МОДУС І ДИКТУМ У СТРУКТУРІ РЕЧЕННЯ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, методи, об’єкт, предмет, наукову новизну, теоретичне і практичне  значення дисертаційного дослідження, вказано на його зв’язок з науковими програмами, планами, темами.

У першому розділі „Теоретичні аспекти модусно-диктумних відношень у семантико-синтаксичній структурі речення” систематизовано витлумачення модусно-диктумних відношень у наявних синтаксичних типологіях, визначено критерії розмежування модусу й диктуму та їхнє співвідношення в семантико-синтаксичній структурі речення; уточнено зміст понять, безпосередньо пов’язаних з модусом і диктумом, враховуючи їхні синтагматичні й парадигматичні зв’язки; встановлено зміст і обсяг інваріантних модальних значень реальності, потенційності та ірреальності; проаналізовано  різні способи подання модального змісту.

На будь-якому етапі розвитку української синтаксичної науки серйозне вивчення семантико-синтаксичної структури мови було неможливе без залучення в певному обсязі відомостей про значення змістового аспекту речення. Змістова організація речення виступає в діалектичній єдності з його формальною організацією, “чистої” синтаксичної семантики поза мовною формою немає, тому аналіз значень синтаксичних одиниць на практиці звичайно збігається з аналізом формальних синтаксичних протиставлень. Із цього випливає, що роботи, присвячені формальній організації речення в українській мові, містили відомості і про його семантику.

Вивчення синтаксичної семантики актуалізувало проблему модальності в новому аспекті, який висунув на перший план питання про місце та роль різних явищ, що іменуються цим терміном, у семантико-синтаксичній структурі речення. Розмежування різних наукових підходів до вивчення модальності тісно пов’язане з трактуванням поняття “модус”.

У лінгвістичній інтерпретації термін “модус” зазнав змін, причому сам Ш.Баллі чітко не визначив суть цього поняття, але його структуру обмежив двома компонентами – модальним дієсловом (мислення, волевиявлення, чуттєвого сприйняття) і модальним суб’єктом. Це призвело до суперечливого тлумачення цього терміна. Так, у концепціях Н.Д.Арутюнової та Т.Б.Алісової модус вжито як поняття, що виражає суб’єктивно-модальне чи модально-оцінне значення.

Переважна більшість дослідників вважає, що поняття модусу об’єднує досить широке коло значень, спільною рисою яких є суб’єктивність: у центрі уваги мовець і його ставлення до того, про що йдеться в реченні (пор. ідеї Е.Бенвеніста, О.В.Трунової, Т.В.Шмельової, Н.І.Большакової, І.Р.Вихованця, А.П.Загнітка).

Різні автори вводять до модального аспекту речення різні елементи. Так само, як і в аналізі структури висловлення виділяють неоднакову кількість актантів (“відмінків”, чи “ролей”) – від п’яти до п’ятдесяти, так і в аналізі його модально-комунікативного аспекту дослідники виокремлюють різну кількість категорій модусу (“операцій”, або “трансформацій”). Ці відмінності зумовлені здебільшого об’єктивними факторами, передусім складністю описуваного об’єкта. До того ж, диктумна частина може, у свою чергу, зазнавати трансформації, тому іноді важко відокремити трансформацію, яка належить до диктуму, від тієї, що стосується модусу. Відмінності можуть бути породжені мовним матеріалом, яким оперує дослідник, або, ймовірніше, різними граматичними концепціями авторів.

Порівняльний аналіз теорій модусно-диктумних відношень дає змогу відокремити загальні, безсумнівні факти від тих, які мають невиразний статус, викликають сумніви і потребують системного дослідження. Такий аналіз виявляє розбіжності у виділенні категорій речення та у віднесенні їх до модусної або диктумної частини.

У кожній мові є своя система засобів вираження цих частин. Хоч відомостей про модусні категорії накопичено чимало, вони все одно розрізнені, а іноді й суперечливі внаслідок складності об’єкта дослідження, розбіжностей у граматичних концепціях авторів, відмінностей мовного матеріалу. Крім того, аналізуючи суб’єктивний зміст речення, різні автори виділяють неоднакову кількість категорій модусу (пор. концепції В.Г.Гака, Г.П.Ломтєва, Б.Потьє, Е.Руле, І.П.Сусова).

Через функціональні поняттєві категорії у свідомості людини відображаються відношення об’єктивної дійсності. Мовні ж семантичні функції є значеннями  мовних знаків. Вони закріплені за морфологічними, синтаксичними, словотворчими чи лексичними засобами вираження та їхніми комбінаціями. Мовна інтерпретація поняттєвих категорій виявляється через значення частин мови, граматичних категорій, лексико-граматичних розрядів, семантику певних типів речень (висловлень).

В описах диктуму в сучасній теорії синтаксису використовують різні поняття. Це зумовлено складною природою змісту речення, в якому  виділяють три рівні його репрезентації – денотативний, логіко-семантичний та мовно-семантичний.

У сучасній лінгвістиці склалися певні уявлення, що дають змогу оцінити теоретичну значущість диктуму в структурі речення. Поняття змісту, семантики, значення речення досить широке. Із нього потрібно виокремити ту частину значень, яку Ш.Баллі назвав диктумом і яку сучасному лінгвістові зручно називати номінативною, вважаючи, що її призначення – номінація певного фрагмента дійсності.

Терміни “номінативний компонент” і “диктум” не передбачають, однак, будь-якого розчленування і моделювання цього компонента змісту речення, який охоплює кількісний і якісний “вимір” змісту речення, а отже, і “одиницю” такого виміру, створення типології цих одиниць. Таке завдання можливе в разі залучення поняття пропозиції.

Центральне місце це поняття посідає в працях із семантичного синтаксису, орієнтованих на вивчення структури ситуації як денотата речення. Поняття пропозиції запозичено з логіки, де за його допомогою позначали те спільне, що є в реченнях і їхніх можливих перефразуваннях у конкретних мовах. Пропозицію витлумачують як модель відображуваної реченням події, ситуації, як об’єктивний зміст речення (див. праці Т.В.Шмельової, І.Р.Вихованця). Вона є частиною речення, позбавленою супровідних суб’єктивних значень і граматичної своєрідності формальної організації речення.

Сама пропозиція не є комунікативною одиницею. Вона стає нею тільки за умови, коли актуалізується у формі того чи того конкретного висловлення. Пропозиція може реалізуватися як у формі речення, так і в формі непредикативної конструкції. Така пропозиція, уведена до складу речення, сприяє формуванню асиметричної структури, у якій спостерігаємо розбіжність між планом вираження і планом змісту. Ця розбіжність є  не результатом недосконалої будови мови, а обов’язковим і необхідним явищем, без якого людська мова не могла б нормально функціонувати і розвиватися. Асиметрія зумовлена не браком засобів вираження чи ж недосконалістю людської пам’яті, а особливістю плану змісту – його невичерпністю, у зв’язку з чим мовні засоби повинні бути гнучкими і протяжними.

Системний підхід до вивчення пропозиції полягає в з’ясуванні закономірностей відображення дійсності в семантиці речення, у її витлумаченні з погляду співвідношення диктуму і модусу та з погляду репрезентативної функції мови.

Репрезентативний зміст речення – це основний (денотативний) зміст речення, суть якого полягає в номінації, репрезентації відношення повідомлюваного до конкретного референта дійсності, предмета думки тощо. Диктум є номінативно-репрезентативною одиницею реченнєвої структури.

У сучасному мовознавстві диктум найбільшою мірою відбивають поняття пропозиції і валентності, що з різних боків характеризують речення як знак ситуації і виступають  інструментом розмежування елементар­них і неелементарних простих речень.

У другому розділі „Модус як модально-комунікативна одиниця” з’ясовано зміст і  статус модусу, визначено структуру та семантику його категорій у структурі речення.

Аналіз наявних в мовознавстві концепцій про семантичну організацію речення й суб’єктивності в мові дає змогу розглядати  модус як комплекс суб’єктивних значень, які виражає мовець у процесі комунікації стосовно змісту речення й адресата.

Модусні категорії формують дві основних групи: кваліфікативні та соціальні. Кваліфікативні категорії модусу виявляють ставлення мовця до подій та інформації про них, визначають його волю, дії, зумовлені відповідними задумами та уявленнями. До цієї групи модусних категорій належать модальність, персуазивність, авторизація та оцінність.

Модальність як категорія модусу, подібно до його інших категорій, безпосередньо пов’язана з використанням речення в мовленнєвому акті. Вона прямо залежить від інтенції мовця і має прямий стосунок до прагматичного аспекту речення. Значення, які становлять модус речення, є переважно комунікативно-інтенційними. Вони накладаються на власні значення, модифікують їх і забезпечують актуальне прив’язання речення до референтної ситуації та введення його до тексту.

Модус і модальність – поняття не ідентичні, хоч їхні відношення і побудовані на однаковому принципі – орієнтації на мовця, але ця орієнтація різна. У сфері модусу вона означає будь-яке ставлення мовця – до предмета мовлення, змісту висловлення, співрозмовника, форми мовлення, послідовності, розвитку думки, а поза сферою модусу модальність виражає ставлення мовця до змісту повідомлюваного з погляду його реальності / ірреальності.

Основним модальним значенням речення виступає комунікативна мета висловлення. Вважаємо, що суб’єктивність комунікативного аспекту і модусу різна. У модусі виявляється суб’єктивність “в інтересах мовця”: відношення та оцінки мовця, підґрунтям для яких слугує положення автора про описувані події, його уявлення про достовірність тієї чи тієї інформації, його “система цінностей” подій тощо. У комунікативному аспекті – суб’єктивність “в інтересах слухача”: комунікативна побудова речення використовується мовцем для того, щоб, турбуючись про успіхи комунікації, керувати комунікативною поведінкою співрозмовника, тобто, по-перше, орієнтувати його на потрібний вид комунікативної діяльності – слухання або мовлення, по-друге, фіксувати його увагу на певних елементах змісту залежно від їхнього актуального значення. Другу визначає мовець на основі своїх уявлень про обізнаність слухача та в інтересах подальшого ведення розмови. Перша комунікативна відмінність виявляється у протилежності питальних і непитальних речень, а друга – в актуальному членуванні.

Персуазивність – модусна категорія, за допомогою якої мовець кваліфікує повідомлене з погляду його вірогідності. Важливо відзначити, що тут ідеться не про правдивість/неправдивість як відповідність чи невідповідність об’єктивному станові речей, а про суб’єктивне ставлення мовця до цієї властивості інформації – його впевненості/невпевненості у вірогідності викладеного.

Персуазивність виражає ступінь пізнання мовцем зв’язків і відношень дійсності; вона суб’єктивна в тому, що завжди пов’язана з висновками мовця. Це зовнішньо-синтаксична категорія модусу, яку виражають здебільшого синтагматично ізольовані елементи – модальні слова, частки, модальні фрази. Вона є модальністю повідомлення, а не дії, характеризує всі судження в цілому, а не спосіб вияву зв’язку між об’єктом і ознакою.

Найбільш спеціалізованим засобом вираження персуазивності в українській мові є модальні слова, які функціонують здебільшого як вставні елементи речення: Напевно, важлива персона, якщо такі турботи (О. Маковей).

У структурі персуазивності виокремлено чотири модальних значення: ймовірності, необхідності, невпевненості і впевненості.

Модальне значення ймовірності ґрунтується на неповному знанні мовця про дійсність. Семантичний інваріант речень з модальним значенням  імовірності тлумачимо так: “з того, що я знаю, можна припустити, що ...”.

У семантичній структурі ймовірності виділено значення персуазивної можливості та персуазивної необхідності. Протиставлення значень персуазивної можливості та необхідності закріплено в українській мові в семантиці модальних лексем могти / можна  і повинен: Все згоріло до тла і міг задихнутись від чадного газу дідусь (О. Довженко); Одягни пальто – можеш простудитися (О. Довженко);  Вони знали, що ось-ось повинні загинути (О. Гончар).

Модальне значення логічної необхідності виражає персуазивну оцінку зв’язку між об’єктом і ознакою, що ґрунтується на логічному висновку, який спирається на відомості мовця, які він має у своєму розпорядженні: очевидні факти, попередні знання, звичайний стан справ, свідчення очевидців. Речення з модальністю логічної необхідності завжди можна доповнити метою логічних роздумів. Так, реченню Він повинен бути вдома можуть передувати такі міркування: Сьогодні субота, вихідний день, час пізній, погода дощова – він повинен бути вдома.

Модальне значення невпевненості – це недостатнє знання мовця про можливість зв’язку між об’єктом і ознакою, невпевненість у його наявності. Ця модальність нашаровується на основну модальність речення, підсилюючи гіпотетичне значення ірреальності, виражене умовним способом: Партизанський загін після бою зменшився удвоє. Але, як здається, можна було б цього запобігти (Ю. Збанацький). Тут модальна фраза як здається підсилює гіпотетичність речення. Або: Але здається, що зараз підстави для оптимізму більше, ніж коли-небудь (О. Довженко).   Дієслово здається знижує значення реальності і надає всьому реченню характеру припущення, послаблює його категоричність.

Значення впевненості в реченні нашаровується на об’єктивне модальне значення дійсності і підсилює його за рахунок суб’єктивної оцінки, зв’язку між об’єктом і ознакою: Він обов’язково приїде = Він приїде, я упевнений.

За умови абсолютного вживання, як відповіді на запитання, персуазивні модальні модифікатори впевненості поєднують двоє значень: ствердження і впевненості: –Він приїде? – Безперечно = Так + Я упевнений.

Авторизація – модусна категорія, за допомогою якої викладену в реченні інформацію кваліфікують щодо джерел чи способів її отримання. План змісту авторизації спирається на протиставлення своє/чуже чи авторське/цитоване.

У викладенні як своєї, так і чужої інформації можлива деталізація авторизаційної характеристики, її уточнення. Для власної інформації автор може вказати, яким способом її отримано: унаслідок його сприйняття (зорового, слухового, інтелектуального) чи логічної діяльності.

Розмежовано авторизацію експліцитну та імпліцитну. Експліцитною вона буває тоді, коли інформацію подають авторизовано, використовуючи дієслова у структурі складного речення (Я зрозумів / думаю / чув / відчув, що...) чи спеціальні сполуки слів у структурі простого речення (Як мені здається, вважаємо найбільш правильним та ін.).

Імпліцитною авторизація є тоді, коли інформацію подають об’єктивовано, на відміну від автора. Такий спосіб подавання використовують у двох випадках: коли викладають речі загальновідомі і коли авторизаційне значення очевидне, тому і вказувати на нього немає потреби.

    Оцінка є модальною рамкою, яка охоплює низку обов’язкових елементів (експліцитних та імпліцитних), зокрема таких, як суб’єкт оцінки, об’єкт оцінки, аксіологічний предикат, аспект оцінки, сам оцінний елемент і, що особливо суттєво, оцінний стереотип і шкалу оцінок.

Категорія оцінності є однією з важливих кваліфікативних категорій модусу, в основу якої покладено вираження позитивного/негативного ставлення до подій, їхніх елементів чи аспектів виконання; пор.: Може й на краще, що ми не пішли у гори (О.Кобилянська); Вона несла у руках огидні, тривожні жовті квіти. ... Неспокійний колір (Ю. Збанацький).

Структура оцінки об’єднує як імпліцитні, так і експліцитні елементи. До складу оцінної модальної рамки входять елементи трьох типів: ті, які звичайно експлікуються (об’єкт оцінки), елементи переважно імпліцитні (шкала оцінок, оцінний стереотип, аспект оцінки) й елементи, які реалізуються і в експліцитній, і в імпліцитній формі (суб’єкт оцінки, аксіологічні предикати).

За нашими спостерeженнями, внутрішня диференціація оцінності як категорії модусу спричиняє виділення оцінних модусних підкатегорій, які згідно з їхнім призначенням у реченні поділяємо на чотири групи: 1) модуси із загальнооцінними значеннями; 2) модуси з частковооцінними значеннями; 3) модуси з емоційно-оцінними значеннями; 4) модуси з аксіологічним значенням.

Модуси із загальнооцінними словами добре/погано, краще/ гірше та їхні аналоги не завжди є власне оцінними за семантикою,  нерідко вони вводять непрямі мовленнєві акти. Про оцінне значення таких модусів можна говорити лише тоді, коли залежна фраза, яка означає подію або об’єкт оцінки, є узагальненою. Пор.: Добре, що молоді покоління складають шану ветеранам... (Із газети).

Частковооцінні значення поділено на такі групи: 1) психологічні оцінки, у яких зроблено крок у бік реалізації, усвідомлення мотивів оцінки: а) інтелектуальні оцінки (цікавий,  розумний – нецікавий, дурний), б) емоційні оцінки (радісний – сумний, бажаний – небажаний, приємний – неприємний); 2) сенсорно - смакові оцінки (смачний – несмачний, приємний – неприємний, привабливий – непривабливий); 3) естетичні оцінки (гарний – негарний, прекрасний – бридкий, потворний); 4) етичні оцінки (моральний – аморальний, добрий – злий та ін.); 5) утилітарні оцінки (сприятливий – несприятливий, корисний – некорисний); 6) нормативні оцінки (правильний – неправильний, нормальний – ненормальний, стандартний – нестандартний, доброякісний – недоброякісний, здоровий – хворий); 7) телеологічні оцінки (ефективний – неефективний, вдалий – невдалий та ін).

Відмінності в семантичній інтерпретації емоційно-оцінних модусів сприяли розподілу їх на такі різновиди:

1) модуси оцінного ставлення з узагальнювальним значенням схвалення/несхвалення;

2) модуси  емоційного ставлення (радість, жалкування, ненависть тощо);

3) модуси емоційного стану (надія, щастя, туга, сум, нудьга тощо).

Прислівники і модальні слова прислівникового типу можуть характеризувати три аспекти семантики речення: а) предикат, який означає дію або властивість; б) стан справ, про які йдеться; в) речення як акт мовлення, пор.: він говорить щиро – характеристика дії; на щастя, усе закінчилося добре – характеристика стану речей; чесно кажучи, я не знаю – характеристика акту мовлення.

Для дослідження соціальних категорій модусу основними є такі фактори: 1) роль мовців у мовленнєвому акті: первинні (мовець, адресат, третя особа) і вторинні (джерело спонукання  чи побажання, виконавець, особа, відповідальні за прийняття рішення виконувати чи не виконувати дію); 2) ставлення мовця до потенційної дії: зацікавленість/незацікавленість;  3) ставлення адресата до потенційної дії: готовність/неготовність; 4) ієрархія соціальних ролей комунікантів, яку відбивають три типи відношень: субординативні (старший – молодшому, молодший – старшому), несубординативні (рівний – рівному) і відсутність відношень; 5) ступінь психологічної близькості між комунікантами чи соціальна дистанція (близька/далека); 6) реєстр чи тональність комунікації: офіційний – нейтральний – неофіційний; останній ділять на фамільярний, поважливий, невимушений.

    Вживання соціальних категорій модусу відповідає здебільшого правилам мовного етикету й створює дружню, інтимну, рідше – офіційну тональність речення.

    У мові художніх творів використано три основних різновиди конструкцій мовного етикету:

1)    формули ввічливості, що вживаються під час налагодження контакту між комунікантами;

2)    формули ввічливості безпосереднього спілкування;

3)    формули ввічливості, які використовують комуніканти, завершуючи контактне спілкування.

    У мовному оформленні модусів послуговуються лексико-граматичним комплексом, у якому найуживанішими є модусні дієслова модальної та оцінної семантики на зразок знати, хотіти, любити й под., модальні й оцінні предикативи можна, добре, сумно, радісно та модальні слова звичайно, певно тощо.

    У третьому розділі „Диктум як номінативно-репрезентативна одиниця” з’ясовано зміст і статус диктуму, визначено його предикатні та субстанційні категорії  в структурі речення.

    Диктум формує інформативно-референційний зміст речення і є конструктивним носієм об’єктивних значень, виразником об’єктивної дійсності.

    Залежно від ролі в семантико-синтаксичній структурі речення категорії диктуму поділено на центральні та периферійні. 

Центральні категорії диктуму у свою чергу об’єднують дві групи: предикатні та субстанційні. Предикатні категорії становлять надкатегорію предикатності, а непредикатні – надкатегорію субстанційності.

    Кожен  семантичний тип предикатів має певні відношення із зумовленими ним непредикатними аргументами, зміна яких спричиняє зміну предиката або модифікацію його семантичної структури. Семантичний предикат не тільки вміщує певну кількість аргументів, але й визначає їхній семантичний статус (об'єкт, адресат, знаряддя, локатив) та репрезентує структурно-семантичну основу речення.

Предикатні категорії диктуму класифіковано за двома параметрами: їхньою семантикою і частиномовною належністю.

    Основною є семантична класифікація. За семантикою виокремлено шість типів предикатів: дії, процесу, стану, якості, кількості та локативні предикати.

    Предикати дії є визначальним, найпоширенішим семантичним типом предикатів. Вони займають центральну зону в системі предикатних категорій диктуму. Їм властиві такі власне-семантичні і семантико-синтаксичні ознаки: 1) значення дії, передаване предикатом, передбачає лінійне її розгортання на лінії-осі реального часу, характеризується незворотністю, з одного  боку, і фазовістю – з другого; 2) семантико-синтаксичні ознаки предикатів дії виявляються в їхньому валентному потенціалі, їхній найбільшій потенційній сполучуваності із субстанційними компонентами, серед яких обов’язковими є позиції суб’єкта та об’єкта.

    Предикати дії позначають діяльність, яку породжує діяч. У їхній позиції виступають дієслова зі значенням творення, більшого чи меншого ступеня інтенсивності спрямованої на об’єкт дії, переміщення в просторі, руху тощо:  Три явори посадила сестра при долині (Т.Шевченко); Боєць залізо гнув, бетон щодня місив (А.Малишко); Партизани підійшли до лісу (О.Гончар).

    Предикати процесу характеризують динамічну ситуацію, що пов’язана зі змінами станів або інших ознак предмета. На вираженні цих предикатів так само спеціалізуються дієслова, що утворюють окремий лексико-граматичний розряд. Дієслова із семантикою процесу позначають динамічні явища в рослинному світі, кількісні та якісні зміни, що стосуються людини чи інших істот: Яблуні цвітуть (М.Рильський); Листя жовтіє у нашому саду (М.Стрельбицький).

    Предикати стану вказують на непостійну ознаку предмета. Виражений ними стан охоплює відповідний часовий відрізок. Центральну групу предикатів стану становлять незмінні слова на зразок весело, сумно, соромно, спекотно, хмарно, біда, жаль. Вони поєднуються з аналітичними морфемами-дієсловами бути, ставати/стати та іншими, які виражають дієслівні значення часу і способу, а також значення категорій особи й числа, напр.: Тобі сумно за всі твої пориви, за душу, чулу до страждань чужих (В.Сосюра); Лаврінові стало жаль молодої жінки (І.Нечуй-Левицький).

    На відміну від предикатів дії, процесу та стану предикати якості позначають постійну, внутрішню, у певному розумінні невід’ємну щодо предмета ознаку. Тому якість не виникає подібно до дії, процесу та стану, не виявляє фазовості існування, характеризується цілісністю переміщення на часовій осі: День був похмурий і холодний (Гр.Тютюнник).

    Локативні предикати становлять своєрідний різновид предикатів стану, а не якусь нову семантичну сутність. Вони об’єднують дві групи: власне-локативні предикати, що визначають статичну природу просторової ознаки (бути, перебувати, розташовуватися, опинятися), і процесуально-локативні, одні з яких передають водночас процес і локативний стан (сидіти, лежати, стояти, висіти), інші вказують на зміну стану і спрямування динамічних змін на відповідні предмети (падати, капати, опадати, хилитися й под.). Напр.: Ліси на глину, на пісок опали (М. Вінграновський).

Предикати кількості виражають кількісну ознаку предмета, напр.: Кімнат – чотири; Дітей – двоє; Покупців – багато; Автобусів – двадцять-тридцять; Дітей було близько двохсот; Землі в селян буде по 80 соток. У шестикомпонентній класифікації предикатів їм відведено “найпериферійніше місце”.

    Субстанційні категорії передають значення реальної предметності. Їх виділено на основі субстанційних семантико-синтаксичних відношень, що вказують на стосунок субстанційних синтаксем до відповідного класу предикатів. Субстанційні відношення і виділені на їхній основі категорії субстанційності зумовлені семантико-синтаксичною валентністю предиката. Субстанційні відношення як найбільш абстраговані семантико-синтаксичні відношення розчленовано на відношення суб’єктні, об’єктні, адресатні, інструментальні й локативні. Відповідно до цих різновидів субстанційних відношень виділено категорії суб’єкта, об’єкта, адресата, інструменталя й локатива.

    Категорія суб’єкта позначає діяча або носія процесу, стану, якості, кількісної ознаки. Вона вирізняється найширшим діапазоном сполучуваності, поєднуючись із предикатами будь-якого семантичного типу, напр.: Тітка за роботою сорочку дядькові вишиває (М.Коцюбинський); І всюди, всюди, – аж ніби холодно ставало від білого цвіту! – скрізь квітувала калина... (О.Ільченко); Передо мною сніг біліє (Т.Шевченко); Стоїть гора високая (Л.Глібов); Я хочу бачити світ розплющеними очима. Я ще таке маленьке (І.Драч); Дітей було у неї теж немало…(М.Стельмах). Типовим морфологічним засобом вираження категорії суб’єкта виступає називний відмінок іменників.

    Категорія об’єкта означає предмет, на який спрямовано дію, процес або стан, напр.: Наші пращури давні були сіячі, вміли землю орати й свободу любити, вміли твердо тримати в десницях мечі, коли треба було честь і стяг боронити (М.Луків); Діти довіряють учителеві; Матері жаль сина. Основним морфологічним засобом вираження об’єктного значення є  знахідний відмінок іменників.

    Категорія адресата вказує на особу або іншу істоту, на користь чи на шкоду якої відбувається дія, напр.: Люблю Вітчизну, Та любов у мене дивна. Не прикрюся. Коли я знов не догодив вам (І.Світличний). Основним засобом вираження категорії адресата виступає давальний відмінок іменників, який відтворює функцію адресата у так званих семантичних комплексах, де навколо дієслова-предиката згруповані суб’єкт, який через об’єкт діє на іншу особу – адресата, напр.: Максим подарував Чіпці  добрих коней (Панас Мирний); Заплакала [Катерина], пішла шляхом, В Броварах спочила Та синові за гіркою медяник купила (Т.Шевченко).

    Категорія інструменталя означає знаряддя або засіб, за допомогою яких виконують дію, напр.: Пани Топольницькі приїхали до Городенки поїздом; Було йому літ сімдесят чи, може, й більше, а він ще зимою відкидав сніг лопатою (О.Довженко). Предикатам з інструментальною валентністю звичайно підпоряковується орудний відмінок іменників як основний морфологічний засіб вираження інструментальності.

    Категорія локатива виражає місце, напрямок руху і шлях руху. У семантично елементарних простих реченнях ці локативні значення залежать від локативних предикатів і здебільшого виражаються прийменниково-відмінковими формами іменників, напр.: Павло стояв посеред двору, прислухаючись  до німотної тиші в селі … (Гр. Тютюнник); Вийшли з хати батько й мати В садок погуляти (Т.Шевченко).

До предикатів у частиномовному оформленні належать ті, що виражають значення дії, процесу, стану, якості та кількості. Це такі частини мови, як дієслова, прикметники, прислівники, числівники, а також іменники. Центральне місце в сукупності предикатів посідають дієслова.

До периферійних категорій диктуму належать актуалізаційні категорії, які поділено на чотири групи: персоналізація, часова локалізація, часова нелокалізація, просторова локалізація.

Семантика персоналізації характеризується вказівкою на особи як “персональні субстанції”. Семантика особи не має визначеного спрямування, тобто такого, коли говорять про спрямування в бік минулого чи в бік майбутнього щодо моменту мовлення. Вона не може виражати часового значення в тому розумінні вимірювання, коли маємо на увазі мовлення, у якому йдеться про час, пор. Закінчили цю роботу два роки тому назад; Закінчимо через рік тощо.

    Суть персоналізації як категорії диктуму полягає у вираженні причетно­сті / непричетності до описуваних подій осіб, які є учасниками акту комунікації і виконують у ньому певну роль: мовця, його співрозмовників і всіх тих, хто не бере участі в даній комунікативній ситуації. Початком відліку тут слугує мовець – перша особа.

    План змісту часової локалізації становить протиставлення тепер (збіг з моментом мовлення) – до (передування йому) – після (слідування за ним). Часову локалізацію виражають засоби дієслівної категорії часу, а також лексичні засоби на зразок сьогодні, завтра тощо. Напр.: Завтра їду (О.Гончар); Вчора дивлюся телевізор, і раптом... (Ю. Збанацький).

Фіксована часова локалізація не обов’язково пов’язана з обставинними словами. Пор.: Саме…  з двору показалася собака і побігла     на     дорогу...  Ось   біжить   собака!   –   сказав Андрій

(Ю. Збанацький). Тут показником фіксованої локалізації у прямій мові є локалізатор ось: конкретна просторова локалізація нерозривно пов’язана з часовою локалізацією.

Просторова локалізація полягає у фіксації описуваних подій відносно умовного місця мовлення, у вказівках на зразок тут / не тут.

Диктумні відношення є стрижнем мовної системи. Тільки через інтеграцію всіх диктумних відношень у мові можна з’ясувати характер відображення нею топологічних і метричних параметрів реального часу.

    У четвертому розділі „Функціонально-семантичний вияв модусу і диктуму в реченнєвій структурі” досліджено засоби (актуалізатори) експліцитного та імпліцитного вираження модусу і диктуму в семантико-синтаксичній структурі речення, виділено синтаксичні МД-структури, визначено типи семантико-синтаксичних відношень між модусною і диктумною частиною.

    Модус і диктум є насамперед компонентами семантичної структури речення, елементами його змісту. Саме розрізнення двох типів інформації, закладеної в реченні, зумовлює відсутність опозиції між модусом і диктумом. Вони мають принципово різну структуру значення, по-різному організовані.

У структурі складного речення модус і диктум передають цілу систему семантико-синтаксичних відношень. Структурні схеми цих речень визначено за такими критеріями, як: 1) розчленованість /нерозчленованість структури; 2) тип синтаксичного зв'язку і засоби його вираження; 3) послідовність розташування модусу і диктуму; 4) семантичне наповнення і лексичний склад модусу й диктуму.

    Для реалізації різного ступеня експліцитності модусу і диктуму в українській мові вживаються різні синтаксичні структури, які об’єднано під загальною назвою модусно-диктумні структури.

    Існує взаємозалежність між редукцією модусу і диктуму.           Оскільки МД-структура пов’язує тільки два компоненти, редукція одного з них вимагає збереження іншого. Тому редукція диктуму можлива тільки при модусі, оформленому як незалежна предикативна одиниця, а редукція модусу вимагає оформлення диктуму як предикативної одиниці.

    МД-відношеннями пов’язані предикативні частини лише деяких типів складнопідрядних речень, що уможливило їхню кваліфікацію як МД-структур. До них належать складнопідрядні речення з підрядною з’ясувальною частиною, кілька перехідних типів цих складних речень, зокрема із з’ясувально-умовними та з’ясувально-причиновими відношеннями, а також деякі різновиди складнопідрядних речень займенниково-співвідносного типу несиметричної та симетричної структури.

    Складнопідрядне речення з підрядною з’ясувальною частиною є типовою МД-структурою.

    МД-структурам із з’ясувальними відношеннями властива семантико-комунікативна цілісність У модусній частині цих структур виражено лише загальне поняття про дію або стан, а їхню суть розкриває диктумна з’ясувальна частина.  Модусна частина без диктумної була б незакінченою ні за формальним складом, ні за значенням. У таких складних реченнях між модусною і диктумною частинами встановлюються з'ясувальні відношення. Напр.: Сподіваємося, що довіру виправдаємо на ділі (О.Гончар); Кажуть, ніби по селах їздять якісь доктори (М.Коцюбинський); Не знаю, чи батько дозволять (І.Карпенко-Карий).

    У МД-структурах із з’ясувальними відношеннями диктумна частина пов’язується з модусною за допомогою сполучників, серед   яких   що   (виражає   загальне  з’ясувальне значення), ніби (вносить відтінок сумніву в правильності, достовірності змісту повідомлення), щоб (передає значення непрямого спонукання), чи (виражає непряме питання) тощо.

    У їхній модусній частині як опорні вживаються дієслова мовлення: повідомляти, розповідати, говорити, казати, питати, пояснювати, розпорядитися, наказати й ін., напр.: Розкажіть нам, як ви виховуєте своїх донечок (О.Кобилянська); дієслова мислення: пам’ятати, знати, розуміти, думати, усвідомлювати, згадати, збагнути тощо, напр.: Не подумайте, що я атеїст (О.Гончар); дієслова бажання, сподівання, певності, сумніву, психічного стану: надіятися, чекати, сподіватися, хотіти, вірити, сумніватися, боятися й под., напр.: Сподіваємося, що довіру виправдаємо на ділі (О.Гончар); Всі чекали, що скаже батько (Олександр Олесь); дієслова відчуття та сприймання: відчувати, сприймати, помічати, слухати, чути, бачити, пізнавати, заглядати, зазирнути, помацати й ін., напр.: Чую, що смерть слідом за мною ходить (Є.Гуцало); Я бачив, як працюють люди (О.Гончар); Не пізнаю, що це мій друг… (Олександр Олесь); дієслова уявлення: снитися, здаватися, уявляти, удавати тощо, напр.: Приснилося, що моя мати плаче… (Олександр Олесь); Василь удав, що не бачив (Н.Рибак); дієслова буття: бувати, траплятися й под., напр.: Буває, що біля цього теплого джерела лебеді залишаються на зиму (Із газети); Трапляється, що й узимку тепло (О.Гончар); дієслова, які означають розумову працю, дослідження та визначення в його категоріях: допускати, вирішувати, означати, учити, підтверджувати, вважати, заперечувати та ін., напр.: Учня не можна заздалегідь навчити, як поводитись у надзвичайній обстановці (Ю.Збанацький); Вважаю, що ця подяка не тільки мені, а всій моїй родині (Ю. Збанацький); Життя підтвердило, що ніколи не пізно вчитися добре господарювати (Із газети). Модусно-диктумна схема цих речень: МД.

    Сполучниковий з’ясувальний зв’язок у МД-структурах постає як система модальних різновидів, утворених унаслідок взаємодії семантики пояснюваного члена модусної частини з певною модальністю диктумної частини та значенням з’ясувального сполучника.

    До неосновних засобів вираження опорного компонента в модусній частині МД-структур із з’ясувальними відношеннями належать форми зворотних безособових дієслів (говориться, говорилося, думається, думалося, виявляється, виявилося, віриться, вірилося, здається, здавалося, видається, видалося та ін.), особових дієслів, ужитих у безособовому значенні (дивує, виходить, вийшло і под.), предикативні прислівники (важливо, характерно, однаково, відомо та ін.), модальні слова (безсумнівно, очевидно, певне й под.) тощо. Напр.: Бо мені здається, що я живу без чисел і дат (О.Чорногуз); Йому здалося, ніби в грудях горить жарево (Ю.Мушкетик); Татарам видалося, що килим живий (П.Загребельний); Вийшло, що я обдурений (О.Чорногуз); Дивує мене, що ти не дістала листа від мене (М.Коцюбинський); …важливо, що Міцкевич-юнак знав про факти поміщицького свавілля, деспотизму, жорстокості… (М.Рильський); …для Шевченка було дуже важливо, що його пам’ятають, турбуються й клопочуться про його звільнення (З.Тулуб).

Диктумна з’ясувальна частина виступає здебільшого в постпозиції щодо пояснюваного члена. Позиція модусної і диктумної частини в МД-структурах зі з’ясувальними відношеннями залежить від цілої низки чинників, зокрема:

1.    Основне змістове навантаження припадає на диктумну частину речення, тому вона звичайно постпозитивна, напр.: Тепер я знаю, що весна надворі (Леся Українка); Людині треба, щоб її робота залишалася після неї самої жити (Ю.Яновський); Касандро, рідна, ти не знаєш, яка нещаслива я (Леся Українка). Модусно-диктумна схема цих речень: МД.

2.    Якщо потрібно виділити диктумну частину, її ставлять у препозиції до модусної, напр.: Що це не проста балачка, він зразу ж зрозумів (А. Головко); Що ви так скажете, я був у цьому певний (О.Корнійчук). Модусно-диктумна схема цих речень: ДМ.

3.    Для посилення питального значення диктумну частину із сполучником чи або сполучними словами переставляють у препозицію до модусної, напр.: Чи довго плив Еней, - не знаю (І.Котляревський); Що в пам’яті нести могли, ми зберегли (Т.Масенко); Де ділась тінь – і не вгадає (Л.Глібов). Модусно-диктумна схема цих речень: ДМ.

4.    В інтерпозиції виступає диктумна частина, якщо після пояснюваного дієслова в модусній частині вживається ще одне дієслово, напр.: Змія знає, що нічого не вдіє, та й пішла (П.Тичина). Модусно-диктумна схема цього речення: М[Д]М.

    До МД-структур із з’ясувальними відношеннями прилягає кілька різновидів перехідних структур, тобто тих, у яких на основне з’ясувальне відношення накладається ще якийсь тип відношень. Це МД-структури із з’ясувально-причиновими відношеннями між модусною і диктумною частиною. У формуванні цього різновиду перехідних МД-структур бере участь лексично обмежена група предикативних одиниць, що виконують роль пояснюваного слова модусної частини. До них належать дієслова, прикметники (дієприкметники), прислівники та іменники, що визначають стан особи (радіємо, сумуємо,  радий, засмучений, радісно, сумно, погано, жаль і под), та прислівники оцінної семантики (добре, погано тощо). Напр.: Щиро радіємо, що до спілки приходять талановиті молоді поети, прозаїки, критики ("Літературна Україна"); Сумно, що я тільки уривками довідуюсь про ваші справи… (Леся Українка); Палагна прибігла додому лиха. Добре, що хоч Іван нічого не бачив (М. Коцюбинський).

    Другий різновид перехідних МД-структур становлять ті, модусна частина яких пов’язана з диктумною з’ясувально-умовними відношеннями. Характерно, що в позиції пояснюваного дієслова їхньої модусної частини виступає та сама лексична група предикативних одиниць, що й у МД-структурах із з’ясувально-причиновими відношеннями. Відмінним є лише те, що ці предикативні одиниці вживаються у формі синтаксичного умовного способу, на яку вказує дієслівна власне-зв’язка бути. Крім того, диктумна частина виражає гіпотетичну дію або гіпотетичний стан і пов’язується з модусною сполучником якби чи коли б, напр.: Був би радий, якби Ви надіслали мені книжку; Було б сумно, якби молодь не поїхала з нами; Було б добре, якби Ви взяли участь у засіданні нашої вченої ради; А як би добре було, коли б усі жили по ній [правді]! (Панас Мирний).

    Основний тип МД-структур становлять також складнопідрядні речення займенниково-співвідносного характеру несиметричної структури, що містять у модусній частині найбільш знівельоване семантично співвідносне слово те, з яким корелюють майже всі сполучні слова, а також асемантичні сполучники що, щоб. Лексичне наповнення пояснюваного дієслова в них те саме, що й МД-структур із з'ясувальними відношеннями, пор.: Чорнобиль попередив про те, що може статися на Землі (О. Пахльовська); Я часто думаю над тим, що почув із вуст цієї таємничої людини (О.Бердник); Його вистачило на те, щоб і тепер не забути свою скрипку… (Є.Гуцало). У таких МД-структурах може вживатися в модусній частині займенникова пара все те або тільки займенник все, напр: Хіба б я висловив словом все те, що серцем відчував (Олександр Олесь).

    Менш уживаним є той різновид МД-структур займенниково-співвідносного типу, у модусній частині яких вживаються співвідносні слова з означально-обмежувальною семантикою, зокрема такий (така, таке, такі), єдиний (єдина, єдине, єдині), один (одна, одне, одні) і под., а в диктумній – асемантичні сполучники що, щоб. З попереднім різновидом його єднає з'ясувальний тип відношень між модусною і диктумною частиною, а відрізняє – додаткове атрибутивне значення, пор.: Зазначу єдине, що Сонце Весні не зрадило навіть в зрадливому сні (Олександр Олесь); Одного бажаєм, щоб ви одужали (І.К. Карпенко-Карий); … не буде такого, щоб хто сказав тобі слово накриво (Панас Мирний).

    МД-структури, що за своєю будовою є складнопідрядними реченнями займенниково-співвідносного типу симетричної структури, є найменш уживаними. У модусній частині цих речень може виступати вказівний займенник той або означальний займенник такий, а в диктумній – співвідносні слова, відповідно відносні займенники що, який, напр.: Бажаємо Вам того, чого Ви самі собі бажаєте; Сприймайте його таким, яким він є.

     Особливістю МД-структур із з’ясувальними відношеннями ускладненої будови є те, що неускладнена МД-структура зі з’ясувальними відношеннями з однією простою модусною та однією простою диктумною частиною розширюється за рахунок додавання однорідних з’ясувальних частин. Здебільшого вживається дві однорідних з’ясувальних частини із диктумним значенням, що пов’язані між собою безсполучниковим зв’язком, а з пояснюваним членом – тим самим повторюваним сполучником, напр.: Він повчав себе, що мріяти – це дурниця, що треба діяти, невтомно переборюючи всі перепони на шляху, зосереджуючи всі сили на черговій відповідній точці (В.Підмогильний); Я запитав Адамцевича – чи багато є на Україні кобзарів, чи не перевелися вони? (О.Бердник). Модусно-диктумна схема цих речень: МД₁Д₂. В однорідному ряду може бути три з’ясувальних диктумних частини, напр.: Я зацікавлений у тому, щоб до нашої організації з виру життя приходила найталановитіша молодь, щоб вона знала життя не з екранів телевізорів, а з живих його картин, щоб вона мала що розповісти (Із газети); Будем слухати з тобою, як степи співають, як шумлять широкі ріки, як вітри гуляють (Олександр Олесь). Модусно-диктумна схема цих речень: МД₁Д₂Д₃.

    Експліцитний модус речення характеризується і за відношенням до диктуму — як набір різних суб’єктивних змістів (значень), і незалежно — як визначений тип подій і конструкцій. М-події характеризуються спільністю: вони містять у собі компонент внутрішньої діяльності; МД-структура має у своєму складі компоненти різного ступеня залежності диктуму від модусу.

    У висновках подано теоретичне узагальнення результатів дослідження категорій модусу і диктуму.

    Речення охоплює дві сфери значень – модусну, яка містить інтерпретації суб’єктом думки об’єктивного змісту речення, різноманітні оцінки мовця, його почуття й волевиявлення, і диктумну сферу значення, що стосується інформації про світ та його пізнання.

    Диктумні значення співвідносяться з модусними як обов’язкові з факультативними. Це сприяє розмежуванню двох типів значень: 1) невіддільного від самого поняття речення як такого і 2) значення, зумовленого бажанням мовця, його волею. Вони відображають два різних типи відношень, але ця відмінність між ними не вичерпується обов’язковим характером  першого і факультативним характером другого. Якщо у вираженні ставлення мовця до повідомлюваного його присутність можна виявити в цілком визначених мовних формах (у модальних словах, частках, вигуках, синтаксичних конструкціях), то у вираженні відношення повідомлюваного до дійсності мовець прихований предикативною основою речення.

    Специфіка речення як основної синтаксичної одиниці виявляється в сукупності суб’єктивних значень, у яких реалізовано комунікативний намір, передано ставлення мовця до відображуваного в реченні фрагмента дійсності. Мовець передусім актуалізує передаваний у реченні об’єктивний зміст, тобто “прив’язує” його до ситуації мовлення, а також наповнює речення іншими суб’єктивними значеннями.

    Модус – це вербалізована суб’єктивна інтерпретація диктумної події, яка може подаватися в аспекті модальності, тобто можливості, вірогідності події і ступеня достовірності повідомлення про неї, чи в аспекті характеру психічного оброблення  інформації про диктумну подію. У модусі, оскільки він завжди уявляється як висловлений,  виражено факт усвідомлення суб’єктивного ставлення до події, про яку йдеться. Характерно, що суб’єкт свідомості (усвідомлення) може не збігатися з суб’єктом мовлення. Усвідомлення такого ставлення і вербалізація цієї роботи свідомості є те, що називають терміном “рефлексія”. Серед понять, пов’язаних із рефлексією, одним із центральних є широко зрозуміле поняття оцінки. У формах модусу виражена різна оцінка диктумної події: модальна, емоційна, істинна, етична та інтелектуальна.

    Через  комунікативно-прагматичні інтенції мовця на узагальнене уявлення актуального об’єкта мовлення проектується значення ідентифікації чи характеризації цього об’єкта з боку мовця. У змісті речення формується два плани вираження: модально-комунікативний (модусний) і номінативно-репрезентативний (диктумний), які мають у мові різні, але й співвідносні водночас засоби експлікації.

Внутрішня диференціація модусу зумовлює виділення модусних категорій, які згідно з їхнім призначенням у реченні становлять дві основних  групи: кваліфікативні та соціальні. Основним критерієм їх розмежування є протиставлення позицій комунікантів у процесі спілкування, що дало підстави виділити кваліфікативні модусні категорії, орієнтовані на мовця (вони кваліфікують події та інформацію про них), і орієнтовані на адресата соціальні модусні категорії, що виражають різні соціальні відносини між учасниками комунікації.

    Кваліфікативні модусні категорії у реченнях здебільшого експліковані.  Вони мають свій потенціал мовних засобів, до яких належать модусні дієслова, дієслівні еквіваленти і предикативи модальної та оцінної семантики, а також модальні слова у складі різних синтаксичних структур.

    Соціальні категорії модусу виражають  ставлення мовця до співрозмовника — поважливе чи фамільярне, офіційне чи дружнє. На відміну від кваліфікативних соціальні модусні категорії використовуються для передавання соціальних і особистих стосунків між учасниками комунікації. Формулюючи висловлення, мовець розраховує на певного адресата й свідомо використовує мовні засоби, спираючись на їхній впливовий потенціал. Фактор адресата є найважливішим у виборі соціальних модусних категорій. Він може визначатися будь-яким складом комунікативно-релевантних ознак адресата.

    Модус  репрезентують різні мовні засоби, які  відповідно до ярусів мовної структури поділяємо на лексико-граматичні (модальні слова й словосполучення, частки, вигуки), морфологічні (модусні дієслова, роди дії, особа, час), синтаксичні (структури різних типів) та фонетико-графічні (авторські розділові знаки). Крім того, в українській мові розрізняємо модусні експліцитні категорії, коли значення модусу виражене за допомогою лексичних засобів, й імпліцитні, значення яких можна встановити лише із пресупозиції й контексту речення.

    Диктум відображений у поняттєвих категоріях і мовних значеннях через мовну семантичну інтерпретацію відношень об’єктивної дійсності.

    Семантико-синтаксичні відношення між модусом і диктумом встановлюються внаслідок варіативної мовносемантичної інтерпретації поняттєвих категорій (референтів). Сукупність модусу і диктуму формує інформативно-референційний зміст речення. Конструктивним носієм об’єктивних значень, виразником “об’єктивної реальності” у реченні є диктум.

    Диктум пов’язується з поняттям пропозиції, яка лежить в основі семантичної структури речення. Пропозиція являє собою семантичний інваріант, спільний для всіх членів парадигми речення і похідних від речення конструкцій - словосполучень, зворотів тощо. Це стабільне семантичне ядро, об’єктивна семантична константа речення, яка відображає структуру ситуації, події. Структуру ж пропозиції визначає предикат, що вказує на характер ситуації (виражає дію, процес, стан або якість предмета) і на відповідні місця для предметів – учасників ситуації (аргументів), зумовлюючи їх кількість та семантичні функції (ролі).

    Модусна подія може бути виділена лише щодо диктумної. Поза зв’язком із нею вона стає диктумною.

    Семантико-синтаксичні категорії диктуму, характеризуючи об’єктивний зміст речення, неоднорідні за своєю природою і формують дві групи: центральні та периферійні. Центральні категорії диктуму об’єднують два типи: предикатні і непредикатні (субстанційні). Основним є предикатний тип категорій, тому що предикат виступає організаційним центром семантично елементарного речення. Своєю семантикою він зумовлює залежні непредикатні компоненти, на основі яких сформовані відповідні субстанційні категорії.

    Предикатні категорії становлять надкатегорію предикатності, а непредикатні -  надкатегорію субстанційності.

    Надкатегорія предикатності об’єднує категорії предиката дії, предиката процесу, предиката стану, предиката якості, локативного стану та кількості, що грунтуються на відповідній семантиці предикатів. Категорія предиката дії є центральною і найпоказовішою як серед інших категорій предикатності, так і категорій дієслівних предикатів, бо вона означає діяльність, яку породжує суб’єкт-діяч, виражений іменниками-назвами осіб та інших істот. Крайню периферію предикатності становить категорія предиката кількості, що визначає кількісну характеристику власне-предметів та істот.

    Надкатегорія субстанційності має підпорядкований характер. Її категорії породжені семантикою різних типів предикатів. До них належать категорії суб’єкта, об’єкта, адресата, локатива та інструменталя. Домінанту субстанційних категорій становить категорія суб’єкта, що зумовлено найтіснішим зв’язком суб’єктної семантики з предикатною. Семантична диференціація суб’єкта залежить від значення предикатів. Основним семантичним варіантом суб’єктної синтаксеми є суб’єкт дії, найпериферійнішим -  суб’єкт кількісної ознаки, що спричинено відповідною ієрархією предикатів дії та предикатів кількості в семантико-синтаксичній структурі речення.

    Групу периферійних диктумних категорій становлять персоналізація, часова локалізація, часова нелокалізація та просторова локалізація.

    Семантико-синтаксичні відношення між модусною і диктумною частинами речення мають специфічний характер. Ці відношення з’єднують в одне ціле компоненти мовного і “метамовного” рівнів. Модусні події відрізняються від диктумних тим, що вони завжди дефектні, бо в них не вистачає того фрагмента, який має диктумна природа.

    Типову МД-структуру репрезентує складнопідрядне речення з підрядною з'ясувальною частиною, у якому модусною є головна, а диктумною – підрядна з'ясувальна частина. На з'ясувальному типові відношень між предикативними частинами ґрунтуються МД-структури перехідного характеру, що об'єднують складнопідрядні речення із з'ясувально-причиновими та з'ясувально-умовними відношеннями. З'ясувальні відношення є базовими і для тих МД-структур, що за своєю будовою є складнопідрядними реченнями займенниково-співвідносного типу, для них характерна кореляція між семантикою опорного співвідносного займенникового слова в головній (модусній) і семантикою підрядної (диктумної) частини. Домінанту таких МД-структур становлять складнопідрядні речення несиметричної структури.