Васильченко О.А. Еволюція норм та девіацій у сфері спорту

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, подається аналіз її теоретичної розробленості, формулюються мета та завдання дослідження, визначаються об’єкт, предмет, методологічні засади, наукова новизна, теоретична та практична цінність роботи.

Перший розділ дисертації (“Теоретико-методологічні засади дослідження девіантної поведінки”) відтворює загальнотеоретичну картину осягнення соціальної природи відхилень у поведінці людини. У ньому уточнюються зміст понять “девіантна поведінка”, “девіація”, “соціальна норма” та ін.

Перший підрозділ першого розділу (“Девіантність як предмет соціологічного аналізу”) присвячено визначенню соціологічного змісту категорії “девіація” та аналізу її теоретичного вивчення та пояснення.

Складність визначення поняття “девіантна поведінка” обумовлена тим, що дослідження згаданої поведінки здійснюється в межах різних наукових дисциплін, де поняття інтерпретується не завжди однаковим чином. Соціологія девіантної (відхиленої) поведінки – спеціальна соціологічна теорія, молода галузь знання, що зародилася і сформувалася у надрах соціології і згодом одержала більш точну назву – соціологія девіантності та соціального контролю. Соціологічний зміст поняття “девіація” можна представити як діяльність, що не відповідає історично визначеним моральним, правовим, іншим соціальним нормам, які фіксують загальні орієнтири особистості, соціальних груп, соціальних інститутів чи суспільства в цілому. Зазначена категорія демонструє динамічний процес відхилення в житті суспільства, тим самим вона органічно пов’язана з деформаціями духовності суб’єкту.

У дисертації зазначається, що “девіантна поведінка” – поняття, що характеризує акт індивідуальної поведінки. Поняття “девіація” (“відхилення”), “девіантність”, “соціальна девіація” (“соціальне відхилення”) характеризують соціальне явище, що виражається у відносно масових, статистично стійких формах людської діяльності, що не відповідають офіційно встановленим у даному суспільстві нормам.

Аналіз різноманітних теоретико-методологічних підходів до проблеми відхиленої поведінки доводить, по-перше, необхідність комплексного-міждисциплінарного дослідження цього феномену, та, по-друге, значимість вивчення його соціокультурного компоненту. Соціальне відхилення завжди проявляє себе лише у співвідношенні з зафіксованими в суспільній свідомості нормами, правилами та взірцями поведінки.

У другому підрозділі першого розділу (“Соціальні норми і девіація”) обґрунтовується значення соціальної норми як бінарної опозиції терміну “девіація”. Ціннісні орієнтації суспільства, проходячи легітимацію в певних соціальних інститутах, набувають статус соціальних норм, які, по-перше, є визначеним набором правил поведінки в даній ситуації; по-друге, вони є типовим чи еталонним зразком дії; по-третє, в основі норми як механізму дії лежать очікування з боку оточення, щодо нормативної поведінки людини. Оскільки норми суспільства – це суперечливий і, багато в чому, стихійний процес, то і прояви девіацій – це суперечливий і почасти обумовлений стихійністю норм процес.

Більшість існуючих норм поділяються на правові й моральні. Правові норми – це норми юридично, законодавчо оформлені. Дані норми виробляються, формуються і затверджуються спеціальними державними органами і мають інституціональний характер. За дотриманням цих норм стежать спеціальні інститути (наприклад, правова система держави). Система правових норм – найбільш чіткий і діючий засіб соціального контролю, який використовується суспільством для регуляції відносин усіх його членів. 

Соціальні норми виступають і як моральні, неінституціоналізовані норми, тобто такі правила поведінки, які спираються переважно на силу суспільної думки, на традицію, моральні цінності. Якщо в першому випадку діють закони, формальні правові акти, інструкції і т. ін., пов'язані з дією спеціальних механізмів соціального контролю, з негативними правовими санкціями, то в даному випадку санкції за порушення моральних норм є неформальними. Це, як правило, зауваження, апелювання до громадської думки, до власної совісті. Певні зразки поведінки підтримуються суспільством і системою соціальних заохочень, так само, як виробляється суспільний контроль над формами соціальних відхилень.

У третьому підрозділі першого розділу (“Основні форми та види відхиленої поведінки”) розглядаються наступні види поведінки, що акумулюють у собі риси ряду найбільш характерних порушень соціальних норм: злочинність, алкоголізм, наркотизм, суїцид, бюрократизм, корупція.

Розмаїтість підстав для класифікації соціальних відхилень ускладнює створення певної ієрархії форм девіантної поведінки. Тому їх аналіз вибудовує певну аморфну структуру, де відношення між різними формами девіації має лише емпіричний характер.

Множинність типів детермінації девіантної поведінки перебуває в тісному взаємозв’язку з комплексом соціальних, біологічних, психологічних факторів, що обумовлюють негативні явища у свідомості і поведінці (звідси і безліч типологій девіантної поведінки). У період суспільної трансформації та кризи девіація посилюється станом аномічності суспільних відносин. Особливо ця проблема загострюється в перехідному суспільстві, де всі сфери громадського життя зазнають серйозних змін і відбувається девальвація колишніх норм і цінностей. При цьому загальною закономірністю відхиленої поведінки є факт стійкого взаємозв'язку різних форм девіації. Ці зв'язки можуть бути як прямими (алкоголізм – хуліганство), так і зворотними (вбивство – самогубство).

Другий розділ “Соціологічна інтерпретація світу спорту” створює соціоісторичну картину становлення спортивного середовища.

Метою першого підрозділу другого розділу (“Спорт як соціальний інститут”) є визначення основних етапів розвитку спортивної діяльності в світлі генези певних типів західноєвропейських суспільств.

Історично соціальний зміст спортивної діяльності мав різне наповнення (існує принципова різниця між античним спортом і сучасним). Отже, відхилення від норм поведінки у спортивній діяльності можуть бути соціально визначені. У сучасному спортивному середовищі виокремлюються масовий і професійний спорт, які різняться метою та принципами свого існування.

Спорт у ХХ столітті створив певний єдиний простір культури сучасного суспільства. Виникла і стала швидко поширюватися мережа міжнародних змагань усілякого рівня й рангу, серед яких головними, безперечно, були Олімпійські Ігри. Швидко зростав престиж спортивної перемоги, оскільки атлети і команди виступали як представники країн, націй, регіонів, як виразники і захисники їхньої спортивної честі (з'явилося і таке поняття). Так само швидко розвивалися клуби і зростала кількість уболівальників і прихильників. Спорт увійшов до складу базових соціальних інститутів суспільства.

Сучасний спорт переживає глибоку кризу, яка призводить до виникнення девіантної поведінки. Але в кризовому стані знаходиться вся сучасна цивілізація. Криза спорту не позначає його руйнування, а є лише невідповідністю – і часто різкою – сформованих організаційних форм, методів діяльності і уявлень про сутність і роль спорту новим соціальним структурам, новому спектру суспільних і індивідуальних потреб, новим стандартам життя.

Другий підрозділ другого розділу (“Понятійно-категоріальний апарат дослідження”) присвячено розгляду основних понять і категорій, а також з’ясуванню основних ціннісних орієнтацій, культурних потреб та духовного виміру світу спорту в цілому.

Систематизація соціологічних інтерпретацій сутності спорту як соціального явища дозволяє визначити його, як різновид соціальної діяльності, яка має характер фізичного змагання. Спортивне середовище є необхідною складовою більшого соціального феномену – фізичної культури, під якою ми розуміємо соціалізовані форми рухової активності людини. Вона має історично сформовані норми соціальної поведінки і соціальні інститути, які управляють її функціонуванням. Розвиток фізичної культури взагалі і спорту зокрема мають стандартизувати фізичну досконалість людства, забезпечити здоровий спосіб життя індивідів.

На початку ХХІ сторіччя фізична культура і спорт стають важливою сферою соціальної політики громадянського суспільства, суттєвим чинником інтеграційних процесів в умовах глобалізації світу, невід’ємним правом кожної людини, ефективним засобом організації дозвілля та підвищення якості життя, досягнення оздоровчого та виховного ефекту, усвідомлення національної ідентичності та ствердження патріотичних почуттів співгромадян, формування міжнародного іміджу країни. Але втілення таких гуманістичних ідеалів важко досягнути на практиці. Нерозуміння суспільних закономірностей розвитку спорту може призвести до соціальних негараздів, різноманітних девіацій.

У третьому підрозділі другого розділу (“Класифікація соціологічних параметрів спорту”) представлено аналіз його соціологічного виміру та розглядаються можливості побудови соціології спорту як науки, визначаються основні соціальні групи спортивного середовища.

Соціологія спорту вивчає свій об’єкт як складну соціальну модель, що має різні історичні форми втілення в соціумі і форми взаємодій з ним. Спортивні структури є не що інше, як об’єктивовані продукти соціального розвитку: світ спортивних практик, котрий знімається соціологічною анкетою у даний момент часу, є тільки показником  соціальних відносин. Тому необхідно не тільки враховувати, в якому типі суспільства вивчаються його спортивні параметри, але й з якими ідеологічними настановами вивчається спортивне співтовариство (наприклад, настанови і характеристики спорту різні в радянському й пострадянському просторі).

Для українського суспільства через часткову відсутність сталих традицій здорового та активного дозвілля гострою проблемою залишається широке розповсюдження тютюнопаління, зловживання алкоголем, вживання наркотичних засобів, психотропних та одурманюючих речовин, і, як наслідок, зростають антигромадські прояви та загострюється криміногенна ситуація, особливо в молодіжному середовищі. Рівень охоплення населення, особливо працездатного віку, фізкультурно-оздоровчою та спортивною діяльністю в Україні в декілька разів нижчий порівняно з європейськими країнами. Специфічність спортивної діяльності взагалі та в Україні, зокрема, дає підстави для висновку про існування відхилень від загальновизнаних соціальних норм.

У третьому розділі “Особливості девіантної поведінки в спортивному середовищі” з’ясовуються закономірності спортивної аномії, умови її виникнення, особливості та принципи функціонування.

Перший підрозділ третього розділу “Соціальні норми і критерії формування девіантної поведінки в спортивному середовищі” відбиває логіку соціологічних концепцій щодо трансформації соціальних норм у спортивному середовищі. На засадах зазначеної трансформації виявляються критерії спортивної девіації.

Спорт випробовує на собі значний вплив тієї соціально-культурної системи, в умовах якої відбувається його розвиток. Усі критичні позиції по відношенню до спорту єдині в тому, що дегуманістичні позиції у світі спорту є порушенням його традиційних ідеалів, але, водночас, є нормою сучасного технократизованого суспільства. Отже, якщо говорити про девіантну поведінку, породжувану спортивною діяльністю людини, то спорт не створює принципово нові, своєрідні відхилення від норми суспільної поведінки, а просто різко підкреслює, випинає нестабільність суспільних норм, їхню невідповідність очікуванням соціуму. Тому можна стверджувати, що суспільні норми і норми спортивного співтовариства не стільки суперечать одна одній, скільки останні є модифікацією перших, похідними від них. І тільки розхитування суспільних стереотипів поведінки призводить до девіацій у сфері спорту, що, як лупа, у збільшеному вигляді показує нестабільність соціальних норм, а отже, і можливість відхилення від них.

У підрозділі виділяються наступні критерії формування девіантної поведінки в спортивному середовищі:

1) міра відхилення орієнтирів світу спорту від визнаних стандартів соціальної поведінки (автономність кожного з них свідчить про неадекватність принципів їх функціонування);

2) розбіжності між гуманістичним змістом ідеології спортивного середовища і його соціальною практикою;

3) колосальний відрив масового спорту від професійного є показником внутрішнього розколу спортивного середовища, певних протиріч, які свідчать про можливість виникнення девіантної поведінки у колі спортивних агентів.

Предметом другого підрозділу третього розділу “Специфіка девіантної поведінки спортсменів у сучасних умовах” є закономірності девіантної поведінки у спортивному середовищі в умовах сучасної України, які формулюються на основі емпіричного дослідження, що проводилося автором у 2004-2005 рр. серед студентів Запорізького національного університету (факультети: фізичного виховання, менеджменту, права, філологічний, біологічний, фізико-математичний) у межах програми “Причетність студентської молоді до девіації” соціологічного центру Гуманітарного університету „Запорізький інститут державного та муніципального управління”. У результаті дослідження були зафіксовані деякі особливості виникнення та поширення девіації у сфері спорту:

спортивна девіація має латентний характер. Девіантна поведінка не пов’язується в масовій свідомості зі сферою спорту, але не треба забувати, що поняття “девіантна поведінка” є носієм не лише негативних конотацій, а й позитивних, творчих. Девіація може бути зарядом, що спонукає людство до освоєння нового, до перемоги над собою. А саме цей зміст закладений у спортивну діяльність від початку;

наявні фактори ототожнення спорту зі здоровим способом життя:

а) серйозна спортивна діяльність стримує поширення адиктивних форм поведінки (паління, алкоголізм, наркоманія);

б) спорт як дозвілля відвертає увагу від адиктивних форм поведінки та суїцидальних схильностей (більше половини респондентів в усіх локалах (а студенти неспортивних факультетів навіть більше 80 %) ототожнюють заняття масовим спортом з нормою здорового життя);

агентами сфери спорту виступає, у першу чергу, молодь; тому, по-перше, носіями спортивної девіації є молоді люди, по-друге, молодь привносить форми девіантної поведінки своєї субкультури в спортивну сферу;

виокремлюються такі статистично значущі форми спортивної девіації:

а) вживання психотропних допінгових засобів спортсменами з метою покращення спортивних результатів;

б) соціальна функція спорту як безпечного “клапану для агресії” створює її концентрацію, що призводить до появи таких специфічно спортивних відхилень, як девіація спортивних уболівальників;

в) експлуатація дитячої праці в спортивній сфері є відхиленням від норм трудового права в нашій країні. Суворий режим спортивних тренувань може фізично і психічно травмувати дитину, що також є передумовою подальшого поширення девіантної поведінки;

г) проблематизація поведінки спортсменів-професіоналів у процесі ресоціалізації після завершення спортивної кар’єри. Процес переходу дорослої, а тим більш молодої особи, в іншу соціальну сферу може призвести, у першу чергу, до економічної, а також до психологічної дестабілізації, які створюють умови для виникнення девіантної поведінки (22 % гуманітаріїв, 8 % природознавців, 15% представників факультету фізичного виховання та 24% членів професійних команд вважають можливим бажання професійного спортсмена, який залишив спорт, закінчити життя самогубством;. 20 % гуманітаріїв, 6 % природознавців, 11 % студентів факультету фізичного виховання та 22 % студентів, що беруть участь у спортивній діяльності на професійному рівні, вважають, що спортсмени в такій ситуації можуть вживати наркотики);

умовами поширення девіантної поведінки виступають професіоналізація та комерціалізація спортивного середовища, які підмінюють орієнтири світу спорту меркантильними інтересами;

проведений аналіз заперечує висунуту нами на початку дослідження  гіпотезу про поширеність девіації в спортивному середовищі. Така оцінка ситуації швидше є проекцією позиції мас-медіа, які послідовно тиражують думку щодо можливості існування спортсмена на пострадянському терені лише як носія девіантної і навіть деліквентної поведінки.

Також були зафіксовані наступні діяльнісно-поведінкові закономірності девіантної поведінки в спортивному середовищі:

поле соціальних очікувань сучасної української молоді у сфері спорту збігається з традиційними гуманістичними орієнтаціями спортивної сфери у ХХ-ХХІ століттях;

трансформація ціннісних орієнтацій спортивного середовища відбувається через формування негативного поля емоцій, яке включає в себе агресивність, амбіційність, бажання перемогти будь-якою ціною, потребу в екстремальних почуттях. Домінантність егоїстичних мотивацій у індивідуалізованому сприйнятті спорту суперечить його гуманістичним орієнтаціям, зафіксованим на рівні суспільних уявлень та підтверджують певну ерозію нормативних і ціннісних орієнтацій, які ще не фіксуються масовою свідомістю. Ця ерозія створює підґрунтя для виникнення девіантної поведінки;

варіативність ознак між когортами, виділеними за профілем освіти, свідчить про те, що самі спортсмени краще відчувають сучасні трансформації спортивного середовища, а, отже, при аналізі отриманих даних можна краще простежити відхилення від загальних соціальних норм у спортивному середовищі. Респонденти, які мають опосередковане відношення до спортивного середовища, зберігають традиційні уявлення про нормативну єдність світу спорту;

аномії спортивного середовища мають конкретно-історичний характер свого вияву (такі фактори, як економічна нестабільність, прагнення досягти результату, вихід зі спортивної сфери, є складовими біографії, етапом життєвого шляху кожного спортсмена, а не психологічними чинниками), а отже, позбавлені чітко виражених лише біологічних або психологічних причин відхилення від соціальних норм;

якщо використовувати класифікацію девіантної поведінки Р. Мертона (інновація, ритуалізм, бунт і ретризм), то, на наш погляд, серед варіантів спортивної девіації в Україні найбільш поширеним варіантом є інновація як спосіб адаптації, що передбачає не тільки узгодження з цілями, схваленими даною культурою, але й заперечення соціально прийнятих засобів їх досягнення (вживання допінгових препаратів, жорсткі умови тренування неповнолітніх спортсменів, проблеми другої соціалізації спортсменів-професіоналів).

У Висновках підсумовано й узагальнено основні положення та результати дослідження.

У сучасній Україні спорт на рівні суспільних цінностей сприймається як гуманістичне, прогресивне явище. Проекція цього на структурно-динамічні закономірності спортивного середовища, які стосуються складу і структури підсистем спортивної аномії, доводить латентний характер спортивної девіації в українському суспільстві.

Лише при аналізі діяльнісно-поведінкових закономірностей девіантної поведінки, що стосуються особливостей поведінки агентів девіації і формування її соціокультурного механізму, виявилися негативні конотації емоційного досвіду  окремих індивідів (таких, як агресивність, амбіційність, егоїстичні мотиви). Отже, можна говорити про певну контрарність соціальних очікувань й індивідуального переживання спорту. Масова свідомість частково сприймає застарілі гуманістичні шаблони спортивної діяльності, але певне усвідомлення їх трансформації відбулося як на рівні професійного спорту, так і на рівні спорту вищих досягнень (а тому існує варіативність ознак в сприйняті спорту – локали професійних спортсменів більш чітко виражають ерозію цінностей спортивного середовища, яка є підґрунтям формування відхилень від соціальних норм поведінки). Буквально, створені людством ідеальні моделі спорту не виправдали суспільних сподівань, проте масовий спорт все ще не втратив своєї гуманістичної змістовності, що також свідчить на користь непоширеності девіантної ситуації в спортивному середовищі.

У результаті аналізу були виявлені статистично значущі форми девіантної поведінки, безпосередньо пов’язані зі сферою спорту: вживання допінгових засобів з метою підвищення спортивних результатів, використання праці неповнолітніх спортсменів та проблематизація поведінки спортсменів-професіоналів після завершення спортивної кар’єри в процесі адаптування до інших сфер життєдіяльності, соціальних інститутів, де існують інші варіації соціальних норм та орієнтирів. Процес другої соціалізації спортсменів ускладнюється в умовах сучасної України, де відбувається тотальний перехід до відмінної форми суспільних відносин: кризова для спортсмена ситуація соціальної адаптації посилюється аномічністю суспільного стану.

Багатофакторність обумовлення спортивної девіації ускладнює процес її аналізу. У роботі виокремленні такі умови реалізації девіантної поведінки в українському спортивному середовищі, як: комерціалізація спорту, бюрократизованість соціального інституту спорту (як умова для його корумпованості), високий рівень професійної активності спортсменів (у певний період життя виникає потреба у вторинній соціалізації (як і у військових), зниження соціально-економічного статусу спортсменів порівняно з іншими групами населення, висока зацікавленість кримінального мікросередовища у людях, які реалізували себе в спорті, криміналізація спортивної субкультури (хоча переважно таке сприйняття спорту масовою свідомістю дещо випереджає криміналізацію соціальних реалій спортивного середовища).

Отримані результати дозволили автору зробити висновки відносно загальних особливостей спортивної девіації в Україні:

Специфічно спортивна девіація притаманна саме професійному спорту (про це свідчать усі статистично значущі форми спортивної девіації, навіть агресивність уболівальників, що може призвести до появи девіантних форм поведінки, є проекцією професійного спорту). Це пояснюється орієнтирами двох зазначених різновидів спортивної діяльності – якщо в професійному спорті на першому плані стоїть перемога (навіть будь-якою ціною), то мета масового спорту – зміцнення здоров’я, розвага, відпочинок (тобто мета міститься в самій діяльності, а не в її результаті).

Особливої уваги потребує той факт, що більшістю агентів спортивної діяльності в умовах сучасної України є молодь. Навіть в пасивних формах приєднання до спортивного середовища домінує саме ця вікова складова. Констатація цього факту дозволяє зробити два висновки: у першу чергу, специфічно спортивні форми девіантної поведінки поширені серед молоді; молодь зумовлює наявність у спортивному середовищі особливостей  девіації своєї субкультури.

У структурі спортивної девіації чітко виокремлюються:

1) правопорушення (іноді кримінального характеру): використання праці неповнолітніх спортсменів порушує закони про обмеження дитячої праці; можливість криміналізації спортсменів після завершення професійної кар’єри в процесі вторинної соціалізації, хоча ми вважаємо науково недоведеним безпосередній зв’язок між адаптацією спортсменів після завершення кар’єри і деліквентними формами поведінки;

2) некримінальні дії (моральна девіація); девіація некримінального характеру в цілому виражена яскравіше, особливо в самій сфері спорту, а не в безпосередньо пов’язаних з нею галузях (вторинна соціалізація спортсменів професіоналів, комерціалізація видовищних видів спорту, а отже, підміна спортивних інтересів меркантильними).

Кримінальна і некримінальна девіації перебувають у безпосередньому зв’язку. Так вірогідність виникнення деяких видів правопорушень прямо залежні від зростання негативних емоцій, які виникають у сфері спорту (таких, як агресивність, упевненість у власній силі, прагнення перемоги будь-якою ціною, хоча, з іншого боку, регулярні заняття спортом є засобом запобігання адиктивній поведінці, яка також є некримінальною девіацією, але може призвести й до девіації кримінальної).

Існує механізм девіантної асоціації спортсменів: приєднання до некримінальної девіації і до деяких правопорушень відбувається в групах, які вже з’єднані досвідом екстремальних почуттів, яким є спорт.

Перспектива розвитку фізичної культури і спорту в Україні має враховувати шляхи подолання і попередження негативних наслідків девіантної поведінки в спортивному середовищі. Стратегія подальших дій у сфері фізичної культури і спорту для забезпечення їх випереджального характеру повинна реалізовуватись з урахуванням основних світових тенденцій:

• спортивний рух набуває все більшої автономності із збереженням діалектичної взаємодії з різними складовими суспільної діяльності. Зазначена тенденція збільшує вірогідність появи спортивної девіації. Функціонування  інфраструктури спорту залежить від рівня розвитку та координованості державного, громадського та приватного секторів. У світі існують різні національні моделі організації сфери фізичної культури і спорту – залежно від ролі держави в суспільстві. Державна політика має узгоджувати нормативи, що формуються в спортивному середовищі і ціннісні орієнтири нашого суспільства в цілому. Одним із напрямків такої політики має бути свідоме конструювання взаємопроникнення масового й елітарного спорту, що мусить забезпечити сполучення в ньому гуманістичної спрямованості та  привабливості;

• стрімкий розвиток спорту для всіх, залучення до нього всіх соціальних та вікових верств населення без будь-яких обмежень, поява нових організаційних форм та видів оздоровчої рухової активності, захоплення підлітків і молоді екстремальним спортом, зростання ролі самостійних і спільних занять у родинах. Соціальна політика держави має враховувати наявність агресивних інстинктів, що знаходять соціально безпечний вихід у сфері спорту, і не допустити їх трансформації в девіантні форми поведінки;

• глобалізація сфери фізичної культури і спорту, зростання конкуренції, суперництва націй та держав, підвищення впливу телекомпаній на фінансування, організація та проведення спортивних змагань, широка професіоналізація і комерціалізація спорту вищих досягнень, який динамічно набуває рис індустрії розваг, централізація олімпійської підготовки, використання в ній науково-інформаційних технологій. Держава має реалізувати антидопінгову політику та впровадити систему морально-етичних цінностей з метою запобігання підміни спортивних орієнтирів меркантильними.

Виходячи з аналізу, проведеному в дослідженні, можна визначити місію сфери фізичної культури і спорту в сучасному українському суспільстві:

■ забезпечення позитивного впливу на стійкий розвиток суспільства, збереження миру, утвердження загальнолюдських цінностей;

■ створення умов для оптимальної рухової активності кожної особистості, досягнення нею достатньої фізичної та функціональної підготовки, сприяння духовному та соціальному благополуччю, підвищенню рівня здоров’я, здійсненню профілактики різних захворювань і фізичної реабілітації;

■ розвиток спорту вищих досягнень для задоволення видовищних та розважально-емоційних запитів населення, ствердження національної ідентифікації та гордості співгромадян, посилення міжнародного авторитету держави у світовому спортивному русі;

■ формування соціального замовлення у сфері фізичної культури і спорту з урахуванням потреб окремих громадян і суспільства в цілому та його реалізація;

■ внутрішня інтеграція масової спортивної діяльності та спорту вищих досягнень, створення умов для раціонального балансу їх розвитку;

■ розподіл функцій та повноважень, забезпечення чесної конкуренції суб’єктів спортивного руху різних форм власності;

■ гарантування рівності прав та можливостей громадян щодо використання можливостей фізичної культури і спорту, недопущення їх дискримінації та експлуатації;

■ забезпечення справедливості, взаємної поваги та ґендерної рівності;

■ утвердження етичних і моральних цінностей фізичної культури і спорту;

■ соціальна і медична захищеність учасників спортивного руху;

■ різноманітність, висока якість та доступність послуг спортивної індустрії;

■ формування моральної та матеріальної відповідальності кожної особи за рівень використання оздоровчої рухової активності для профілактики захворювань, подовження творчого довголіття, організації дозвілля.

Таким чином, спорт сам по собі не є умовою виникнення девіації, а є її каталізатором, який може як і прискорювати, так й уповільнювати процес реалізації девіантної поведінки. Спортивна девіація не заперечує соціально визнані цілі, а лише нехтує нормативно визначеними засобами досягнення таких цілей.

Підхід, запропонований П. Бурдьє в соціології спорту (він розглядає спорт в контексті соціуму в цілому, а не лише задовольняється заглибленням у аналізі його деталей), дозволяє подолати антагонізм між макро- і мікросоціологічним баченням спорту (конструюванням об’єктивних структур і описом суб’єктивних уявлень агентів), пояснити соціальну природу спортивної девіації. Науковий спосіб подолання негативних наслідків відхилень поведінки в спортивному середовищі має реалізуватися в нових формах і методах вираження гуманістичних ідеалів українського суспільства третього тисячоліття. Внаслідок цього вони стануть системоутворюючими компонентами культури нового суспільства, позитивним змістом творчого потенціалу спортивної девіації.