Культура бароко

Краткое содержание

Особливе місце в європейській культурі цієї доби зайняла культура бароко (від італ. baroco – дивний, вибагливий, химерний). Мистецтво бароко фіксує гостру внутрішню суперечливість суспільного життя. Заспокійливій і врівноваженій картині буття, створеній культурою Відродження, протистояла картина бурхливого, збентеженого, патетичного і драматичного світу, який постав у суперечливій динаміці та “відкритості” для всіляких змін. Художні образи взаємозв’язувалися, зливаючись в один рухливий потік, в якому чітко простежувалась тенденція до універсалізму. Художники бароко прагнуть створити єдину всеохоплюючу картину світу. Вони відмовляються від чітких ліній, що окреслювали простір, і ділять його на окремі відносно замкнені площини. Простір в їх картинах тяжіє до безконечності, об’єднуючи в одне ціле людей, предмети, пейзаж тощо. Водночас майстерне використання контрастів світла і тіні перетворювало ціле в наповнений динамікою живописний потік.

Динамізм іще значнішою мірою знайшов свій вияв у скульптурі барокко, де він викликає не оптимістичне відчуття могутності, як це мало місце в пластиці Відродження, а скоріше захоплення витонченістю та якоюсь неземною, нереальною легкістю. Якщо скульпторів Відродження захоплювала краса тіла сама по собі, то тепер митців більше хвилює краса рухів, їх казкова грація.

Найяскравіше бароковий стиль виявився в архітектурі. Архітектурний образ формувався на основі активної взаємодії просторових та об’ємних чинників. Простір, який у своєму безмежному розширенні набуває всепроникаючої сили, наштовхується на пластику архітектурної маси, внаслідок чого, та то піддається простору, то опирається йому, утворюючи дивні мотиви об’ємної та лінійної конфігурації.

В архітектурі бароко переважає тяжіння до ансамблю, до організації простору. Архітектори включали в ансамбль не тільки окремі споруди і площі, а й вулиці, які підпорядковувались одній монументальній споруді як композиційній домінанті.

По-новому розкривається в архітектурі бароко поняття синтезу мистецтв. Скульптура, живопис, немов би продовжують архітектурні форми, приймають участь у створенні єдиного ансамблю, який об’єднаний спільною художньою ідеєю.

Теорії і практиці бароко у ХУІІ ст. протистояла доктрина класицизму. Як цілісна система смакових уподобань він сформувався у Франції при королівському дворі і звідти розповсюдився серед аристократичних кіл усієї Європи.

Однією з визначальних рис класицизму було звернення до зразків і форм античного мистецтва як до ідеального естетичного еталона. Поширення класицизму у Франції було пов’язано із літературно-драматичною творчістю П’єра Корнеля, Жана Расіна, Мольєра. Цей стиль знайшов втілення в поемах і сатира Нікола Буало, байках Жана де Лафонтеня, прозі Франсуа де Ларошфуко та Жана де Лабрюйєра, архітектурі версальських палаців Жюля Ардуен-Мансара, малярстві Нікола Пуссена та Лоррена.

Для класицизму загалом притаманні раціоналізм, нормативність творчості, прагнення до завершених гармонійних форм, монументальності та зрівноваженості композиції. У французькому класицизмі як основний принцип для будь-якого художнього твору виступає розум. Тим самим відкидається всіляка фантазія, а головною вимогою стає торжество ідей обов’язку над почуттєвим прагненням у людини. Це вимагало чіткої регламентації всілякої художньої діяльності і точного дотримання правил. Естетичну цінність має лише непересічне, непідвладне часові. У кожному явищі класицизм прагне знайти і закарбувати суттєві, стійкі ознаки. Класичний образ тяжіє до зразка, він є торжеством розуму і порядку над хаосом.

Важливою ознакою класицизму була також строга ієрархія жанрів. Вони розподілялися на “високі” - трагедія, епопея, ода, сферою яких було державне життя, історичні події, міфологія, а героями - монархи, полководці, міфологічні персонажі, релігійні подвижники, а також “низькі” - комедія, сатира, байка, які змальовують приватне, буденне життя звичайних людей.

Важливо усвідомити, що, незважаючи на відмінності, у барокко і класицизмі є й спільне, бо ці системи були своєрідною реакцією на кризу гуманістичних ідей Відродження. Митці цих напрямків відкидали ідею гармонії, яка становила підвалину гуманістичної ренесансної концепції. Замість гармонії між людиною і суспільством мистецтво ХУІІ ст. висунуло ідею складної взаємодії особистості та соціального середовища, замість гармонії розуму і почуття - ідею підкорення пристрастей велінню розуму.

Соціально-економічні і політичні процеси які відбувалися в Європі у ХУІІІ ст. відрізнялись суперечливим характером, що вплинуло на духовне життя народів. З одного боку посилювалась криза феодального ладу, з іншого – поступово формувались і утверджувались класичні форми капіталізму. В цей період відбувалось подальше зростання і зміцнення національних держав Європи, бурхливо розвивалась промисловість, виникали і розгортались напружені соціальні конфлікти. Протягом століття в країнах Європи поступово формувалося громадянське суспільство.