кримінальної справи (категорії злочину) — всі ці положення криміналістичної тактики мають бути відомі суду.

Судова реформа в Україні ставить на меті звільнити суд від виконання функції обвинувачення. Суд повинен вислухати доводи сторін, що змагаються (державного обвинувачення та захисту), про доведеність обвинувачення, перевірити наявні у справі докази. Конституція України як принципи судочинства оголошує рівність усіх учасників процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свободу в поданні суду своїх доказів. З урахуванням цього конституційного положення якісно змінюється й тактика провадження таких судових дій, як допит, очна ставка, пред’явлення для впізнання, огляд місця події та ін. У зв’язку з цим можна говорити про тактику суду (судді), тактику державного обвинувачення і тактику професійного захисту.

Дискусійними залишаються питання про тактику оперативно-розшукових заходів і тактику розшуку. Процес становлення теорії оперативно-розшукової діяльності як самостійної галузі багато в чому схожий з історією розвитку криміналістики: спочатку елементи цієї теорії та практичні рекомендації з проведення оперативно-розшукових заходів розроблялися у розділі кримінальної тактики.

Розшукова діяльність є функцією органів дізнання та досудового слідства. Розшукова діяльність органів дізнання має непроцесуальний, переважно розвідувальний характер та здійснюється спеціальними засобами. Тактика провадження оперативно-розшукових заходів повинна посісти відповідне місце не тільки у теорії оперативно-розшукової діяльності, а й у криміналістиці. Це пов’язано з тим, що хоч природа оперативно-розшукової та кримінально-процесуальної діяльності різна, однак існує тенденція до легалізації та надання доказової сили оперативно-розшуковим заходам.

Необґрунтовано забутою є тактика злочинної діяльності (кримінальна тактика), яка визначає типові способи вчинення та приховування злочинів, форми поведінки злочинця, його психологічний портрет, особливості протидії зацікавлених осіб, створення інсценувань та фальсифікацій.

У злочинців у процесі злочинної діяльності виробляються своєрідні вміння та навички, звички та схильності, тобто «злочинний почерк». Схильність до вчинення злочинів певним способом є передумовою кримінальної професіоналізації. Знання специфіки способів професійної злочинної діяльності — ключ до виявлення винуватих. Сучасна криміналістична теорія не має достатньої кількості досліджень в галузі тактики злочинної діяльності та не виділяє її у своїй структурі. Разом з тим особливості кримінальної тактики необхідно враховувати судово-слідчим працівникам під час провадження процесуальних дій, виявлення слідів злочину, встановлення свідомо неправдивих показань.

Тенденції розвитку криміналістичної тактики потребують розширення меж її дослідження. За своїм змістом криміналістична тактика повинна мати трирівневу структуру:

1) загальні положення (поняття і предмет криміналістичної тактики, її принципи, елементи планування і організація розслідування, вчення про криміналістичну версію та ін.);

2) підгалузі (слідча тактика, судова тактика, тактика розшукової діяльності, тактика злочинної діяльності);

3) окремі наукові теорії (теорія прийняття тактичних рішень, теорія слідчої ситуації, теорія систематизації тактичних прийомів та ін.).

Оскільки тактика є частиною криміналістичної науки, вона не може не включати до себе деяких її положень. Це можуть бути окремі криміналістичні теорії або їх структурні підрозділи. Окремі наукові теорії у криміналістичній тактиці мають різний ступінь сформованості, тому вона є відкритою системою, яка характеризується появою нових теорій.

Структурність криміналістичної тактики можна простежити на її елементному складі, який передбачає виділення тих «часток», на яких ґрунтується тактика:

1) тактичний прийом як спосіб здійснення процесуальної дії, спрямований на досягнення її мети;

2) тактична рекомендація — науково обґрунтована та перевірена практикою порада щодо вибору і застосування засобів, прийомів та форм поведінки;

3) система (підсистема) тактичних прийомів — упорядкована сукупність взаємопов’язаних та взаємозумовлених прийомів, що мають цільову спрямованість у процесі її реалізації (іноді систему тактичних прийомів іменують тактичною комбінацією);

4) тактика слідчої (судової, оперативно-розшукової) дії, яка охоплює весь типовий тактичний комплекс можливого її здійснення, реалізації;

5) система слідчих або інших дій (тактична операція), яка спрямована на виконання завдання розслідування у відповідній слідчій ситуації.

Криміналістична тактика тісно пов’язана з іншими розділами криміналістики — криміналістичною технікою та методикою розслідування окремих видів злочинів. Тактика провадження тих або інших процесуальних дій змінюється залежно від характеру задіяних засобів та прийомів криміналістичної техніки. Використання технічних засобів передбачає їх тактичне обґрунтування та доцільність. Взаємозв’язок криміналістичної тактики і методики розслідування окремих видів злочинів визначається тим, що рекомендації тактики реалізуються тільки через методику розслідування з урахуванням специфічних рис конкретного виду злочину.

7.1. Поняття, завдання та джерела криміналістичної техніки

У криміналістиці поняття "криміналістична техніка" виникло для позначення сукупності технічних пристроїв, пристосувань і матеріалів, які застосовують для виявлення, фіксації і дослідження матеріальних джерел інформації. Основою виникнення і застосування технічних засобів було досягнення природничих і технічних наук, переважно фізики, хімії та біології, методи й засоби яких першими застосовували у практиці розслідування злочинів. Методи й засоби природничих наук застосовували для розв'язання вузьких завдань криміналістики. Так виникли засоби й методи дослідження речових джерел інформації, що мають специфічну криміналістичну спрямованість, а також поняття "криміналістична техніка" для позначення не тільки сукупності технічних засобів (приладів, інструментів, пристроїв і матеріалів), які застосовують для розкриття злочинів, а й системи прийомів і методів їх ефективного застосування. Ця система теоретичних положень утворила розділ криміналістики "Криміналістична техніка". Таке двоєдине поняття криміналістичної техніки збереглося донині і є найприйнятнішим.

Таким чином, у криміналістиці склалася система концепцій, теоретичних постулатів, технічних засобів, знань і методів, які застосовують для виявлення, дослідження й використання слідів злочину з метою його розкриття та встановлення винного. Поняття "криміналістична техніка" нині використовують у двох значеннях: як розділ криміналістики; як технічні засоби, а також їх сукупність і прийоми використання у розслідуванні злочинів.

Криміналістична техніка як розділ криміналістики — це сукупність наукових положень і рекомендацій щодо застосування природничо-наукових методів і технічних засобів під час розкриття злочинів.

Криміналістична техніка як розділ криміналістики має певну систему. До неї входять такі складові:

• основи криміналістичної техніки (загальні положення);

• відеозапис, судова фотографія та кінематографія;

• трасологія;

• судова балістика;

• техніко-криміналістичне дослідження документів;

• криміналістичне дослідження письма;

• ідентифікація людини за ознаками зовнішності (судова габіто-логія);

• кримінальна реєстрація.

У другому значенні криміналістична техніка — це сукупність (система) спеціальних засобів і методів (у тому числі суспільнонауко-вих), які застосовують для виявлення, фіксації, дослідження, оцінювання та використання доказів під час розслідування злочинів. Отже, криміналістична техніка — це розділ криміналістики, що становить систему теоретичних положень (концепцій, теорій) і створених на їх основі технічних засобів і методів, застосовуваних для збирання, обробки, дослідження, використання і подання криміналістичної інформації для розслідування й попередження злочинів.

Завдання криміналістичної техніки:

• розробка технічних засобів і методів, що забезпечують залучення до процесу доказування нових джерел криміналістичної інформації;

• виявлення та вилучення матеріальних слідів злочину:

• з'ясування механізму утворення слідів і причин взаємодії;

• виявлення властивостей, станів, групової належності й тотожності об'єктів — джерел інформації;

• обробка й використання криміналістичної інформації для розслідування та попередження злочинів;

• розробка прийомів і технічних засобів оцінювання та подання криміналістичної інформації у правоохоронній діяльності.

Джерела криміналістичної техніки:

• кримінально-процесуальний закон;

• потреби слідчої та судової практики;

• досягнення природничих і технічних наук, які сприяють удосконаленню наявних і розробці та впровадженню нових методів і засобів криміналістичної та спеціальної техніки.

← Назад Содержание Вперед →

Дипломные и курсовые работы на заказ

Все учебники

7.4. Методи криміналістичної техніки

Основою криміналістичного методу є технічні засоби (знаряддя праці) й об'єктивні закономірності науки і техніки, на базі яких сконструйовано прилади та пристрої для здійснення різних видів практичної діяльності слідчого, працівника органу дізнання, судового експерта. Багато криміналістичної техніки запозичено з різних галузей науки і техніки, тому методи її застосування у криміналістиці неістотно відрізняються від тих, які використовуються в цих галузях.

Обов'язковим елементом структури наукового методу пізнання є інструментарій (знаряддя праці) — прилади, пристрої, які часто стають основою для класифікації загальних і окремих методів дослідження. За видами технічних засобів (таких, як фотоапарат, мікроскоп, комп'ютер) розрізняють фотографічні, мікроскопічні та кібернетичні групи методів. За основу для класифікації наукових методів (загальних і окремих) беруть закономірності фундаментальних наук: математики, фізики, хімії, біології тощо, тому й методи називають математичними, фізичними, хімічними, біологічними. Зрозуміло, у кожній групі є власна класифікація. Наприклад, у групі фізичних методів виокремлюють оптичні, спектральні, люмінесцентні, рент-гено- та електрографічні, атомно-адсорбційні та ін.