Назаренко Р.І. Характеристика кримінально-процесуальних відносин на початковому етапі досудового провадження

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається мета й основні завдання дослідження, показано наукову новизну і сформульовано положення, які виносяться на захист, розкривається теоретична та практична значущість здобутих результатів, їх апробація і впровадження.

Розділ перший “Поняття і загальна характеристика кримінально-процесуальних відносин” складається з двох підрозділів, в яких досліджується сутність і специфіка кримінально-процесуальних відносин, що виникають на початковому етапі досудового провадження, з'ясовується їх співвідношення, взаємозв'язок з кримінально-правовими відносинами.

У підрозділі 1.1. “Сутність кримінально-процесуальних відносин” проаналізовано основні наявні в теорії кримінального процесу погляди правників на сутність кримінально-процесуальних відносин, їх зміст, об'єкт, коло суб'єктів, моменти їх виникнення, розвитку та реалізації, юридичні факти, що викликають появу названих правовідносин.

Дисертант наводить додаткові аргументи на підтримку обґрунтованості позиції тих учених-юристів, які вважають, що кримінально-процесуальні відносини – це специфічний вид правових відносин, які мають свій зміст, об'єкт, коло суб'єктів, особливості моменту виникнення, розвитку та реалізації (В.П. Бож'єв, А.Я. Ду- бинський, О.Р. Михайленко та ін.).

Підкреслюється, що кримінально-процесуальні відносини мають державно-владний характер, оскільки державна влада юридично закріплює ці відносини в системі чинного кримінально-процесуального законодавства. Зазначається, що кримінально-процесуальні відносини не можуть виникнути, якщо можливість їх існування не передбачена кримінально-процесуальною нормою, в зв'язку з чим проаналізовано співвідношення між кримінально-процесуальною нормою і кримінально-процесуальними відносинами. Робиться висновок, що кримінально-процесуальна норма, яка передбачає названі правовідносини, і держава (в особі державних органів і посадових осіб), що забезпечує реалізацію цієї норми, є необхідна правова умова виникнення, розвитку та реалізації кримінально-процесуальних відносин.

Обґрунтовується думка, що кримінально-процесуальні відносини можуть існувати тільки у формі правових і є результатом взаємодії норми права з суспільними відносинами.

У роботі відмічається, що для того, щоб краще зрозуміти специфіку кримінально-процесуальних відносин на початковому етапі досудового провадження, необхідно дослідити їх зміст, об'єкт і коло суб'єктів, юридичні факти, що обумовлюють появу цих правовідносин.

Так, полемізуючи з рядом учених-правників щодо визначення об'єкта кримінально-процесуальних відносин, дисертант підтримує позицію тих правознавців, які вважають за можливе визнання двох об'єктів кримінально-процесуальних відносин: загального і спеціального (М.А. Погорецький). Під загальним об'єктом розуміється те, з приводу чого або в зв'язку з чим функціонує і розвивається вся сукупність правових відносин при здійсненні кримінально-процесуальної діяльності. Таким об'єктом є встановлення і реалізація кримінально-правових відносин, включаючи з'ясу- ванння фактичних обставин і їх юридичну оцінку, хоча результат може бути і негативним, тобто їх невстановлення. Спеціальним об'єктом, тобто об'єктом окремих, одиничних кримінально-процесуальних відносин, є очікуваний результат поведінки (дій) суб'єктів конкретних процесуальних відносин. Таким спеціальним об'єктом може бути: вирішення заявленого клопотання; закріплення слідів злочину; забезпечення відшкодування заподіяної злочином шкоди тощо.

Змістом кримінально-процесуальних відносин є дії їх суб'єктів; формою (внутрішньою) – права й обов'язки суб'єктів правовідносин, зовнішню ж форму складають порядок і послідовність процесуальних дій (у тому числі слідчих і судових).

Суб'єкт кримінально-процесуальних відносин – це одна зі складових будь-яких відносин. При цьому зазначається, що роль і значення не всіх суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності рівнозначні. Внаслідок державно-владного характеру, властивого кримінальному процесу, специфічною особливістю всіх кримінально-процесуальних відносин є наявність у них представника органів державної влади (слідчого, начальника слідчого підрозділу, органу дізнання, особи, яка провадить дізнання, прокурора або судді).

Втім, у кримінальному процесі, як і в будь-якій іншій сфері правового регулювання, один суб'єкт (посадова особа або громадянин), зможе реалізувати свої права лише в тому випадку, якщо інший суб'єкт наділяється відповідними обов'язками. Дисертант обґрунтовує судження про те, що процесуальні дії і рішення слідчого, органу дізнання, прокурора або судді виступають не тільки як засіб виконання їх обов'язків по розкриттю злочинів, викриттю винних, але і як засіб забезпечення реалізації прав і законних інтересів інших суб'єктів кримінально-процесуальних відносин. Підтвердженням сказаного, на думку дисертанта, є той факт, що на компетентні державні органи (їх посадових осіб) покладається правовий обов'язок роз'яснити суб'єктам кримінального процесу їхні права і забезпечити можливість здійснення цих прав (ст. 53 КПК).

У підрозділі 1.2. “Кримінально-процесуальні відносини як засіб реалізації кримінально-правових відносин” акцентується увага на тому, що дослідження кримінально-процесуальних відносин, визначення сутності вказує на їх тісний зв'язок з кримінально-правовими відносинами.

Автор обґрунтовує погляд, що кримінально-процесуальні відносини детерміновані кримінально-правовими і виконують “службову” роль у встановленні останніх (М.М. Полянський). Буття кримінально-процесуальних відносин обумовлено, насамперед, необхідністю реалізації норм кримінального права у формі їх застосування. У цьому не важко пересвідчитися, проаналізувавши норми чинного кримінально-процесуального законодавства. З урахуванням сказаного знаходить своє обґрунтування висловлене декілька десятиліть тому судження, що не кримінальні закони існують для того, щоб людей судили, а судять для того, щоб забезпечити належне застосування кримінального закону (М.С. Строгович).

Дисертант критикує позицію тих учених-процесуалістів, які вважають, що кримінально-правові відносини породжують процесуальні. Перші обумовлюють другі, але не породжують їх. Навіть у разі порушення кримінальної справи не можна стверджувати, що кримінально-процесуальні відносини породжені фактом вчинення злочину. Цей факт повинен бути встановлений процесуальними засобами, у чому і полягає “службова” роль кримінально-процесуальних відносин. Разом з тим стверджується, що кримінальний процес, а отже, і кримінально-процесуальні відносини, мають свій власний зміст.

Самостійність же кримінально-правових і кримінально-процесуальних відносин можлива і в тому розумінні, що вони можуть існувати незалежно одні від одних. Наприклад, кримінально-процесуальні відносини можуть виникнути і бути реалізованими навіть без наявності кримінально-правових відносин (при безпідставному порушенні кримінальної справи і наступному її закритті) чи навпаки – кримінально-правові відносини можуть виникнути та існувати поза процесуальною формою, залишаючись не встановленими і не реалізованими (латентна злочинність). З цих позицій не зовсім точним буде і твердження, що кримінально-процесуальні відносини не з'являться, якщо люди не порушать заборону, що міститься в матеріальній нормі.

Не є тотожними, на думку дисертанта, і суб'єкти кримінально-правових та кримінально-процесуальних відносин: кримінально-правові відносини виникають безпосередньо між державою й особою, яка вчинила злочин; у кримінально-процесуальних відносинах бере участь не сама держава, а її компетентні державні органи (їх посадові особи), які безпосередньо ведуть кримінальний процес. При цьому особа, яка фактично вчинила злочин, тобто суб'єкт кримінально-правових відносин, може не стати суб'єктом кримінально-процесуальних відносин (наприклад, особою, щодо якої порушується кримінальна справа, обвинуваченим, підсудним).

Звертається увага і на хронологічний незбіг названих відносин: як правило, неминучий розрив у часі між виникненням кримінально-правових (момент вчинення злочину) і кримінально-процесуальних (момент оформлення інформації про злочин у належну процесуальну форму) відносин. Різними є і юридичні факти, що викликають до “життя” кримінально-правові і кримінально-процесуальні відносини.

Зазначається, що кримінально-правові відносини встановлюються і стають цілком визначеними тільки в обвинувальному вироку суду, що набув законної сили. Враховуючи сказане і виходячи з вимог Конституції України щодо охорони прав і законних інтересів громадян (ст. 62 Конституції, ст. 15 КПК), пропонується, щоб рішення про відмову в порушенні кримінальної справи за нереабілітуючими особу обставинами, передбаченими п. 3, 4, 5, 8 ч. 1 ст. 6 КПК, затверджувалося суддею.

Розділ другий “Особливості виникнення, розвитку та реалізації кримінально-процесуальних відносин на початковому етапі досудового провадження” складається з трьох підрозділів, в яких досліджуються прикладні і теоретичні проблеми кримінально-процесуальних відносин, що виникають при прийомі та перевірці інформації про злочин, прийнятті підсумкових процесуальних рішень, у зв'язку з їх оскарженням. Формулюється цілий ряд науково обґрунтованих пропозицій і кримінально-процесуальних норм по удосконаленню чинного та проекту нового КПК .

У підрозділі 2.1. “Виникнення кримінально-процесуальних відносин при прийомі інформації про злочин” розглядаються особливості виникнення кримінально-процесуальних відносин у разі надходження (одержання) інформації про злочин.

Дисертант наводить додаткові аргументи щодо обґрунтованості позиції деяких учених-процесуалістів про доцільність законодавчого закріплення в окремій нормі КПК поняття “привід до початку кримінально-процесуальної діяльності”. Це дозволить більш чітко усвідомити, коли саме і при виконанні яких умов починається кримінальний процес, і, як наслідок, надасть можливість відмежувати кримінально-процесуальну діяльність слідчого, органу дізнання, прокурора або суду від інших видів правової діяльності (адміністративно-процесуальної, оперативно-розшукової тощо). Разом з тим реалізація такої пропозиції дозволить точніше позначити момент виникнення прав і обов'язків суб'єктів кримінально-процесуальних відносин. При цьому під приводом до початку кримінально-процесуальної діяльності автор розуміє передбачені законом правові умови як спонукальні начала кримінально-процесуальної діяльності компетентних державних органів (їх посадових осіб) по прийому та перевірці інформації про злочин, прийняттю підсумкових процесуальних рішень.

У роботі виявляється критичне ставлення дисертанта до позиції тих учених-юристів, які пов'язують початок кримінально-процесуальної діяльності (момент виникнення кримінально-процесуальних відносин) з фактом реєстрації заяви або повідомлення про злочин. Якщо погодитися з такою точкою зору, тоді дії слідчого, органу дізнання, прокурора або суду (суддів) по прийому інформації про злочин слід визнавати непроцесуальними. Однак це не так, про що свідчить аналіз ст. 95, 96 КПК. Дисертант відмежовує момент прийому інформації про злочин від моменту її реєстрації, порядок якої дотепер регламентується відомчими нормативними актами. Реєстрація інформації про злочин здійснюється тільки після її одержання і належного оформлення. Практичний зміст такого поділу полягає в тому, що компетентна посадова особа може одержати заяву або повідомлення про злочин, але не завжди має можливість їх зареєструвати або може зареєструвати не відповідно до встановленого порядку.

Досліджуючи особливості виникнення кримінально-процесуальних відносин між слідчим, органом дізнання, прокурором, судом (суддею) і заявником про злочин, дисертант пов'язує появу цієї групи процесуальних відносин з діями компетентного державного органу (його посадової особи) по оформленню інформації про злочин у належну процесуальну форму, передбачену чинним КПК (ст. 95). Зазначається, що названі правовідносини не знайшли свого належного врегулювання в законі. Наприклад, проаналізувавши норми КПК, не можна сказати з упевненістю, якими правами й обов'язками наділений заявник як один із суб'єктів кримінально-процесуальних відносин на початковому етапі досудового провадження. Як свідчить аналіз 200 кримінальних справ, після порушення справи особа, яка заявила про злочин, як правило, набуває статусу свідка або потерпілого. Піддавши аналізу правове становище цих суб'єктів процесу, робиться висновок, що необхідно визначити і законодавчо закріпити права й обов'язки заявника про злочин. У зв'язку з цим пропонується доповнити розділ 3 КПК окремою нормою, в якій би регламентувався правовий статус зазначеного суб'єкта правовідносин.

Автор досліджує особливості виникнення правовідносин між слідчим, органом дізнання, прокурором, судом (суддею) і особою, яка з'явилася з повинною, і вказує на специфіку цієї групи кримінально-процесуальних відносин, пов'язуючи її, передусім, з особливостями правового статусу особи, яка з'явилася з повинною (ст. 96 КПК). З урахуванням аналізу конкретних життєвих ситуацій обґрунтовуються критерії явки з повинною. З огляду на те, що в законі не досить повно врегульовано правовий статус особи, яка з'явилася з повинною, аргументується пропозиція про наділення цього суб'єкта кримінально-процесуальних відносин певною сукупністю прав і обов'язків, у зв'язку з чим пропонується сформулювати окрему кримінально-процесуальну норму і доповнити нею розділ 3 КПК.

Не отримали належної регламентації в законі і правовідносини, що виникають на початковому етапі досудового провадження між органом дізнання, особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і особою, яку застали при безпосередньому приготуванні до злочину, в момент його вчинення або відразу ж після його вчинення. Дисертант піддає аналізу думки вчених-правників щодо цього питання, розкриває юридичну сутність вчинюваних дій компетентного державного органу (його посадових осіб) і обґрунтовує необхідність більш чіткого врегулювання в КПК таких відносин. Підтримується висловлена в юридичній літературі пропозиція щодо законодавчої регламентації такої процесуальної дії, як доставлення особи, яку застали при безпосередньому приготуванні до злочину, в момент його вчинення або відразу після його вчинення. Обґрунтовується зміст норми, яка регламентувала б цю дію, і пропонується внести її в розділ 8 КПК. Одночасно робиться пропозиція доповнити розділ 3 КПК окремою нормою, в якій закріпити правовий статус особи, щодо якої буде здійснюватися ця процесуальна дія, а також іменувати названого суб'єкта правовідносин особою, запідозреною у вчиненні злочину.

У підрозділі 2.2. “Характеристика кримінально-процесуальних відносин при перевірці інформації про злочин” досліджуються особливості кримінально-процесуальних відносин, які виникають, розвиваються і реалізуються у разі перевірки інформації про злочин.

Дисертант з'ясовує зміст і призначення попередньої перевірки інформації про злочин. Робиться висновок про те, що п. 4 ст. 97 КПК, в його останній редакції, не повною мірою відповідає меті і завданням кримінального судочинства, бо, з одного боку, ця кримінально-процесуальна норма реально не здатна захистити права і законні інтереси окремих суб'єктів кримінально-процесуальних відносин, а з іншого, – у ній міститься потенційна можливість порушення закону у зв'язку з неконкретністю практичних ситуацій, за яких вона може бути застосована, що потребує свого виправлення.

Втім автор не поділяє пропозицію деяких правознавців щодо встановлення в законі окремих випадків, коли проведення попередньої перевірки було б обов'язковим, а також з приводу розширення переліку перевірочних дій на початковому етапі досудового провадження, включивши до них, крім огляду місця події, ряд інших слідчих дій, таких, як експертиза, допит, огляд тощо. На думку дисертанта, це не є доцільним. Солідарний з думкою вчених-юристів і практичних працівників щодо необхідності удосконалення окремих норм КПК автор вважає, що реалізація на практиці таких нововведень призведе до істотних порушень прав та законних інтересів суб'єктів кримінально-процесуальних відносин і в той же час не підвищить якість попередньої перевірки інформації про злочин.

Дисертант підтримує ідею розроблювачів проекту нового КПК щодо розмежування процедури “відібрання пояснень” від “дослідчого опиту”. Пропонується пе- редбачити в КПК окремі норми, які закріпили б правила проведення зазначених процесуальних дій. Висловлюється думка, що пояснення повинні відбиратися від суб'єктів кримінально-процесуальних відносин, запідозрених у причетності до вчинення злочину, в тому числі і від осіб, які з'явилися з повинною. У силу забезпечення реалізації їхнього права на захист вони не повинні попереджатися про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих відомостей.

Дослідчий опит має проводитися щодо інших осіб, які можуть повідомити будь-яку інформацію про подію чи обставини, що перевіряються. З метою одержання достовірних даних аргументується пропозиція про доцільність попередження зазначеного суб'єкта процесу про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих відомостей на початковому етапі досудового провадження. Автор розробив і обґрунтував процесуальний статус особи, яка піддаватиметься дослідчому опитові.

Виходячи з конституційного положення про право громадян на правову допомогу (ст. 59), пропонується надати особі можливість скористатися нею вже на початковому етапі досудового провадження шляхом запрошення фахівця в галузі права (юриста). Сформульовано процесуальну норму, в якій би визначався правовий статус юриста як суб'єкта кримінально-процесуальних відносин і закріплювався порядок його допуску до участі в процесуальних діях, таких, як відібрання пояснень, витребування предметів і документів тощо.

У роботі вказується на доцільність удосконалення правового становища перекладача як суб'єкта кримінально-процесуальних відносин. Зокрема, пропонується законодавчо закріпити можливість його участі при прийомі та перевірці інформації про злочин, надавши йому певні права і наділивши відповідними обов'язками.

Дисертант наводить власні аргументи щодо доцільності пропозиції деяких учених-правників про відмежування “витребування предметів і документів” від “отримання представлених предметів і документів”. Обґрунтовується необхідність удосконалення порядку і підстав їх проведення. Досліджується зміст кожної з названих процесуальних дій і пропонується внести певні зміни і доповнення до чинного КПК.

Висловлюється думка про необхідність законодавчої регламентації участі понятих не тільки при проведенні слідчих дій, як це передбачено чинним КПК (ст. 127), але й інших процесуальних дій, таких, як витребування предметів і документів тощо. Разом з тим дисертант вважає, що в законі не слід називати конкретні процесуальні дії та ситуації, в яких участь понятих була б обов'язковою. Доцільність їх залучення до участі в тій чи іншій процесуальній дії мають визначати слідчий, прокурор або особа, яка провадить дізнання. Саме ці суб'єкти кримінально-процесуальних відносин відповідають за всебічність, повноту й об'єктивність дослідження обставин справи (ст. 22 КПК). Будь-яке прийняте ними рішення в процесі перевірки заяви або повідомлення про злочин повинне бути законним і обґрунтованим, у тому числі і про проведення процесуальної дії без участі понятих. Крім того, необхідно враховувати і ту обставину, що в деяких випадках залучити понятих до участі в процесуальній дії неможливо в силу певних об'єктивних причин (наприклад, безлюдне місце, нічний час тощо).

Не склалося єдиної думки в науці кримінального процесу і щодо використання спеціальних знань при перевірці інформації про злочин. Автор аналізує чинне законодавство України і підтримує позицію тих учених-юристів, які вважають, що необхідно більш чітко визначити в законі межі участі спеціаліста та експерта у кримінальному процесі (В.К. Лисиченко, М.Я. Сегай). Дисертант полемізує і піддає сумніву обґрунтованість точки зору деяких правознавців про доцільність проведення експертизи до порушення кримінальної справи. Підтримується думка розроблювачів проекту нового КПК щодо законодавчого врегулювання на початковому етапі досудового провадження такої дії, як спеціальне дослідження об'єкта, і пропонується сформулювати окрему норму, в якій передбачався би порядок і процедура його проведення. Також аналізується правовий статус спеціаліста як суб'єкта кримінально-процесуальних відносин на початковому етапі досудового провадження і пропонується внести доповнення до ч. 1 ст. 1281 КПК, що стосуються його професійних якостей. Разом з тим висловлюється пропозиція доповнити ст. 32 КПК окремою нормою такого змісту: “Спеціаліст – це особа, яка має професійну освіту та фіксовану кваліфікацію (спеціальність, науковий ступінь, категорію тощо), постійно займається певним видом діяльності з практичним використанням засвоєних знань, умінь і навичок з конкретної спеціальності”.

З метою успішного розв'язання завдань, що стоять перед кримінальним судочинством, дисертант обґрунтовує раціональне використання на початковому етапі досудового провадження кримінально-процесуальних і оперативно-розшукових можливостей суб'єктів кримінального процесу. Однак, на думку автора, правовий статус суб'єктів, які здійснюють ці види діяльності, їхні взаємовідносини у КПК урегульовані недостатньо повно. Дисертант, зокрема, пропонує наділити слідчого правом дачі письмових вказівок (доручень) органу дізнання про проведення розшукових і процесуальних дій не тільки по кримінальних справах, що перебувають у його провадженні, але й по матеріалах попередньої перевірки інформації про злочин.

Звертає автор увагу і на ту обставину, що не слід змішувати кримінально-процесуальні відносини між органом дізнання і слідчим, що виникають при перевірці інформації про злочин, з адміністративними (відомчими) відносинами, бо перші регламентуються нормами КПК, а другі – відомчими нормативними актами (наказами, інструкціями, вказівками), і мають на меті забезпечити об'єктивність, всебічність і повноту дослідження обставин справи.

Пропонується більш чітко розмежувати і закріпити в законі процесуальний статус органу дізнання й особи, яка провадить дізнання, на початковому етапі досудового провадження. У законі слід передбачити окрему норму, в якій врегулювати процесуальний порядок взаємодії названих суб'єктів правовідносин під час перевірки інформації про злочин, а саме: щодо прийняття проміжних і підсумкових процесуальних рішень; строків проведення попередньої перевірки; питань, пов'язаних з делегуванням повноважень контролю; оскарженням прийнятих рішень тощо.

У роботі показано невідповідність низки положень відомчих нормативних актів чинному КПК і обґрунтовується необхідність узгодження їх із законом.

У підрозділі 2.3. “Кримінально-процесуальні відносини, що виникають при прийнятті підсумкових процесуальних рішень на початковому етапі досудового провадження” розглядаються особливості кримінально-процесуальних відносин при прийнятті та оскарженні таких рішень.

Так, аналізуючи специфіку кримінально-процесуальних відносин, які виникають у зв'язку з направленням інформації про злочин за належністю, автор зазначає, що в КПК немає повної ясності щодо підстав, порядку здійснення та способу фіксації прийнятого слідчим, органом дізнання, прокурором чи судом (суддею) рішення про направлення заяви або повідомлення за належністю. Висловлюється пропозиція передбачити в чинному КПК окрему статтю, яка б більш детально врегулювала названу групу кримінально-процесуальних відносин.

У роботі досліджуються правовідносини, які виникають між органом розслідування та особою, щодо якої порушено кримінальну справу. Дисертант приходить до висновку про обґрунтованість точки зору тих правознавців, які вважають за можливе порушувати кримінальні справи як за фактом, так і щодо конкретної особи. Такої точки зору дотримуються 84% слідчих (із 95 респондентів) і 91% співробітників органів дізнання (із 105 опитаних). Разом з тим автор вказує на невизначеність правового статусу особи, щодо якої порушено кримінальну справу, і пропонує вважати зазначеного суб'єкта правовідносин підозрюваним, надавши йому певні права і наділивши відповідними обов'язками, які передбачені ст. 431 КПК, з моменту винесення постанови про порушення кримінальної справи.

Обґрунтовується пропозиція про доцільність звільнення суду (судді) від здійснення невластивих судовій владі функцій щодо порушення кримінальних справ. Наділення суду повноваженнями порушувати справу, і разом з тим виносити вирок по ній, позбавляє його “статусу” об'єктивного і неупередженого органу правосуддя (А.Р. Туманянц). Це суперечить самій ідеї незалежності судового контролю за забезпеченням гарантованих Конституцією України прав громадян у кримінальному судочинстві (ст. 129). З метою більшої переконливості в правильності своєї позиції дисертант проаналізував законодавство зарубіжних країн.

Разом з тим автор не підтримує думку деяких учених-процесуалістів, які запропонували наділити особу, яка провадить дізнання, повноваженнями щодо порушення кримінальних справ. З такою пропозицією не можна погодитися, адже реалізація на практиці таких нововведень призведе до того, що окремі оперативні працівники на свій розсуд будуть порушувати кримінальні справи для поліпшення показників роботи. Крім того, не кожний з них зможе зробити це кваліфіковано, на підставі закону. Гонитва за відсотком розкриття злочинів може призвести до прийняття незаконних та необґрунтованих підсумкових рішень і, як наслідок, до порушення конституційних прав і законних інтересів громадян, що залучаються до сфери кримінального судочинства.

У той же час підтримується пропозиція про наділення начальника слідчого підрозділу повноваженнями щодо порушення кримінальної справи. Втім дисертант не поділяє точку зору деяких правників про доцільність надання начальнику слідчого підрозділу повноважень по затвердженню всіх основних рішень слідчого, а також права скасування таких рішень слідчого на початковому етапі досудового провад- ження. Реалізація на практиці таких положень істотно обмежить процесуальну самостійність слідчого. Висловлюється думка, що процесуальна самостійність слідчого є важливим елементом статусу органу досудового слідства і дозволяє йому особисто приймати процесуальні рішення, проводити процесуальні дії та здійснювати деякі інші повноваження і нести за них відповідальність.

Досліджуються особливості правовідносин між заявником (іншою заінтересованою особою) і компетентним державним органом (його посадовою особою) при прийнятті останнім підсумкового процесуального рішення в зв'язку з надходженням інформації про злочин, і аргументується пропозиція про те, щоб орган розслідування повідомляв заявника (іншу заінтересовану особу) не лише про прийняте рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, але й про порушення кримінальної справи, а так само і про направлення заяви або повідомлення за належністю. З цією метою потрібно уточнити поняття “заінтересована особа”, а термін такого повідомлення встановити протягом доби з моменту винесення відповідної постанови.

Розглядаючи кримінально-процесуальні відносини, що виникають у зв'язку з оскарженням прокуророві прийнятого підсумкового процесуального рішення, дисертант зазначає, що серед учених-юристів немає єдності у поглядах щодо характеру і змісту цих правовідносин. Так, деякі правники висловили думку, що в галузі правоохоронної діяльності прокурорська влада реалізовується у формі прокурорсько-наглядових відносин. Автор не заперечує цю ідею. Реалізація повноважень прокурора, як і будь-яка інша правозастосовна діяльність, має свій порядок, відбувається в певних формах, і, таким чином, має свою юридичну процедуру. Разом з тим дисертант не схильний ототожнювати прокурорсько-наглядові відносини з кримінально-процесуальними, бо, на його думку, це два зовсім різних, незалежних один від одного, хоча і взаємопов'язаних між собою, види правовідносин, кожен з яких має свою специфіку і призначення, особливості виникнення, розвитку та реалізації. Дається порівняльна характеристика кримінально-процесуальних і прокурорсько-наглядових відносин. Робиться висновок, що кримінально-процесуальна діяльність органів попереднього розслідування і наглядова діяльність прокурора перебувають у системному зв'язку, де нагляд прокурора за дотриманням законів цими органами є не тільки галуззю прокурорського права, але і складовою частиною системи кримінально-процесуального права.

Наводяться додаткові аргументи на підтримку позиції О.В. Бауліна про те, що втручання прокурора в діяльність піднаглядних органів є допустимим тільки з метою встановлення порушень закону, причин і умов, які сприяють таким порушенням. Тому об'єктом правовідносин при здійсненні прокурорського нагляду на початковому етапі досудового провадження повинна бути не діяльність слідчого або органу дізнання взагалі, а законність їх процесуальних дій і прийнятих ними рішень.