Ревака В.М. Форми використання спеціальних пізнань в досудовому провадженні

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається мета, завдання, об'єкт, предмет й методи дослідження; формулюються положення, що виносяться на захист; висвітлюється зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; розкривається науково-прикладна цінність одержаних результатів дослідження, зазначено форми їх апробації і впровадження в законодавчу і практичну діяльність.

Розділ перший "Поняття спеціальних знань і процесуальні форми їхнього використання в кримінально-процесуальній діяльності" складається із двох підрозділів.

Підрозділ 1.1. "Поняття і класифікація спеціальних знань, використовуваних у кримінальному процесі". Автор представляє різні точки зору на саме поняття "спеціальні знання", що застосовуються у кримінальному судочинстві. У процесуальній літературі немає єдиного визначеного поняття "спеціальних знань". Багато років дослідженням суті спеціальних знань у кримінальному судочинстві займалися такі вчені, як В.І. Гончаренко, В.М. Галкін, Г.М. Нагорний, А.В. Дулов, В.А. Журавель, В.Н. Махов, А.А. Ейсман та інші. При розкритті сутності спеціальних знань виявляються різні термінологічні відтінки цього юридичного явища. Як правило, автори виділяють і підкреслюють ті чи інші особливості спеціальних знань залежно від цілей та напрямку наукових досліджень. Але такий підхід призводить до однобічності визначень і не сприяє точному і правильному з'ясуванню значення і їх суттєвих ознак спеціальних знань застосування у кримінальному процесі. Аналіз відповідних положень кримінально-процесуального закону дозволяє зробити висновок, що головним є врегулювання законодавцем порядку застосування в кримінальному судочинстві знань, отриманих природничими і технічними науками. На жаль, як і чинний КПК, так і проект КПК України 2005 року, не містять визначення спеціальних знань. Презумується, що такими знаннями можуть володіти експерти і спеціалісти.

Дисертант досліджує одне з основних і дискусійних питань кримінально-процесуальної теорії про сутність і поняття таких термінів, як "спеціальні знання" і "спеціальні пізнання" і доходить висновку, що у літературі ці два поняття застосовуються як синоніми. Однак на думку автора цього дослідження, “спеціальне пізнання” виражає сам процес отримання знань, тоді як під “спеціальними знаннями” розуміється саме якість знань, які мають відповідні особи – експерти та спеціалісти. Поняття „спеціальні пізнання” ширше поняття „спеціальні знання”, оскільки включає в себе не лише теоретичний, а й емпіричний аспект. Крім цього, різниця у цих поняттях ще й в тому, що „спеціальні пізнання” є невід’ємною якістю особи, а „спеціальні знання” – результат вивчення будь-яких явищ, їх систематизації, узагальнення. „Спеціальні знання” можуть міститися у монографіях, наукових і методичних посібниках, підручниках тощо. Якщо як підґрунтя класифікації спеціальних знань взяти процес провадження по кримінальній справі, то можна виділити знання, використання яких можливе до порушення кримінальної справи. Відповідно, можливо виділити знання, що використовуються на стадії порушення кримінальної справи, досудового і судового провадження. Беручи до уваги, що необхідність використання спеціальних знань може виникнути у будь якій стадії кримінального судочинства, дисертантом запропоновано законодавчо закріпити можливості залучення спеціаліста до участі у кримінальному судочинстві на будь-якій стадії кримінального процесу, починаючи зі стадії порушення кримінальної справи.

Не позбавлене дискусійності і питання стосовно форми застосування спеціальних знань у кримінальному судочинстві. Автор вважає, що класифікувати форми використання спеціальних знань слід в залежності не від суб’єктів, які їх використовують, а враховуючи процесуальні способи їхньої реалізації. Класифікувати форми застосування спеціальних знань у кримінальному судочинстві можна в такий спосіб: дослідження (передекспертне, у тому числі ревізія, й експертиза); техніко-прикладна форма (застосування спеціальних знань при провадженні процесуальних дій); оперативно-розшукова форма; знаково-лінгвістична форма (переклад); консультаційна форма.

Підрозділ 1.2. "Загальна характеристика процесуальних форм участі осіб, що володіють спеціальними знаннями, в кримінальному судочинстві". Основна увага звертається на те, що спеціаліста не слід прирівнювати до експерта, який теж має спеціальні знання, проте це різні процесуальні особи. Їх відмінність у тому, що спеціаліст, за загальним правилом, беручи участь у провадженні слідчої дії, не проводить самостійних досліджень об'єктів і матеріалів справи. Він не дає висновків про результати своєї діяльності, які могли б бути джерелом доказів. Свої знання і навички спеціаліст використовує для надання допомоги слідчому у виявленні, закріпленні і вилученні доказів. На підставі ст. 128¹ КПК України спеціаліст може брати участь у провадженні лише деяких слідчих дій.

Автор робить висновок про важливість інституту участі спеціаліста в кримінальному судочинстві. З огляду на необхідність удосконалення правової регламентації діяльності спеціаліста на досудовому слідстві, а також враховуючи підвищення технічного рівня способів вчинення злочинів, автор пропонує увести нову форму участі спеціаліста у провадженні досудового слідства–створення слідчо-спеціальних груп.

Другий розділ "Спірні питання використання спеціальних знань у стадії порушення кримінальної справи" складається із чотирьох підрозділів.

Підрозділ 2.1. "Залучення спеціаліста до перевірки заяв і повідомлень про злочин". У кримінально-процесуальній доктрині протягом довгого часу проблеми використання спеціальних знань при розслідуванні злочинів було прийнято розглядати стосовно стадії досудового слідства. При такому підході недостатньо уваги приділялося участі спеціалістів у стадії порушення кримінальної справи, хоча така допомога впливає на повноту, всебічність, об'єктивність доказування на досудовому слідстві й у суді.

У дисертації виділено два види попередньої перевірки заяв про вчинення злочину: перевірка, що обмежується дослідженням матеріалів, які надійшли; перевірка, що супроводжується збиранням додаткової інформації.

Останній вид перевірки пов'язаний з одержанням пояснень у порядку, передбаченому ч. 2 ст. 97 КПК України. Беручи до уваги, що пояснення, за винятком попередження особи про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань за ст. 384 КК України, відбираються за правилами допиту свідка, цим поясненням слід надати доказового значення і приєднувати їх до кримінальної справи в кожному випадку. Вважаємо, що участь спеціаліста при одержанні пояснень є обов’язковою в тих же випадках, які передбачені КПК України при допитах.

Розглянуто питання про одержання пояснень від спеціаліста. Наводяться аргументи, що пояснення від спеціалістів можуть бути отримані у разі, коли вони (спеціалісти) не надають матеріалів, але слідчому потрібні роз’яснення із спеціальних питань. Це не суперечить закону і сприяє прийняттю правильного й обґрунтованого рішення за результатами перевірки заяви та повідомлення.

Обґрунтовується необхідність процесуального оформлення результатів консультативної допомоги спеціаліста, закріплення їх у процесуальних документах – поясненнях і довідках. Поясненням, довідкам і заявам спеціаліста разом із усіма додатками слід надати статус доказів.

У кримінальному процесі повноваження особи, що має спеціальні знання, можуть реалізовуватись через інститут ревізії, коли органи досудового розслідування, прокурор чи суд за чинним КПК та законами України вправі вимагати її призначення і проведення.

Як одна з нових форм використання спеціальних знань при перевірці заяв і повідомлень про злочин розглядається допомога спеціаліста при комп'ютерному моделюванні (в основному як процесуальний спосіб перевірки інформації про злочин). При цьому слід мати на увазі, що жодна модель не може цілком відтворити реальну ситуацію, тому що будується на даних, отриманих за допомогою інших доказів (у тому числі показань свідків, потерпілих). Дисертант висловлює думку, що для більш швидкого й ефективного виявлення злочинів необхідно розширити сферу застосування науково-технічних засобів, наприклад при огляді місця події. Очевидно, що відеозапис огляду місця події підвищує надійність фіксації даної слідчої дії, яка не завжди правильно фіксується у протоколі, і не несе на собі відбиток суб'єктивного сприйняття обстановки.

Підрозділ 2.2. "Допомога спеціаліста в огляді місця події". Автор наголошує, що ефективність розслідування злочинів багато в чому визначається грамотним і комплексним використанням сучасних науково-технічних засобів і методів, починаючи з дослідження матеріальної обстановки злочину в ході огляду місця події. Слід зазначити, що однією з причин, що не дозволяє спеціалісту ефективно працювати на місці події, є серйозні прорахунки в організації роботи при провадженні цієї слідчої дії з боку слідчого.

У практичній діяльності намітилася тенденція до групової участі спеціалістів, тобто до складу такої групи входять представники різних галузей знань. Нині все більше підтверджується нагальна потреба участі в огляді місця події такого спеціаліста, як мікролог.

Пропонується внести доповнення до ч. 6 ст. 85 КПК такого змісту: “Спеціаліст підписує протокол слідчої дії і ту його частину, де відбито характер його діяльності і внесені заяви і доповнення”.

Підрозділ 2.3. "Попереднє дослідження об'єктів у стадії порушення кримінальної справи". Слід зазначити, що досвід використання висновку спеціаліста як доказу є в практичній діяльності.

Дисертантом звертається увага на те, що провадження попередніх досліджень не регламентовано кримінально-процесуальним законом, але можливість і необхідність їхнього здійснення випливає зі змісту окремих його норм. У статті 190 КПК зазначено, що метою огляду місця події є не лише виявлення слідів злочину, але і “з’ясування обстановки злочину, а також інших обставин, які мають значення для справи”. Зазначене формулювання передбачає можливість активного дослідження виявлених слідів. У частині 3 ст. 191 КПК говориться про можливість використання в ході огляду місця події вимірювання виявлених об’єктів. Безперечним є те, що вимірювання можуть здійснюватися з застосуванням складних науково-технічних засобів, таким чином, їм притаманні елементи дослідження.

Тлумачення змісту сукупності статей 128¹, 190, 191 КПК України дозволяє зробити висновок, що спеціаліст може проводити попередні дослідження. Але щоб остаточно усунути нечіткості щодо процесуального характеру діяльності спеціаліста при провадженні попередніх досліджень у стадії порушення кримінальної справи, слід доповнити ч. 4 ст. 97 КПК України правом слідчого вимагати провадження попередніх досліджень.

Той факт, що чимало експрес-досліджень можуть здійснюватися до початку кримінального процесу в рамках оперативно-пошукової діяльності, не дає підстав усі види таких досліджень вважати непроцесуальними. Виправданим буде поділяти всі види таких досліджень на спеціальні експертні і позаекспертні. Поняття "позаекспертні дослідження" і "експертні дослідження" ширші, ніж поняття "попередні дослідження", "непроцесуальні дослідження", "оперативний аналіз" або "попереднє вивчення слідів".

За результатами проведеного дослідження спеціаліст, на думку дисертанта, повинен складати висновок за формою висновку експертизи, за такими винятками: особа, яка проводить дослідження, іменується не експертом, а спеціалістом; у вступній частині висновку дослідження зазначається, хто і коли звернувся до установи з проханням провести дослідження; що стосується відповідальності особи, яка проводить дослідження, то за надання неправдивого висновку вона не попереджається і запис про це у висновку відсутній.

Дисертантом відстоюється думка про збереження в кримінальному судочинстві практики попередніх досліджень, оскільки дуже часто для вирішення питання про необхідність порушення кримінальної справи потрібно провести лише елементарні (найчастіше візуальні) дослідження, які не вимагають застосування складних технічних засобів і методики. Стосовно розширення форм використання спеціальних знань дисертантом пропонується використовувати результати попереднього дослідження як докази. У випадках, коли для вирішення питань потрібно провадження більш ретельного і глибокого дослідження, із застосуванням нових методик, довідкової літератури і технічних засобів, слід призначати експертизу.

Підрозділ 2.4. "Судово-медичні знання в стадії порушення кримінальної справи". Автором запропоновано розглянути одну із найпоширеніших і таку, що найчастіше зустрічається в стадії порушення кримінальної справи – судово-медичне освідування живих осіб і огляд трупів, що надалі, при порушенні кримінальної справи спричиняє призначення і проведення судово-медичної експертизи. Дисертант підтримує думку вчених, які вказували на необхідність законодавчої рекомендації можливості провадження судово-медичної експертизи в дослідчій перевірці. Конструкція судово-медичного освідування і дослідження потребує удосконалення, діяльність осіб, що володіють спеціальними медичними знаннями, у стадії порушення кримінальної справи вимагає процесуально – правового регулювання. Робиться висновок, що діяльність судового медика, який проводить судово-медичне освідування, за своєю сутністю не відрізняється від діяльності експерта при провадженні судово-медичних експертиз. Відсутні відмінності в цьому відношенні і між проведенням судово-медичного дослідження трупів і відповідною судово-медичною експертизою.

На думку дисертанта, найбільш обгрунтованим буде рішення законодавця закріпити можливості проведення судово-медичної експертизи в стадії порушення кримінальної справи. Це дозволить найбільш раціонально й ефективно використовувати судово-медичні пізнання. Не мають підстав побоювання, що при запропонованому порядку будуть порушені права обвинуваченого при призначені і провадженні експертизи. Вивчення кримінальних справ свідчить про те, що і після порушення кримінальної справи судово-медична експертиза призначається, коли ще немає обвинувачених і підозрюваних. Тому в призначенні судово-медичної експертизи в стадії порушення кримінальної справи немає і не може бути жодних порушень ні принципів кримінального процесу, ні прав і законних інтересів його учасників. Якщо у обвинуваченого, після ознайомлення із постановою про призначення експертизи, яка проводилась ще у стадії порушення кримінальної справи, а також з її висновком виникне сумнівів щодо законності та об’єктивності експертного дослідження, він має право заявити клопотання про призначення додаткової або повторної експертизи.

Третій розділ "Використання спеціальних знань при призначенні і провадженні експертизи" складається із чотирьох підрозділів.

Підрозділ 3.1. "Характер і особливості використовуваних спеціальних знань при експертному дослідженні і складанні експертного висновку". Автор обґрунтовує положення, що спеціальні знання складають, як правило, цілісну систему наукових знань з її практичною спрямованістю, до складу якої входить порядок і спосіб дослідження, певні спеціальні терміни, зрозумілі тільки для поінформованих у цій галузі осіб, а не окремі уривчасті дані, що мають загальновживане, загальнозастосовне значення. Крім того, використовувані експертом пізнання будуються відповідно як до принципів логіки, так і до принципів спеціальної методології тієї чи іншої галузі знання (наприклад, криміналістикою вироблені основні положення дактилоскопічної, балістичної та інших видів експертиз).

Спеціальні знання експерта характеризуються тим, що вони являють собою результат особливої підготовки і навчання, практичного досвіду і професійних навичок. Особа, призначувана як експерт, має необхідну для роботи фахову освіту, яку вона одержує в результаті організованого навчання. Нині у деяких навчальних закладах готуються спеціалісти за спеціальністю “експерт”.

Спеціальними знаннями є тільки ті, які використовуються в процесі експертного дослідження і спрямовані на вирішення покладених завдань, тобто це не лише загальні наукові положення, але і розроблена на цій основі методика вирішення, система певних, конкретних дій і способів.

Спеціальними знаннями при призначенні і провадженні експертизи є професійні знання і навички в науці, мистецтві, техніці і ремеслі (за винятком професійних пізнань слідчих і суддів), що не є загальнодоступними і загальновідомими, якими володіє експерт і які отримані ним у результаті особливої підготовки і навчання і використовуються в ході дослідження у випадках і порядку, встановлених кримінально-процесуальним законом, з метою одержання такого виду доказів, як висновок експерта.

На основі дослідження суті спеціальних знань та процесуальної діяльності експерта автор робить висновок, що під експертним дослідженням слід розуміти процес виявлення, фіксації, співвіднесення, пояснення й оцінки ознак, властивостей і якостей об’єктів експертизи з використанням спеціальних пізнань експерта з метою одержання на цій підставі певних висновків. Таке визначення експертного дослідження охоплює всі істотні компоненти цієї діяльності.

Підрозділ 3.2. "Порядок залучення експерта до участі в кримінальному судочинстві і значення його діяльності". Дисертантом звертається увага на те, що єдиним суб’єктом кримінального процесу, на який законом покладений обов’язок самостійного проведення спеціальних досліджень, у результаті яких формується певний доказ, є експерт. Однією з вимог до експерта є його об’єктивність та неупередженість.

З огляду на це досить спірним є питання про можливість призначення експертизи особі, яка у стадії порушення кримінальної справи або у досудовому слідстві була залучена як спеціаліст. Проведене дисертаційне дослідження дозволяє стверджувати, що первісна участь особи як спеціаліста, а потім доручення їй проведення експертного дослідження сприяє більш якісному і швидкому проведенню експертизи, оскільки особа сама безпосередньо бере участь у виявленні, фіксації і вилученні об’єктів, які надалі стануть об’єктами експертизи. Отже, необхідно виключити зі ст. 62 КПК України слово “спеціаліста” і дозволити участь як експерта особи, що раніше виступала спеціалістом у справі.

Обсяг і межі ознайомлення експерта з матеріалами кримінальної справи визначає слідчий і суд, керуючись при цьому принципом: у розпорядження експертів надаються всі ті матеріали (протоколи допитів, документи, речові докази тощо), в яких відбиті фактичні дані, причинно пов’язані з об’єктом експертного дослідження, з його виникненням, вилученням чи зміною, подією або з обставинами, що досліджує експерт.

Експерт має право вказати зі своєї ініціативи на ті обставини, про які йому не були поставлені питання, але при дотриманні таких вимог: якщо вони виявлені на підставі використання ним спеціальних пізнань і не виходять за межі компетенції експерта, коли обставини виявлені у ході експертного дослідження випливають з нього, а також мають значення для обставин, встановлених експертом у ході свого дослідження і безпосередньо з ними пов’язані, тобто розкривають, доповнюють і уточнюють обставини, що становлять предмет даної експертизи, якщо через наявність об’єктивних причин експерт не мав можливості порушити питання перед слідчим і судом із приводу необхідності включення даних відомостей про певні обставини до свого висновку.

Підрозділ 3.3. "Структура висновку експерта і його зміст". У даному підрозділі обґрунтовується, що висновок експерта повинен задовольняти певним вимогам: щодо структури, а також обсягу і характеру відомостей, що мають значення для справи, тобто змісту висновку експерта; щодо складання й оформлення цього доказу.

Висновок експерта належить до опосередкованого знання, тому що передбачає опосередковану, логічну обробку вихідних емпіричних даних, у результаті якої нове знання одержується логічно, тобто без звертання безпосередньо до досвіду.

Висновки експерта слід відрізняти від пояснень чи коментарів до них, які можуть виноситися у вивідну частину висновку. Основна відмінність у тому, що відомості, які наводяться в них, є компонентом спеціальних пізнань експерта, а не встановлюються в процесі цього експертного дослідження.

Проаналізовано різні позиції вчених відносно структури висновку експерта. Узагальнення експертної практики свідчить про те що не склалося єдності думки експертів відносно елементів, які входять до структури висновку експерта.

З урахуванням висловлених у літературі поглядів А.А.Ейсман розробив структуру висновку експерта.

Підрозділ 3.4. "Порядок призначення експертизи й особливості оцінки її висновку". Експертиза призначається в стадії досудового розслідування постановою слідчого, прокурора або органу дізнання. Згідно з КПК всі необхідні для провадження експертизи матеріали надає слідчий.

Будь-яку судову експертизу необхідно призначати лише в тому разі, якщо дійсно в цьому є необхідність. Така необхідність виникає тоді, коли без експертного дослідження і висновку експерта щодо того чи іншого питання неможливо встановити істину у кримінальній справі.

Постанова про призначення експертизи – це юридичний акт, що зумовлює виникнення багатосторонніх правовідносин, зокрема: слідчого з експертом; слідчого з обвинуваченим, підозрюваним і захисником, а також потерпілим, цивільним позивачем або відповідачем та їх представниками; слідчого з особою, направленою на експертизу; експерта з особою, направленою на експертизу, обвинуваченим, підозрюваним, захисником, потерпілим, цивільним позивачем.

Експертиза може проводитися тільки при наявності до того законних фактичних і юридичних підстав. Фактичні підстави – це конкретні дані, що обумовлюють необхідність провадження експертизи, тобто необхідність застосування спеціальних пізнань для з’ясування істотних обставин по кримінальній справі. Юридичною чи правовою підставою проведення експертизи є наявність постанови про провадження експертизи.

Для формування висновків експерта важливо не те, з якої галузі застосовувані пізнання, а те, наскільки вони достовірні, теоретично обґрунтовані, визнані компетентними органами й особами, довели свою практичну ефективність, тобто, чи є вони науковими для того, щоб їх можна було використовувати для вирішення поставлених питань. Отже, не можна поділяти експертизи на наукові, якщо це галузь науки, і ненаукові, якщо це галузь мистецтва, техніки, ремесла або іншого заняття. Слід узагальнити вироблені на практиці випадки обов'язкового призначення експертизи, не зазначені в ст. 76 КПК України, і доповнити ними перелік обов'язкового призначення експертизи, що містяться в законі. Указівки на обов'язковість призначення тих чи інших експертиз у постанові Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 р. № 8 "Про судову експертизу по кримінальних і цивільних справах" недостатньо. Такий перелік повинен бути закріплений саме в законодавстві, а не на підзаконному рівні.