ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНУ

Краткое содержание

У вступі подано загальну характеристику дисертації, визначено актуальність і рівень наукової розробленості теми, її зв’язок із науковими програмами, визначено мету й завдання дослідження, його наукову новизну, встановлено практичну цінність одержаних результатів; наведено дані щодо їх апробації та опублікування.

У першому розділі – “Наукові засади державного регулювання со­ціально-економічного розвитку на регіональному рівні” – розглянуто теоретико-методологічну базу досліджень державного регулювання соціально-еконо­мічного розвитку, проведено системний аналіз програмного управління на регіональному рівні, визначено особливості формування концепції розвитку регіону в ринковій економіці.

Установлено, що завдяки науковим дослідженням проблем державного управління соціально-економічного розвитку регіону останнім часом вдалось розширити теоретико-методологічну базу.

Теоретико-методологічні основи програмно-цільового підходу до регу­лювання ринкового господарства були закладені П.Уайтом, Д.Уіртом, А.Лібер­маном, Р.Лєв’єном та ін. Ефективні методи управління досліджувало багато вчених, серед яких найбільший внесок належить: Г.Г.Балаяну, В.Ю.Будавей, В.Н.Буркову, А.І.Добриніну, Б.З.Мільнеру, Е.В.Руднєвій, Б.Л.Рудніку та ін. У 90-ті рр. XX ст. розвитку теорії соціально-економічного управління регіонами було присвячено низку публікацій російських вчених, у тому числі А.Г.Гла­дишева, С.Ю.Глазьєва, В.Н.Іванова, В.І.Патрушева, М.В.Степанова та ін. Комплексний підхід до вирішення проблеми ефективного державного регулювання регіонального розвитку став методологічною основою багатьох досліджень. Їх результати викладені в працях українських науковців: О.М.Алі­мова, О.І.Амоші, І.В.Багрової, С.О.Білої, Д.П.Богині, В.Г.Бодрова, В.М.Гейця, С.Г.Дзюби, М.І.Долишнього, М.Х.Корецького, В.А.Ткаченка, М.В.Шаленка та інших, які слушно вважали, що напрями вдосконалення державного регулю­вання соціально-економічного розвитку регіону слід розробляти з урахуванням інте­ресів регіонів та особливостей на макро- і мікрорівнях.

Виходячи з цього визначено, що кожна держава, яка будує ринкові відносини, стикається з проблемою економічної неспроможності власного самоврядування, необхідністю докорінного переосмислення концепції управ­ління, виявляє відсутність чітких, єдиних і загальноприйнятих критеріїв і процедур оцінювання конкретного державного регуляторного втручання, аналогічних процедурам економічного оцінювання. Відсутність чітких еконо­мічних засад державного регулювання завдає значної соціально-економічної й політичної шкоди державам у перехідний період. Сьогодні, в епоху розвитку промисловості, індустрії, сучасної техніки та новітніх технологій, зростання великих міст і значної концентрації людських ресурсів, виникла потреба в оптимальному поєднанні принципів державного та ринкового регулювання. Саме така модель поєднання регуляторних переваг ринку і держави будується на сьогодні в Україні.

Розглянуто державну регуляторну політику на регіональному рівні як певний набір різних пар методичних впливів: заборони й дозволу, примусу і заохочення, покарання й винагороди, спонукання і стримування, зацікавлення й пригнічення.

Головні проблеми системи державного регулювання соціально-економічного розвитку регіонів України можна звести до таких основних недоліків, як: необ’єктивність, відомча упередженість службової документації, що подається для прийняття рішень; міжвідомчі конфлікти, спричинені галузевими підходами до регулювання; монопольні управлінські претензії органів влади на регулювання в підвідомчій сфері; домінування командно-адміністративних підходів до управління; зміна правил на ринку для збереження або створення монопольного становища суб’єктів підприємництва, нав’язування їм численних платних адміністративних послуг; відірваність теорії від практики; нерозробленість стратегічних засад і нечітке бачення майбутніх цілей; нерозвиненість структурно-функціонального методу і неврахування законо­мір­ностей розвитку та функціонування будь-яких систем, що породжує фраг­мен­тарність регуляторних заходів; недостатня сформованість мережі науково-до­слідних, аналітичних та громадських організацій, що можуть надавати про­фесійні послуги з наукового забезпечення, консалтингу й управлінського менеджменту у сфері державного регулювання.

Механізм ринкового саморегулювання створити в короткий термін не вдалося. Це пояснюється не тільки складністю завдання, а й незавершеністю вихідної концепції реформ, у тому числі й щодо оцінювання доцільних меж державного управління економікою і його заміни на ринкові інструменти.

Використання цільових програм дає змогу ефективно організовувати керований процес, на відміну від планового підходу. На сучасному етапі потрібна система регіонального розвитку, що передбачає оперативність і гнучкість прийняття управлінських рішень. Її можна відобразити в Концепції економічного і соціального розвитку регіону (далі – Концепція). Вона є синтетичним документом, що поєднує в собі переваги генеральних схем розвитку регіонів і традиційних планів економічного та соціального розвитку (див. рисунок).

На сьогодні в Україні функція державного програмно-цільового управ­ління має велике значення. Насамперед держава створює умови для ефективного розвитку господарської діяльності всіх підприємців. Для цього вона розробляє і контролює “правила гри” всіх бізнесменів на ринку, створює спеціальні регулюючі органи для спостереження за виконанням антимо­но­польних законів, намагається стабілізувати економічний розвиток, згладжувати підвищення і зниження ділової активності, стримувати інфляцію і безробіття, сприяти економічному зростанню. Важливою державною функцією є регулю­вання соціальних відносин. Особлива увага при цьому приділяється відносинам між роботодавцями і працівниками. Держава визначає розмір мінімальної заробітної плати, контролює обов’язкове укладання колективних договорів між підприємцями і профспілками, страхування працівників та ін.

Програмно-цільовий підхід передбачає застосування конкретної техно­логії управління: формування ієрархії цілей; утворення взаємопов’язаних програм, спрямованих на реалізацію цілей; розподіл наявних ресурсів; формування бюджету; створення (в разі необхідності) спеціальних органів управління.

Важливою умовою розробки Концепції є її залежність від ієрархічного рангу регіону. Ланки в цій ієрархії розміщені в такому порядку: соціально-економічна система країни; великі економічні регіони; автономії, області, міста державного підпорядкування; муніципальні утворення.