Колісник Л.О. Соціально-етнічний статус росіян в сучасній Україні (на прикладі Південно-Східного регіону)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, зв’язок роботи з науковими програмами і темами, визначені мета і завдання дослідження, його об’єкт предмет і методи, аргументовано наукову новизну одержаних результатів, а також їх практичне і теоретичне значення, вказано на особистий внесок здобувача та апробацію результатів дисертації.

Перший розділ дисертаційного дослідження – “Теоретико-методологічні підходи до вивчення соціально-етнічного статусу” –  присвячено аналізу основних теоретичних підходів до інтерпретації етнічних феноменів, визначенню суті та шляхів дослідження соціально-етнічного статусу.

У першому підрозділі розглянуто різні методологічні підходи, з позицій яких можливе комплексне дослідження соціально-етнічного статусу групи в сучасному українському суспільстві. Відзначено, що в науковій літературі не тільки не зникає, але й ще більш загострюється полеміка відносно змісту понять, якими характеризують предмет даного дисертаційного дослідження.

Дослідники, що займають різні позиції, частіше всього оперують категоріями примордіалізму, інструменталізму та конструктивізму. Якщо примордіалістський підхід ґрунтується на твердженні про об’єктивність, реальність існування етнічних груп, то прибічники інструменталізму та конструктивізму акцентують увагу не на субстанції, а  на конфігурації відносин між етносами. Причому, кожна з концепцій найчастіше застосовується окремо від інших. В кінці 90-х рр. минулого століття в дискусії з’явились прибічники створення синтетичної теоретичної конструкції в етносоціологічній науці. Однак, на думку автора,  навряд чи можна сказати, що синтетичні теоретичні конструкції дають нове розуміння природи етнічності в порівнянні з „чистими” об’єктивістськими та суб’єктивістськими підходами, хоча і демонструють несуперечливість та взаємодоповнюваність існуючих підходів.   

Перевага примордіалістського підходу – в концентрації уваги на емоційні сили етнічних зв’язків, а інструменталізму і конструктивізму – в урахуванні етнічних інтересів. Протиставлення названих підходів штучне і навіть схоластичне. Всі поліетнічні спільноти характеризуються комбінацією емоційних та інструментальних зв’язків, тому плідне їх вивчення неможливе з позицій тільки будь-якого одного підходу. Усі названі концепції не лише можуть співіснувати, а й повинні були б використовуватись як такі підходи, що взаємно доповнюють один одного. Саме в такому разі можливо наблизитись до розуміння реального співвідношення суб’єктивних та об’єктивних факторів розвитку етносів, усталених та мінливих його сторін. Саме поліпарадигмальний підхід розглядається автором як найбільш оптимальний, як в теорії, так і в практиці емпіричного дослідження соціально-етнічного статусу росіян в Україні.

У другому підрозділі відзначено, що ідея неминучості соціальної нерівності та її „правомірності” достатньо нова для вітчизняної соціології. Тільки в останні роки етносоціальна структура  українського суспільства почала осмислюватись з точки зору не тільки розвитку народів, але і проблем етнічної рівності чи нерівності. Виправданим, таким чином, є застосування в науковому дослідженні поняття статусу, яким позначають не саме по собі становище групи, а у порівнянні з іншими групами. Якщо нерівність в соціальному статусі, соціальній мобільності, політичних правах і можливостях характеризується як нерівність етнічних груп, і якщо така думка розділяється значною кількістю людей, то, незалежно від рівня обґрунтованості, така думка стає соціальним і політичним фактом.

Вживане нині в українській та російській літературі поняття „етнічний статус” трактується не однозначно. Спостерігається дві крайності в його тлумаченні. Або занадто вузьке – коли під етнічним статусом розуміється етнічна належність особистості, або занадто широке, коли в поняття включають всі параметри як соціального, так і власне етнічного статусу. В такій ситуації пропонується використовується поняття „соціально-етнічний статус”, під яким розуміється позиція особистості чи групи в системі реальної взаємодії, та в уявленнях і оцінках, що є наслідком подібних взаємодій.

Соціально-етнічний статус є атрибутом будь-якого неізольованого етносу чи етнічної групи та завжди є співвідношенням як мінімум двох етнічних груп, двох культур і проявляється в їх контакті, або в уявленнях та оцінках, які є наслідком подібних зв’язків. Соціально-етнічний статус має складну структуру, що характеризується низкою параметрів як соціального, так і власне етнічного плану. Для вивчення соціального аспекту соціально-етнічного статусу прийнятними є показники, що традиційно використовуються при аналізі соціальної стратифікації (матеріальне становище, рівень кваліфікації та освіти, позиції стосовно владних структур і т.і.). Важливими, в даному випадку, є названі показники не так у безпосередніх своїх значеннях, як в уявленнях та оцінках, які свідчать, за М.Вебером, про престиж даної групи. Іншою складовою соціально-етнічного статусу є власне етнічний його аспект, який проявляється через особливості етнічної ідентифікації.

В дисертації підкреслюється, що перелік параметрів соціально-етнічного статусу носить надто відносний характер. Більшість ознак є значимими лише в комплексі, що і враховувалось в процесі підготовки та проведення дослідження.

 Другий розділ „Умови та чинники, що впливають на соціально-етнічний статус росіян в Україні” присвячено вивченню історико-демографічних, політико-правових, соціокультурних та соціально-психологічних передумов і чинників формування та еволюції соціально-статусних позицій росіян в українському суспільстві.

У першому підрозділі відзначено, що процес формування російського населення в Україні, в її Південно-Східному регіоні зокрема, відбувався досить нерівномірно, як у часі, так і в просторі, та визначався цілим рядом чинників географічного, економічного, політичного, культурного та іншого характеру.

До початку ХХ ст. в регіоні сформувалось російськомовне (з приблизно рівною кількістю українців та росіян) місто та україномовне село, в якому росіяни були представлені незначною кількістю, а тому доволі швидко асимілювались українським населенням.

В радянський період збереглась тенденція швидкого зростання кількості міського російського населення в регіоні за рахунок міграції з Росії та асиміляційних процесів в промислових містах.

В підрозділі відзначено, що чисельність та тип розселення етнічної групи визначають структуру її соціальних контактів, особливості системи соціальних цінностей, етностатусних уявлень. Етнічність стає самоцінною, частіше всього, для представників малочисельної групи (як реакція на реальну чи вдавану загрозу її зникнення). Росіяни на період останнього радянського перепису населення становили в Україні трохи більше 20% її населення. Вони були більш урбанізованими, як у порівнянні з титульним населенням цієї республіки, так і з росіянами Росії. Вони розселялись дисперсно та знаходились у тісній взаємодії з культурно-близькими їм українцями, мали вищий, ніж українці, освітній та кваліфікаційний рівень, відігравали виключно важливу роль в економіці, особливо в найбільш технологічних галузях промисловості. Статус домінуючої групи росіянам, російськомовному населенню в цілому, дозволяв мати привілеї у користуванні всією соціокультурною, навчально-освітньою та інформаційною інфраструктурою не тільки своєї республіки, але і всього Радянського Союзу, привілеї для виробництва та споживання культурних і духовних цінностей за допомогою рідної загальноприйнятої російської мови. Статус росіянина в СРСР був престижним, адже він сприяв, між іншим, можливості одержання більшого об’єму владних повноважень, привілеїв і т.і.

Розпад СРСР призвів до радикальних змін етносоціального характеру на його просторі. Проголошення суверенітету кожної з союзних республік, України зокрема, природно призвело до підвищення статусу титульного населення в своїй державі. Найбільш очевидно це виявилось в тому, що все нетитульне населення (в тому числі і росіяни в Україні) формально набувало статусу національних меншин, що не могло не вплинути на його соціально-етнічні позиції, а, іноді, і на міграційні настрої та міграційну поведінку.

В роботі також обґрунтовується, вплив нестійкого характеру міждержавних україно-російських відносин на соціально-етнічний статус росіян в Україні, що, в значній мірі, зумовлено своєрідним політичним змаганням двох найбільших пострадянських держав.

У другому підрозділі відзначено, що серед соціокультурних чинників соціально-етнічної позиції росіян в сучасній Україні особливо важливим є чинник мови, її декларований та реальний статус, мовна компетентність. Наявність в державі офіційно проголошеної чи фактично існуючої державної мови є потужним інструментом етносоціальної стратифікації. Розширення функцій однієї мови в білінгвічній країні впливає на зниження статусу мови іншої. Скорочення сфери дії мови є одним з чинників соціально-етнічного статусу етнічної групи.

Результати дослідження засвідчили, що система детермінації мовних характеристик на масовому рівні залишається достатньо інерційною і за час існування суверенної України не зазнала помітних змін. Зокрема, серед молодого покоління титульного етносу міст регіону, як і раніше, спостерігається переважне використання російської мови, тоді як вживання української мови в реальному спілкуванні не розширюється. Тільки в державних структурах знання української мови стало реальним чинником соціальної мобільності – просування на більш значні та престижні посади.

Помітним чинником соціально-етнічного статусу росіян в Україні є їх історична пам'ять. Історична пам'ять впливає на етнокультурні кордони та культурну дистанцію етнічних груп в національно-державній культурі. Особливо актуалізується вона в моменти масових національних виступів, складних соціально-політичних ситуацій, коли певні інтереси одного етносу стикаються з інтересами іншого. В процесі автономізації історичної пам’яті зменшується площина співпадання „історичних пам’ятей” етногруп, збільшується в цьому місці етнокультурна дистанція. Дистанціюють історичну пам’ять росіян та українців, перш за все, негативні події, що направлені на одну з етнічних груп. Спільні дії росіян і українців зменшують дистанцію між їх „історичними пам’ятями”.

Значний вплив на соціально-етнічний статус групи має її національний (етнічний) характер – специфічний прояв та поєднання реальних психологічних рис, що стали властивими тій чи іншій етнічній спільноті в конкретних культурно-історичних умовах її розвитку. Результати емпіричного дослідження дозволяють говорити про національний характер росіян Південно-Східного регіону України (в порівнянні з національним характером титульного населення), як про більш завуальований, розмитий, не чітко сформульований та менш усвідомлений як українцями, так і самими росіянами.

В дисертації відзначено, що незначна культурна дистанція росіян з українцями не сприяє кристалізації внутрішньоетнічного суспільного життя росіян в регіоні, формуванню системи їх громадських організацій, які в країнах, де існує велика етнокультурна дистанція між народами, слугують для етнічної меншини захистом від „культурного шоку”.

Третій розділ „Соціально-етнічне позиціювання росіян в Південно-Східному регіоні сучасної України” присвячено вивченню різних аспектів нинішніх соціально-статусних позицій росіян в регіоні.

У першому підрозділі на основі аналізу результатів соціологічних досліджень визначено позиції росіян регіону в основних сферах соціального життя у порівнянні з титульним етносом – українцями. Соціологічні опитування засвідчують, що серед росіян вищий, ніж серед українців, відсоток тих, хто вважає рівень свого життя  низьким, або недостатнім. В той же час, опитані росіяни в абсолютній своїй більшості не вважають, що українцям в Україні живеться краще, ніж росіянам. Виявлено закономірність: чим більший вік респондентів, тим більша частка серед них тих, хто гірше оцінює свій матеріальний стан.

Серед росіян більше, ніж серед українців, задоволених своєю роботою, але менше задоволених своїм становищем у суспільстві та своїм життям в цілому. Росіяни в більшій мірі, ніж українці, задоволені тим, що вони дають суспільству, і не задоволені тим, що вони отримують від суспільства. Але, не дивлячись на те, що серед росіян більше незадоволених, як матеріальним становищем, так і своїм життям в цілому, серед них дещо менша частка тих, хто ставить себе на останню умовну сходинку становища в суспільстві.

Рівень зайнятості серед міського російського населення регіону, як і в радянський період, залишається вищим, ніж серед українців. Росіяни, за даними опитування, частіше змінювали за останні десять років місце роботи, але рідше були безробітними. Серед зайнятих росіян дещо більше, ніж серед українців, тих, хто працює в приватному секторі. Серед них вища доля зайнятих розумовою, а також висококваліфікованою фізичною працею. В той же час, частка росіян, які зайняті управлінською працею, нижча, ніж аналогічний показник в українців. Частка студентів серед росіян, за даними дослідження, нижча, ніж серед українців. Але, за рівнем освіти працездатного населення росіяни, як і раніше, значно випереджають титульне населення, хоча тенденція до вирівнювання цього показника за останнє десятиліття посилилась.

З виникненням суверенної української держави скоротилась представленість росіян в радах різних рівнів. В той же час, результати соціологічних опитувань свідчать про те, що абсолютна більшість, як росіян, так і українців, вважає, що, ні в Україні, ні в регіоні немає проблеми захисту прав і інтересів місцевого російського населення. В Україні не існує винятково російських за своїм членським складом політичних партій. В той же час, існує низка партій, що об’єднуються у виборчі блоки, які мають підстави вважати себе виразниками мовнокультурних інтересів етнічних росіян. На минулих виборах особливого успіху вони не мали.

При високому рівні аполітичності всього населення регіону, аполітичність росіян вища, ніж в українців. Дослідження показало, що серед росіян більше, ніж серед українців, тих, хто симпатизує лівим та лівоцентристським політичним партіям.

У другому підрозділі проаналізовано власне етнічні аспекти соціально-етнічного статусу росіян в Південно-Східному регіоні України, виявлено особливості їх етнічної ідентифікації. Останню, за даними опитування, респонденти, частіше всього, здійснюють за етнічною належністю своїх батьків або одного з них. Серед росіян в більшій мірі, ніж серед українців та інших етногруп, розповсюджені етнічно змішані шлюби. Респонденти-росіяни не тільки частіше, ніж українці, називають мову як рису, що споріднює їх зі своїм етносом, але й відзначають її більш високе значення у порівнянні з іншими чинниками етнічної ідентифікації. У той же час, мова в містах Південно-Східного регіону фактично не виконує функцію етнічної диференціації, не сприяє актуалізації етнічної мобілізації росіян. Причиною цього є реальна російськомовність міського населення регіону. Росіяни більше всього застосовують українську мову в офіційних закладах, менше всього – в громадських місцях. Більшість росіяни не задоволені зниженням статусу російської мови в Україні. В той же час, вони схвально ставляться до відродження української мови та культури.

Чинник батьківщини у визначенні своєї етнічності назвали 32% росіян і 53% українців, чинник етнічного оточення, в якому виріс респондент, відзначає кожен двадцятий як росіянин, так і українець. Культуру, звичаї та традиції серед суттєвих чинників етнічної ідентифікації назвав кожен п’ятий опитаний росіянин та кожен четвертий українець. У росіян регіону практично відсутній такий маркер етнічної ідентифікації, як демонстрація особливих національних манер одягу, зачіски, стилю поведінки, традицій.

В цілому ж етнічна самосвідомість росіян, у порівнянні з українцями, виражена слабше. Менш важливими, в порівнянні з українцями, при формуванні групового етнічного „ми”, для росіян є звичаї, національна культура, традиції, характер побуту, територія. Що стосується історичної долі та віросповідання, то вони в якості етнооб’єднуючих чинників серед російських респондентів називаються дещо частіше, ніж серед українців. В той же час, не можна сказати, що релігія виконує для росіян нині ту етноконсолідуючу функцію, яку вона виконувала в дореволюційний період. У представників російської етнічної групи регіону важливість етнічної належності, як показник етноафіліативних тенденцій, виражений досить слабо. Даний факт свідчить про знижену внутрішньогрупову солідарність – важливу психологічну основу етномобілізаційних процесів.

Більше половини опитаних „росіян за документами” ідентифікують себе з двома етнічними групами (росіянами та українцями). Серед українців таких дещо менше. Таким чином, „кордони” двох основних етнічних груп регіону досить прозорі, між стабільними ядрами українського та російського етносів існує широка перехідна зона. В той же час, елітні групи населення частіше, ніж основне населення, відносять себе тільки до одного з етносів, їх етнічна ідентифікація проявляється більш інтенсивно.

Абсолютна більшість опитаних росіян ніколи не стикались з антипатією до себе з етнічних мотивів. Відсутність досвіду етнічної дискримінації є психологічною основою етнічної толерантності. Серед опитаних росіян майже в два рази більше, ніж серед українців, готових прийняти представників інших етнічних груп в якості членів сім’ї, трудового колективу, друзів, сусідів.

В дисертації наведено емпіричні підтвердження тому, що найбільш розповсюдженою, і в той же час оптимальною, в регіоні стратегією міжетнічної взаємодії росіян з титульним етносом, на сьогодні є інтеграція. Вона пов’язана з позитивним ставленням до культури як власної, так і української, що знаходить свій прояв у формуванні позитивних авто- та гетеростереотипів. На індивідуальному рівні найбільшому успіху інтеграції сприяє ціла низка чинників: наявність позитивних аттитюдів та відсутність дискримінації, включення в дві культури, особиста гнучкість. Одним з результатів дії названих чинників є конструювання біетнічної ідентичності, коли індивід відчуває свою належність до двох культур і відіграє активну роль у виборі способу взаємодії з ними та ефективно функціонує в них. Прикладами емпіричної реалізації моделі чергування етнічності може бути практика переходу бікультурного етнофора з однієї мови на іншу, кон’юнктурне переключення етнічних кодів при вирішенні проблем „де, коли і з ким бути росіянином чи українцем” для досягнення індивідуальних цілей. Особливо доступним маніпулювання декларативною етнічною ідентичністю стало після відміни в новому зразку українського паспорту запису про національність.

У висновках підведено підсумки дослідження, формулюються основні положення, що відбивають зміст дисертаційної роботи.

Одним з результатів здійсненого дослідження є обґрунтування правомірності використання поняття „соціально-етнічний статус”, під яким розуміється позиція особистості чи групи в системі реальної взаємодії, та в уявленнях і оцінках, які є наслідками подібних взаємодій.

Проведений аналіз теоретичних розробок у сфері етносоціології виявив істотний дефіцит науково обґрунтованих підходів до вивчення позицій етнічних груп в сучасному суспільстві. Розгляд основних концепцій етнічності також показав, що при дослідженні соціально-етнічного статусу неможливо обмежитись використанням лише однієї з них. В дисертації доведено, що оптимальним в дослідженні соціально-етнічного статусу тих чи інших груп є поліпарадигмальний підхід (тобто використання як субстанціоналістських, так і постмодерністських теорій етнічності).

В процесі дослідження було виявлено та проаналізовано різні умови та чинники, що визначають  соціально-етнічний статус росіян в сучасній Україні і, зокрема, в її Південно-Східному регіоні. В першу чергу, це особливість історичного розвитку України, чисельність, ареали та типи розселення росіян в Україні, динаміка їх демографічного потенціалу. Розпад СРСР та розбудова незалежної України не могли не позначитись на соціально-етнічному статусі етнічних груп суспільства. Адже формально росіяни, як і інші нетитульні народи України, отримали правовий статус національних меншин. Дослідження показало, що серед соціокультурних та соціально-психологічних чинників соціально-етнічного статусу росіян в регіоні найважливішими є: мова (її декларований та реальний статус), історична пам’ять, рівень збереження народної культури етнічної групи, національний характер, етнічні стереотипи.     

Аналіз результатів емпіричного дослідження соціально-етнічного статусу росіян в містах Південно-Східного регіону України, здійснений на основі використання як об’єктивних, так і суб’єктивних показників, дозволив констатувати наступне:   

- російське населення в містах Південно-Східного регіону як за об’єктивними показниками, так і за своєю свідомістю, на даному етапі не відповідає класичним уявленням про національну меншину. Росіяни в Україні є свого роду „суперменшиною” і, поряд з українською більшістю, є нині однією з найважливіших частин демографічної бази країни. Потужний демографічний потенціал росіян в регіоні виступає базовим чинником, що визначає багато інших параметрів їх статусу та стратегій поведінки. Статистика та дані соціологічних опитувань свідчать про те, що росіяни нині не поступаються титульному населенню за рівнем освіти, кваліфікації, за часткою зайнятих розумовою працею, підприємницькою діяльністю;

- етнічність росіян в регіоні не носить демонстративного характеру, ескалація актуальності їх етнічності не передбачається, принаймні в найближчому майбутньому (за умов відсутності розпалювання конфліктних ситуацій елітами Росії та України);

- в досліджуваному регіоні не існує жорстких етнічних меж між росіянами та українцями. Високий рівень урбанізації регіону, відсутність сегрегації в розселенні, спорідненість української та російської мов і культур, спільність історії двох етносів, зокрема, в заселенні краю, підтримують тенденцію до їх інтеграції. Нечіткість багатьох етнічних маркерів у респондентів свідчить про те, що етнополя росіян і українців в регіоні нині не жорстко фіксовані. Значна частина опитаних (серед „формальних” росіян більше половини) демонструє своє знаходження в обох етнополях, або зазначає, що етнічність для них не має значення. Можна говорити про ситуативний характер етнічної належності та розмитість етнічної свідомості міського населення регіону. Існує достатньо широка зона перехідного стану від однієї етнічності до іншої. Але якщо в радянський час переважали процеси русифікації частини українців, то в період суверенної України набула поширення тенденція українізації росіян (в плані самоідентифікації). Особливо це стосується дітей з етнічно змішаних шлюбів.