ОРГАНІЗАЦІЯ ПРОСТОРУ СУСПІЛЬСТВА ЯК ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовані актуальність та ступінь наукового опрацювання проблеми, сформульовано мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, визначено теоретико-методологічні засади, наукову новизну і практичну значущість отриманих результатів, наведені дані про апробацію роботи та публікації.

У першому розділі – "Історико-теоретичні засади аналізу просторової організації суспільства" – розглянута традиція та основні теоретичні підходи просторового аналізу в соціології.

Загальний огляд історії теоретичної соціології дає уявлення про різноманітність і актуальність даного способу аналізу, вказує на тяглість традиції просторового підходу до соціальних явищ – з одного боку, з іншого – демонструє всі ті слабкі місця та обмеження, які не дали йому власне розвинутися у струнку теорію та зайняти належне місце у загальносоціологічній теорії до цього часу.

При огляді розуміння простору у різних соціологічних концепціях простежено перехід від зосередження на географічному середовищі, чиї природно-кліматичні чинники були зовнішніми стосовно пояснюваного соціального простору, до розгляду екологічного середовища, яке формується на межі взаємодії соціуму з природою, з виходом до розуміння соціально наповненого простору як середовища перебігу суспільних процесів. З іншого боку, критичний аналіз історичних підходів до об’єктивації соціальної реальності приводить до висновку, що більшість з них виходять на розгляд соціальних груп і відносин саме через поміщення їх у простір суспільства.

Для розробки теоретичних засад просторової організації суспільства виділені такі її аспекти, описані та розроблені в класичній соціології: конституція простору суспільства як основна метафора соціальних відмінностей (П.Сорокін); ресурсна наповненість географічного простору, яка задає різність умов існування суспільства (Ш.Монтеск’є, Ф.Ратцелем, Г.Боклем, Л.Мечниковим); нейтральність та умовність закріплення місць простору стосовно соціальних суб’єктів, які його займають (Е.Дюркгейм, Г.Зіммель); роль географічних просторових відношень у породженні міжіндивідуальних контактів, груп, суспільства і держави (О.Конт (Comte), Е.Дюркгейм, Г.Зіммель, М.Вебер (Weber), П.Сорокін); виділення в історії двох типів соціальної та відповідної їй просторової організації доіндустріального та індустріального суспільства (Е.Дюркгейм, Г.Зіммель) – просторова організація суспільства у першому випадку грунтується на родинно-земляцьких відносинах, а у другому – на функціональних, статусних та соціально-культурних.

Розглянута концепція класика французької соціології П’єра Бурдьє, який увів поняття фізичного простору до числа соціологічних понять, вписавши його у постструктуралістську теорію суспільства. Виокремлені ключові для аналізу просторової організації суспільства положення щодо понять соціального та фізичного просторів, соціальних відносин і цінності місць у фізичному просторі, символічної боротьби як атрибуту владних відносин.

Теорія соціальної організації простору суспільства подається через аналіз просторового розгортання соціальних відносин та символічне їх вираження, а також спеціальні теорії просторової організації суспільства. Розглянуте поняття і структура простору суспільства: власне простір як порядок розташування співіснуючих об’єктів; антропоморфність простору; соціальна нерівномірність простору. Визначено, що структурованість простору – це не просто просторовий факт із соціологічним ефектом, а психологічна властивість, яка, закріплюючи соціальну нерівність, стає соціологічним фактом, що географічно оформлюється.

В подальшій характеристиці простору суспільства розглянуті риси довкілля, які створюють природні умови суспільного життя та є основною базою для розвитку і відтворення умов існування через матеріальне виробництво – залучаються положення регіональної, соціально-економічної географії, теорії розселення, урбаністики та спеціальні соціологічні теорії.

Економічні, етнічні, релігійні, інші практики соціального простору втілюються у просторі суспільства коригуючись і коригуючи його структурні характеристики – таким чином конституюється просторова організація суспільства. Розуміння ж принципів самого процесу організації простору суспільства дозволяє віднаходити причини, будувати моделі, прогнозувати конфігурацію простору об’єктивації нових соціальних явищ.

У другому розділі – "Просторовий ресурс суспільства у політичній діяльності" – проаналізоване задіяння простору в різних формах політичних практик. Виділені практики кількох рівнів (світовий, державний, регіональний, локальний) та різних видів за основним капіталом (економічний, символічний, політичний тощо).

Політичний аналіз найрізноманітніших процесів організації простору ґрунтується на широкому тлумаченні політичної діяльності, не лише як здобуття і утримання влади, а й реалізація влади через задання правил і контроль здійснення практик у всіх полях соціального простору.

В організації простору розглянуті сфери політичних практик, в яких найяскравіше проявлене використання простору суспільства: геополітичні стратегії, політична та електоральна географія, регулювання структури міста, житлова політика, менеджмент організації. Піддавши аналізу геополітичні стратегії, досвід регіональної політики, практики адміністративно-територіального регулювання доводиться, що вони супроводжуються значним перерозподілом капіталів та руйнуванням багатьох соціальних зв’язків і субкультурних середовищ.

Збільшення стратифікаційного розриву у сучасному суспільстві супроводжується характерними для різних груп просторовими стратегіями: зосередження у різних за елітністю клубах, ресторанах, школах, місцях роботи і робочих місцях, а зрештою і адресах мешкання, супроводжує класоутворення у найвищих та середніх верствах. Для бідніших верств така стратегія формування і відгородження власних місць майже недоступна через відсутність необхідних економічних, політичних, а тому просторових ресурсів. У цьому сенсі детально розглянуті феномени "престижу адреси" і "комунальної квартири" через реалізацію ними дистанціюючої та об’єднуючої різні верстви ролей простору, а також як ефекти від здійснюваної державою політики.

Розглянуто організацію простору на мікрорівні, котрий, враховуючи всі свої варіації, репрезентує і закріплює показники статусу в рамках наявних капіталів, а тому і підпорядковується тим процесам, які відбуваються у різних полях соціального простору. В той же час на цьому рівні виявлені особливі риси та тенденції: починаючи з ХХ ст. у напрямі соціальної диференціації вертикальна вісь поділу простору дому змінюється горизонтальною, де основна нерівність проявляється саме у віддаленості.

Аналізується роль символічного капіталу у використанні простору як способу панування. Показано, що символічний капітал проявляє свою структуруючу здатність через ідеологізоване маркування території розміщення соціальних агентів, а також організацію текстового простору у його репрезентації соціального дистанціювання.

Державне управління розглядається як найвагоміше з усіх видів просторорегулюючої політичної діяльності. Визначені загальні риси державного управління територіальною структурою та властиві йому механізми контролю соціальних груп через задання та зміну їх просторових меж. Розводяться дві форми регулювання суспільства, які використовують у своїх стратегіях просторовий ресурс – адміністрування та самоуправління. Аналізується політика держави, яка спрямована на регулювання фізичних та соціальних параметрів народонаселення, для чого задіюються важелі управління існуючих соціальних інститутів, при цьому більш дієвим та безпосереднім виявляється управління процесом відтворення бажаної соціальної структури за допомогою регулювання територіальної організації суспільства, яка об’єктивує соціальне середовище в соціальних колах та групах.

На противагу самоуправлінню, в етатиських суспільствах ставлення до просторової організації схоже із маніпулюванням природними об'єктами, які розглядаються лише як засіб діяльності, а їх внутрішні процеси ігноруються, що супроводжується заміною і попередженням стихійного групоутворення ієрархізованими та підзвітними формальними організаціями; поширенням планово-директивних методів державної політики. Це підтверджується аналізом основних механізмів управління просторовою організацією суспільства, які має в своєму розпорядженні держава: політики земле-, ресурсо- і природокористування, міграційна політика, житлова політика, механізми регуляції процесів урбанізації та індустріалізації. Так, зокрема просторовий підхід до міграції дозволяє розглядати її не лише як демографічний процес, а і як конфлікт, зміщення чи припасування-адаптація схем просторової організації на рівні держави, регіону з просторовими стратегіями соціальних агентів, ґрунтованими на традиційних, субкультурних, стильових чи раціональних засадах.

У третьому розділі – "Сучасні тенденції просторової організації суспільства" – розглядаються самоорганізаційні процеси, актуальні для українського суспільства, та інші зміни просторової організації суспільства при переході від модерної до постмодерної доби.

Розводяться поняття і функції місцевого самоврядування та самоорганізації населення. Притаманні українцям самоорганізаційні групи (братства, земляцтва, громади, громадські організації) розглядаються через їх політичний капітал та стратегії. Самоорганізаційні процеси в структурі суспільства формують не лише альтернативу державному управлінню, а й виступають контролюючим його і стримуючим чинником. Саме вони сприяють збільшенню суб’єктів соціальних відносин у тому числі і в полі політики. Більш того, формують органічну, менш напружену – внаслідок свідомого зближення чи дистанціювання – хоча і не безконфліктну соціальну структуру.

Аналізуючи глобалізаційні процеси, їх вплив на конституювання соціальності простору та трактування західними і вітчизняними теоретиками, робиться висновок, що соціальні характеристики груп та агентів, які в модерній соціологічній теорії спочатку відмежувалися від природно-географічного середовища і вивчалися через їх універсальні абстрактні атрибути (владу, престиж, багатство), зрештою знов набувають конкретно-чуттєвих ознак у рамках певного середовища.

Сучасне розширення простору суспільства проти території держави пов’язане з інтеграційними тенденціями в Європі та інших регіонах світу, які сприяли значній активізації людських, товарних, грошових та інформаційних потоків. Останні майже безперешкодно поширюють символи, знаки, стилі – що стало ще одним наслідком глобального процесу і пов’язане з появою інформаційного суспільства. Тож вслід за вирівнюванням за зовнішніми характеристиками на перший план виступає власне соціокультурна диференціація. Основою для неї слугує семантична подібність контекстів, інтертекстуальних областей, можливість створення загальногрупового соціолекту – проявившись символічно, подібна соціокультурна спільність виокремлюється як спільнота в просторі суспільства.

висновки

Зроблені висновки щодо досягнення мети і дослідницьких завдань. Основним результатом проведеного дослідження є розробка теоретичних засад аналізу просторової організації суспільства як політичної діяльності.

Аналіз простору суспільства має свою традицію в соціології, але ще недостатньо розроблений у класичних теоріях. Соціопросторові відносини, втративши ту вагу, яку вони мали в традиційному суспільстві, майже протягом двох століть – ХІХ та ХХ ст. – перебували в тіні інших проблем і нині знову виходять на перший план на хвилі глобалізації та її наукового дискурсу, а використання системи понять: соціальний, фізичний, символічний простори, – розроблених в постструктуралізмі П.Бурдьє, закладає основу для просторового аналізу сучасного суспільства.

Поняття простору суспільства охоплює адміністративну, промислову, поселенську та інші територіальні системи – весь простір суспільства, а не лише його природне середовище. Різні зрізи простору: геометричний, антропоморфний, географічний, – утворюють своєрідну канву конституювання простору суспільства, яка стає вмістилищем соціальних об’єктів, встановлює метричні відношення між ними, задає умови досяжності різних його місць. Розглядаючи механізми та ефекти організації простору як політичної діяльності на різних рівнях, виокремлюється об’єктивуючу та структуруючу роль простору суспільства як середовища взаєморозміщення і взаємодії соціальних агентів та знаків.

Державне управління, навіть за умов централізованого розподілу ресурсів, не може забезпечити рівномірне розселення та розвиток суспільства, тож управління суспільством завжди супроводжується самоорганізаційними процесами, які через локальні спільноти уможливлюють стабільне існування суспільства як цілісного організму. Державні органи, інші політичні суб’єкти, прагнучи збільшити ефективність управлінського впливу, повинні більше уваги приділяти регулюванню і стимулюванню самоорганізаційних процесів як адекватних субкультурам локальних спільнот, відповідно зменшуючи директивні способи організації суспільства.

Сучасні процеси глобалізації, а точніше їх соціальні наслідки, докорінним чином змінили принципи організації територіальної структури суспільства. Просторова організація все більше будується не на основі кровноспоріднених зв’язків чи історично сформованих типів поселення, вона внаслідок міграційних процесів та соціальної мобільності так чи інакше починає ґрунтуватися на соціокультурній диференціації, об’єктивуючи соціальні кола та мережі, які початково виникають за законами соціального простору, але усталюються і перетворюються з потенційних на реальні соціальні групи вже у географічному. Також все помітнішої ролі набуває символічне маркування простору суспільства як відображення реалізації політичних практик.