СТРАТЕГІЯ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В ЗАБЕЗПЕЧЕННІ РОЗВИТКУ ТЕРИТОРІЇ

Краткое содержание

У першому розділі «Роль і місце органів місцевого самоврядування в забезпеченні розвитку територій» на основі системного аналізу праць вітчизняних і зарубіжних дослідників проаналізовано систему місцевого самоврядування і показано провідну роль органів місцевого самоврядування, що полягає у розробці заходів, спрямованих на забезпечення належного рівня   розвитку і реалізацію потенціалу певного територіального утворення. Доведено, що розвиток окремих територій потребує цілеспрямованих дій як з боку державних структур, так і з боку органів місцевого самоврядування, територіальних громад, а також застосування дієвих механізмів управління.

Визначено, що у відповідності до нормативно-правових основ, система місцевого самоврядування  в Україні включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської влади; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення. В Україні діють державні механізми управління територіальним економічним розвитком: програми соціально-економічного розвитку, заходи з регулювання міжбюджетних відносин, а також дії, що підтримують інвестиційно-інноваційні проекти територіальних утворень різного статусу.

Доведено, що державне управління в розвитку територій має забезпечувати економічну та соціальну стабільність, сталий розвиток, підтримку вітчизняних виробників, удосконалення майнових відносин, демократизація відносин між громадянами та владою.

Дослідження зарубіжної практики реформування місцевого самоврядування в напрямку забезпечення розвитку територій дозволило виявити їх позитивний досвід з питань організації і реформування місцевого самоврядування. Закордонним системам місцевого самоврядування притаманні такі риси, як: узгодженість місцевих і загальнонаціональних інтересів; законність; захист прав й інтересів населення територіальних громад; волевиявлення народу через органи місцевого самоврядування та місцеві референдуми; самостійність і незалежність органів місцевого самоврядування, їх відповідальність за рішення питань територіального розвитку.

Показано, що незалежно від форми місцевого самоврядування, яка має місце у демократичних країнах, саме воно є необхідним чинником демократії та ефективного управління. Визначені найбільш доцільні для України методи і форми здійснення реформ місцевого самоврядування: залучення громадян до прийняття рішень щодо вирішення питань територіального розвитку; поглиблення тенденцій децентралізації управління; створення «конституції» місцевого самоврядування; формування основних критеріїв оцінки ефективності і результативності місцевого самоврядування; підвищення якості надання послуг населенню; посилення правового регулювання розвитку територій.

Виявлено ключові проблеми забезпечення розвитку територій України, що стало підґрунтям для розширення поняття «комплексний розвиток територій» та удосконалення методики формування стратегічних планів розвитку територій, що заснована на ситуаційному аналізі, який дозволяє врахувати визначені властивості кожної окремої території: спеціалізацію, комплексний взаємозв`язок основних складових і територіальних структур району, керованість, наявність виробничої і соціальної інфраструктури.

Доведено, що важливою особливістю сучасного розвитку території є оцінка, реалізація та підвищення інвестиційного потенціалу, під яким запропоновано розуміти здатність суб’єктів господарювання території ефективно сприймати та засвоювати інвестиції.

Визначено, що головним завданням регіональних і місцевих органів управління є комплексний розвиток територій, який має відбуватися шляхом створення і реалізації стратегічних програм розвитку.

У другому розділі «Моделі і методи управління розвитком територій» досліджено особливості існуючих моделей, методів і механізмів управління територією як об’єктом муніципального управління у контексті удосконалення стратегії місцевого самоврядування, спрямованої на їх розвиток. Зокрема, в роботі зазначено, що національне законодавство у сфері державного управління перебуває в перманентних процесах наближення й адаптації до законодавства ЄС. Обґрунтування нормативно-правової обумовленості європейського управління доцільно здійснювати за трьома напрямками: вивчення нормативно-правових засад розвитку європейського управління; класифікація джерел права Європейського Союзу та виявлення їх впливу на ефективність європейського управління; типологія принципів європейського управління.

Оптимізацію потенціалу території запропоновано здійснювати за допомогою бенчмаркінгу. Даний процес має здійснюватись на основі виявлених результатів на певній території для окремих функціональних сфер, на базі порівняльного аналізу кращих досягнень і застосуванням набутого досвіду органами місцевого управління  на власній території. Обґрунтовано доцільність залучення органів місцевого самоврядування України до проектів, що реалізуються в рамках ЄС і сприяють розвитку територій. Одними із таких проектів визначено РРР-проекти (public and private partnership), впровадження яких може бути здійснено за певних умов: врахування законодавчих і екологічних контекстів; чіткий поділ повноважень між національним, регіональним і місцевими рівнями управління у наданні деяких комунальних послуг; поєднання знань менеджменту і досвіду місцевого самоврядування; застосовування інноваційних методів управління якістю; встановлення партнерських відносин між суспільним, приватним секторами, громадянами; встановлення внутрішнього й зовнішнього комунікативного зв`язку на території; розробка довгострокової стратегії органів місцевого самоврядування.

Україна потребує розробки і впровадження дієвих підходів і механізмів, спрямованих на більш швидку та якісну адаптацію до міжнародних стандартів місцевого управління, що сприятиме створенню якісно нового управління розвитком територій. Важливою проблемою, що потребує нагального вирішення, є низький рівень прозорості діяльності органів місцевого самоврядування. Обґрунтовано необхідність розробки і впровадження в практику органів місцевого самоврядування принципів ефективної взаємодії: інформативність, прозорість, співпраця та партнерство, субсидіарність і контроль. Суттєвими рисами успішного співробітництва органів місцевого самоврядування з різними суб’єктами (населенням території, територіальними громадами, суб’єктами права тощо) і одночасно етапами його становлення є: наявність у потенційних учасників спільних інтересів; діалог для узгодження інтересів і визначення мети;   визнання спільної мети учасниками; діалог для розробки способів досягнення спільної мети; розподіл цілей та обов’язків учасників; контроль погодження дій учасників для досягнення спільної мети оптимальними способами. Дієвим механізмом в забезпеченні розвитку певного територіального утворення є залучення громадськості. Це дозволить територіальній громаді адекватно і вчасно реагувати на соціально-політичні й господарсько-економічні події, а також перетворити такі механізми безпосереднього врядування, як місцеві ініціативи, збори громадян за місцем проживання та місцеві референдуми з гіпотетично можливих, а тому і некерованих на реальні механізми вирішення місцевих проблем.

Доведено, що тільки чітке дотримання принципів взаємодії органів місцевого самоврядування з територіальними громадами в процесі управління територіями, активне залучення громадян забезпечить ефективну співпрацю і розвиток території. Одним із найбільш ефективних інструментів менеджменту є логістика, яку запропоновано розглядати як незамінний інструмент для рішення проблем розвитку територій: перевантаження дорожньої інфраструктури автомобільним рухом, розташування розподільчих центрів, оптимізація виробничих, транспортних, складських витрат тощо. Обґрунтовано доцільність розгляду міста, певної території, муніципального утворення як логістичної системи, оскільки в ній функціонують потокові процеси, що є основним об’єктом управління логістики. Запропоновано впровадження категорії «city logistics», під якою слід розуміти міську територію, в межах якої здійснюється логістичне управління основними потоковими процесами.