ПСИХОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ ОСОБИСТІСНОЇ ТРИВОЖНОСТІ У ПІДЛІТКОВОМУ ВІЦІ




  • скачать файл:
Название:
ПСИХОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ ОСОБИСТІСНОЇ ТРИВОЖНОСТІ У ПІДЛІТКОВОМУ ВІЦІ
Альтернативное Название: ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ МЕХАНИЗМЫ ЛИЧНОСТНОЙ ТРЕВОЖНОСТИ В ПОДРОСТКОВОМ ВОЗРАСТЕ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, сформульовано об`єкт, предмет, головну мету й гіпотези дослідження, які конкретизовано в завданнях. Розкрито методологічні основи і методи дослідження, визначено його новизну, теоретичне і практичне значення, наведено відомості про апробацію та впровадження результатів дослідження.


У першому розділі “Теоретичні засади дослідження психологічних механізмів тривожності як властивості особистості” викладено результати опрацювання наукової літератури з окресленої проблеми, проаналізовано основні методологічні підходи до розуміння природи феномену тривожності як одного з важливих факторів розвитку особистості.


На підставі аналізу вітчизняних та зарубіжних наукових праць показано, що проблема вивчення етіогенези тривожності (її детермінант і механізмів формування) є однією з найбільш складних та дискусійних як у теоретичному, так і практичному аспектах – сутність феномену тривожності досить важко концептуалізувати, а біосоціальна система, в якій вона виникає, дуже складна.


Висвітлено напрямки дослідження тривожності з точки зору її феноменології (В.В. Давидов, Г.М. Прихожан, Х. Ремшмідт, О.П. Саннікова, В.А. Семиченко, Т.М. Титаренко, Н.Ф. Шевченко), функцій (В.М. Астапов, Ф.Б. Березін, Г.М. Бреслав, Ф.Ю. Василюк, В.К. Вілюнас, Е. Клапаред, П.В. Сімонов, Ч.Д. Спілбергер) і теорій (Н.А. Амінов, К. Гольдштейн, К.Є. Ізард, М. Кляйн, М.Д. Левітов, Р. Мей, О. Ранк, Г.С. Салівен, З. Фрейд, К. Хорні), чим засвідчено відсутність наукової єдності у тлумаченні поняття “тривожність” та підходах до його операціоналізації.


Надано основні психологічні визначення дефініції “тривожність”, що подається авторами (залежно від розподілу акцентів дослідження) як обумовлена дією стресового чинника особистісна диспозиція (А. Кондаш, Р. Мартенс, Г. Сельє, Ю.Л. Ханін, П.М. Якобсон), наслідок фрустрації соціальних потреб (Н.А. Амінов, Н.В. Імедадзе, В.Р. Кисловська, В.Р. Лазарус, Г.М. Прихожан, Н.Н. Толстих, К. Хорні, К.Д. Шафранська), результат несформованості або порушення механізму особистісного самоврядування (Г.Ш. Габдреєва), стійкий мотив та стійка форма його реалізації (Л.І. Божович), функція потенційно небезпечної ситуації та індивідуальних особливостей її інтерпретації (В.М. Астапов, О.І. Захаров, В.П. Симонов).


Полісемантичність запропонованих на сьогодні визначень тривожності як психічного процесу, емоційного стану та особистісної властивості пояснено тим, що кожне з них зосереджується на тому чи іншому її структурному компонентові, залишаючи поза увагою складові, які не постали предметом дослідницького інтересу. Почасти це спричинено й тим, що термін “особистісна тривожність” часто використовується для позначення взаємопов`язаних, проте різних понять – навіть у роботах авторів однієї  психологічної школи. Визначено можливість вирішення цього питання шляхом виокремлення трьох самостійних семантичних одиниць: тривоги, немотивованої тривожності та особистісної тривожності (за Г.Ш. Габдреєвою).


На загально-психологічних засадах феномен тривожності розглянуто в якості складного системного утворення, що проявляється на всіх рівнях психічної активності особистості та характеризується кількісно (за рівнем інтенсивності прояву), якісно (за детермінантами) й змістовно (за різновидами і формами).


Диференційовано поняття “адаптивна тривожність” та “дезадаптивна тривожність”, що розрізняються за критерієм адекватності почуття занепокоєння й хвилювання силі подразника, а також відповідності реагування до об’єктивних умов (Т.С. Кириленко, М.С. Корольчук, Я.М. Омельченко, Т.М. Титаренко). Акцентовано увагу на одностайності фахівців щодо неоднорідності діагностичних проявів тривожності, що складають її біологічний, вітальний та особистісний реєстр (Б. Карольчак-Бернацка,  М.В. Кузутова, С.О. Кулаков, Л.П. Пономаренко).


Сформульовано операційне визначення особистісної тривожності як резистентної психологічної властивості, що демонструє схильність особистості до антиципації фрустрації її найважливіших вікових та соціальних потреб, тенденцію до надмірної персоналізації ситуації за наявністю широкого кола релевантних самооцінці загроз.


Обґрунтовано доцільність поглибленого вивчення функціонального аспекту тривожності у підлітковому віці, оскільки саме на цьому етапі онтогенези відбувається становлення та фіксація стійких особистісних властивостей. Здійснено спробу системно-генетичного аналізу тривожності у підлітків як “активного” психічного утворення, що функціонує на психофізіологічному, індивідуально-психологічному й особистісному рівнях.


Зіставленням основних підходів до структуралізації психологічних чинників особистісної тривожності продемонстровано, що формування цілісного уявлення про етіогенезу тривожності не обмежується її дослідженням як “реактивного утворення”, а досягається експліфікацією тих структурних детермінант зазначеної психічної властивості, що виступають носіями її функціонального значення.


На основі аналізу концептуальних засад дослідження феномену особистісної тривожності зроблено висновок про те, що означена особистісна властивість у підлітків є функціонально детермінованою, і тому її високий рівень не може розглядатися виключно з точки зору деструктивного впливу на розвиток особистості. Послідовно аргументовано, що “якісність” особистісної тривожності доцільно розглянути поза спектром континууму “норма – патологія” – в якості показника ефективності адаптаційної  активності особистості та особливостей її індивідуального розвитку.


У другому розділі – “Психологічні особливості функціонального механізму тривожності у підлітковому віці”подано результати констатації динаміки тривожності та адаптивності в підлітковому віці, а також описано характер функціональних зв`язків між зазначеними особистісними властивостями.


У цілому, за результатами скрінінг-діагностування виявлено 25,2 % підлітків із високим рівнем особистісної тривожності, 51,7 % – із помірним рівнем та 23,1 % – із низьким. Тестування за “Методикою особистісної адаптованості школярів” А.В. Фурмана виявило 52,9 % адаптованих, 29,1 % – неадаптованих та 18,0 % – дезадаптованих підлітків.


З`ясовано, що максимальна кількість високо тривожних підлітків припадає на 12 років (32,9 %), помірно тривожних – на 15 років (67,1 %), низько тривожних – на 13 років (35,7 %). Відповідно, мінімальний відсоток високо тривожних демонструють 14-річні підлітки (21,4 %), помірно тривожних – 13-річні (40,0 %), низько тривожних – 15-річні (10,0 %). Найбільшу кількість адаптованих дітей становлять 13-14-річні підлітки (67,1 % і 65,7 % відповідно), неадаптованих – 12-річні і 15-річні (по 37,1 %), дезадаптованих – 15-річні (42,9 %). Мінімальний відсоток адаптованих демонструють 15-річні підлітки (20,0 %), неадаптованих – 14-річні (18,6 %), дезадаптованих – 13-річні (8,6 %).


Відносно вікової динаміки тривожності встановлено, що, починаючи від 11 років, зменшується відсоток підлітків із помірною особистісною тривожністю, а починаючи з 12 років – із високою тривожністю, за рахунок зростання відсотку підлітків із низькою тривожністю (за винятком 15-річних підлітків, серед яких низько тривожних – мінімальна кількість – 10,0% у віковій групі).


Щодо вікової динаміки адаптивності, то з 11 років до 14 років включно зафіксовано поступове збільшення кількості адаптованих підлітків, що пояснюється зростанням їх адаптаційних можливостей. Показано, що у групі 13-річних підлітків, порівняно з усіма іншими досліджуваними віковими групами, спостерігається мінімальна кількість дезадаптованих учнів (10,0 %), – на відміну від 15-річних, серед яких дезадаптованих – майже половина (42,9 %).


Отримані результати підтвердили сформульований у теоретичній частині дослідження висновок стосовно того, що зв`язок високої особистісної тривожності з дезадаптивністю, про існування якого зазначається у працях деяких сучасних авторів (Л.І. Дідковська, І.Г. Кошлань, Л.П. Пономаренко, О.М. Рева, Т.М. Титаренко, Г.М. Федоришин), не слід абсолютизувати.


Для з`ясування специфіки змістового наповнення мотиваційної сфери досліджуваних із кількісно відмінними рівнями особистісної тривожності було застосовано “Методику мотиваційної індукції”, модифіковану відповідно до встановлених в дисертаційній роботі експериментальних завдань.


Оброблення отриманого проективного матеріалу здійснювалося засобами якісного та кількісного контент-аналізу змістових конструктів, якими оперують підлітки у відповідь на пропоновані стимули-речення. Доцільність використання проективного методу полягала в необхідності визначення та ієрархізації системи домінантних мотивів у підлітків із контрастними рівнями особистісної тривожності.


Так, в якості найбільш частотних категорій, що презентують мотиваційну сферу високо тривожних підлітків, були виділені: “учбові й професійні досягнення” – 0,16; “потреба самореалізації” – 0,15; “потреба у спілкуванні” – 0,11; “потреба афіліації” – 0,06; “потреба самовдосконалення” – 0,06; “настанова на успіх” – 0,05; “потреба соціальної нормалізації” – 0,04; “альтруїстичні мотиви, соціальна відповідальність” – 0,04; “потреба уникання фруструючого спілкування” – 0,03.


Серед найбільш частотних мотивів у помірно тривожних підлітків фігурували: “учбові й професійні досягнення” – 0,14; “матеріальні потреби” – 0,12; “потреба самореалізації” – 0,10; “мотивація на розваги” – 0,07; “потреба самовдосконалення” – 0,06; “настанова на успіх” – 0,06; “потреба афіліації” – 0,06; “потреба у спілкуванні” – 0,05; “альтруїстичні мотиви, соціальна відповідальність” – 0,05.


Найбільш частотними мотивами у низько тривожних підлітків виступали: “учбові й професійні досягнення” – 0,18; “потреба у спілкуванні” – 0,11; “потреба самовдосконалення” – 0,10; “альтруїстичні мотиви, соціальна відповідальність” – 0,06; “настанова на успіх” – 0,06; “потреба самореалізації” – 0,06; “матеріальні потреби” – 0,06; “потреба соціальної нормалізації” – 0,04; “атарактична мотивація” – 0,02.


Виходячи з результатів здійсненого констатувального дослідження, було сформульовано висновок про те, що особистісна тривожність як індикатор варіативності індивідуальної перспективи виконує в підлітковому віці функцію адаптаційної самоактивізації та детермінується системою домінантних вікових мотивів і потреб, а отже, може бути віднесеною до адаптивних властивостей особистості.


Посилаючись на вихідне положення інтегрального підходу до вивчення індивідуальності (В.С. Мерлін, 1996), згідно з яким для розкриття сутності будь-якого психічного феномену необхідно (і достатньо) встановити найбільш репрезентативні його характеристики, в якості функціональних детермінант особистісної тривожності у підлітків, що розкривають її функціональний механізм,  були визначені:


-                     акцептація мети (диспозиційна й поведінкова ініціація потреби досягнення) – на психофізіологічному рівні;


-                      об`єктивація Я-зусиль (реалізація внутрішнього наміру) – на індивідуально-психологічному рівні;


 


-                     оцінювання результату (співставлення зусиль та ефекту) – на особистісному рівні.

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины


ПОСЛЕДНИЕ СТАТЬИ И АВТОРЕФЕРАТЫ

Ржевский Валентин Сергеевич Комплексное применение низкочастотного переменного электростатического поля и широкополосной электромагнитной терапии в реабилитации больных с гнойно-воспалительными заболеваниями челюстно-лицевой области
Орехов Генрих Васильевич НАУЧНОЕ ОБОСНОВАНИЕ И ТЕХНИЧЕСКОЕ ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ЭФФЕКТА ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ КОАКСИАЛЬНЫХ ЦИРКУЛЯЦИОННЫХ ТЕЧЕНИЙ
СОЛЯНИК Анатолий Иванович МЕТОДОЛОГИЯ И ПРИНЦИПЫ УПРАВЛЕНИЯ ПРОЦЕССАМИ САНАТОРНО-КУРОРТНОЙ РЕАБИЛИТАЦИИ НА ОСНОВЕ СИСТЕМЫ МЕНЕДЖМЕНТА КАЧЕСТВА
Антонова Александра Сергеевна СОРБЦИОННЫЕ И КООРДИНАЦИОННЫЕ ПРОЦЕССЫ ОБРАЗОВАНИЯ КОМПЛЕКСОНАТОВ ДВУХЗАРЯДНЫХ ИОНОВ МЕТАЛЛОВ В РАСТВОРЕ И НА ПОВЕРХНОСТИ ГИДРОКСИДОВ ЖЕЛЕЗА(Ш), АЛЮМИНИЯ(Ш) И МАРГАНЦА(ІУ)
БАЗИЛЕНКО АНАСТАСІЯ КОСТЯНТИНІВНА ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ (на прикладі студентського самоврядування)