ВЗАИМОДЕЙСТВИЕ ПРАВОВОЙ КУЛЬТУРЫ И ПРАВОВОГО ГОСУДАРСТВА: СОЦИОЛОГИЧЕСКИЙ АСПЕКТ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації; визначається ступінь її наукової розробленості, формулюються мета й завдання дослідження, його об’єкт і предмет, визначаються його теоретико-методологічні засади й емпірична база, формулюється наукова новизна отриманих результатів, встановлюється їх теоретичне і практичне значення, наводяться відомості про особистий внесок дисертантки та апробацію результатів поданої до захисту наукової роботи.

Розділ перший “Соціологічний аналіз понять “правова культура” і “правова держава” присвячено дослідженню соціологічних проблем визначення ключових категорій теми дисертаційного дослідження. Авторка розглядає правову культуру і правову державу як соціальні інститути суспільства, що є теоретичним підґрунтям для аналізу їх взаємозв’язку, взаємодії та взаємовпливу.

У підрозділі 1.1 “Соціальний статус правової культури” дається тлумачення категорії “правова культура” з урахуванням того, що вона є важливим елементом загальної культури суспільства і специфічним засобом людського існування у правовій сфері.

У результаті аналізу різноманітних підходів до інтерпретації поняття “культура” дисертантка пропонує адекватні їм формулювання правової культури в різних парадигмах - онтологічній, аксіологічній, діяльнісній, суб’єктивній та інформаційно-семіотичній. Однак, на думку авторки, найбільш плідним є інституційний підхід, який дозволяє аналізувати правову культуру як соціальний інститут, що виконує спеціалізоване завдання, пов’язане зі збереженням і збільшенням досягнень у правовій сфері, регулюванням правових відносин та формуванням правової свідомості і правової поведінки.

Щоб описати правову культуру як соціальний інститут, в роботі розкривається зміст самого цього поняття. Дисертантка пропонує обрати таке його тлумачення, яке містить в собі, з одного боку, сукупність нормативно-ціннісно обумовлених ролей і статусів, призначених для задоволення соціальних потреб, а з іншого – соціальне утворення, що використовує ресурси суспільства для задоволення цих потреб.

На підставі базового визначення, основних ознак соціального інституту дається авторська інтерпретація категорії правової культури, аналізуються її основні ознаки – мета функціонування, статусно-рольова організація, правові норми та функції.

Детально розглянуто основні види (типи) правової культури. З точки зору рівня, глибини пізнання правових явищ вирізняють повсякденну, професійну й теоретичну правову культуру; з позицій спільноти вона поділяється на культуру суспільства, групову та індивідуальну.

Особлива увага в підрозділі приділяється головним елементам правової культури – правовій свідомості та правовій поведінці - з метою подальшого окреслення напрямків удосконалення правової культури сучасного українського суспільства.

У підрозділі 1.2 “Правова держава як об’єкт соціологічного аналізу” описується історія формування теоретичної концепції правової держави, основних її положень від давнини до сучасності, а також дається аналіз правової держави як соціального інституту.

Уявлення про державу як про організацію, що здійснює свою діяльність виключно на основі закону, існували ще на самому ранньому етапі розвитку суспільства. Ціла низка положень, які мали значення для подальшої теоретичної концепції правової держави, було розроблено ще античними мислителями (Сократ, Платон, Арістотель, Ціцерон). В епоху Нового часу проблема співвідношення держави та права, обмеження існуючої влади правовими механізмами стає предметом дослідження таких філософів, як Локк, Спіноза, Монтеск’є.

Вагомий внесок в розвиток сучасної теорії про правову державу було зроблено німецькими науковцями. Кант трактує її як ідеально-теоретичну конструкцію, якою необхідно керуватися як вимогою розуму і метою наших зусиль в практичній організації державно-правового життя, а також розробляє концепцію двох форм правління – республіки і деспотії. Гегель визначає, що правові закони і правова держава – це дійсність, тобто практична реалізованість розуму в певних формах повсякденного існування людей.

Зазначається, що історія вчень про правову державність становить багатий арсенал ідей і концепцій, без урахування яких неможливий сучасний теоретичний аналіз проблем правової держави, а також можливості ї практичної реалізації.

У дисертації правова держава розглядається як соціальний інститут, який містить відповідні елементи (населення як сукупність статусно-рольових позицій, наявність особливих відносин панування-підкорення, специфічна система закладів та організацій, конкретні норми права) і виконує відповідні функції (соціальну, організаторську, культурно-виховну тощо) в соціальній системі суспільства.

Таким чином, правова держава – це така держава, яка має складну ієрархічну структуру органів та закладів, спеціалізованих функцій і відповідних статусів й ролей, а функціонування та прояв державної влади в ній мають правову форму.

Утвердженню мети функціонування правової держави сприяють певні її принципи, серед яких: по-перше, юридичне визнання й закріплення в Конституції України та інших законах свободи особистості, її недоторканності, реальності її прав (соціальна сторона); по-друге, найбільш послідовне правове обмеження політичної влади, формування для державних структур правових рамок (формально-юридична сторона). Останній принцип розкривається за допомогою положень верховенства права, поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову, незалежності судових органів і суддів.

Детально проаналізовані основні напрямки формування правової держави, серед яких – взаємодія державних інститутів з усіма формальними й неформальними  соціальними інститутами та громадськими організаціями. Особлива увага в цьому процесі приділяється саме взаємодії з інститутом правової культури.     

У другому розділі “Взаємозумовленість правової культури і правової держави” досліджуються проблеми становлення субінституційного взаємозв’язку правової культури і правової держави, аналізується взаємовплив цих інститутів, пропонуються шляхи оптимізації їх взаємовідносин.

Підрозділ 2.1. “Аналіз взаємозв’язку правової культури і правової держави в аспекті соціологічної теорії соціальної взаємодії” присвячено історичному розгляду особливостей взаємовідносин між правовою культурою і правовою державою - від давнини до сьогодення, а також з’ясуванню сутності процесу їх соціального взаємозв’язку.

Такий аналіз стає можливим у рамках теорій соціальної взаємодії Г. Зіммеля й П. Сорокіна, а також теорії соціальної дії Т. Пар­сонса. Зокрема, Г. Зіммель визнає процес соціальної взаємодії  чинником формування внутрішньої єдності окремих соціальних одиниць, яка ще більше зростає й міцніє при взаємодії з іншими соціальними єдностями. П. Сорокін зазначає, що суспільство реально існує лише завдяки наявності цих процесів, що є механізмом, який переводить кількість одиничних соціальних явищ у новий якісний стан. Т. Парсонс вважає соціальну дію відправним пунктом усієї системи суспільних відносин і вирізняє в її структурі суб’єкт дії, ситуацію дії й орієнтації суб’єкта.

Таким чином, соціальна взаємодія визначається як систематично досить регулярні соціальні дії взаємоспрямованих суб’єктів, які мають за мету викликати очікувану відповідну реакцію задля якісної зміни обох суб’єктів.

Соціальна взаємодія взагалі може розглядатися на мікро- й макрорівнях. Субінституційна взаємодія правової культури і правової держави проходить лише на макрорівні. Вона має свою структуру, що складається із двох суб’єктів – інституту правової культури й інституту правової держави, які постійно й цілеспрямовано зазнають взаємовпливу. Мета цього процесу - створення ефективної й узгодженої правової системи, яка відповідала б умовам загальної трансформації українського суспільства.

Авторка зазначає, що між інститутами правової культури і правової держави існують прямі і зворотні зв’язки. Прямі – це передача інформації одного суб’єкта дії й отримання її іншим суб’єктом дії. Зворотні зв’язки показують ступінь відхилення (або наближення) існуючого стану суб’єкта до бажаного.

Процес становлення взаємовідносин правової культури і держави, в тому числі правової, від давнини до сьогодення подано в історичному аспекті. Аналізується сучасна модель їх взаємозв’язків. У той час, коли практика реформування суспільних відносин детермінує посилення ролі чинників правового регулювання, передбачає високий рівень зрілості правової культури громадян України, нинішня політико-правова практика і результати соціологічних досліджень дають підстави стверджувати, що правова культура на даному етапі розвитку вітчизняного суспільства знаходиться ще на досить низькому рівні. Причиною і в той же час яскравим прикладом такого становища є правовий нігілізм, що проявляється в українському суспільстві в порушенні громадянами норм права, у протиріччях правотворчого процесу, існуванні розбіжностей між законами, незахищеності особистості, порушенні прав та свобод людини і громадянина та ін.

У підрозділі 2.2 “Правова культура як чинник реалізації принципів правової держави” розкривається механізм впливу правової культури на становлення правової держави в Україні.

Виходячи з основних принципів правової держави, дисертантка аналізує роль правової культури в забезпеченні функціонування кожного з них. Високий рівень правової культури громадян -  необхідна умова належного здійснення їх прав, свобод та обов’язків. Пануюча в суспільстві правова культура повинна забезпечити особистість знаннями своїх можливостей, допомогти усвідомити свої права і свободи, навчити їх застосуванню. 

Правова культура особистості передбачає також виконання обов’язків. У вигляді прав і обов’язків   громадян створюються еталони поведінки, яких особистість повинна дотримуватись. В процесі розбудови правової держави права і обов’язки  виступають системою орієнтирів, які регулюють взаємовідносини людей  між собою, а також з державою та суспільством.

Для реалізації принципу верховенства права й закону, зазначає авторка, необхідно забезпечити високий рівень правової культури у двох основних напрямках – вдосконалення системи законотворчої діяльності і формування в населення почуття поваги й довіри до права й закону. Проблема вдосконалення системи законотворчості має два аспекти: соціальний (відповідність суспільним потребам та інтересам) і техніко-юридичний (створення юридично досконалих, якісних нормативно-правових актів). Формування у населення почуття поваги до права й закону має базуватися на усвідомленні цінності й необхідності права, вироблятися у процесі раціонального й емоційного оцінювання, об’єктивуватися в юридично значущій поведінці тощо.

Роль правової культури в реалізації принципу поділу влади визначається в трьох напрямках: дотримання всіма гілками влади свого функціонального призначення; відповідальність усіх гілок влади; урахування особливостей  суспільного й державного устрою України, а також українського менталітету для перенесення класичних положень принципу на вітчизняний грунт.

У роботі звертається особлива увага на те, що вплив правової культури на реалізацію принципу незалежності суду виявляється у правовій культурі судового процесу, у професійній правовій культурі суддів, правовій культурі громадян – знанні своїх прав та свобод, готовності їх обстоювати, обізнаності про свої обов’язки та настанов на їх дотримання.

У підрозділі 2.3 “Вплив правової держави на вдосконалення правової культури” розглядаються місце й роль правової держави у формуванні високого рівня правової культури через її головні складники – правову свідомість і правову поведінку. Особлива увага приділяється формуванню професійної правової культури, бо від її рівня залежить як стан всіх політико-правових інститутів,  так і ступінь розвитку основних інституційних елементів правової культури.

Обґрунтовується необхідність удосконалення правової культури українського суспільства: адже випливає з того, що проголошений ідеал правової держави вимагає відповідного рівня правової культури.

Авторка констатує, що правосвідомість громадян України зараз знаходиться все ще на низькому рівні й оцінюється фахівцями як не досить розвинена, про що свідчать не тільки теоретичні спостереження, а й дані соціологічних досліджень. Основні напрямки формування належного рівня правової свідомості визначаються з урахуванням головних її компонентів - когнітивного, оціночного й регулятивного.

Формування настанов на правомірну поведінку рекомендується здійснювати з урахуванням людських асоціацій “образу держави”, який складається з уявлень про державу і ставлення до неї. Вирізняються й описуються такі її образи: негативний, анархістський, ліберальний, позитивний, публічно-владний. Останній, на думку дисертантки, є найбільш бажаним у сучасних умовах і які відповідають новим реаліям.

Зазначається, що держава в особі її правлячих суб’єктів намагається розв’язати існуючу проблему досить низького рівня правової культури населення. Так, у 1995 р. було затверджено “Програму правової освіти населення”, а у 2001 р. - “Національну програму правової освіти населення”. Але радикально на підвищення рівня правової культури населення вони не вплинули. Виходячи з аналізу цих документів авторка розробила певні рекомендації щодо впровадження основних ідей правового виховання громадян України в практику суспільного життя.

Особлива увага в підрозділі приділяється професійній правовій культурі. Запропоновано “модель” правової культури юриста-фахівця, елементами якої є професіоналізм, принциповість, ерудованість, почуття справедливості, високі моральні якості та ін. Розглянуто окремо особливості професійної культури судді, прокурора, працівника органів внутрішніх справ, а також окреслено напрямки її вдосконалення.

У висновках узагальнюються основні результати дослідження.

1.    Правова культура і правова держава виступають важливими соціальними інститутами, покликаними виконувати в суспільстві функції регулювання процесів правових перетворень,  сприяння поглибленню здійснюваних реформ, стабілізації суспільних відносин.

2.    Аналіз соціальних взаємовідносин правової культури та правової держави стає можливим в рамках класичної теорії соціальної дії (взаємодії). Вони проходять на макрорівні і мають за мету забезпечення стабільного функціонування правової системи України.

3.    Високий рівень правової культури суспільства - важлива детермінанта успішного процесу становлення правової держави, реалізації її принципів.

         Для ефективної реалізації принципу пріоритету прав і свобод людини пануюча в суспільстві правова культура повинна забезпечити особистість знаннями про її можливості, допомогти усвідомити свої права і свободи, навчити вмілому їх використанню.

         У справі забезпечення роботи принципу верховенства права й закону необхідним є вдосконалення системи законотворчої діяльності: підвищення культури самого процесу й залучених до нього осіб.

         Реалізація принципу поділу повноважень між трьома гілками влади можлива за наявності такого рівня правової культури, коли серед них за допомогою державної політики будуть викоренені фрагментарність, розбалансованість, різновекторність, внутрішні протиріччя.

         Правова культура суттєво впливає на реалізацію принципу незалежності суду. Це знаходить своє відбиття в правовій культурі судового процесу; професійній правовій культурі суддів; правовій культурі пересічних громадян – знанні ними своїх прав та готовності їх обстоювати, а також у дотриманні своїх обов’язків.

4.    Існує необхідність формування культурно-правового рівня громадян України, який відповідав би проголошеному ідеалу правової держави.

         Основні напрямки формування високого рівня правосвідомості громадян - це забезпечення особистості комплексом правових знань про право та його інститути, створення умов заінтересованого ставлення до правових явищ і процесів, вироблення фіксованих установок у вигляді ціннісно-правових орієнтацій.

3.2 Правомірна соціально-активна поведінка громадян досягається формуванням відповідних мотивів, виробленням навичок, що відповідають правовим нормам і моралі, вихованням переконаності в необхідності й соціальній цінності права.

3.3. Серед чинників, які впливають на соціальну взаємодію правової культури і правової держави, головним є підготовка кадрового потенціалу суспільства з високою професійною правовою культурою. “Модель” правової культури юристів складається з таких елементів, як професіоналізм, ерудованість, принциповість, почуття справедливості, глибока повага до особистості, її прав та свобод, комунікативність та ін.

У додатку до дисертації подаються матеріали конкретно-соціологічного дослідження, проведеного Академією правових наук України за участю авторки цієї наукової праці.