Савонюк Р.Ю. Слідчий як суб\'єкт кримінально-процесуального доказування

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається мета й основні завдання дослідження, об’єкт, предмет та методи дослідження, сформульовано основні положення, які репрезентують наукову новизну роботи, наводяться дані апробації та впровадження результатів дисертаційного дослідження.

Розділ перший “Кримінально-процесуальне доказування – основа слідчої діяльності” складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню загальнотеоретичних питань щодо поняття, сутності та мети кримінально-процесуального доказування в досудовому слідстві, з’ясуванню змісту діяльності та ролі слідчого у встановленні обставин предмета доказування та визначенні його межі в досудових стадіях кримінального процесу.

У підрозділі 1.1. “Поняття, зміст і мета кримінально-процесуального доказування в досудовому слідстві” розглядаються питання щодо визначення, змісту, мети та суб’єктів доказування. Звернено увагу, що доказування в досудовому слідстві за своєю природою є різновидом пізнання реальної дійсності й полягає в діяльності слідчого з розслідування кримінальної справи. Підкреслено, що доказування є основою слідчої діяльності, єдиним законним способом встановлення істини в кримінальній справі, гарантією здійснення конституційного принципу презумпції невинуватості, а також підставою для прийняття слідчим законних й обґрунтованих процесуальних рішень.

Доказування в досудовому слідстві визначено як регламентовану кримінально-процесуальним законом пізнавально-практичну діяльність слідчого за участю інших суб’єктів кримінального процесу зі збирання (закріплення), дослідження (перевірки), оцінки доказів з метою встановлення об’єктивної істини в кримінальній справі.

Уточнено, що суб’єктами доказування в досудовому слідстві є державні органи й службові особи, на яких законом покладений обов’язок доказування; особи, які мають право брати участь у доказуванні, а також особи, які притягуються чи залучаються до участі в доказуванні. Обґрунтовується пропозиція щодо внесення до КПК статті 64¹ “Мета та суб’єкти кримінально-процесуального доказування” з відповідною класифікацією суб’єктів доказування.

У підрозділі 1.2. “Роль слідчого у встановленні обставин предмета та визначенні межі доказування в кримінальній справі” увагу приділено процесуальній діяльності слідчого, що визначає його роль як суб’єкта доказування в розслідуванні кримінальних справ.

Предмет доказування в досудових стадіях визначено як сукупність, передбачених законом обставин, що підлягають обов’язковому встановленню в кримінальній справі. Підтримується точка зору щодо доцільності виділення в предметі доказування “головного факту” – обставин, які характеризують подію злочину.

Стверджується, що розслідування кримінальних справ, яке здійснює слідчий, реалізуючи владні повноваження (ст. ст. 4, 22, 114, 130 КПК), є різновидом державної діяльності. Підкреслено, що провідна роль слідчого в доказуванні в досудових стадіях, визначається його вмінням всебічно, повно й об’єктивно встановити всі обставини, що складають предмет доказування в кримінальній справі, правильно визначити його межі. Це знаходить свій прояв і в тому, що слідчому надано право заперечення при незгоді з вказівкою прокурора чи начальника слідчого відділу з питань, які мають значення для встановлення обставин предмета доказування (ч. 3 ст. 114). Слідчий вправі давати доручення й вказівки відповідним органам про проведення слідчих, розшукових і оперативно-розшукових дій (ст. 118, ч. 3 ст. 66 КПК). Зібрані в кримінальній справі докази слідчий оцінює за своїм внутрішнім переконанням (ч. 1 ст. 67 КПК).

Дисертант пропонує уточнену редакцію ст. 64 КПК “Предмет доказування в кримінальній справі”, до змісту якої включено обставини: а) які виключають провадження в справі; б) визначають роль кожного співучасника при вчинені злочину групою осіб; в) обставини, що виключають кримінальну відповідальність особи, підтверджують чи спростовують заяви заінтересованих у справі осіб та ін.

Межі доказування в досудових стадіях визначено як необхідну й достатню сукупність доказів, що дає змогу слідчому встановити всі обставини предмета доказування в кримінальній справі. Провідна роль у визначенні межі доказування належить слідчому, в провадженні якого перебуває кримінальна справа. Такий висновок ґрунтується на обов’язку слідчого вжити всі передбачені законом заходи для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи (ст. 22 КПК), надання слідчому владних повноважень і процесуальної самостійності (ст. 114 КПК).

Розділ другий “Діяльність слідчого як суб’єкта кримінально-процесуального доказування” містить чотири підрозділи, в яких розглядається діяльність слідчого у зв’язку з розв’язанням питання про порушення кримінальної справи, встановленням і дослідженням обставин предмета доказування, формулюванням обвинувачення та прийняттям інших рішень у справі на підставі нового кримінального та оновленого кримінально-процесуального законодавства України.

У підрозділі 2.1. “Діяльність слідчого у зв’язку з розв’язанням питання про порушення кримінальної справи” констатується, що діяльність слідчого з розгляду заяв і повідомлень про злочини та розв’язання питання про порушення кримінальної справи – є процесуальною та включає в себе доказування певних обставин. Звернено увагу, що право слідчого вирішувати заяви й повідомлення про злочини (ст. 97 КПК) обмежено відсутністю достатньої законодавчої регламентації здійснення доказування. Разом з тим, якісна перевірка заяв та повідомлень про злочини дає змогу зменшити кількість фактів порушення кримінальних справ без достатніх підстав, а також незаконної відмови в їх порушенні. Дисертант пропонує: а) збільшити строк розгляду заяв і повідомлень про злочини до п’яти діб, при необхідності перевірки – до п’ятнадцяти діб з наданням прокуророві права продовжити строк перевірки до тридцяти діб; б) розширити перелік способів збирання доказів (ст. 66 КПК); в) передбачити можливість провадження огляду (всі види) та призначення експертизи у випадках, коли ознаки злочину можуть бути встановлені тільки шляхом проведення експертизи – до порушення кримінальної справи; г) передбачити в КПК умови та порядок залучення до процесу доказування даних, отриманих в результаті оперативно-розшукової діяльності. Підкреслено, що для розв’язання питання про порушення кримінальної справи, слідчий повинен встановити обставини, які підтверджують: 1) законність приводу; 2) наявність ознак певного злочину; 3) відсутність обставин, що виключають порушення справи. Порушення кримінальної справи щодо  особи (ч. 2 ст. 98 КПК), вимагає, крім того, встановлення, що злочин вчинено саме цією особою. Межі доказування першої стадії визначено як сукупність фактичних даних, які дають змогу слідчому зробити обґрунтований висновок щодо наявності ознак злочину в діянні та про відсутність обставин, що виключають провадження в справі. Дисертант вважає, що в постанові про порушення кримінальної справи  необхідно вказувати про те, що обставин, які виключають провадження в справі, встановлено не було. Пропонується назва першої стадії кримінального процесу: “Заведення кримінально-процесуального провадження”.

У підрозділі 2.2. “Установлення та дослідження обставин, які складають предмет доказування в кримінальній справі” безпосередньо розглядається діяльність слідчого як суб’єкта доказування з розслідування кримінальних справ.

Звернено увагу, що встановленню, всебічному й повному дослідженню підлягають, відповідно, обставини, які складають предмет доказування в кримінальній справі (ст. ст. 64, 23, 417, 433 КПК). До таких обставин, в першу чергу, належить подія злочину, а також час, місце, спосіб й інші обставини вчинення злочину.

На етапі порушення кримінальної справи, слідчий встановлює наявність ознак суспільно небезпечного протиправного, передбаченого Особливою частиною КК діяння, яке вчинене суб’єктом злочину. При цьому необхідно визначити, чи не є діяння малозначним, у зв’язку з чим, відповідно до закону (ч. 2 ст. 11 КК), не становить суспільної небезпеки. У подальшому слідчий встановлює наявність елементів певного складу злочину (ст. 13 КК) та визначає його кваліфікацію, а також інші обставини, що допомагають встановити винуватість чи невинуватість особи, впливають на кримінальну відповідальність чи є підставою для звільнення особи від покарання. У залежності від складу злочину слідчому необхідно встановити, що особа є суб’єктом злочину (ч. 1 ст. 18, ст. 22 КК), а у випадках, передбачених законом – і ознаки, що характеризують особу як спеціального суб’єкта (ч. 2 ст. 18 КК). Відповідно до ст. ст. 19, 20 КК, слідчий встановлює чи є особа, яка вчинила злочин, осудною (обмежено осудною). Необхідно з’ясувати наявність (відсутність) як медичного (біологічного), так і юридичного (психологічного) критерію осудності.

Доказуванню підлягає винуватість особи у вчиненні злочину, мотив вчинення злочину (умисний або необережний характер злочину, а також форма умислу чи необережності). Мотив може бути обставиною, що обтяжує або ж такою, що пом’якшує відповідальність особи, а тому його встановлення  – є обов’язковим.

Мета підлягає встановленню, оскільки вона передбачена в законі та впливає на кваліфікацію злочину. Слідчим повинні встановлюватися обставин, що впливають на ступінь тяжкості злочину, обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують чи обтяжують покарання (ст. ст. 66, 67 КК).

У справі необхідно встановити чи завдано злочином шкоди, її характер і розмір, наявність причинного зв’язку між злочином і наслідками, а також розмір витрат закладу охорони здоров’я на лікування потерпілого від злочинного діяння.

Закон (ст. 23 КПК), зобов’язує слідчого виявляти причини й умови, які сприяли вчиненню злочину. Звернено увагу на змістовну невизначеність термінів “причини” й “умови”, що ускладнює їх встановлення, пропонується їх визначення та включення до обставин загального предмета доказування.

Дисертант пропонує визначення поняття “слідчий” – як призначену відповідно до закону службову особу, яка діє на підставі наданих повноважень з метою розв’язання завдань кримінального судочинства шляхом розслідування кримінальних справ. Зростання значення доказування вимагає зміцнення становища та ролі слідчого. Запропоновано доповнити ст. 114 КПК положеннями про те, що: 1) слідчий – особисто відповідальний за своєчасне й законне провадження слідчих та інших процесуальних дій, прийняття рішень у кримінальній справі; 2) будь-яке незаконне втручання в процесуальну діяльність слідчого тягне передбачену законом відповідальність та є підставою для прийняття відповідних заходів протидії; 3) слідчий має право звертатися до судді чи прокурора вищого рівня в разі відмови в прийнятті рішення суддею, дачі санкції або згоди прокурора у випадках, коли це передбачено законом (наприклад, взяття під варту); 4) розслідування кримінальної справи, яка підлягає направленню до суду, закінчувати винесенням постанови про попереднє обвинувачення; 5) звертатися до прокурора відповідного рівня в разі незгоди з винесенням судом виправдального вироку чи закриття розслідуваної слідчим кримінальної справи для розв’язання питання про подання апеляції.

Підрозділ 2.3. “Формулювання слідчим обвинувачення” присвячений діяльності слідчого та проблемам доказування у зв’язку з формулюванням та пред’явленням обвинувачення, складанням обвинувального висновку в кримінальній справі.

На думку дисертанта, елементи обвинувачення в діяльності слідчого мають місце: а) коли кримінальну справу порушено щодо особи (ч. 2 ст. 98 КПК); б) особу затримано за підозрою у вчиненні злочину (ст. 106. ст. 115 КПК); в) щодо особи застосовано запобіжний захід (ст. 149 КПК). Найбільш характерним проявом обвинувачення є діяльність слідчого у зв’язку з притягненням особи як обвинуваченого, що обумовлюється достатністю для цього доказів (ст. 131 КПК) та дотриманням відповідної процедури. Дисертант вважає, що передбачена ч. 6 ст. 143 КПК норма, яка зобов’язує слідчого запитати обвинуваченого перед початком допиту, чи визнає він себе винним у пред’явленому обвинуваченні, не узгоджується з конституційним принципом презумпції невинуватості (ст. 62) і повинна бути виключена з КПК.

Завершальним актом формулювання обвинувачення в чинному законодавстві є складання обвинувального висновку. Для цього слідчим повинно бути зібрано достатньо доказів, які дають змогу зробити однозначний висновок щодо винуватості особи у вчиненні злочину. Підкреслено, що саме описова частина обвинувального висновку містить аналіз обставин, які складають предмет доказування, а тому при формулюванні обвинувачення належну увагу повинно бути приділено оцінці наявних доказів. Як встановлено дослідженням, тільки в 69,3% кримінальних справ обвинувальний висновок складено тим слідчим, який порушив справу.

Розвиток кримінального процесу в напрямку змагальної форми, вимагає чіткого розмежування функцій його суб’єктів. Відповідно до ст. 121 Конституції України (ч. 3 ст. 16¹ КПК) функцію обвинувачення покладено на прокурора, а тому логічно, на думку здобувача, що слідчий при наявності до того підстав, виносить постанову про попереднє обвинувачення особи, а питання щодо складання акту державного обвинувачення – розв’язує прокурор.

Аргументується точка зору щодо введення до кримінального процесу України, замість “підозрюваний” і “обвинувачений”, такого суб’єкту як “підслідний”, що є більш нейтральним, не містить у собі явної підозри чи обвинувачення особи, вина якої може бути встановлена тільки в суді.

У підрозділі 2.4. “Прийняття слідчим підсумкових рішень як результат доказування в кримінальній справі” увагу приділено дослідженню питань, пов’язаних із закінченням досудового слідства, в також особливостям доказування обставин, які є підставою для закриття кримінальної справи.

Підкреслено, що в діяльності слідчого, крім складання обвинувального висновку, винесення постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру, а за згодою прокурора і про звільнення особи від кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 7, ст. 7¹ КПК), важливе місце займає доказування у зв’язку із закриттям кримінальної справи. Вказано, що згідно з чинним законодавством, слідчий має право закрити кримінальну справу тільки на підставі обставин, що передбачені ст. 6 КПК і п. 2 ст. 213 КПК.

Дисертант підтримує точку зору вчених-юристів про те, що закриття кримінальної справи слідчим – є вирішенням справи по суті. Для закриття справи за відсутністю події злочину (п. 1 ч. 1 ст. 6 КПК) слідчий повинен зібрати докази того, що:       а) події, у зв’язку з якою порушено справу не було; б) подія мала місце, однак вона не є злочином; в) подія мала місце, однак вона не є результатом діяння людини.

Для закриття кримінальної справи за підстав, вказаних в п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК, необхідно доказати, що відсутній хоча б один з елементів складу злочину чи кваліфікуючі ознаки, передбачені кримінальним законом для певного складу злочину, або ж діяння формально містить ознаки злочину, але через малозначність не становить суспільної небезпеки. Встановлення на підставі доказів того, що діяння, яке містить ознаки злочину, вчинено особою в стані необхідної оборони (ст. 36 КК), крайньої необхідності (ст. 39 КК), під фізичним або психічним примусом (ст. 40 КК), на виконання наказу або розпорядження (ст. 41 КК), пов’язане з ризиком (ст. 42 КК) чи у зв’язку із затриманням особи, яка вчинила злочин (ст. 38 КК), відповідно до закону є обставинами, що виключають злочинність діяння та є підставою для закриття слідчим справи за відсутністю в діянні складу злочину.

Закриття справи на підставі акту амністії, вимагає встановлення не тільки складу злочину, а й того, що цей акт усуває покарання, а вказані в ньому умови дають змогу застосувати його щодо певної особи (п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК, ст. 86 КК).

Має свої особливості закриття кримінальної справи за смертю особи (п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК), де слідчому необхідно встановити не тільки наявність обставин, які вказують на ознаки злочину, а також зібрати докази того, що його вчинила саме особа, яка потім померла. Вбачається, що слідчий повинен мати не тільки достатні докази причетності цієї особи до злочину, а й законні підстави для визнання її підозрюваною чи обвинуваченою (п. 4 ст. 24 КПК РФ).

Закриття кримінальної справи можливо й за наявності щодо певної особи вироку, або ухвали суду про закриття справи (п. 9 ч. 1 ст. 6 КПК). При цьому повинно бути з’ясовано, що вирок чи ухвала набрали законної сили, а розслідуванням встановлено всі обставини, які підлягають доказуванню у справі та винесено постанову про притягнення особи як обвинуваченого за тим же обвинуваченням. Справа підлягає також закриттю, якщо стосовно підозрюваного чи обвинуваченого не скасовано постанову органу розслідування, прокурора про закриття справи за тим же обвинуваченням або не скасовано постанову цих органів, прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи за тим же фактом (п. 10 і п. 11 ч. 1 ст. 6 КПК).

Закриття кримінальної справи при недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину (п. 2 ст. 213 КПК) можливо, коли доказано, що: а) що подія злочину мала місце; б) особі пред’явлено обвинувачення в учиненні злочину; в) наявними у справі доказами участь обвинуваченого у вчиненні злочину не доведена; г) всі необхідні й можливі слідчі дії для одержання нових доказів та усунення сумніву щодо винуватості обвинуваченого – проведено. Навіть з урахуванням останніх змін до чинного КПК, дисертант вважає, що право слідчого закривати кримінальну справу (окрім п. 1 та 2 ч. 1 ст. 6 КПК) не узгоджується зі ст. 124 Конституції України і повинно належати тільки суду.

Розділ третій “Чинники, що впливають на процес доказування та протидіють йому в досудовому слідстві” містить два підрозділи й присвячений практичним аспектам і проблемам становища та діяльності слідчого як суб’єкта доказування; аналізу чинників, які впливають на процес доказування та протидіють йому в досудових стадіях, а також визначенню заходів їх подолання.

У підрозділі 3.1.”Чинники, що впливають на процес доказування в розслідуванні кримінальних справ” на підставі результатів комплексного дослідження, аналізу слідчої, прокурорської та судової практики, наводяться дані й аналізуються чинники, які негативно впливають на процес доказування в досудових стадіях.

Повернення судами та прокурорами слідчим органів внутрішніх справ, прокуратури та податкової міліції України на додаткове розслідування значної кількості кримінальних справ (у 2000 р.–14401 справа), свідчить про низьку якість досудового розслідування, недоліки та порушення, допущені слідчими цих відомств під час здійснення доказування. Крім того, як встановлено проведеним дослідженням, діяльність слідчого перебуває під дією детермінант, які впливають на процес доказування та результати розслідування кримінальних справ. Так, вищу юридичну освіту мали лише у 44,5% слідчих органів внутрішніх справ, у більшості (63,6%) – стаж слідчої роботи складає не більше 5 років. Як вказали 75,7% слідчих, на роботі вони перебувають протягом 10 – 12 годин. Робоче навантаження надмірним вважають 31,9% слідчих. Професійна діяльність, на думку 39,5% слідчих, негативно впливає на їх сімейні стосунки та здоров’я, а 84,9% із опитаних, з різних причин, не мають можливості покращити здоров’я. Виявлено тенденцію зниження соціального статусу і престижу професії слідчого. Більшість слідчих не задовольняє існуюче матеріальне забезпечення та оплата праці. Високою є плинність кадрів (в середньому 9-10% щороку), що призводить до розмивання професійного ядра досудового слідства. Відстає від сучасних вимог забезпечення слідчих підрозділів науково-технічними засобами. Як вказали 20,2% опитаних, їх слідча валіза не укомплектована, а 73,1% – про те, що відсутні інші технічні засоби (фотоапарат, відеокамера тощо). У зв’язку з відсутністю часу, а також юридичної літератури, 64,7% слідчих не регулярно працюють над підвищенням професійної майстерності. Організацію службової підготовки незадовільною вважають 21,1% слідчих. Свої умови праці 15% слідчих визнали непридатними, а ще 62,2% – частково придатними. Як встановлено опитуванням, у трьох працюють в одному службовому кабінеті 17,6% слідчих, а 16,8% – у чотирьох. Більшість слідчих (83,2%), обмеженні в коштах на службові відрядження, пов’язані з розслідуванням кримінальних справ, ще 84,9% мають проблеми в забезпечені бланками та папером. Як незадовільну 52,1% слідчих визнали допомогу оперативно-технічних служб системи МВС, а 61,3% – відомчих ревізійних апаратів. До чинників, що негативно впливають на процес доказування, слід віднести й те, що 41,2% слідчих вважають малоефективною допомогу експертів. У першу чергу, це стосується строків проведення експертиз та якості висновків. Не завжди задовольняє слідчих і допомога спеціалістів, яких вони залучають до участі в проведенні слідчих дій. На думку 64,7% слідчих допомога органів дізнання також є недостатньою та малоефективною, в першу чергу (на це вказали 77,3% опитаних), у зв’язку з несвоєчасним та неякісним виконанням доручень слідчого. Аналіз кримінальних справ свідчить, що тільки 63,4% окремих доручень (ст. 118 КПК) слідчого виконано в строк. Дисертант вважає, що доручення слідчого (ст. 114 КПК) повинні мати письмову форму з вказівкою на строк їх виконання. Необхідно також передбачити адміністративну відповідальність за невиконання чи несвоєчасне виконання постанови слідчого (ч. 5 ст. 114 КПК) та дисциплінарну відповідальність за невиконання чи несвоєчасне виконання його доручень і вказівок (ст. 118 і ч. 3 ст. 114 КПК).

Проведене дослідження дає можливість зробити висновок про те, що найбільш негативно на діяльність органів досудового слідства України в останні роки впливають: 1) високий рівень злочинності; 2) економічна нестабільність; 3) істотні недоліки правового регулювання доказування; 4) недостатнє матеріально-технічне забезпечення; 5) низька оплата та незадовільні умови праці слідчих; 6) розмивання професійного ядра; 7) зниження соціального статусу слідчого; 8) недостатній професійний та низький освітній рівень слідчих органів внутрішніх справ; 9) недостатня допомога експертів, спеціалістів та інших суб’єктів, що залучаються слідчим до участі в кримінально-процесуальному доказуванні.

Вбачається, що для покращення роботи органів досудового слідства та підвищення ефективності їх діяльності, необхідно: 1) достатнє матеріально-технічне забезпечення; 2) створення Державного департаменту досудового слідства; 3) прийняття Закону України “Про органи досудового слідства”; 4) належне матеріальне забезпечення, у т. ч. – підвищення оплати праці слідчих; 5) нормативно врегулювати призначення на посаду слідчого тільки тих осіб, які мають вищу юридичну освіту;       6) визначити науково обґрунтовані норми робочого навантаження для слідчих;      7) розробити Державну комплексну програму професійної підготовки слідчих і Програму підвищення кваліфікації.

У підрозділі 3.2. “Протидія процесу доказування в кримінальній справі в досудових стадіях та заходи щодо її подолання” стверджується, що протидія є чинником, який істотно впливає на процес доказування та результати розслідування кримінальних справ, а тому потребує всебічного вивчення й законодавчого вирішення.

Протидію процесу доказування визначено як сукупність активних і цілеспрямованих дій заінтересованих осіб із метою перешкодити залученню фактичних даних, іншої інформації в процес доказування, а також виключення, нейтралізації чи знецінювання наявних доказів у кримінальній справі.

На етапі перевірки заяв та повідомлень про злочини протидія, як правило, полягає в тому, щоб надати слідчому дані про незаконність приводу чи відсутності підстав до порушення кримінальної справи або ж у здійсненні впливу на заявника з метою схилити або змусити його відмовитися від заяви про злочин. Для подолання такої протидії слідчий вправі використовувати лише фактичні дані, що отримали підтвердження в процесі перевірки та заходи, передбачені законом, наприклад, попередження особи про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383 КК). Для перевірки заяв або повідомлень про злочини необхідно повніше використовувати можливості оперативних підрозділів щодо проведення оперативно-розшукових заходів (ч. 5 ст. 97 КПК).

У відношенні до процесу доказування в стадії досудового розслідування, протидію умовно можна розділити на “внутрішню” й “зовнішню”. Протидія “внутрішня” значною мірою є протидією учасників кримінального процесу, які володіють інформацією чи причетні до події, що її розслідують. Протидія доказуванню переважно полягає у формі ухилення від явки до слідчого, давання неправдивих показань (свідки, потерпілі), неправдивого висновку (експерт) чи неправильного перекладу (перекладач), розголошення без дозволу слідчого даних досудового слідства, приховання слідів злочину, предметів і речей, що можуть бути доказами у справі. А тому для подолання протидії, слідчому необхідно повніше використовувати можливості як чинного адміністративного (ст. ст. 185³, 185⁴ КпАП), так і кримінально-процесуального (ст. 121 КПК), а також  кримінального законодавства (ст. ст. 384, 385, 386, 387 КК). Крім того, ефективним заходом попередження протидії доказуванню є вчасне проведення слідчих та інших процесуальних дій, відповідно до вимог закону, правильне закріплення зібраних доказів.

Протидія “зовнішня” є, як правило, активною діяльністю осіб, які можуть і не мати безпосереднього відношення до справи та полягає в чиненні ними впливу на слідчого з метою вчинення, чи навпаки, не вчинення ним дій, які вигідні протидіючій стороні. Розповсюдженими способами “зовнішньої” протидії процесу доказування є: а) вплив на свідків і потерпілих з метою змусити їх змінити чи дати показання, що вигідні підозрюваному, обвинуваченому; б) протидія з метою закриття кримінальної справи, звільнення підозрюваного (обвинуваченого) з-під варти тощо.

Нерідко в протидії процесу доказування активну участь бере захисник обвинуваченого (підозрюваного). Для попередження та подолання протидії слідчому може бути рекомендовано: відносини із захисником і його підзахисним будувати тільки на офіційній основі, з урахуванням етичних норм; провадження слідчих дій, як за формою, так і за змістом, повинно відповідати вимогам закону, без обмеження прав захисника чи його підзахисного; не погоджуватися на будь-які спрощення при провадженні й оформленні слідчих дій; заяви та клопотання захисника, а також документи, які він подає до справи, приймати з дотриманням письмової форми з вказівкою про дату та час їх отримання. При наявності для того підстав (ст.61 КПК), своєчасно внести подання до суду за місцем провадження розслідування, для усунення захисника від участі у справі (ст. 61¹ КПК). Вважаємо, що про факт незаконної протидії процесу доказування захисника-адвоката, слідчий повинен повідомити керівництво адвокатського об’єднання та кваліфікаційно-дисциплінарну комісію.

Для подолання протидії доказуванню за участю співробітників правоохоронних органів, засобів масової інформації, прокуратури, суду, депутатів, необхідно як можна повніше встановити рівень і характер їх зв’язків із підозрюваним, обвинуваченим, а також мотиви протидії. На підставі отриманих даних, можуть бути вжиті як організаційні, так і інші заходи, з урахуванням особливостей, що передбачені чинним законодавством.

Протидія процесу доказування може мати місце й у такій формі як викрадення чи знищення кримінальної справи, що означає втрату доказів у справі, а тому в КПК необхідна норма щодо відновлення матеріалів знищеної справи. Одним із заходів подолання протидії доказуванню може стати примусове провадження слідчих дій. Умови та порядок такого провадження необхідно регламентувати внесенням відповідних доповнень до чинного КПК.

Пропонується класифікація заходів подолання протидії процесу доказування. Так, до першої групи включено заходи кримінально-процесуального характеру, за допомогою яких здійснюється збирання (закріплення), дослідження (перевірка) й оцінка доказів. До другої – заходи щодо забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у досудовому слідстві. Третю групу складуть заходи розшукового та оперативно-розшукового характеру, що будуть здійснюватися відповідними органами на підставі доручень слідчого (ст. ст. 66, 97, 114 КПК).