ВЗАЄМОДІЯ ЖІНОЧИХ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ З ОРГАНАМИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ЯК ФАКТОР ЗДІЙСНЕННЯ ГЕНДЕРНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, охарактеризовано ступінь її наукової розробленості, визначено мету, завдання, об’єкт та предмет, сформульовано гіпотезу дослідження, висвітлено наукову новизну, теоретичну та практичну значущість роботи в контексті сучасного стану розвитку науки, наведені відомості про особистий внесок автора, апробацію та впровадження результатів дослідження у практику.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади дослідження формування та діяльності жіночого руху в Україні” – проаналізовано особливості становлення жіночого руху в контексті сучасних дослідницьких підходів, охарактеризовано основні риси та моделі діяльності сучасних жіночих громадських організацій в Україні, розкрито специфіку розвитку жіночого руху в регіонах України, визначено його вплив на демократизацію гендерної політики держави в цілому.

Зважаючи на доцільність чіткого осмислення змісту поняття жіночий рух, у роботі запропоновано його авторське розуміння як сукупності багатьох жіночих організацій, груп та об’єднань з фіксованим та нефіксованим членством, які активно діють у суспільстві з метою врахування матеріальних, соціальних, політичних, духовних чи ідеологічних інтересів жінок, а також досягнення фактичного рівноправ’я з чоловіками в різних сферах суспільного життя в Україні. Жіночий рух як форма соціальної активності та взаємодії різних поколінь слугує для жінок основою для набуття відповідного досвіду, соціалізації та самореалізації. Жіночий рух цьому є активним суб’єктом створення та впровадження нової гендерної ідеології, гендерної культури, гендерної чутливості, гендерної свідомості та гендерної герменевтики. Саме в цьому і полягає активно-творча роль жіночого руху в сучасному суспільстві.

У розділі розроблено авторську періодизацію становлення жіночого руху в Україні. Вона включає відповідні періоди: І, початковий, період (1860-1900 рр.) характеризується просвітницькою та літературною діяльністю жінок, організацією перших жіночих гуртків, виборюванням рівного права на освіту та працю; ІІ період (1900-1905 рр.) – зміною характеру боротьби жінок, яка набуває феміністичного забарвлення (переважною йдеться про політичні права жінок на їх участь у суспільному житті держави); ІІІ період (1905-1914 рр.) – це час набуття досвіду політичної боротьби, появи самостійних та багато­функціональних жіночих організацій; ІV період (1914-1920 рр.) характе­ризується національно-визвольною боротьбою та роботою жінок на потреби фронту; V період (1920-1945 рр.) – набуттям жіночим рухом регіональної спе­цифіки: формуються система жіночих рад в Радянській Україні, незаанга­жований жіночий рух національно-культурного спрямування на Волині, Закарпатті, Буковині і в Галичині та жіночі організації в еміграції; VІ період (1945-1990 рр.) – це період “соціалістичного” вирішення жіночого питання, час спокою і акумулювання енергії для майбутніх змін; VІІ період (з 1991 р. по цей час) розпочався зі здобуттям незалежності України і характеризується відродженням та розвитком жіночого руху в Україні, набуттям ним гендерного змісту та спрямування.

Основна діяльність жіночих громадських організації на початку 90-х рр. ХХ ст. мала культурологічний та соціальний характер. З 1992 р. на території України діє Закон України “Про об’єднання громадян”, який відкриває широкі можливості для вияву творчої та суспільної ініціативи громадян та забезпечує рівні умови для діяльності їх об’єднань. З 1993 р. характерною ознакою становлення жіночого руху стало зміцнення міжорганізаційних зв’язків та об’єднання організацій у мережі, консорціуми з метою збільшення власних ресурсів, підвищення активності жінок у політичному житті, розширення контактів з міжнародною спільнотою, участі в грантових програмах для реалізації проектів гендерної спрямованості.

Різні суспільні явища та катаклізми в особливий спосіб підвищують жіночу активність, а тому й зумовлюють нові форми функціонування жіночих організацій. Формами жіночих рухів відповідно до загальної класифікації є: a) традиційні жіночі організації (соціально орієнтовані); б) організації ділових жінок; в) жіночі організації феміністської орієнтації. За політико-терито­ріальним критерієм жіночі організації України мають такі форми: система жіночих рад в Радянській Україні; незаангажований жіночий рух національно-культурного спрямування на Волині, Закарпатті, Буковині та в Галичині; жіночі організації в еміграції.

У розділі розкрито основні функції жіночих громадських організацій: організаційна (створення нових товариств, залучення молоді як нових членів); інте­граційна (об’єднання з регіональними та іншими організаціями); ідео­ло­гічна (визначення своєї світоглядної ролі в реалізації стратегічних та полі­тичних завдань); виховна (формування у жінок почуття власної гідності, ініціа­тив­ності); координаційна (встановлення контактів між громадськими орга­ні­заціями); творчо-культурологічна (проведення масових заходів); благо­дійницька (захист окремих категорій жінок та надання їм соціальної допомоги).

Жіночі громадські організації відповідно до історичних аспектів діяльності, організаційної структури, ідеологічного спрямування, цільових уподобань та основних видів і форм діяльності характеризуються такими основними моделями діяльності: національно-культурною (побудова неза­лежної Української держави, відродження українських звичаїв та традицій, що мають політичне спрямування); благодійницькою (соціальна, доброчинна і меценатська діяльність); молодіжною (соціально-психологічна підготовка та формування здорового способу життя молодих жінок та дівчат); традиційною (яка є правонаступницею жіночих рад радянської доби); професійною (ґрунтується на єдності спільних професійних інтересів); гендерної орієнтації (прагнення захищати всіх жінок, реалізувати громадські ініціативи і пере­творення гендерних ролей і гендерних відносин у суспільстві) та релігійною (діяльність жіночих організацій різних релігійних конфесій, метою об’єднання яких є місіонерська просвіта).

Характерною особливістю сучасного жіночого руху в Україні є й те, що під час виборчих перегонів окремі політичні партії з метою розширення електо­ральної бази сприяли створенню та діяльності жіночих організацій: “Союз украї­нок”, “Наша Україна” (“Народний рух України”), “Жіноча громада” (Україн­ська республіканська партія”), Жіноче об’єднання “Єдність” (Партія “Єдність”). Всеукраїнська асоціація жінок-підприємців (партія “Жінки Украї­ни”); Всеукраїнська громадська організація “Жінки і діти України” (партія “Жін­ки України”); Всеукраїнське жіноче народно-демократичне об’єднання “Дія” (НДП); Всеукраїнське громадське об’єднання жінок-республіканок (РХП) та ін.

Починаючи з 1992 р. інтереси жіночих організацій набувають регіональної специфіки, в цілому по Україні спостерігається становлення жіночих організацій по окремих регіонах. У цьому плані на особливу увагу заслуговує діяльність “Союзу українок”, “Жіночої громади” “Ліги жінок”, “Спілки жінок України”, “Солідарності”, об’єднання “Жінки і діти України”, Народно-демократичного об’єднання “ДІЯ”, “Ліги жінок-виборців”, громадського жіночого об’єднання “Єдність”.

У роботі доведено, що кількість жіночих організацій залежно від економіко-географічного фактора на теренах України є нерівномірною. Від­мінності регіональної представленості жіночих громадських організацій є досить показовими й відображають загальну картину розподілу жіночих організацій по Україні. Крім того, за кількістю жіночих організацій лідирує м. Київ, в якому зареєстровано найбільшу від загальнодержавної частку організацій.

Установлено, що сьогодні в Україні діють різні за характером жіночі організації, однак їх об’єднує ціла низка спільних напрямів діяльності, а саме:

–        сприяння залученню жінок до управління справами суспільства та держави;

–        розвиток нового економічного та політичного мислення;

–        подолання патріархальних стереотипів у суспільному мисленні;

–        покращання соціального захисту;

–        відродження духовності, утвердження гуманістичних християнських традицій;

–        сприяння толерантності у стосунках, міжетнічній злагоді та гро­мадському миру в Україні.

У розділі розглядаються окремі аспекти теми, які досліджував ряд науковців:

–        сучасний стан жіночої зайнятості та інтеграції жінок в систему рин­ко­вих відносин (Л.В.Варфалві, Л.В.Гонюкова, В.М.Князєв, В.І.Луговий, М.І.Ма­лишева, Т.І.Мельник, І.Ф.Надольний, Н.А.Нечаєва, В.А.Ребкало, І.В.Роз­путенко, А.Р.Усманова);

–        тенденції до змін соціального статусу жінки в сучасному суспільстві, її участь в управлінні та політиці (В.Д.Бакуменко, Н.В.Грицяк, В.П.Зленко, О.І.Кулачек, В.С.Константинова, Е.П.Кочкіна, Н.В.Лавриненко, К.І.Левченко, Н.Р.Нижник, М.І.Пірен, Л.Є.Шкляр);

–        процеси самоідентифікації в гендерному аспекті та питання соціо­культурного потенціалу жінок (В.Я.Агеєв, А.С.Волович, Л.А.Воронько, Т.І.Кли­менкова, М.М.Логунова, С.Д.Павличко, А.Ч.Менегетті, В.А.Ску­ра­тівський);

–         проблеми подолання гендерних стереотипів у сучасному суспільстві (Л.А.Панасенко, М.П.Степанянц);

–        механізми впровадження гендерних квот (Н.П.Степанова, В.В.Суко­витая, Г.С.Терещенко, Л.Р.Федорова, К.Ч.Уест, О.І.Хасбулатова, С.Ч.Чаффінс, М.Форбс, Т.П.Шамраєнко).

З метою оптимізації шляхів впливу жіночого руху в Україні на демо­кратизацію гендерної політики необхідно приділяти увагу адаптації світового досвіду діяльності міжнародних організацій (як урядових, так і неурядових) до умов України для досягнення гендерної рівності, що сприятиме включенню гендерних проблем у національні, регіональні та глобальні програми шляхом посилення співпраці та надання відповідної технічної підтримки щодо впровадження гендерних підходів, розв’язання даної проблематики.

У другому розділі – “Досвід управлінської діяльності жіночих громадських організацій зарубіжних країн на сучасному етапі” – проана­лізовано досвід функціонування жіночих рухів, зокрема досліджено специфіку гендерного підходу до аналізу державної політики Канади, розкрито зміст управлінської діяльності жіночих громадських організацій США як чинник підтримання гендерного балансу, визначено вплив міжнародних організацій-партнерів на активізацію ролі жінок в управлінні суспільними процесами.

Особливу увагу в межах розділу приділено вивченню зарубіжного досвіду щодо методології розв’язання досліджуваної проблематики, який може слугувати основою адаптації вітчизняної моделі гендерної політики до світових стандартів державно-управлінської діяльності. Висвітлення зарубіжного досвіду жіночого руху, гендерних аспектів діяльності різних держав, по-перше, дає змогу переосмислити з нових позицій вітчизняний досвід; по-друге, ознайомитися з різноманітними способами вирішення проблем, властивих Україні, у світі.

Фундаментальне значення в межах дисертаційного дослідження має гендерний підхід до формування державної політики Канади, який став одним з чинників соціально-політичного розвитку країни, адже жінкам Канади у ХХ ст. реально вдалося кардинально змінити своє становище: використовуючи певні механізми, вони вибороли право голосування на виборах, право обіймати виборні посади в органах влади та право бути обраними до Сенату – найвищого представницького органу державної влади в країні.

Базову роль у реалізації гендерної політики Канади відіграє Федеральна служба Канади, вона фактично є взірцем у світовій практиці, оскільки саме їй реально вдалося ліквідувати обмеження щодо повноправної участі жінок у функціонуванні управлінських структур. Одним із найбільш ефективних механізмів її діяльності стало впровадження принципу гендерної паритетності в канадському суспільстві, який має забезпечувати кар’єрне зростання жінок у політичній сфері.

У межах вивчення канадського досвіду заслуговує на увагу діяльність спеціально створеного Міністерства у справах жінок Канади (яке входить до структури федерального уряду, здійснює загальну координацію з питань стратегії та контролю на рівні уряду, дає поради з питань стратегії розвитку міністру та іншим міністерствам); громадських дорадчих груп (до складу федеральних міністерств входять старші радники, які вивчають окремі проблеми жінок та на основі цього формують конкретні критерії їх потреб, ранжирують і потім включають їх у стратегічні плани відповідних міністерств); урядових структур Канади (вони розробляють низку законодавчих актів щодо подолання розриву в заробітній платні чоловіків і жінок, надання відповідного рівня освіти жінкам, створення рівних можливостей у пошуках роботи та доступу до керівних посад, вирішення проблеми зайнятості та справедливої оплати праці). Міністр, який очолює Міністерство у справах жінок Канади, відіграє роль радника в Кабінеті Міністрів, слідкуючи за тим, щоб проблеми жіноцтва були неодмінною складовою частиною обговорення та прийняття рішень Кабінету в контексті розгляду будь-яких питань. На сьогодні в кожній з провінцій Канади є свої міністерства, бюро, відділи з питань розвитку, що мають сприяти дотриманню прав жінок у суспільстві. У цьому контексті досвід Канади може бути використаний для реалізації гендерної політики в регіонах України.

Урядові структури Канади надзвичайно ефективно вирішують гендерні проблеми. Канада належить до небагатьох країн, де діє федеральний план рівності між чоловіком та жінкою, впроваджений у відповідь на звернення ООН до всіх країн-членів організації з вимогою розробити національний план щодо покращання становища жінки. Федеральний план є спільною ініціативою і відображає зусилля всіх федеральних міністерств та намагання уряду досягти гендерної рівноваги.

Для досягнення гендерного балансу в суспільно-політичній та гро­мадській практиці України важливе значення має вивчення досвіду діяльності жіночих організацій США, які тривалий час проводять активну кампанію спільно з членами Верхньої палати американського Конгресу за ратифікацію Конвенції про елімінацію всіх форм дискримінації стосовно жінок. Саме ними організовано проведення відповідних громадських слухань, які супро­воджувались активним залученням громадської думки до обговорення проблем забезпечення гендерного балансу. Технологія організації та проведення таких слухань є досить цінною для вивчення і впровадження її в Україні.

У контексті підтримання гендерного балансу в США важливу роль ві­діграє Державна система підтримки жінок, яка забезпечує державний про­тек­ціонізм щодо жінки. Відповідно до цього держава залишає за собою право на визнання юридичної рівноправності між статями, забезпечення широкої участі жінок у суспільному житті, розвиток сфери послуг з метою створення умов для поєднання жінкою репродуктивної, виробничої й сімейної ролей, ство­рення державної системи соціального захисту жінок у формі пільг. Саме це за­клало базові принципи жіночого руху в процесі творення державної політики США.

Жіночі організації США мають досить структурований в організаційно-функціональному плані характер та справляють сильний інституціональний і політичний вплив на вироблення державної політики. Характерною ознакою їх є те, що низка жіночих громадських організацій за час своєї діяльності змогли створити ресурсну базу для великої регіональної мережі по всіх штатах. Одним із напрямів практичної діяльності жіночих громадських організацій стало проведення тренінгів з жіночого політичного лідерства, що забезпечило, у свою чергу, здійснення політичної просвіти щодо набуття навичок політичної боротьби, конкуренції у виборчих кампаніях тощо.

Міжнародні організації (“Програма рівних можливостей “ПРООН”, “Він­рок Інтернешнл” (США), “Агентство розвитку США”, “Канадське Агент­ство з розвитку”, “ТASIC”, “Жіночий консорціум України”, “Ла Страда”, “Хри­стиян­ський дитячий фонд”) реально впливають на взаємодію жіночих орга­нізацій з владними структурами, а саме: вони забезпечують правову просвіту щодо механізмів відстоювання рівних прав. У цьому плані ефективною є діяльність юридично-консультативних центрів, ініційованих міжнародними жіночими організаціями, які безпосередньо опікуються проблемами надання юридичної допомоги населенню, та грантова підтримка програм гендерного спрямування.

Важливим засобом впливу міжнародних організацій на функціонування жіночого руху в Україні є сучасні інформаційно-комунікативні технології, адже завдяки Інтернету сьогодні в жінок з’явилася можливість відкритого спіл­ку­вання, обміну досвідом з певної проблематики. Це, у свою чергу, дає підстави ствер­джувати про виділення окремого напряму в діяльності жіночих орга­нізацій – “кіберфемінізму”, який характеризує взаємодію жіночих громадських організацій на міжнародній арені й має на меті допомогти сучасній жінці вільно реалізувати себе в суспільному житті, користуючись відповідними інформа­ційними послугами.

У третьому розділі – “Взаємодія жіночих громадських організацій та органів державної влади у впровадженні гендерної рівності в українському суспільстві” – розкрито механізми взаємодії держави та громадських жіночих організацій у процесі формування та оптимізації політики гендерного паритету, визначено основні засоби впливу жіночих громадських організацій та держави на зміну гендерних стереотипів у суспільстві, запропоновано шляхи оптимізації внеску жіночого громадського руху в процеси формування громадянського суспільства в Україні.

На сучасному етапі в Україні в контексті реалізації гендерної політики держави доцільно особливу увагу приділити проблемі насильства над жінками. Хоча ця проблема і є предметом обговорення на рівні держави, проте її вирішення не є пріоритетним. Тому доцільно запровадити Загальнонаціональну програму “Жінки України” як одну з найважливіших форм реалізації державної політики, провести відповідні Парламентські слухання, присвячені ліквідації усіх форм дискримінації жінок, залучивши до цього відповідні державні інститути, освітянську інтелігенцію, громадські організації, ЗМІ.

Надзвичайно важливу роль у висвітленні питань жіночого руху та пошуку відповідей на них відіграють засоби масової інформації. Саме тому вони мають долати гендерні стереотипи в суспільстві. Необхідно ініціювати внесення до інформаційного законодавства правових норм з чітко визначеною відповідальністю і санкціями за некоректне використання жіночих образів у рекламі та в телепрограмах, пропаганду негативних стереотипів. Потрібно також орієнтувати програми факультетів журналістики на вивчення та використання в практичній діяльності працівниками ЗМІ теорії, міжнародної та національної практики гендерних перетворень, сучасних гендерних цінностей, пропаганди гендерної демократії та гендерної культури.

У межах розв’язання цієї проблеми доцільно утворити Національну раду з підготовки до Всесвітньої конференції жінок (2007 р.).

Гендерна політика в Україні має впроваджуватись як на центральному, так і на регіональному рівнях діяльності органів місцевої влади. При цьому суб’єкти виконавчої влади, керуючись основними положеннями Конституції Украї­ни, мають розробити окремі регіональні заходи, які б сприяли ви­робленню самостійної регіональної політики щодо жінок відповідно до спе­цифіки регіону.

В українському суспільстві доцільно запровадити нову Концепцію поліпшення становища жінок, яка б визначила загальну стратегію й пріоритетні напрями державної політики відносно жінок відповідно до Конституції України та міжнародних зобов’язань України, а також з урахуванням специфіки сучасної соціально-економічної ситуації. Головною метою державної політики стосовно жінок в Україні має бути проголошено повну й рівноправну участь у політичному, економічному, соціальному й культурному житті на місцевому, регіональному й загальнодержавному рівнях.

Одним з ефективних механізмів зміни гендерних стереотипів сьогодні є впро­вадження в суспільну практику фемінних цінностей та відповідна фемінізація суспільного життя, що цілком співвідноситься з цінностями західно­європейської цивілізації. Це, у свою чергу, дасть змогу подолати існую­чі патріархальні стереотипи в суспільстві шляхом розвитку гендерної освіти й залучення жінок до управління державними інститутами та громадськими організаціями на паритетних засадах з чоловіками.

Основними шляхами оптимізації внеску жіночого громадського руху в процеси формування громадянського суспільства в Україні є забезпечення со­ціально-політичного, правового, морально-етичного та духовного рівнів реалі­зації сучасної гендерної політики. Відповідно до цього внесок жіночих гро­мадських організацій України в процес формування громадянського сус­піль­ства можна визначити за такими критеріями, як: теоретичний (демонстрація ролі та значення жінки в сучасному суспільстві, визначення гендерних стерео­типів, які перешкоджають процесу входження жінки в політику, а також їх при­чин та наслідків) та практичний (вироблення стратегії гендерних перетворень, надання освітніх послуг жінкам, робота шкіл жіночого лідерства та ін.)

Жіночий рух в Україні є необхідним елементом розвитку громадян­ського суспільства, що зумовлює відповідний рівень представництва жінок в органах державної та місцевої влади. Тут переважно йдеться про вироблення ефективних механізмів подолання гендерної асиметрії в структурах державної влади та місцевого самоврядування. Відповідно до цього мають бути визначені нові пріоритети реалізації кадрової політики держави.

Важливим чинником розв’язання гендерної проблеми в українському суспільстві є стратегія реалізації соціального партнерства: з одного боку, жіночих організацій між собою, а з другого – держави та жіночих організацій. У цьому плані держава має системно здійснювати гендерну просвіту, і відповідно до цього й гендерну експертизу, яка б дала змогу належним чином враховувати пропозиції, що надходять від жіночої громадськості в процесі реалізації управлінських рішень.