ЕЛЕКТОРАЛЬНІ ПРЕФЕРЕНЦІЇ ЯК ІНДИКАТОР ЕФЕКТИВНОСТІ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ: РЕГІОНАЛЬНИЙ ВИМІР

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та завдання дослідження, його об’єкт і предмет; названо методи дослідження; визначено наукову новизну і встановлено практичне значення одержаних результатів, а також наведено дані щодо їх апробації.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади обґрунтування поняття й типології економічної політики перехідного періоду” здійснено порівняльний аналіз вивчення соціологічної проблеми, надано характеристику методологічних засад дисертаційної роботи, розглянуто підходи до визначення поняття “економічна політика”, встановлено специфіку реалізації економічної політики на регіональному рівні.

Економічні та політичні умови суспільств, що трансформуються, розглядаються в працях В.М. Амеліна, А.Г. Анікевича, Ф.М. Бурлацького, А.П. Бутенко, Д.Г. Видріна, К.С. Гаджієва, І.В. Ільїна, В.В. Крамника, Н.А. Комлева, Б.І. Краснова, М.М. Крутова, О.В. Лазоренка, О.М. Ледяєва, В.С. Нерсесянца, А.С. Панаріна, В.П. Пугачова, С.Г. Рябова, І.Е. Фарбера, Г.Г. Філіппова, В.Ф. Халіпова, В.М. Шаповала та інші.

У роботі економічну політику перехідного суспільства розглянуто як сукупність різноманітних форм взаємодії різних соціальних суб’єктів (насамперед, владних), політичних та економічних інститутів і організацій з приводу розробки і формування суспільно схвалюваних стратегічних напрямів та програм соціально-економічного розвитку суспільства в цілому та його окремих територіальних складових з метою узгодження і захисту економічних інтересів представників різних соціальних груп.

Аналіз тлумачень економічної політики у спеціальній літературі свідчить про те, що вони відповідають не українським, а іншим соціальним реаліям: розвиненого ринку (американські, західноєвропейські вчені) або командно-адміністративної економіки (радянські дослідники). Саме тому при розробці зразків економічної політики сучасного українського суспільства необхідно враховувати, з одного боку, його перехідний соціальний стан та різну глибину економічних трансформацій в окремих соціальних інститутах, а з іншого – соціокультурну багатоманітність, відсутність серед громадян базової згоди з приводу магістрального напряму соціально-економічного розвитку.

Враховуючи це, дисертант дійшов висновку про необхідність диверсифікації економічної політики. Адже на загальнодержавному рівні вона спрямована на розв’язання обмеженої кількості загальносуспільних цілей, тоді як на регіональному – вирішує широке коло нагальних завдань із забезпечення життєдіяльності певних поселенських спільнот. Регіональна політика на сучасному етапі набуває все більшої ваги. Це пояснюється розвитком суспільного виробництва, розширенням інфраструктури, погіршенням стану справ у житлово-комунальній сфері. Ці масштабні завдання не можна розв’язати тільки за допомогою суто управлінських заходів. Менеджерська складова тут має визначатися ідеологічною. Запровадження пропорційної системи виборів на всіх рівнях означає, що сьогодні основним носієм ідеологій різних напрямів є політичні партії, що представлені в органах місцевого самоврядування та відображають електоральні преференції виборців певних регіонів.

Разом із тим в економічній політиці, як і в кожному соціальному інституті, виникає дисфункція у вигляді “тіньової економіки”. Вона розвивається внаслідок державних вимог і обмежень щодо економічної діяльності. Чим інтенсивніше держава намагається регулювати економічну сферу, тим ширше простір для розвитку тіньової економічної діяльності.

Все сказане вище суттєво впливає на функціонування економічної політики в регіональному вимірі. Дисертант робить висновок, що головними особливостями регіональної економічної політики в Україні є недостатня ефективність соціально-економічних програм регіонального розвитку, відсутність диференційованого підходу з боку законодавчих і виконавчих органів влади до розвитку територій, наявність нелегальних практик в ринковому секторі.

Основною формою реалізації економічної політики в перехідному суспільстві є соціальні практики різного типу, суб’єктами яких є владні або їм опозиційні політичні актори (суб’єкти, групи, партії, блоки, а також різні професійно-соціальні групи, підприємці тощо). Адже діяльність з формування й здійснення економічної політики слід розглядати, з одного боку, як умову задоволення соціально значущих матеріальних і духовних потреб суспільства в цілому, і так само окремо його груп і прошарків, а з іншого – як результат рефлексивного моніторингу політико-владними суб’єктами соціального життя. За умов сталості у просторі та часі ці соціальні практики можуть бути інституціоналізовані.

У другому розділі “Електоральні преференції як рефлексивний вимір економічної політики: соціологічний аспект” основну увагу приділено визначенню емпіричних показників громадської оцінки ефективності економічної політики, визначенню взаємозв’язку між задоволеністю соціально-економічними умовами життя та політичною участю, аналізу ролі електоральних преференцій у визначенні засад загальнонаціональної та регіональної економічної політики.

Розглянувши різні методологічні й методичні підходи до вивчення соціально-економічної диференціації, дисертант дійшов висновку, що в сучасному українському суспільстві масові соціальні практики містять мінімум орієнтацій на соціальне вшанування й максимум на розподіл товарів та послуг (за класифікацією М. Вебера). Прерогативою соціального вшанування володіє порівняно невелика частина вищого класу, тобто політична й економічна еліта суспільства, предметом позиціювання якої є пропонована економічна політика. Водночас “середній клас”, що є провідним суб’єктом впливу на вибір засад економічної політики в Західній Європі та США, у транзитивному українському суспільстві перебуває на стадії формування.

Виходячи з цього, соціально-економічній системі України притаманні поліфундаментальність, поліфункціональність та багатовимірність. Поліфундаментальність полягає в тому, що суспільства перехідного типу містять у собі різні, часто суперечливі зразки економічної поведінки. Поліфункціональність базується на еклектизмі економіки, паралельному функціонуванні трансформованих залишків соціалістичних виробничих відносин, що замасковано під сучасними назвами, а також ринкових й “псевдоринкових” структур. Соціологічним індикатором багатовимірності є зворотний зв’язок у системі “суспільство ↔ держава ↔ економічна політика ↔ людина”.

У роботі доведено, що описану вище взаємозалежність економіки та політики можна дослідити за допомогою низки емпіричних показників, серед яких: оцінка громадянами свого матеріального стану, власних соціально-статусних можливостей і обмежень; характеристика впливу діяльності органів влади на зміну добробуту респондентів; визначення респондентами ієрархії загальнонаціональних та регіональних проблем, що мають бути розв’язані інструментами економічної політики; вибір респондентами пріоритетів у сфері економічної політики; діагностика проблемних економічних моментів у повсякденних соціальних практиках – корупції, хабарництва тощо; оцінка рівня, причин і характеру протестності населення; опис моделей електоральної поведінки респондентів залежно від ставлення до економічної політики та типу електоральних преференцій.

На підставі цього, проаналізувавши значний обсяг емпіричного матеріалу, автор робить висновок, що економічна політика є вагомим чинником соціально-економічної, політичної та електоральної активності громадян. “Приміряння на себе” результатів економічного курсу держави впливає не тільки на явку до виборчих дільниць, а й на зміст та характер електорального вибору. До індикаторів ставлення до економічної політики можна віднести самооцінку матеріального становища що, у свою чергу, зумовлює формування суб’єктивних соціально-статусних оцінок.

Важливу роль у цьому процесі відіграють електоральні преференції – взаємний вибір частини електорату й конкретних політичних сил, що визначає стрижневі умови “політичної згоди” між ними, формат та обсяг загальноприйнятих соціальних практик, в тому числі і в економічній сфері.

У дисертації показано, що в сучасному українському суспільстві присутній глибокий розрив між соціальними практиками “чільних” електоральних акторів і повсякденною соціальною взаємодією. Лише чверть громадян розуміють важливість і необхідність своєї участі в суспільних процесах і усвідомлюють актуальність вироблення політико-правових механізмів формування зворотного зв’язку в системі “влада ↔ суспільство ↔ людина”. Разом з цим незадовільне матеріальне становище, балансування соціального статусу на грані переходу в маргінальне становище і низький соціально-психологічний тонус приводять основну масу населення до протестної частини поля політики.

Досліджуючи феномен протестності, автор робить висновок про його складність та неоднозначність. Визначено основні характеристики протестності у політичній сфері, зокрема, багатоманітність чинників формування (економічні, мовно-культурні, етно-конфесійні тощо), лабільність, віртуальний характер, відсутність вираження в реальних соціально-політичних практиках, вибірковість.

Для подолання цього негативного явища протягом 1994–2007 рр. державними інституціями проводилася економічна політика кількох типів:

–                побудована на принципі стабільності, за яким стоїть привабливе для частини електорату гасло “впевненості в завтрашньому дні”;

–                заснована на ідеях популізму, що обіцяє швидке покращення добробуту великих мас населення за рахунок радикальних економічних заходів;

–                орієнтована на поступове проведення ліберальних реформ;

–                побудована на “поверненні до соціалізму”, відновленні планового виробництва та розподільчої системи;

–                ґрунтована на “шоковій терапії”, що передбачає відмову від впливу держави на ринок, валюту тощо.

Аналіз емпіричного матеріалу дає змогу стверджувати, що диференціація електоральних преференцій громадян відповідно оцінці економічної політики відбувається таким способом:

–                різні за самооцінкою матеріального стану групи населення орієнтуються на різні типи економічної політики. Чим нижчою є самооцінка, тим радикальнішим є тип економічної політики, який обирають такі групи. При цьому відбувається розподіл електоральних преференцій на такі, що віддають перевагу “поверненню назад” або популістським гаслам “миттєвого збагачення”;

–                на різні типи економічної політики орієнтуються різні за віком, рівнем освіти й характером зайнятості прошарки всередині кожної групи населення, об’єднані за самооцінкою свого матеріального стану.

Таким чином, дисертант доводить, що великий вплив на оцінку економічної політики має статусна складова електоральних преференцій. До неї належать:

–                загальна оцінка економічної політики, що її проводить уряд (або пропонують його опоненти), з позицій певного соціально-економічного статусу особистості;

–                оцінка спрямованості економічної політики цих суб’єктів влади/опозиції стосовно конкретних груп населення, що виділяються перш за все за соціально-професійною ознакою;

–                оцінка порівняльної перспективи представниками різних соціальних груп унаслідок реалізації певної економічної політики.

У сукупності ці показники дають змогу визначити основні контури електоральної активності, електоральної мотивації та власне електорального вибору громадян на користь партій чи блоків та їхньої економічної платформи. У зв’язку з цим наведені індикатори слід розцінювати і як опосередковані чинники ефективності економічної політики, що здійснюють владні структури або декларують опозиційні політичні сили, в контексті повсякденних соціальних практик населення, і як маркери “взаємної довіри” між політиками та виборцями.

У третьому розділі “Економічна політика держави і регіональний соціум: вектори взаємовпливу” дано визначення регіонального соціуму, розглянуто місце і роль регіональних соціумів у структуруванні загальнонаціонального економічного та електорального простору, проаналізовано ієрархію соціально-економічних проблем загальнодержавного та регіонального рівнів, розглянуто вплив електоральних преференцій на визначення пріоритетів економічної політики.

Регіональний соціум визначається дисертантом як стійка просторово-територіальна спільнота, що характеризується схожістю умов життєдіяльності людей – природно-кліматичних, економічних та соціокультурних. До цього поняття включаються соціальні, економічні, політичні та інші взаємозв’язки та відносини, люди, соціальні інститути, соціокультурні особливості тощо.

Автором встановлено, що економічний стан регіонального соціуму, його економічні відносини із центром, ступінь вирішеності регіональних проблем на тлі загальнодержавних відіграють значну роль у формуванні електоральних преференцій населення регіонів. У регіональному соціумі Запорізької області внаслідок наявності значного прошарку кваліфікованого робітничого класу, якому сьогодні доводиться перебиватися додатковими заробітками, а також селянства, десятиліттями зайнятого в колективних господарствах, а сьогодні змушеного перейти до товарної експлуатації присадибних ділянок, ставлення більшості населення до реформування економіки на західний лад є негативним.

Негативні оцінки економічної політики всіх без винятку урядів зумовлені ще однією обставиною. Адже історично сформовані економічні зв’язки з республіками колишнього СРСР зумовлюють неприйняття курсу на інтеграцію до євроатлантичних структур: НАТО (втрата робочих місць на підприємствах ВПК) й ЄЕС (втрата ринків збуту продукції). Крім цього, дослідження свідчать про таку характерну рису запорізького електорату “зразка середини – кінця 90-х років”, як заідеологізованість: більше ніж половина респондентів орієнтувалися на ліві політичні погляди, а отже, і на підтримку лівих політичних сил. Але з 2004 р. намітився процес зміни структури протестності населення регіону. Політичні та ідеологічні мотиви поступаються місцем мотивам більш приземленим, які можна назвати “регіональним патріотизмом”. Змінилася й палітра політичних поглядів виборців, що знайшло відображення в результатах парламентських виборів 2006 і 2007 рр.

Загалом, на думку автора, аналіз ієрархії соціально-економічних проблем доводить, що регіональні та місцеві органи влади не в змозі забезпечити задоволення елементарних екзистенційних потреб людей. Ця суперечність має кілька аспектів: а) нестача фінансових ресурсів для вирішення цих проблем, що зумовлено недоліками податкової системи; б) недосконалість законодавства; в) некомпетентність місцевих чиновників.

Результати досліджень, проведених за участю дисертанта, доводять, що за такої ситуації значна частина громадян відповідає владі “взаємністю”. Це зумовлює поширеність тіньових, непрозорих практик серед широких мас населення, що відбивається і на електоральних преференціях, коли голосують за кандидатів з відомим кримінальним минулим. Виходом з цього може стати оптимізація економічної політики, зменшення кількості обмежень у соціальних практиках. Це створить сприятливі умови для “переформатування” масової економічної свідомості, розширення її морально-ціннісного сегмента.

ВИСНОВКИ

У висновках констатовано, що в дисертації здійснено спробу вирішення важливого наукового завдання: обґрунтування закономірностей економічної політики на сучасному етапі розвитку українського суспільства та механізму соціальної індикації її ефективності в  політично-рефлексивній площині регіонального електорату при визначенні умов для забезпечення балансу державних, регіональних та особистісних соціально-економічних інтересів.

Доведено, що з’ясування сутності соціально-економічних процесів, що відбуваються у сучасному українському суспільстві, потребує нових соціальних показників та соціологічних індикаторів, які б на міждисциплінарному рівні – політичному, економічному, соціально-практичному, рефлексивно-оцінному – уможливлювали соціодіагностику ефективності економічної політики як стрижня розвитку сучасного українського суспільства.

Зазначається, що специфічність державної економічної політики в Україні пов’язується, по-перше, з відсутністю прецедентів у світовій практиці переходу від командно-адміністративної планово-розподільчої економіки до ринкової; по-друге, із суттєвими регіональними відмінностями: природно-кліматичними умовами, сировинними ресурсами, співвідношенням частки промислового і сільськогосподарського виробництва, рівнем соціально-економічного розвитку; кількістю, щільністю, демографічним та соціально-професійним складом населення, рівнем зайнятості, політичними орієнтаціями та ступенем соціальної, політичної та економічної активності представників різних соціальних груп тощо.

З’ясовано також, що недостатньо ефективним є вплив трансформаційних процесів на реалізацію економічної політики в регіонах, який виявляється у недостатній дієвості соціально-економічних програм регіонального розвитку; відсутності диференційованого підходу законодавчих і виконавчих органів влади до розвитку промислових регіонів, що значно знижує їх продуктивну діяльність і гальмує соціальний розвиток; наявності тіньових практик у ринковому секторі, що зменшує шанси формування цивілізованих форм підприємництва та соціальну активність населення.

Водночас у соціологічній науці наявно простежується відсутність надійних методичних підходів до діагностики стану, ролі та ефективності впливу економічної політики на розвиток регіональних соціумів, яка б враховувала регіональні відмінності задля забезпечення балансу інтересів держави і промислових та сільськогосподарських територій, регіонів-донорів та регіонів реципієнтів, а також забезпечувала баланс задоволення різних соціальних груп і верств своїм життєвим рівнем.

У роботі уточнено науковий підхід до розуміння економічної політики суспільства перехідного типу, сутність якої пропонується розглядати як сукупність різноманітних форм взаємодії (співпраці) різних соціальних суб’єктів (насамперед, владних), політичних та економічних інститутів, організацій з матеріально-технологічними та інформаційними умовами їх функціонування з приводу розробки і формування схвалюваних суспільством стратегічних напрямів та програм соціально-економічного розвитку суспільства в цілому та його регіонів, зокрема з метою узгодження і захисту економічних інтересів різних соціальних груп і прошарків населення й задоволення їх життєвих потреб.

Виходячи з цього доведено, що економічна політика не може розглядатися інакше, ніж в контексті специфічних соціальних практик, характерних для української моделі трансформації суспільства. Розглядаючи соціальні практики як легітимну політичну, економічну, соціально-інноваційну або повсякденну діяльність, “правила гри” якої визначаються політичними акторами (владними і/або опозиційними до влади) на основі законодавчо-правових й ціннісних норм (або всупереч ним), дисертант обґрунтовує думку про те, що саме вони випробовують зворотну дію економічної політики, перш за все, в політичному, зокрема електоральному, просторі.

Доведено, що критеріями соціальних практик населення в умовах суспільства, що трансформується, є: стан інститутів влади, результати економічної, політичної та іншої діяльності, спрямованої на зміну якісного стану суспільства; соціальна структура, місце в якій визначається можливостями самореалізації особистості в рамках певної соціальної групи; система норм і цінностей, на основі яких формується мотивація соціальних практик на різних рівнях; ступінь масовості тих або інших практик в економічній, політичній і духовній сферах суспільства. Підтримка або не підтримка соціальних практик політичних акторів здійснюється електоральним вибором (преференціями, активністю, протестністю) переважно у періоди виборчих кампаній, коли відбувається політична боротьба за владу між правлячими та опозиційними політичними силами і можливість реалізувати певні економічні пріоритети.

Виходячи з цього, у роботі обґрунтовано теоретичні та емпіричні засади механізму соціальної індикації державної економічної політики на регіональному рівні, який складається з політичного моніторингу соціально-економічного стану соціуму, реальних масових повсякденних соціальних практик, електоральних преференцій населення, що виявляються певними орієнтаціями на визначений тип економічної політики (стабілізуюча, реформаторська, “шокової терапії” тощо) та електоральної активності.

Визначена і обґрунтована система соціальних показників підтримки (або заперечення) економічної політики, яку здійснюють владні органи на державному та регіональному рівнях, і доведено, що економічна політика, яка реально спрямована на покращення добробуту людей, є стимулом соціально-економічної, політичної та електоральної активності для 90% населення і, в свою чергу, визначається певними електоральними преференціями.

На підставі результатів польових соціологічних досліджень, що проводилися в періоди виборчих кампаній в Запорізькій та Дніпропетровській областях у 1994-2006 рр., було виявлено і доведено, що базовими індикаторами ефективності економічної політики є електоральні преференції як підтримка (або заперечення) електоратом конкретних політичних сил (владних або опозиційних) і одночасно як рефлексивний вимір ідентифікації виборцями свого соціального і матеріального стану з соціальними практиками політичних суб’єктів (самооцінка електоратом свого матеріального стану і тих можливостей, які він їм надає; визначення ним ієрархії регіональних проблем; вибір пріоритетів у сфері економічної політики на рівні соціальних практик політичних акторів; оцінка рівня, причин і характеру особистої протестності, викликаної неефективною економічною політикою; вибір моделей електоральної поведінки), які виявляються шляхом вибору (голосування) за владну або опозиційну політичну силу.

Удосконалення технології соціодіагностики механізму впливу електоральних чинників на формування і реалізацію економічної політики в промисловому регіоні дозволило зробити висновок про те, що формування електоральних преференцій щодо підтримки (чи заперечення) державної економічної політики ґрунтується на таких принципах: спрямуванні політики діючих владних суб’єктів (або їм опозиційних) на вирішення пріоритетних життєвих проблем електорату: поліпшення якості життя різних соціальних груп і прошарків населення, зростання продуктивності промислового та сільськогосподарського виробництва (з одночасним зростанням зарплатні), покращення стану природного середовища, підвищення конкурентоспроможності регіону; викоріненні хабарництва і корупції; рівні співпраці й узгодженості соціальних практик центру й регіонів, обласних адміністрацій та муніципальних структур; спроможності розв’язання життєвих проблем регіональними органами влади.

Таким чином, у дисертації зроблено узагальнюючий висновок про те, що на сучасному етапі трансформації українського суспільства нестабільність соціально-статусних характеристик регіонального соціуму (електорату) й нестійкий баланс соціальних практик (за і проти) породжують екстраполяцію загальнонаціональної економічної політики на регіональний та місцевий рівень, формуючи аномію в соціальному самопочутті населення, що суттєво впливає на його електоральні преференції, своєчасна соціодіагностика яких стимулює політичні сили (владні та опозиційні) для отримання владних повноважень формувати такі пріоритети економічної політики, які було б спрямовано на задоволення життєвих потреб населення промислових регіонів.