У Вступі розкрито сутність і стан проблеми, що розв’язується; обґрунтовано актуальність обраної теми; визначено мету й завдання дослідження, його наукову новизну, встановлено практичну корисність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.
У першому розділі “Теоретико-концептуальні підходи до визначення сутності процесів державного регулювання структурної політики у промисловості” здійснено аналіз теоретичних положень, на основі якого зроблено висновок, що в цілому поняття державне регулювання з позиції системного підходу включає: формування цілей і завдань розвитку; визначення об'єктів регулювання, організацію керованої системи; виділення суб'єктів регулювання, формування їх організаційної структури; розмежування функцій і вибір необхідних методів; оцінку результатів регулювання.
Останнім часом розширилася теоретико-методологічна база наукових досліджень проблем державного регулювання структурного розвитку промисловості. Насамперед це стосується змісту і напрямів промислової політики держави, закономірностей та принципів її розвитку. Цьому сприяло творче засвоєння напрацювань вітчизняних і зарубіжних учених у галузі управлінської науки, екстраполяція їх на сучасні державотворчі процеси. Основам державного управління промисловістю присвячені праці Альберта М., Андрушківа Б., Ансоффа І., Беззубко Л., Бодрова В., Бойка Р., Водачек Л., Водачкової О., Рижих В., Суходолі О. та ін. Дослідженню різних моделей структурного розвитку промисловості присвячені праці Арутюняна С., Бажала Ю., Батюка А., Бутка М., Гальчинського А., Гамана М., Геєця В., Корецького М., Салиги С., Черваньова Д. та інших.
На підставі проведених досліджень встановлено, що всі інструменти державного регулювання можна розділити на дві групи – стратегічні (контрольно-орієнтуючі – прогнози, індикативні плани, цільові програми і нормативно-режимні) та кон’юнктурні (нормативно-розподільчі – державні замовлення, квоти, ліміти, ліцензії, нормативи, стандарти; стимулюючі – пільги, бюджетні дотації, субвенції, різні держгарантії; організаційні; розпорядчі).
Об'єктами державного регулювання економіки є ті сфери, галузі, регіони, а також ситуації, явища й умови соціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникнути ускладнення, проблеми, вирішувані не автоматично, чи такі, що можуть бути вирішені у віддаленому майбутньому, у той час як їх розв’язання вкрай необхідне для нормального функціонування економіки і підтримки соціальної стабільності. Суб'єктами державного регулювання структурного розвитку промисловості є державні органи, наділені відповідними повноваженнями, у тому числі довірені особи, що керують державною власністю в промисловості, пакетами акцій.
Регулювання структурного розвитку промисловості є однією з найважливіших функцій держави. Разом з тим існує безліч його підфункцій. З певним рівнем умовності їх можна об'єднати у п'ять груп: створення правової бази і найважливіших послуг, необхідних для забезпечення функціонування промисловості; стимулювання конкуренції; перерозподіл доходів; перерозподіл витрат; контроль за рівнем інфляції, регулювання рівня зайнятості.
Державне регулювання структурного розвитку промисловості в умовах сучасної ринкової економіки передбачає визначення його зв'язку з ринком як з теоретичного, так і практичного погляду. Світовий досвід розвитку державного регулювання розвитку промисловості свідчить, що зусилля державних органів повинні спрямовуватися на підтримку ринкової рівноваги й динамічного розвитку промислових підприємств. У цьому аспекті становлять інтерес макроекономічні моделі, що лягли в основу практичних розробок з державного регулювання структурного розвитку промисловості.
Стратегічною проблемою сучасної економічної теорії є визначення оптимального співвідношення держави і ринку у нинішній історичній ситуації. Всі концепції розвитку економіки, що змінювали одна одну протягом XX ст., відрізнялися зміною пріоритету між державними і ринковими засадами регулювання економіки. Це означає, що при зовнішній суперечливості цих теорій кожна з них була парадоксальним продовженням попередньої з урахуванням історичних обставин, що змінювалися.
Сьогодні у світовій практиці розвинених країн виділяються дві основні моделі ринкової економіки, що забезпечують економічний і соціальний прогрес суспільства. Це ліберальна модель і модель соціально орієнтованого ринку, що розрізняються між собою насамперед за рівнем державного регулювання економіки. Реформування промисловості України із самого початку орієнтувалося на перехід до ліберальної моделі ринку. Йшлося про те, що саме саморегульований механізм ринкової системи, який зароджується, розставить все по своїх місцях і створить нову структуру форм власності, іншу систему поділу праці в промисловому комплексі. Криза 1998 р. засвідчила, що ринкова система в Україні не в змозі регулювати економічні процеси. Тому необхідна чітка державна промислова політика, яка орієнтована на структурний розвиток промисловості.
Роль державного управління в Україні, на наш погляд, полягає не в простому розширенні участі в промисловості, а в підвищенні ефективності довгострокової державної політики і конкретних дій щодо її оздоровлення, поліпшенні на цій основі соціального стану громадян. Разом з тим держава має керуватися критеріями збереження ринкової свободи і виявляти вміння використання наявної власності для інвестування в реструктуризацію промислового комплексу. При цьому бажано зробити основний акцент на концептуальну і законодавчу бази, що відповідає державній політиці в таких основних напрямах: забезпечення економічної та організаційно-правової активності держави, формування ефективної системи державного і муніципального управління з метою стимулювання економічного зростання в промисловому комплексі; підтримання розвитку конкуренції і підприємницької діяльності в промисловості.
Перехід до соціально орієнтованої високоефективної економіки промисловості передбачає: досягнення сучасних характеристик якості життя населення і середовища його проживання; формування інноваційних шляхів розвитку промислового виробництва; створення багатоукладної, соціально орієнтованої ринкової економіки; зміцнення інфраструктури промисловості, включаючи фінансово-банківську сферу в напрямі зміцнення довіри населення; перехід до надійної системи соціального партнерства працівників промисловості, підприємців, держави.
Стратегія розвитку промислового комплексу повинна базуватися на внутрішніх історико-культурних традиціях, де головною складовою є соціальна – і як мета, і як головний фактор економічних перетворень.
Зазначені аспекти в першу чергу стосуються провідної галузі економіки – промисловості. Тут власне спочатку реалізуються розробки науково-технічного прогресу, сприяючи підвищенню конкурентоспроможності її структурних підгалузей.
Сучасна наука державного управління формує новий підхід до побудови систем державного регулювання структурного розвитку промисловості. При цьому державне регулювання варто розглядати як діючий засіб вирішення соціальних і економічних завдань в умовах розвитку ринкових відносин. З урахуванням цього, формувати систему державного регулювання, на наш погляд, доцільно, виходячи з об'єктивних закономірностей і їх проявів у реальних умовах кожної структурної підгалузі промисловості, економіки окремого підприємства, особливостей їх функціонування, а також на основі аналізу соціально-економічних і організаційних проблем управління в сучасних умовах господарювання.
Як реальну перспективну мету державного регулювання структурного розвитку промисловості України необхідно розглядати досягнення соціальної економіки ринкового типу. Рух у цьому напрямі вимагає включення до моделі такого розвитку трьох принципових моментів:
- необхідно послідовно розвивати систему інститутів ринку, найважливішим елементом якої є правове забезпечення, що охоплює сукупність прав власності;
- основну увагу слід зосереджувати на створенні механізму ринкової конкуренції. Інакше в Україні буде відбуватися заміна державних монополій частково, а тиск останніх на економіку не може не блокувати зростання ефективності й не відтворювати в промисловому виробництві кризових явищ;
- при визначенні ролі держави в структурному розвитку промисловості варто виходити з того, що в усіх сучасних розвинених країнах економіка за своїм характером є змішаною, тобто держава виконує в ній багато координуючих функцій, а також приймає певні прямі рішення регулюючого характеру. У критичні для економіки періоди роль держави підсилюється. Відсторонення ж держави від управління ринковою економікою абсолютно неприйнятне.
Сьогодні першочергове завдання органів державного управління, на наш погляд, полягає в пожвавленні інвестиційної активності. Реальним економічним джерелом нагромаджень в економіці повинні стати ті структурні підгалузі промисловості, на продукцію яких сьогодні є попит усередині країни або на світовому ринку, тобто автомобілебудування, харчова промисловість, сировинні і безпосередньо пов’язані з ними галузі промисловості, нафтохімії, чорної і кольорової металургії, деревообробної індустрії. Моделі продовження реформ та їх втілення в стратегії економічної політики держави мають забезпечити насамперед реалізацію конкурентних переваг цих структурних підгалузей.
Держава повинна нести конкретну відповідальність перед суспільством за рівень ефективності використовування, перш за все на державних промислових підприємствах, сировинних, матеріальних і паливно-енергетичних ресурсів, забезпечувати трудовим колективам соціальні гарантії на етапі переходу до ринкової економіки, визначати стратегію їх розвитку. Саме відсутність чіткої політики держави щодо роботи державних підприємств, трансформації госпрозрахунку в комерційно-економічні механізми господарювання є основним стримуючим фактором прискорення переходу до ринкової економіки.
Основними напрямами, до яких варто прикласти зусилля регулюючої діяльності держави щодо структурного розвитку промисловості, на наш погляд, є: розвиток державного підприємництва в окремих структурних підгалузях; структурне підгалузеве макропрограмування; розробка бюджетної політики з урахуванням державної підтримки промислового комплексу; кредитно-фінансове регулювання діяльності підприємств і організацій промисловості; застосування механізму стимулюючого оподатковування. Форми державного регулювання структурного розвитку промислового виробництва за своєю сутністю спрямовані на створення економічної бази, що стабільно розвивається, як основи реальної самостійності всіх структурних підгалузей промислового комплексу. Це передбачає створення умов для оптимального поєднання адміністративних і економічних методів регулювання господарської діяльності.
Адміністративні методи не пов'язані зі створенням додаткового матеріального стимулу або небезпекою фінансового збитку. Вони базуються на силі державної влади і включають заходи заборони, дозволу і примусу. Економічні інструменти державного регулювання підрозділяються на важелі грошово-кредитної і бюджетної політики. Сьогодні вони повинні бути різноплановими і включати найбільш ефективні інструменти.
В окрему категорію можна виділити психологічні методи. У першу чергу до них слід віднести заклики виявляти стриманість у витратах, купувати більше вітчизняних і менше імпортних товарів, активніше брати участь у розбудові інфраструктури тощо. Визначення довгострокових цілей державної промислової політики також є засобом регулювання, оскільки вона впливає на прийняття управлінських рішень щодо розвитку окремих структурних підгалузей промисловості.
У другому розділі “Методологія формування промислової політики в Україні” визначено, що промислова політика є реалізацією державних інтересів у конкретній сфері її діяльності. Виходячи з цього, розроблено концепцію формування державної промислової політики, яка полягає в наступному.
По-перше, формування промислової політики ґрунтується на реалізації державних інтересів в окремих структурних підгалузях промисловості у вигляді відповідних розділів загальної стратегії її розвитку.
По-друге, згідно з нашими дослідженнями, зміст промислової політики визначається системним підходом до її формування, що значно розширює можливості пошуку причин ускладнень і завжди має специфічно спрямований і часовий характер. На сучасному етапі промислова політика повинна передбачати певні напрями реалізації державних інтересів щодо структурного розвитку галузі промисловості:
- здійснення реформ у сфері нормотворчості й розвитку законодавства (включаючи проблеми лібералізації, дерегулювання; соціальне, трудове і промислове законодавство; фінансовий інжиніринг, приватизацію);
- зміна політики в конкретних промислових секторах (промислова перебудова, закриття і конверсія оборонних галузей промисловості, підтримка малих і середніх підприємств, а також високопріоритетних галузей);
- зростання зайнятості населення і продуктивності праці;
- збільшення інвестицій у матеріальні активи (виробничі, транспортну інфраструктуру, зв'язок);
- підвищення обсягу інвестицій в нематеріальні активи (промислові дослідження і розробки, передача технологій; підготовка кадрів, зокрема управлінських; покращення якості продукції, екологічно чисті технології; розвиток стандартизації і сертифікації);
- удосконалення політики у сфері конкурентоспроможності і конкуренції (заходи на внутрішньому ринку; розвиток експорту й лібералізація торгівлі);
- сприяння залученню іноземних інвестицій;
- запровадження екологічної політики, промислової екології;
- розвиток промислової співпраці між розвиненими країнами і тими, що знаходяться на перехідному етапі.
По-третє, на основі виявлених напрямів державного втручання в окремі структурні підгалузі промисловості формуються цілі промислової політики і механізм їх реалізації, заснованій на врахуванні принципів функціонування ринкової економіки.
Найбільшого поширення в науковій літературі набули погляди на виділення в промисловій політиці моделі імпортозаміщення та експортоорієнтованої моделі. Модель імпортозаміщення є стратегією забезпечення внутрішнього ринку на основі розвитку національного виробництва. Імпортозаміщення передбачає проведення протекціоністської політики й підтримку жорсткого курсу національної валюти (тим самим запобігає інфляція). Імпортозаміщуюча модель сприяє поліпшенню структури торгового балансу, нормалізації внутрішнього попиту, забезпеченню зайнятості, розвитку машинобудівного виробництва, наукового потенціалу.
Промислова політика України носить яскраво виражений імпортозаміщуючий характер: державні субсидії в галузі обробної промисловості надходять за рахунок експлуатації прибуткового експортоорієнтованого сировинного сектору; механізм грошового перерозподілу спирається на регулювання внутрішніх цін на сировинні товари, паливо та енергію, пільгові кредити промисловості, значну кредиторську заборгованість підприємствам паливно-енергетичного комплексу, дешевий імпорт, що існує на українському ринку через відсутність протекціоністських заходів, нерозвиненість правових актів.
Інша модель промислової політики базується на всебічному заохоченні виробництв, орієнтованих на експорт своєї продукції. Основні заохочувальні заходи спрямовані на розвиток і підтримку конкурентоспроможних експортних галузей. Пріоритетним завданням вважається виробництво конкурентної продукції і вихід з нею на міжнародний ринок. Відбувається орієнтація промисловості країни на світову кон'юнктуру з метою захоплення якомога більшої частки світового ринку. Уряд проводить політику створення через податкові й митні пільги, кредитування підприємств-експортерів, підтримку низького валютного курсу та ін. сприятливих умов для функціонування і розвитку експортоорієнтованих галузей. Важливими перевагами цієї моделі є включення країни в світове господарство, доступ до світових ресурсів і технологій; розвиток сильних конкурентних галузей економіки, які забезпечують мультиплікативний ефект розвитку інших, внутрішніх галузей і є основним постачальником грошових коштів до бюджету; залучення валютних коштів у країну та їх інвестування в розвиток виробництва і сфери послуг національної економіки.
Україна повинна розпочати широкий обмін з розвиненими ринковими економіками, переважно поновлюваними ресурсами, в першу чергу промисловими товарами. Вигідність такої структури міжнародного обміну обумовлюється наступними чинниками: по-перше, сприятливими для них ціновими відмінностями між сировиною і продуктом, що піддався промисловій переробці; по-друге, можливістю розвивати і розширювати використання передових технологій і технічних рішень; по-третє, здатністю створювати й утримувати високопрофесійний виробничий персонал; по-четверте, збереженням їх власних запасів невідновлюваних ресурсів як резерву на майбутнє; по-п'яте, подібна структура обміну має зростаючу траєкторію, тобто стимулює безперервне (обмежуване лише природним насиченням ринку певним продуктом) зростання виробництва й міжнародного збуту вироблюваних країною товарів.
У літературних джерелах можна зустріти різні підходи до формування механізму здійснення промислової політики. Найбільш поширеним є виділення основних напрямів, відповідно до яких розробляються інструменти й методи державного регулювання. Іншим є формування механізму здійснення промислової політики за критерієм впливу на конкретні суб'єкти, що належать до різних форм власності. Можна виділити також мотиваційну модель механізму реалізації промислової політики.
Незважаючи на значні переваги, які властиві цим моделям, вони мають й істотний недолік – претензію на швидкий ефект від регулюючої державної дії. Доцільніше, на наш погляд, запропонувати побудову моделі механізму здійснення промислової політики, виходячи з логічної послідовності формування умов економічного зростання, виділення і першочергового здійснення заходів щодо створення бази, яка забезпечує саморозвиток у напрямі відповідності державним інтересам. Це дасть можливість сконцентрувати і реалістичніше спланувати розподіл державних ресурсів на вузьких сферах втручання і тим самим забезпечити практичну реалізацію сформульованих цілей.
Реалізація зазначеної моделі вимагає розробки глибокопродуманої і науково обґрунтованої стратегії розвитку промисловості на довгострокову перспективу. Механізм здійснення промислової політики є не арифметичною сукупністю прямих, непрямих, окремих інших методів та інструментів державного регулювання, а їх вибором і узгодженям з основними напрямами, які визначені загальною стратегією соціально-економічного розвитку країни на майбутній період. Тому аналіз і оцінка існуючого механізму реалізації промислової політики, поза сумнівом, вимагає глибокого вивчення системи цільового програмування, що теоретично трактується як один з найважливіших інструментів проведення державної промислової політики. Суть її (при всіх відмінностях в інтерпретаціях конкретного змісту) полягає у визначенні державою пріоритетів розвитку промисловості (матеріального виробництва, народного господарства в цілому), а також забезпеченні їх реалізації.
Основною особливістю цільового програмування є те, що, на відміну від директив, які надходили в централізованій плановій системі зверху, механізм здійснення державної промислової політики не повинен містити обов'язкових завдань господарюючим суб'єктам. Власне процедура розробки такого механізму має завдання формування загальнонаціонального консенсусу стосовно пріоритетів соціально-економічного розвитку країни і спирається на роботу інститутів соціального партнерства. Доповнюючи дію механізмів ринкової конкуренції, держава тим самим сприяє зниженню невизначеності й нестійкості ринкової кон'юнктури, допомагає підприємствам орієнтуватися в перспективах розвитку виробництва і вчасно перерозподіляти капітал, спрямовуючи його на освоєння нових технологій і ринків збуту. Заходи, що розробляються, не повинні перешкоджати свободі вибору самостійних господарюючих суб'єктів, але виконують для них функцію маяків, що вказують перспективні напрями зміни економічної кон'юнктури і промислової політики держави.
Відповідно до цього відбір проблем для їх програмної розробки визначається такими чинниками: необхідністю координації міжгалузевих зв'язків технологічно пов'язаних галузей і виробництв для вирішення проблеми; неможливістю комплексно розв’язати її в прийнятні терміни за рахунок використання діючого ринкового механізму і необхідністю державної підтримки.
Перехід промисловості до ринкових відносин вимагає проведення цілеспрямованої регіональної політики. Раціональний усередині регіону розподіл праці й комплексний соціально-економічний розвиток адміністративно-територіальних одиниць значно сприяють цьому процесу.
Регіональна промислова політика визначається системою цілей і завдань органів державної влади з управління соціально-економічним розвитком усередині регіонів, а також механізмом їх реалізації. В результаті в кожному з них сформувався свій територіально-господарський комплекс, особливості якого необхідно враховувати при формуванні та реалізації загальної промислової політики.
Державне регулювання розвитку регіонів здійснюється на різних рівнях управління. Перехід економіки до ринкових відносин змінює форми і методи взаємодії територіальних та обласних органів управління, а також з господарюючими суб'єктами ринкової системи. Необхідне чітке розмежування функцій державних і місцевих органів управління, їх прав і сфер діяльності при забезпеченні найбільш сприятливих умов і можливостей для самоврядування регіонів. Це обумовлено перш за все децентралізацією процесів управління, перенесенням низки напрямів реформи на регіональний рівень, особливо в малому підприємництві, соціальній сфері, охороні навколишнього середовища і використанні природних ресурсів, а також посиленням відповідальності регіональної адміністрації за здійснення економічної реформи. Кожен регіон має право самостійно використовувати свої ресурси, створений науково-технічний і соціально-економічний потенціал для прискорення територіального розвитку. Повинна проводитися диференційована регіональна політика залежно від місцевих умов. Разом з тим необхідне забезпечення економічної цілісності економіки області, єдності економічної системи. Слід ураховувати при цьому неоднакові стартові умови входження в ринок різних регіонів, обмеження можливості самозабезпечення і самофінансування.
У третьому розділі “Особливості державного регулювання структурного розвитку промисловості України” визначено, що кризовий стан економіки країни протягом 1991–1999 рр., колапс зростання основних макроекономічних показників, що завершився лише в 2000 р., безліч прорахунків e проведенні соціально-економічних реформ були зумовлені переважно відсутністю чітко осмисленої стратегії переходу від адміністративної до ринкової системи господарювання на державному рівні. На сучасному етапі українська економіка, орієнтована на ринкову систему економічних відносин, розвивається в умовах нестабільності.
Найбільш структурно розбалансованим, а отже, і пріоритетним для найінтенсивніших структурних перетворень виявилось промислове виробництво України. Роль промисловості у формуванні ВВП та валової доданої вартості залишається вагомою як для розвинених постіндустріальних країн, так і для постсоціалістичних держав. У структурі промислового виробництва України через неефективну державну політику останніми роками збільшилася частка сировинних галузей – металургії та оброблення металу, електроенергетики, а також добувної промисловості.
В загальній системі економічних реформ простежується три етапи, які наочно відображають тенденції розвитку промислового потенціалу. За період 1991–1994 pp. відбувався пошук моделей ринкової трансформації економіки, а відповідно і промислового комплексу. Він проходив шляхом спроб і помилок через прискорену лібералізацію економічних відносин як усередині країни, так і у відносинах із зовнішнім ринком, без достатньої оцінки внутрішніх умов та особливостей національної економіки, що призвело до втрати керованості економічними процесами, інфляції та обвального спаду виробництва. Наведені тенденції обумовили уважне і критичне ставлення державних органів управління економікою до пошуку можливостей використання реальних ринкових регуляторів. Зазначене, у свою чергу, привело до ініціювання процесів розроблення превентивних заходів шокуючого прояву “невидимої руки” ринку.
Протягом 1995–1998 pp. ще досить напруженими були фінансові умови роботи промислових підприємств. Монетарна схема фінансового регулювання разом із стримуванням інфляції призвела до пригнічення інвестиційних і відтворювальних процесів у секторі реальної економіки. Нестача обігових коштів підштовхнула підприємства до використання псевдоринкових форм розрахунків – бартеру, давальницької сировини, взаємозаліку боргів, тінізації економічних відносин, що ще більше обмежувало фінансові можливості суб'єктів господарювання.
Однак цей період можна вважати періодом осмислення попереднього досвіду, переходу до активної протидії кризовим явищам, стримування спаду виробництва і започаткування фінансової стабілізації, здійснення більш послідовних і виважених кроків щодо ринкової адаптації промислових підприємств.
Період з 1998 по 2008 pp. позначився активізацією державних зусиль щодо відродження промислового потенціалу. Цьому сприяло, зокрема, ухвалення низки програмних документів із визначенням основних засад стратегії промислового розвитку на середньострокову перспективу.
Промислова політика набуває більш системного змісту у формуванні ринкових відносин і створенні ринкового середовища: впроваджуються ефективні організаційні форми господарювання, здійснюються заходи щодо реструктуризації, санації і банкрутства збиткових підприємств, суттєво активізується інвестиційна діяльність.
Промислова політика завжди була важливим фактором державного регулювання економіки. На першому етапі (2003–2004 рр.) на державному рівні вжито комплекс заходів щодо розробки та впровадження інноваційної моделі розвитку України та забезпечення розвитку конкурентоспроможних технологій. Це можна оцінювати як перший крок до оптимізації перерозподілу фінансових ресурсів у напрямі інноваційної моделі розвитку економіки, у тому числі наукоємних конкурентоспроможних виробництв.
Сучасний стан державного регулювання розвитку промисловості свідчить, що другий етап ще триває. Незважаючи на те, що темпи зростання промислового виробництва останніми роками мали тенденцію до збільшення, все ж таки існують негативні чинники, що стримують подальший розвиток промисловості. Серед них можна виділити наступні.
По-перше, відсутність платоспроможного внутрішнього ринку промислової продукції достатньої ємності. За даними Світового економічного форуму, в Україні потенціал внутрішнього ринку промислової продукції відповідно до кількості населення оцінюється не менше як 250–300 млрд. доларів США. Однак такий потенціал перетвориться на реальність лише при забезпеченні його платоспроможності.
По-друге, відсутність достатньої кількості обігових коштів та інвестицій. Обігові кошти повинні в 1,5–1,8 раза перевищувати обсяги виробництва. В структурі обігових коштів підприємств близько 60–65% становлять банківські кредити. Сьогодні ж ми забезпечені ними не більше ніж на 30–35%. Це одна з причин того, що близько половини підприємств не може стабільно функціонувати, мають украй низький рівень рентабельності – в середньому 5% і надвисоку кредиторську заборгованість.
По-третє, непомірність фіскальних дій суміжних сфер. Загальне податкове навантаження становить більше ніж 50%, диспропорції в цінах на продукцію та послуги природних монополій сягають в 2 і більше разів.
По-четверте, є низький рівень стимулювання, підтримки і захисту власного виробника. Існуюча податкова система робить більш вигідним імпортування промислової продукції і тим самим стримує розвиток вітчизняного виробника. Так, загальний податок на виробництво у нас перевищує 50%, складання – 40, на ввіз – 20. У наших найближчих сусідів ці пропорції є зворотними: нижчими є податки на виробництво, вищими – на ввіз.
Наразі слід виділити такі важливі напрями діяльності органів державної влади щодо регулювання структурного розвитку промисловості. У сфері фінансового оздоровлення підприємств вжито випереджаючі антикризові заходи, направлені на подолання збитковості підприємств державного сектору економіки та недопущення штучного банкрутства. Стосовно цінової політики, то потребує введення порядок контролю над індикативними цінами. Залишається незадовільним бюджетне фінансування промисловості. Так, за період 2005–2008 рр. сума затверджених видатків становила лише 8,5% від потреб промисловості.
Не менше проблем існує у сфері науково-технічної та інвестиційної складової державної промислової політики. У сфері зовнішньоекономічної політики надзвичайно вагомим чинником найбільш повного використання експортного потенціалу промисловості є вдосконалення фінансової допомоги під конкретні експортні замовлення підприємствам-експортерам для участі у міжнародних тендерах.
Проведений аналіз державного регулювання розвитку основних секторів промисловості свідчить про наступне.
Стримуючими факторами діяльності підприємств машинобудування сьогодні є: відсутність державної підтримки підприємств-експортерів відносно надання пільгових кредитів для виконання зовнішньоекономічних контрактів, недосконалість чинного законодавства щодо термінів сплати по контрактах, які значно перевищують законодавчо встановлені 90 днів (для важкого машинобудування це більше половини контрактів). Стрімке зростання ринку сприяло активізації діяльності української автомобільної промисловості.
Головною проблемою діяльності галузей оборонно-промислового комплексу залишається обмеженість видатків держбюджету для фінансування. Для вирішення питань динамічного розвитку підприємств Урядом заплановано здійснення наступних заходів: розроблення проекту закону України щодо затвердження Програми утилізації звичайних видів боєприпасів; встановлення порядку утворення інтегрованих науково-виробничих структур; застосування компенсаційних (офсетних) програм у сфері військово-технічного співробітництва та оборонно-промислового комплексу.
Критичною для розвитку авіаційної промисловості України є залежність від фундаментальних досліджень в аеродинаміці, матеріалах, бортових радіоелектронних комплексах. Також слід зазначити відсутність національної нормативно-технічної документації для створення, випробувань та виробництва авіаційної техніки.
У галузі сільгоспмашинобудування позитивним є значне покращення показників роботи тих підприємств, які визначають у цілому стан розвитку галузі вітчизняного машинобудування для АПК. Почали відроджуватись підприємства, що виробляють техніку та обладнання для харчової і переробної промисловості.
У радіоелектронній та радіотехнічній промисловості Верховною Радою України прийняті зміни до ставок ввізного мита на кольорові телевізори (14% на готові) та комплектуючі до них (кінескопи кольорові – 0%), які сприяють нарощуванню обсягів вітчизняного виробництва.
В гірничо-металургійному комплексі основною причиною спаду виробництва стало зниження попиту та ціни на металопродукцію українського виробництва на основних ринках збуту вітчизняної металопродукції. Це було пов’язано з кризовими явищами на світовому ринку сталі через перевиробництво і, відповідно, збільшення пропозиції на ринку з боку Китаю.
Позитивні тенденції темпів розвитку хімічного комплексу та покращення фінансово-економічних показників роботи галузевих підприємств переважно обумовлені сприятливою ціновою кон’юнктурою на хімічну продукцію на зовнішньому ринку, зростанням обсягів виробництва та впровадженням організаційно-технічних та фінансово-економічних заходів.
Стабільному розвитку деревообробної галузі значною мірою сприяли наступні фактори: здійснення реконструкції і технічного переоснащення діючих меблевих та деревообробних підприємств, упровадження новітніх технологій; структурні зміни на вітчизняному ринку меблів та виробів з деревини; створення підприємств малого й середнього бізнесу; активізація науково-технічної та інноваційної діяльності.
Ключовим негативним чинником у розвитку галузі легкої промисловості є суттєве погіршення ситуації на внутрішньому ринку. Згідно із статистичними даними, останніми роками кількість імпортованого одягу та взуття проти минулих років збільшилась у десятки разів і досягла рекордних значень. Існує реальна загроза втрати країною виробничого потенціалу легкої промисловості.
Однак у промисловості сьогодні майже немає потужних національних і транснаціональних компаній, промислово-фінансових груп, які здатні розробляти нові зразки та виготовляти конкурентоспроможну високотехнологічну продукцію.
Тяжкий фінансовий стан підприємств (значна частина яких є збитковими) унеможливлює належне оновлення основних виробничих фондів, які зношені майже на половину. Залишається розірваним цілісний інноваційно-інвестиційний цикл “наука–технологія–виробництво”. Домінує продукція з низьким технологічним рівнем, інновації запроваджуються лише на кожному сьомому промисловому підприємстві. Виробниче обладнання має недостатню технологічну гнучкість, що не дозволяє адекватно реагувати на потреби споживачів.
Продуктивність праці низька. Річний обсяг товарного випуску на одного працівника промисловості в Україні у 5–8 разів нижчий, ніж у розвинених державах. Ці проблеми посилюються недосконалістю системи державного управління промисловістю, в якому не утвердився функціональний принцип управління, немає достатньо розвинутих зворотних зв'язків, належного інформаційного забезпечення для роботи в умовах ринку. Велика кількість інженерно-управлінських кадрів не мають необхідних знань для ефективної роботи підприємств у ринкових умовах, значна кількість керівного персоналу потребує перенавчання.
Велика частина роздержавлених підприємств ще не отримали ефективного власника. Чимало них змінили свій профіль, що нерідко суперечить потребам розвитку промисловості. Зокрема, більше половини наукових установ перестали виконувати наукові дослідження.
Основною проблемою є нерозвиненість внутрішнього ринку промислової продукції. Його нинішня ємність у 5–10 разів менша від потенційної. Водночас номенклатура, технічний рівень та якість промислової продукції часто не відповідають потребам споживачів. Не створено належного правового поля в сфері сертифікації, захисту інтелектуальної власності. Недосконалість нормативно-правової бази не дає можливості налагодити ефективну взаємодію з суміжними секторами економіки. Насамперед це стосується забезпечення захисту власного виробника в умовах конкуренції.
У четвертому розділі “Методичні підходи до формування ефективної системи державного регулювання структурного розвитку промисловості” запропоновано створення єдиної комплексної системи управління розвитком промисловості на основі використання методів координаційного управління. Необхідність застосування цих методів зумовлена:
- потребою забезпечення ефективних структурних перетворень у промисловості й гнучкого реагування на зміни економічних умов та ринкового середовища;
- високим рівнем диференціації і різноплановістю управлінських дій стосовно господарюючих суб'єктів з боку державних органів управління і, відповідно, потребою усунення існуючих міжвідомчих бар'єрів, а також узгодженням інтересів у реалізації планів і програм реструктуризації;
- відсутністю можливості залучення до процесу реструктуризації значних матеріальних і трудових ресурсів. | 
