Сіроткіна М.В. Інститут моральної шкоди в кримінальному судочинстві України

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність дослідження, його зв’язок з науково-дослідною тематикою, визначається мета, завдання, предмет і об’єкт дисертаційного дослідження, його методологія, основні положення, що виносяться на захист, зазначається практичне значення одержаних результатів та їх апробація.

            Розділ перший “Загальна характеристика інституту моральної шкоди  у кримінальному судочинстві” складається з чотирьох підрозділів і присвячений історії становлення і розвитку, поняттю, змісту, значенню інституту моральної шкоди у кримінальному судочинстві, дослідженню зарубіжного досвіду та міжнародно-правових аспектів.

            У підрозділі 1.1. “Історія розвитку інституту компенсації моральної шкоди у вітчизняному кримінальному судочинстві” проаналізовано історію становлення інституту моральної шкоди та підвалини основних сучасних тенденцій його розвитку. В роботі зазначено, що елементи зародження даного інституту спостерігаються вже в таких ранніх джерелах права ІХ- ХІІ століть як договори Росії з Візантією 912 р., Руська Правда к. ХІ ст. – п. ХІІ ст. Зокрема, відповідальність за “безчестя” у ІХ столітті носить характер кримінального переслідування за певні фізичні дії і компенсація майном передбачається не тільки для безпосередньо потерпілого, але й, у разі його смерті, для близьких родичів.

            Подальший розвиток цього інституту (“Судебники” (рос.) 1497 р., 1550 р., “Литовські статути” 1529 р., 1566 р., 1588 р., “Соборное Уложение” (рос.) 1649 р., Конституція Пилипа Орлика 1710 р., кодекс законів “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р. та ін.) характеризується більш цивілізованим врегулюванням відносин, пов’язаних з відшкодуванням шкоди, завданої злочином, відходом у небуття принципу “кровної помсти”, гарантуванням забезпечення майнових претензій потерпілого застосуванням майнового арешту і конфіскацією майна особи, що вчинила злочин.

            Згодом, “моральна шкода” в розумінні спричинених моральних та фізичних страждань знайшла своє відображення в законодавстві початку ХIХ століття через розкриття змісту категорії “насильство”.

            Особливу увагу в дослідженні приділено періоду, що мав місце наприкінці ХІХ століття, коли розпочався стрімкий розвиток інституту моральної шкоди. Твердження того часу про допустимість компенсації заподіяної злочином моральної шкоди виражене автором через доктринальні погляди як його прихильників (Б. Утєвський, І.А. Покровський, В.І. Синайський), так і противників (Г.Ф. Шершеневич, М.С. Таганцев, Д.І. Мейєр).

            Як час “забуття” даного інституту охарактеризовано радянський період, під час якого в першій половині ХХ століття виключалась будь-яка можливість компенсації за завдану моральну шкоду, тобто даний інститут був цілковито зруйнований. І лише в 60-і роки мав місце своєрідний поштовх до його відновлення через закріплення у цивільному законодавстві. В подальшому, наприкінці 80-х років, інститут компенсації моральної шкоди знаходить своє відображення в інформаційному законодавстві та законодавстві про реабілітацію жертв політичних репресій, і лише згодом стає предметом цивільного позову у кримінальних справах.

            На підставі дослідження дисертант приходить до висновку про те, що реальну можливість реалізації права на компенсацію моральної шкоди у порядку кримінального судочинства відкриває лише нинішній етап розвитку правової системи України, на якому беззаперечний пріоритет віддається захисту прав і свобод особи.

            У підрозділі 1.2. “Поняття, зміст та значення інституту моральної шкоди в кримінальному судочинстві України” досліджується саме термінологічне навантаження категорії “моральна шкода”, її зміст та значення, необхідність впровадження єдиного універсального поняття “моральна шкода” для всіх галузей права. Дисертант наголошує на тому, що при розкритті змісту поняття “моральна шкода” необхідно враховувати як зовнішній (ставлення суспільства до скоєного, що формується на основі моральних поглядів про добро та зло, справедливість та несправедливість), так і внутрішній (ставлення потерпілого до скоєного з урахуванням настання негативних змін у його психологічному, емоційному стані) аспекти.

            Проаналізувавши висловлювання науковців щодо визначення поняття “моральна шкода”, автор приходить до висновку, що під даним терміном слід розуміти моральні та фізичні страждання. На думку дисертанта, доцільно, при визначені змісту категорії “моральна шкода” керуватися терміном “страждання”, а не “страждання і переживання”, оскільки під час заподіяння моральної шкоди шкідливі зміни в охоронюваних благах відображаються у формі відчуття (фізичні страждання) і уявлення (моральні страждання). 

            В дисертації критично відображається ставлення автора до пропозиції охарактеризувати “моральну шкоду” як “психічну чи психологічну, емоційну” не тільки з точки зору розкриття змісту, але й на термінологічному рівні. Дане судження ґрунтується на тому, що необхідно враховувати не лише внутрішній аспект поняття “моральна шкода”, який можна охарактеризувати вищезазначеними термінами, але й зовнішній, що обумовлюється впливом соціальних чинників.

            Аналізуючи законодавство України, дисертант констатував відсутність загального для всіх галузей права визначення поняття “моральна шкода”, зазначаючи при цьому, що дані визначення різні за змістом, хоча повинні були б містити спільні суттєві ознаки (моральні та фізичні страждання). На думку автора, це пояснюється тим, що інститут моральної шкоди носить міжгалузевий характер, тому неможливо дати універсальне визначення поняття “моральна шкода” без його врахування.

            За результатами дослідження доктринального бачення інституту моральної шкоди  у кримінальному судочинстві, вітчизняного законодавства та судової практики з цього питання, в роботі визначено, що його основним завданням є належний і справедливий захист охоронюваних законом прав та інтересів потерпілої особи та повне відшкодування шкоди, завданої злочином.

            Як підсумок розгляду даного питання, у дисертаційному дослідженні зроблено висновок, що під “моральною шкодою” у кримінальному судочинстві України розуміються моральні та фізичні страждання, завдані злочином потерпілій особі, що спричинили втрати немайнового характеру.

            У підрозділі 1.3. “Зарубіжний досвід з питань компенсації моральної шкоди, завданої злочином” в порівняльному аспекті проаналізовано законодавство країн США, Великобританії, ФРН, Франції, Кіпру, королівства Швеції та ін.

            У роботі зазначається, що в багатьох демократичних країнах світу вже тривалий час інститут компенсації моральної шкоди, завданої злочинними діями, виступає ефективним інструментом захисту та поновлення порушених прав і свобод особи. У другій половині ХХ століття активного розвитку набули механізми компенсації моральної шкоди, завданої злочином, за рахунок держави. Цей вид компенсації є складовою частиною системи відшкодування шкоди жертвам насильницьких злочинів.

            У дисертації проаналізовано порядок, за яким    особа, що потерпіла від злочину, може безпосередньо звернутися з вимогою про відшкодування до держави, не звертаючись за судовим захистом її порушеного права з цього приводу. Окрім того, автор сконцентрував увагу на тому, що в зарубіжних країнах досить вагому роль у вирішенні питання компенсації шкоди, завданої злочином, відіграють громадські фонди.

            За результатами вивчення зарубіжного досвіду зроблено висновок про те, що механізми компенсації завданої злочином моральної шкоди мають передбачати як судовий спосіб захисту права, шляхом заявлення цивільного позову, так і можливість отримати компенсацію через відповідні спеціальні комісії та фонди у позасудовому порядку.

            У підрозділі 1.4. “Компенсація моральної шкоди в аспекті міжнародно-правових стандартів” здійснено огляд міжнародно-правових документів, що стосуються відшкодування шкоди, завданої злочином. Автор розглядає дане питання системно, розподіляючи міжнародні акти з питань компенсації моральної шкоди у кримінальному судочинстві на загальні положення щодо забезпечення відшкодування даного виду шкоди і спеціальні.

            Дисертант констатує, що загальні положення знайшли своє відображення у Загальній декларації прав людини (1948 р.), Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (1966р.), Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.).

            Спеціальними у роботі визначені Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (1950 р.), Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання (1975 р.), Європейська конвенція про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів (1983 р.), Декларація ООН “Основні принципи правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою” (1985 р.).

Комплекс спеціальних положень, як зазначено у дисертації, містить вимоги щодо створення дієвої системи судового захисту та реалізації права особи на компенсацію моральної шкоди, спричиненої злочином; створення державної системи надання компенсації цього виду шкоди; сприяння розвитку недержавних громадських фондів компенсації моральної шкоди; поширення соціальної допомоги на жертв злочинів.

            Значним поштовхом у справі створення на рівні національних систем державного механізму відшкодування шкоди, завданої злочином, на думку дисертанта, було приєднання до Конвенції про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів, прийнятої 24 листопада 1983 року у Страсбурзі, яка закріпила загальні принципи функціонування моделі компенсації  шкоди  жертвам насильницьких злочинів саме державою.

            На підставі розглянутого, автором було зроблено висновок про необхідність вдосконалення вітчизняного законодавства відповідно до положень міжнародних-правових норм, що, насамперед, стосуються належного матеріального забезпечення потерпілих з метою надання їм кваліфікованої правової та соціальної допомоги на всіх стадіях кримінально-процесуального провадження. Тільки за таких умов кримінально-правовий захист жертв злочинів буде повним, а головне – практичним та реальним.

            Другий розділ “Право на компенсацію моральної шкоди у кримінальному процесі України” складається з чотирьох підрозділів та присвячений юридичній природі права на компенсацію моральної шкоди та його місця у процесуальній формі, межам реалізації цього права, методології і критеріям визначення розміру та способам відшкодування моральної шкоди.   

У підрозділі 2.1. “Юридична природа права на компенсацію моральної шкоди та його місце у процесуальній формі” дисертантом обстоюється думка про те, що важливим елементом права на компенсацію моральної шкоди є фактор індивідуалізації. Відповідно до цього, ініціатива подання цивільного позову про компенсацію моральної шкоди належить лише потерпілому (або його близьким родичам – у випадку його смерті) і не може належати іншим учасникам процесу.

У роботі зазначаються специфічні суб’єкти права на компенсацію моральної шкоди, до кола яких відносяться особа, що зазнала замаху на життя і здоров’я, та юридична особа. Також дисертант виділяє специфіку правовідносин, які виникають у разі заподіяння шкоди особі незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду.

Автор констатує, що реалізація права на компенсацію моральної шкоди здійснюється в межах загального права особи на судовий захист, що передбачене ст. 55 Конституції України, яка гарантує кожному право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

У дисертації обґрунтовується положення про те, що закономірний розвиток інституту моральної шкоди у кримінальному процесі України та зумовлена реаліями дійсності необхідність законодавчого закріплення відповідного права призвели до зміни окремих положень процесуальної форми, а його впровадження сприяло посиленню її гуманізації, насамперед, в частині забезпечення інтересів потерпілої особи. Автор наголошує на тому, що утвердження права на компенсацію моральної шкоди вплинуло на зміст та реалізацію завдань кримінального судочинства.

Автором зроблено висновок про те, що зі створенням умов для реалізації права потерпілого на компенсацію моральної шкоди, заподіяної злочином, відбулася зміна предмету доказування по цій категорії кримінальних справ. А саме, потребує доказування також, поряд з матеріальною шкодою, характер і розмір заподіяної злочином моральної шкоди. На відміну від загального правила за яким тягар доказування покладається на обвинувача, по даній категорії справ він об’єктивно розподіляється між органом обвинувачення та потерпілим, оскільки лише останній може повідомити про свій внутрішній стан, страждання та їх характер.

Дисертант констатує, що в межах сучасної процесуальної форми “загладження” особистої образи, емоційного розладу потерпілого забезпечується як покаранням винного, так і механізмом компенсації моральної шкоди.

В роботі підкреслюється необхідність та доцільність удосконалення правового регулювання в частині пред’явлення та підтримання цивільного позову як засобу реалізації права потерпілої особи на компенсацію моральної шкоди, заподіяної злочином, що пов’язано з уточненням норм чинного КПК України, а саме: потребує закріплення право потерпілої особи на компенсацію цієї шкоди шляхом внесення змін до ст.ст. 28, 29, 49, 50, 64, 122 КПК України, в яких необхідно передбачити, що цивільний позов в кримінальній справі вправі пред'являти особа, яка зазнала матеріальної та/або моральної шкоди від злочину; забезпечення позову застосовується, коли злочином завдана матеріальна та/або моральна шкода; потерпілий користується правом на досудовому слідстві і на стадії попереднього розгляду справи пред'являти цивільний позов про відшкодування матеріальної та/або моральної шкоди; потерпілому роз'яснюється право пред'являти в кримінальній справі цивільний позов у випадках, коли злочином йому завдана майнова та/або моральна шкода; доказуванню в кримінальній справі підлягає характер і розмір матеріальної та/або моральної шкоди згідно з пред'явленим потерпілим цивільним позовом.

            У підрозділі 2.2. “Межі реалізації права на компенсацію моральної шкоди” автор наголошує на тому, що основним принципом, на якому базується реалізація права на компенсацію моральної шкоди, є принцип повного відшкодування шкоди. Цей принцип, на думку автора, є стрижневим і має важливе значення в системі права у стратегічному вимірі. Разом з тим, автор констатує, що в період становлення інституту компенсації моральної шкоди у кримінальному судочинстві спостерігаються різного характеру відхилення на законодавчому, практичному та доктринальному рівнях від базового положення, що має вираз у встановленні меж у реалізації права на компенсацію даного виду шкоди. Досліджуючи дане питання, дисертант приходить до висновку про недоцільність встановлення будь-яких меж для визначення розміру компенсації моральної шкоди, будь-якого мінімуму та максимуму, які, в свою чергу, обмежують реалізацію права потерпілої особи на компенсацію.

Автор зазначає, якщо правових обмежень для реалізації права на компенсацію моральної шкоди, завданої злочином, існувати не може, то фактичні обмеження виникають за цілого ряду об’єктивних обставин. Такими, які ставлять під загрозу його реалізацію, дисертант визначає обставини, коли не встановлено особу злочинця; злочинець знаходиться поза межами території держави і відсутня можливість притягти його до відповідальності; якщо особа, яка скоїла злочин, не підлягає кримінальній відповідальності. За цих обставин, на думку дисертанта, обов’язок відшкодування за заподіяну потерпілому злочином шкоду бере на себе, хоча б частково, держава, що цілком відповідає її характеристиці як правової.

            Таким чином, в роботі пропонується відмовитися від фіксованих меж розмірів компенсації моральної шкоди, що дозволить зорієнтувати суддів на максимально повне встановлення юридично значущих обставин правопорушення, наслідків злочину із дотримання загальних засад юридичної відповідальності та принципу повного відшкодування шкоди.

Підрозділ 2.3. “Методологія визначення розміру компенсації моральної шкоди та способи відшкодування” присвячений актуальній проблемі пошуку оптимальної методики визначення розміру компенсації за заподіяні злочином страждання. У роботі автором розглянуті методики, запропоновані О.М. Ерделевським, О.М. Кокун, С.М. Антосиком, В. Черданчуком, М.М. Малеїною, С.І. Шимон, В.П. Паліюком та іншими. На підставі дослідження цих методик, дисертант робить висновок про відмінності між ними, що дозволяє умовно поділити їх на три групи: одні керуються лише свободою суддівського угляду у вирішенні питання розміру компенсації моральної шкоди (С.А. Бєляцкін, Ю.С. Гамбаров, О.В.  Грищук); інші ж переконані в тому, що розробка певних таблиць та/або схем визначення розміру цієї шкоди буде найбільш вірним шляхом вирішення проблеми і не дозволить сваволі та зловживань з боку судових органів (П.Н. Гусаковський), є й прихильники певного симбіозу принципу свободи оцінки судом розміру компенсації моральної шкоди та принципу встановлення фіксованих сум за окремі злочини (К.Зернова).

Автор поділяє та обстоює висновок про те, що мета інституту компенсації моральної шкоди реально може бути досягнута за допомогою підходу, заснованого на принципі повного відшкодування, при якому розмір суми, достатньої для загладження страждань потерпілого, визначається судом за результатами всебічного розгляду справи.

Враховуючи важливість реалізації права потерпілої особи на компенсацію моральної шкоди, не менш вагомим, на думку дисертанта, є питання визначення способу цієї компенсації. Автор констатує, що законодавець надав потерпілій особі можливість індивідуально вибрати той спосіб компенсації, який зміг би "загладити" її моральні страждання, заподіяні злочином чи іншим суспільно-небезпечним діянням.

Підрозділ 2.4. “Критерії визначення розміру компенсації моральної шкоди” присвячений дослідженню окремих критеріїв і їх груп у авторських методиках, законодавстві та судовій практиці. Автор піддає аналізу згадані критерії відповідно до запропонованого юридичною наукою їх поділу на загальні і спеціальні та приходить до висновку, що не всі методики в собі їх поєднують.

 Дисертант зазначає, що загальні критерії визначення розміру компенсації моральної шкоди певною мірою мають своє вираження в законодавстві та у судовій практиці України та складаються з: характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду; ступеню вини відповідача; глибини моральних та фізичних страждань; тривалості втрат немайнового характеру та їх значимості, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації та інші обставини, які мають істотне значення. В роботі зазначено, що були також спроби визначення спеціальних критеріїв судовою практикою, коли Верховний Суд України навіть “закликав” до розробки спеціальних критеріїв хоча б за тяжкі злочини. Однак, попри розробку суддями орієнтовних спеціальних критеріїв визначення розміру компенсації моральної шкоди, заподіяної злочином, аналіз судової практики м. Києва за 2002 рік показав, що в судах м. Києва не склалося єдиної практики у визначенні розміру компенсації цієї шкоди.

Проаналізувавши все вищезазначене, автором зроблено висновок про те, що пошук загальних та спеціальних критеріїв для визначення розміру компенсації моральної шкоди поки що триває і на даний час не створено єдиної методики. Це, на думку дисертанта, можна пояснити величезною кількістю різноманітних життєвих випадків та індивідуальним підходом, який є привелюючим у вирішенні питання компенсації моральної шкоди.

            Розділ третій “Цивільний позов про компенсацію моральної шкоди у кримінальному судочинстві як правопоновлюючий засіб порушених особистих (немайнових) прав особи” складається з трьох підрозділів та присвячений розгляду питань, що стосуються цивільного позову як засобу, направленого на усунення злочинних наслідків, пов’язаних із заподіянням шкоди, способу його забезпечення майновим арештом та порядку виконання рішення суду щодо компенсації моральної шкоди.

            Підрозділ 3.1. “Цивільний позов як форма реалізації права на компенсацію моральної шкоди у кримінальному процесі України” присвячений розгляду цивільного позову про компенсацію моральної шкоди у кримінальному судочинстві України. Автор у дисертації наголошує на тому, що метою інституту цивільного позову у кримінальному процесі України є швидке відновлення порушених прав потерпілої особи, що включає в себе відшкодування не лише матеріальної, а й “загладження” моральних страждань та компенсацію моральної шкоди, завданої злочином. Поряд з тим, дисертант констатує переваги розгляду цивільного позову про компенсацію моральної шкоди у кримінальному судочинстві, оскільки це звільняє суд від необхідності двічі досліджувати обставини справи; повторно викликати на судове засідання одних і тих же громадян для надання ними свідчень з приводу вирішення позовних вимог у кримінальному процесі; цивільний позивач у кримінальному процесі  звільняється від державного мита; потерпілий уникає додаткових хвилювань з приводу дослідження обставин злочину, в результаті якого йому було заподіяно моральну шкоду.

            Дисертант підкреслює важливість чіткого визначення предмету та змісту цивільного позову про компенсацію моральної шкоди у кримінальній справі як спрямованої до відповідача конкретної матеріально-правової вимоги (В.Т. Нор) та виду бажаного для цивільного позивача судового захисту (В.В. Комаров, В.А. Бігун, П.І. Радченко), що стає можливим через детальну індивідуалізацію вимог з боку особи, яка зазнала моральної шкоди внаслідок скоєного проти неї злочину. При цьому в даних індивідуалізованих вимогах проявляються не лише об’єктивні обставини, але також і суб’єктивне ставлення потерпілого.

Отже, в роботі зазначено, що під предметом цивільного позову у кримінальному судочинстві щодо компенсації моральної шкоди розуміється вимога потерпілого про визнання факту заподіяння йому злочином моральної шкоди, визначення її розміру та компенсацію цієї шкоди грошима, іншим майном або у інший спосіб до особи, яка відповідає за її заподіяння. Змістом же даного цивільного позову є вимога позивача адресована до відповідача про компенсацію моральної шкоди шляхом відчуження матеріального чи іншого блага, яке може виражатися у грошах, майні чи у інший спосіб, в рахунок компенсації за страждання, у певному розмірі та у відповідний строк.

            Автором робиться висновок про те, що інститут компенсації моральної шкоди, що реалізується у кримінальному судочинстві шляхом заявлення цивільного позову, слугує мінімізації судових витрат і спрямований на досягнення найбільшого правопоновлюючого ефекту для потерпілої від злочину особи.

            У підрозділі 3.2. “Забезпечення позову про компенсацію моральної шкоди” дисертант обґрунтовує висновок про можливість забезпечення цивільного позову про компенсацію моральної шкоди майновим арештом, не погоджуючись з тими авторами, що критично ставляться до даної позиції (Г. Рєзнік).

Дисертант підтримує висловлену в юридичній літературі думку З.З. Зінатулліна, І.П. Полякова, В.Жуйкова про те, що слідчий не повинен виходити за верхню межу вимоги потерпілої особи при забезпеченні цивільного позову про компенсацію моральної шкоди. Автор погоджується з цим, оскільки накладення майнового арешту на все майно заподіювача шкоди буде порушувати його соціальні та економічні права.

Досліджуючи питання врегулювання механізму забезпечення цивільного позову про компенсацію моральної шкоди, дисертант зазначає наявність такої проблеми як приховування майна чи ухилення від виконання вироку цивільним відповідачем. В цьому зв’язку, вчасне застосування майнового арешту як способу забезпечення позову у розмірі достатньому для компенсації моральної шкоди має, безперечно, важливе значення.

Отже, резюмуючи вищезазначене, автор стверджує, що майновий арешт є обов'язковим та необхідним засобом забезпечення цивільного позову про компенсацію моральної шкоди (коли компенсація цієї шкоди передбачає майнову відповідальність цивільного відповідача) у достатньому для цього розмірі (у межах заявлених позивачем вимог).

У підрозділі 3.3. “Особливості виконання рішення суду в частині компенсації моральної шкоди” аналізуються проблемні питання, які породжують невиконання чи неналежне виконання стягнення за рішенням суду в частині компенсації моральної шкоди, завданої злочином. На думку дисертанта, такий стан речей найчастіше обумовлює відсутність у особи коштів та майна, на яке проводиться стягнення.

Дисертант, спираючись на практику виконання судових рішень, стверджує, що нерідко невиконання стягнення є результатом формального ставлення слідчого до своїх обов’язків, а також неналежного використання процесуальних прав в частині клопотання про забезпечення позову.

Автор констатує, що компенсація моральної шкоди у великих розмірах, як правило, ускладнюється через відсутність коштів та майна у зобов’язальної особи, однак, в певних випадках дана проблема вирішується завдяки розстрочці виконання вироку суду у частині задоволення цього позову.

У висновках дисертаційного дослідження у стислій формі викладено загальні підсумки дослідження, сформульовано ряд положень науково-теоретичного та практичного характеру; подано нові напрямки вирішення наукової проблеми реалізації інституту моральної шкоди у кримінальному судочинстві України.

            На підставі досліджень теоретичних положень, законодавчих норм та судової практики автором зроблені висновки про те, що при розкритті змісту терміну “моральна шкода” слід враховувати як внутрішній, так і зовнішній аспекти, що дозволить в повній мірі відобразити сутність самого інститут моральної шкоди; в основу даного інституту покладено принцип повного відшкодування шкоди, що передбачає недопустимість впровадження меж реалізації права особи на компенсацію моральної шкоди, завданої їй злочином; закріплення у кримінальному судочинстві України права на компенсацію моральної шкоди сприяло ще більшій інтеграції між кримінально-процесуальною і цивільно-процесуальною формами, відобразилося на формі звернення до суду, на тягарі доказування, який покладає на особу, якій заподіяли шкоду, обов’язок довести факт заподіяння шкоди і її характер; з огляду на індивідуалізацію оцінки заподіяної злочином моральної шкоди єдиним суб’єктом, який може ініціювати виникнення позовного провадження та вимагати стягнення компенсації моральної шкоди за заподіяні злочином страждання є потерпіла особа; ефективним правопоновлюючим засобом порушених особистих (немайнових) прав у кримінальному судочинстві є цивільний позов, змістом якого є вимога позивача адресована до відповідача про компенсацію моральної шкоди шляхом відчуження матеріального чи іншого блага, яке може виражатися у грошах, майні чи у інший спосіб, в рахунок компенсації за страждання, у певному розмірі та у відповідний строк.

            Дисертантом сформульовані пропозицій по вдосконаленню законодавства України стосовно механізму правового регулювання відшкодування моральної шкоди, завданої злочином. Пропонується чітко визначити у нормах КПК України можливість відшкодування моральної шкоди, завданої злочином, передбачивши її у цілому ряді статтей, що стосуються цивільного позову, процесуального статусу потерпілого, цивільного позивача, порядку доказування обставин заподіяння моральної шкоди та забезпечення компенсації останньої. Також наголошено на необхідності законодавчого закріплення механізму здійснення компенсаційних виплат державою особі, що зазнала шкоди внаслідок насильницького злочину, та розроблено механізм реалізації, підстави, суб’єктний склад, форму звернення для здійснення цих виплат, визначено джерела формування коштів для державного фонду відшкодування шкоди.