Нечипоренко В.О. Філософсько-правовий аналіз легітимації правової держави

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується ступінь розробленості проблеми, формулюється мета і завдання роботи, визначається її теоретична та методологічна основа, новизна й науково-практична та теоретична значимість, а також положення, що виносяться на захист.

Розділ перший “Огляд теоретичного контексту дослідження”

В параграфі 1.1. “Формальне обмеження поля дослідження” визначається роль філософії права в обґрунтуванні справедливого державно-правового ладу. Формальне обмеження полягає в розгляді основних теоретичних джерел, в яких було концептуалізовано правову державу (І.Кант, К.Велькер, Р.фон Моль, Л.фон Штайн, Р.Гнайст та інші). Аналізується новий підхід в обгрунтуванні права і демократичної правової держави в дискурсивній філософії права Ю.Габермаса.

Приділено увагу і новим науковим монографіям вітчизняних дослідників концепції правової держави:

1) “Правова держава (теоретико-історичне дослідження) В.І.Тимашевої, що містить огляд рецепції ідей творців концепції правової держави в політично-правовій думці дореволюційної вітчизняної традиції (С.А.Муромцев, М.М.Ковалевський, М.М.Коркунов, С.А.Котляревський, П.І.Новгородцев, Б.О.Кістяківський та інші)

2) “Правова держава в контексті новітнього українського досвіду” А.П.Зайця, котра зосереджена на пошуках конституційних основ правової держави та законодавчих, процедурних і техніко-юридичних засобів обмеження державної влади стосовно України.

Параграф 1.2. “Змістовне обмеження поля дослідження” містить уточнення поняття легітимації з філософсько-правової точки зору; аналіз іманентної логіки, рівнів та концептуальних засад легітимації; визначення об’єкту (соціального примусу та правопорядку) та суб’єкту в різних моделях легітимації, здійснених в філософії та теорії права в західноєвропейському дискурсі Нового часу.

Розділ другий “Пошук суспільного ідеалу в новоєвропейських концептуалізаціях державно-правового ладу” складається з п’яти параграфів, в яких розглядаються основні моделі легітимації, котрі вплинули на формування сучасної теорії правової держави.

В параграфі 2.1. “Філософські витоки легітимації справедливої держави Нового часу” розглядається вплив християнства (католицтва та протестантизму) на способи легітимації держави. Цей вплив виявився подвійного характеру:

1) християнська церква визнавала, що будь-яка влада є "влада від Бога", тобто визнавала (з певними обмеженнями) роль держави на регуляцію суспільного життя і всіляко підтримувала модель легітимації, характерної для традиційного суспільства (коли існуючі соціальні лад, інституції та вартощі визнаються єдино можливими і правильними, а всі інші – ворожими і зловісними);

2) з іншого боку, християнська теорія піддала есхатологічній релятивізації роль і значення держави ("світської влади") в людському житті – в християнстві моральні чесноти та вартості відділились від громадянських і набули значної соціальної переваги.

Друга тенденція в християнській теології, виконуючи завдання обгрунтування єдиної світової імперії-теократії, призвела до критики існуючого державно-правового ладу. Легітимні основи держави почали визнавати не тільки за монархічною владою, а й за народом в цілому, тобто відбулась активізація античних правових теорій.

Розглянуто також становлення традиції природного права, в якій постало питання про обмеження державної влади моральними і релігійними нормами та закріплення цих нормативних обмежень в праві.

В параграфі 2.2. “Демократія як легітимаційний принцип” аналізується ідея суспільної угоди як принцип легітимації державно-правового ладу та її зв’язок з теорією демократії. Так в філософії Т. Гоббса суспільна угода конституює сувереном (верховним носієм державної влади) одну або групу осіб, котрі отримують авторитет влади, необхідний для законодавчої та виконавчої функцій держави. Проте елемент згоди всіх (на державний примус), необхідний задля створення держави, підпорядковується Гоббсом елементові влади, коли держава вже створена, що позбавляє членів спільноти можливості контролю політичної влади.

Ж.-Ж. Руссо за допомогою ідеї суспільної угоди обгрунтовував демократію як нормативне джерело, котре легітимує справедливу державу. Народ проголошується в ній сувереном, отримує законодавчий контроль над виконавчою владою – отже, держава легітимується всією спільнотою. Суспільна угода конституює, згідно теорії Руссо, рівноправних і вільних громадян: рівними вони стають завдяки правовому порядку (котрий зменшує природні відмінності між індивідами), вільними їх робить участь в здійсненні законодавчої влади.

Розглядається вклад в договірну теорію І.Канта, який підкреслював нормативний характер цієї "ідеї розуму", що легітимує державний лад таким, яким він мусить бути.

Але демократична теорія легітимації (Ж.-Ж.Руссо) проголошувала народ сувереном лише як певну "органічну" спільноту, котра має (принаймні мусить мати) єдину волю і здійснює її в інтересах всього суспільства. Оскільки будь-які розбіжності з єдиною волею вважались руйнуючими суспільну угоду – інтереси і права особи ставились в повну залежність від спільноти, що уможливлювало сваволю суспільства по відношенню до особи.

В параграфі 2.3. “Лібералістичні та індивідуалістичні концепти державного ладу” розглядаються основні положення теорії лібералізму в сфері державно-правових та соціально-політичних відносин.

Лібералістичні теорії обгрунтовували моделі свободи, що висхідним пунктом мали антропологічну концепцію, де індивід “від природи” має права й свободу. Державна влада є легітимною тільки за умови визнання та захисту прав і свобод власних громадян. Відповідно і право є “обмеженням свободи кожного умовою узгодження її зі свободою інших” (Кант), а не волею суверена (навіть народу в цілому). Тому право виступає в ліберально-індивідуалістичних концепціях як "порядок свободи", а держава визнається справедливою як інституційний гарант правових відносин в суспільстві. Отже, історію лібералізму можна потрактувати як боротьбу за виконання державою цього завдання. Лібералізм не визнає ніяких піклувань держави про щастя підданих, їхні моральні та релігійні чесноти, жодних зазіхань на свободи й права (включно права приватної власності) заради особливих цілей уряду.

Параграф 2.4. “Формування концепції правової держави” містить філософсько-правовий аналіз концепцій правової держави (der Rechtsstaat), чиї підвалини були закладені в філософії І.Канта. Він будував "правовий державний лад" на основі "апріорних принципів свободи, рівності й самостійності людини і громадянина" і розуміння права як порядку свободи (причому примус необхідний лише для підтримання сумісності свободи кожного із свободою інших). Послідовником Канта був К.Велькер, який концептуалізував правову державу як стадію розвитку держави, що відповідає певній стадії розвитку суспільства (деспотія, – теократія, – правова держава). Поняття правової держави слугувало в німецькій філософії права антиподом спочатку теократії, а згодом поліційної держави.

Розглянуто філософсько-правові погляди Р.фон Моля, Л.фон Штайна, Р.Гнайста та інших теоретиків правової держави, котрі заклали основи розуміння легітимності правової держави як держави праволімітованої, тобто обмеженої правом.

Параграф 2.5. “Концепція “соціалістичної правової держави” В цій частині дисертації проаналізовано теоретичні засади концепції, яку розвивали В.С. Нерсесянц, К.С. Гаджієв, Ю.М. Батурін, Р.З. Лівшиц С.С Алєксєєв, О.А.Гаврілов, В.М.Манохін, І.В.Грязін, Е.А.Лукашова та інші. в спробі обгрунтувати правову державу, яка б поєднала основні риси соціалістичної держави з ознаками і принципами держави правової. Автор доходить висновку, що ця теорія в більшості своїх положень суперечила засадам марксистського вчення про державу і право, які були інституалізовані як основи соціалістичного ладу, а також про невідповідність цих основ принципам правової держави.

Розділ третій “Ступені легітимації правової держави” складається з трьох параграфів, в яких послідовно аналізуються умови теоретичної легітимації державно-правового ладу: від обгрунтування права соціальної спільноти на примус до прояснення легітимаційних принципів правової держави.

На основі дослідження різноманітних теорій легітимації було показано їх переваги та недоліки. Так концепт правової держави, зокрема, висуває не тільки необхідність відмовитись від традиційного способу виправдання існуючого державно-правового ладу, а й необхідність легітимації права та його інституцій (оскільки теорія комунізму і анархізму обгрунтовує соціальний лад без держави і права). Подібні теорії приписують державі й праву лише функції примусу та гноблення, тому вони “науково обгрунтовують” “відмирання держави в безкласовому суспільстві”. Також історичний досвід показав, що формальне проголошення верховенства закону ще не означає справедливого суспільного ладу, бо право може мати репресивний характер, а діяльність держави бути явно (нацистський Рейх) або неявно (СРСР) злочинною.

Тут постає завдання показати переваги правового регулювання суспільного життя над іншими видами такого регулювання, на основі доведення систематичного зв’язку між основами людського існування та необхідністю соціального примусу (регулювання).

Центральною також є проблема можливості свободи: негативної свободи індивіда та інституалізованої суспільством свободи (закріпленої в законах і моральних засадах спільноти).

Тому легітимація правової держави набуває в дисертації поступеневого вигляду: 1) Спочатку доведенню підлягає необхідність соціального примусу (без якого держава непотрібна) і переваги правового виду регуляції суспільних відносин; 2) На наступному ступені філософсько-правового аналізу розглядаються умови можливості передачі суспільством правового регулювання у виключне розпорядження держави; 3) На третьому ступені легітимації аналізуються принципи, котрі гарантують справедливість правопорядку в правовій державі та дозволяють остаточно визначити її поняття.

Параграф 3.1. “Легітимація права і правопорядку” показує недостатність визначення легітимності М.Вебером як “внутрішнього виправдання” особою певного типу панування (і права на примус) на основі “віри” в харизму, традицію чи легальність інституціонального порядку. Досвід злочинної практики держави (особливо в XX сторіччі) проілюстрував, що масова лояльність населення не є основою легітимності. Тому в цьому параграфі аналізуються антропологічні засади легітимності соціального примусу. Спочатку розглядається кооперативна модель людського співіснування: Платон і Аристотель обгрунтовували необхідність держави як спільноти, що задовольняє потреби своїх членів на основі співпраці (кооперації). Платон довів, що спільне існування полегшує життя, а Аристотель обгрунтував, що воно просто необхідне для виживання людини (як істоти “полісної” – суспільної) – це виправдовує суспільство, але не пояснює чому спільне існування має елементи примусу і дає підстави для критики соціального примусу анархістськими та комуністичними теоріями, котрі приписують йому політичного характеру й висувають лозунги знищення держави та її заміни моральним регулюванням суспільного життя.

Протилежна модель легітимації – “конфліктна” аналізується на прикладі концепцій Т.Гоббса, Дж.Локка та О.Гьоффе (як її сучасного представника). Ми доходимо висновку, що ця модель беззаперечно доводить конфліктний характер людського співіснування. Хоч спільне існування має на меті співпрацю і забезпечення основ виживання, свобода дії особи невідворотно стикається з свободою інших – тож примус має соціальну природу. Регулювання свободи – одне з найголовніших завдань суспільства, його функції виконують і мораль, і релігія і право.

Але оскільки мораль не дає зовнішнього нормування, маючи за мету формування внутрішніх переконань особи, то головну (і все більш зростаючу) роль нормативного регулювання суспільних відносин (в західній цивілізації) набуває право. По-перше, тому що воно легше інституалізується, по-друге, тому що державне регулювання за допомогою моралі чи релігії може набути деспотичних форм – теократії або тоталітаризму (підкорення всіх аспектів суспільного життя єдиній меті – “світле комуністичне майбутнє”, “тисячолітній рейх німецької нації” тощо).

В параграфі 3.2. “Громадянське суспільство й основи вільного співіснування” розглядаються умови, за яких можлива передача завдань правового регулювання в розпорядження держави.

Оскільки головним завданням регулювання попередньо було визначено забезпечення сумісності свободи осіб у суспільстві, то головна увага приділяється розгляду умов можливості негативної свободи особи та її інституалізації в суспільстві. Філософсько-правовий аналіз концепцій суспільства Т.Гоббса, Дж.Локка, Ж.Ж.Руссо, Б.Констана, Ф.де Куланжа, А.Сміта, Гегеля, К.Маркса та Е.Геллнера дає підстави стверджувати, що тільки в громадянському суспільстві можлива інституалізація негативної свободи.

Тому громадянське суспільство потребує певного типу держави – правової держави, в якій інституалізовано контроль з боку суспільства. Інакше держава (без такого контролю) перебирає на себе функції суспільства: виробництво і розподіл, моральне та релігійне регулювання суспільних відносин, що і відбувається в теократичних, авторитарних і тоталітарних країнах.

Заключний параграф 3.3. “Правова держава та її легітимаційні принципи” підсумовує філософсько-правовий аналіз теорії правової держави. Тлумачення концепції правової держави П.Новгородцевим як суспільного ідеалу, недосяжного для абсолютного втілення переосмислюється нами в контексті взаємовідносин держави і суспільства: завдання суспільного розвитку розуміється тут в поступовому вдосконаленні соціальних інституцій, котрі визнають і захищають свободу особи і громадянина. Гарантії цього – в феномені громадянського суспільства, єдиного типу соціуму, котрий відмовився від монополії на істину (і знання того, чим є абсолютне добро), залишивши це індивідам та їх об'єднанням, та – в феномені правової держави, котра відмовилась від втілення морально-релігійних ідеалів, виконуючи основні свої функції (зовнішньої безпеки і внутрішнього порядку) під контролем суспільства.

Виокремлено та ретельно проаналізовані принципи, на основі яких суспільно регулюється державно-правовий лад і власне діяльність держави: – принцип народного суверенітету; – принцип народного представництва; – принцип гарантування основних прав в конституції; – принцип правомірності влади та принцип захисту громадських асоціацій.