Садова Т.В. Обмеження прав і свобод у кримінальному судочинстві України та держав англо-американської правової системи в контексті міжнародних стандартів

Краткое содержание

У вступі з’ясована актуальність теми дослідження, обґрунтовано її вибір, визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, мету, основні завдання, методи, об’єкт і предмет дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про апробацію окремих положень дисертації.

Перший розділ “Зміст та правова природа заходів обмеження прав і свобод осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві” складається із двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Поняття та сутність обмеження прав і свобод у кримінальному судочинстві” з’ясовано, що обмеження прав і свобод у кримінальному судочинстві відбувається переважно шляхом застосування заходів кримінально-процесуального примусу. Дисертантом визначений зміст понять “кримінально-процесуальний примус” та “заходи кримінально-процесуального примусу”, їх співвідношення із поняттям прав і свобод людини. Автор доходить висновку, що права і свободи людини у кримінальному судочинстві не є безмежними, а також з’ясовує критерії їх обмеження у чинному законодавстві.

На основі аналізу класифікацій заходів кримінально-процесуального примусу відповідно до різних критеріїв, дисертант згруповує ці заходи у три групи: 1) запобіжні заходи; 2) слідчі дії, пов’язані із застосуванням примусу; 3) інші заходи кримінально-процесуального примусу.

Дисертант відзначає, що основною вимогою щодо застосування заходів кримінально-процесуального примусу є неухильне дотримання прав і свобод громадян, їх обмеження допускається у виключних випадках лише у в законному порядку. На основі аналізу поглядів вчених-процесуалістів на стан забезпечення прав і свобод, дисертант робить висновок про те, що не всі норми вітчизняного законодавства приведені у відповідність до вимог, встановлених міжнародно-правовими актами. В цьому контексті дисертант відзначає необхідність вивчення передових демократичних країн світу, зокрема країн англо-американської системи права, які мають найстаріші традиції демократії. У законодавстві цих країн забезпеченню прав і свобод надається підсилена увага.

У підрозділі 1.2. “Міжнародні стандарти застосування заходів процесуального примусу та їх національна імплементація” з’ясовано, що основні стандарти застосування заходів кримінально-процесуального примусу встановлені низкою міжнародно-правових актів, ратифікованих Україною. Дане визначення поняття “міжнародні стандарти” та їх змісту у кримінальному судочинстві.

Проаналізувавши основні міжнародні документи, що встановлюють критерії обмеження прав і свобод у кримінальному судочинстві, дисертант доходить висновку, що процес гармонізації норм національного законодавства з нормами міжнародного права ще далекий від завершення. На цьому шляху необхідним бачиться адаптація національного законодавства у галузі кримінального судочинства не тільки до законодавства Євросоюзу, а й інших провідних держав світу з різними підходами до імплементації міжнародно-правових актів.

Розділ другий “Забезпечення прав і свобод учасників кримінального процесу в Україні та країнах англо-американської системи права при застосуванні запобіжних заходів” містить два підрозділи.

У підрозділі 2.1. “Забезпечення прав і законних інтересів осіб при затриманні та взятті під варту” досліджено та проаналізовано стан дотримання вимог міжнародно-правових норм при застосуванні заходів, що пов’язані із позбавленням права на свободу, – затримання та взяття під варту, підстави і процесуальний порядок їх обрання.

Дисертантом відзначається, що питання дотримання законності при застосуванні не тільки взяття під варту, а й затримання у Великобританії та США віднесені до компетенції суду, що є додатковою гарантією дотримання прав учасників процесу. Проаналізувавши стан дотримання законності при затриманні особи за підозрою у вчиненні злочину, дисертант доходить висновку про необхідність існування більш жорсткого контролю за його здійсненням. Звідси випливає потреба у запровадженні судового контролю за затриманням, який полягає у направленні копії протоколу затримання не лише прокурору, а й до суду, з внесенням необхідних доповнень у ст. 106 КПК України.

Крім того, дисертант робить висновок про необхідність реформування інституту затримання шляхом розмежування затримання як адміністративно-владної дії і запобіжного заходу з оформленням останнього вмотивованою постановою, що має бути затверджена неупередженим органом, яким є суд, за аналогією із процедурою отримання ордера у США та Великобританії.

Також автором пропонується з метою належного забезпечення прав затриманого початком обчислення строків затримання вважати момент фактичного затримання особи за підозрою у вчиненні злочину, як це існує в США, оскільки саме цей момент є початком реального позбавлення особи свободи пересування.

У підрозділі 2.2. “Забезпечення прав та законних інтересів осіб при застосуванні запобіжних заходів, що є альтернативними триманню під вартою” дисертант підкреслює, що виключність застосування заходів, пов’язаних із обмеженням права на свободу в країнах англо-американської системи права зумовлена існуванням в цих країнах дієвої системи альтернативних запобіжних заходів. Однак, тенденція до зменшення випадків обмеження права на свободу після внесення змін до українського законодавства не обумовлює виключності застосування затримання та взяття під варту.

Звідси автором бачиться за доцільне запровадження інституту звільнення за певної умови чи комбінації умов, який ефективно діє в США, надаючи вповноваженим органам застосовувати таку комбінацію встановлених законом умов, яка забезпечуватиме належну поведінку обвинуваченого найвищою мірою.

На основі вивчення існуючої в Україні системи альтернативних запобіжних заходів дисертантом з’ясовано, що дієвим з них наразі є тільки підписка про невиїзд. Нагальних змін потребує, зокрема, інститут застави. Автор наголошує, що на сучасному етапі застава застосовується вкрай рідко. Розмежування інститутів застави і виконання вироку у частині майнових стягнень, а також встановлення розміру застави в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи і особи обвинуваченого, на думку дисертанта, сприятиме підвищенню ефективності її застосування.

У підрозділі зроблений аналіз і інших альтернативних запобіжних заходів, зокрема особистої поруки. За результатами цього дисертантом обґрунтовується необхідність заміни обов’язку поручителя доставити обвинуваченого в органи дізнання, досудового слідства чи до суду на першу про те вимогу, який виконати на практиці інколи неможливо, обов’язком негайно інформувати про будь-які порушення або намір порушення умов звільнення обвинуваченим до компетентних органів, які мають повноваження застосувати до нього привід.

Розділ третій “Захист прав і свобод осіб під час здійснення слідчих дій, що можуть бути пов’язані із застосуванням примусу” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Забезпечення прав і законних інтересів учасників процесу при здійсненні обшуку та виїмки” вивчаються особливості забезпечення права на недоторканність житла, таємницю приватного життя в Україні та країнах англо-американської системи права. Автор зауважує, що охороні цих прав у Великобританії та США приділяється підсилена увага. Одним із шляхів підвищення рівня дотримання прав учасників процесу при здійсненні обшуку автор називає конкретизацію в законі невідкладних випадків проведення обшуку житла без постанови суду, перелік яких потребує законодавчого закріплення.

Дисертантом проаналізований зміст поняття “приватне життя” та підходи до його обсягу, що існують в Україні та країнах англо-американської системи права. В США право на охорону приватного життя існує там, де громадянин має розумні підстави сподіватися на приватність.

Крім того, дисертант, з’ясувавши природу і особливості здійснення особистого обшуку, обґрунтовано наголошує на необхідності запровадження судового контролю також і за проведенням цієї слідчої дії, яка є серйозним втручанням у сферу прав і свобод.

Автором також розглянута процедура проведення обшуку при затриманні підозрюваного в Україні у порівнянні із цією ж процедурою в США та Великобританії.

Дисертантом з’ясовано, що в країнах англо-американської системи права поняття виїмки в нашому розумінні не існує. Предмети і живі особи “вилучаються” за правилами проведення обшуку.

Підрозділ 3.2. “Захист прав і свобод при освідуванні та отриманні зразків для порівняльного дослідження” присвячений аналізу процесуального порядку здійснення цих слідчих дій. Дисертантом з’ясовані основні міжнародні стандарти щодо проведення освідування та отримання зразків для експертного дослідження. Необхідність приведення національного законодавства у цій сфері до міжнародних стандартів зумовлює пропозиції дисертанта щодо конкретизації у законі повного переліку цілей, для досягнення яких може бути проведене освідування, а також суб’єктів, щодо яких воно може бути проведене у примусовому порядку. Автор пропонує прямо вказати в законі підстави, які обумовлюють можливість проведення примусового освідування щодо потерпілого чи свідка за рішенням суду.

Проаналізувавши різні підходи до інституту понятих, що існують в сучасній науці кримінального процесу, дисертант підтримує позицію щодо необхідності внесення змін до цього інституту. Англо-американській правовій системі цей інститут взагалі невідомий.

Дані опитування працівників органів дізнання та досудового слідства, а також новітні підходи до розуміння прав і свобод учасників процесу зумовили винесення автором пропозиції щодо надання можливості освідуваному, а також особі, в якої відбираються зразки для порівняльного дослідження відмовитись від понятих, якщо вони вважають за потрібне.

Дисертант вважає, що процедура відібрання зразків для експертного дослідження потребує ширшої правової регламентації. З цією метою пропонується закріпити в законі положення про недопущення в ході відібрання зразків для порівняльного дослідження дій, що принижують гідність особи, в якої їх відбирають, або небезпечні для її здоров’я, а також чітко визначити перелік учасників кримінального судочинства, в яких можуть бути одержані зразки. Висловлюється думка, що примусове освідування свідка і потерпілого потребує судового контролю.

У підрозділі 3.3. “Дотримання прав осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві, при накладенні арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію та знятті інформації з каналів зв’язку” відзначається, що право на приватне життя в США та Великобританії набуло значного розвитку. Проаналізувавши стан дотримання прав і свобод при застосуванні накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку, зроблений висновок про те, що в Україні, на відміну від США, судовий контроль за дотриманням прав людини в ході зняття інформації з каналів зв’язку та накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію не є обов’язковим, а здійснюється за ініціативою судді, що відбувається далеко не в кожному випадку. Пропонується зобов’язати суд слідкувати не тільки за законністю підстав для зняття інформації з каналів зв’язку, а й за дотриманням законності і конфіденційності під час проведення цієї слідчої дії, так само як контролювати результат її проведення.

З метою дотримання критерію співрозмірності та чіткого законодавчого врегулювання питання втручання у сферу приватного життя дисертант бачить необхідним доповнити ч.1 статті 187 КПК виключним переліком злочинів, обґрунтована підозра у вчиненні яких або обґрунтована підозра щодо наявності в певної особи інформації про вчинення яких, стане достатньою підставою для накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку як до, так і після порушення кримінальної справи.