| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, надано інформацію про апробацію результатів та публікації автора.
В першому розділі «Теоретико-методологічні засади соціологічного аналізу проблеми» аналізується розвиток концепції соціального діалогу в межах різних соціальних дисциплін, уточнюється сутність соціального діалогу, його функції, місце і роль в процесі регулювання трудових і соціальних відносин. Уточнюючи соціологічну концепцію цього феномену, автор детально розглянув теоретико-методологічні підходи до його визначення. Дисертант проаналізував виникнення ідеї соціального діалогу у протосоціологічний період, зробив огляд наукових джерел від епохи стародавньої Греції до наших часів.
В роботі доводиться, що фактично концепція соціального діалогу знаходила свій розвиток в межах багатьох дисциплін – філософії, психології, політології, соціології. У межах філософії виник напрям діалогізму, що характеризує людські відносини як діалогічні. У культурологічному аспекті діалог виступає як один з базових механізмів і невід'ємна складова соціокультурного процесу, що забезпечує саму можливість формування соціальних зв'язків, управління спільною життєдіяльністю людей, накопичення й трансляції соціального досвіду.
Теоретико-методологічні засади концепції соціального діалогу знайшли втілення у макро- і мікросоціологічних теоріях. Кожна з цих теорій інтерпретує явище соціального діалогу властивими їй засобами. Так, феноменологічний напрямок розглядає взаєморозуміння суб'єктів як ключовий момент соціального діалогу, а структурний функціоналізм націлює на вивчення реально існуючих структур та їх функцій. У раціоналістичних концепціях (інформаційне суспільство, технологічний детермінізм, комп’ютерна футурологія та ін.) закладено конструктивні положення, що дають можливість всебічно проаналізувати проблему. Значний внесок у розвиток ідей соціального діалогу здійснили німецькі дослідники В. Репке, А. Мюллер-Армак і Л. Ерхард, які заклали основи розуміння соціального діалогу як феномену, що нерозривно пов’язаний з питаннями формування соціальної політики. Автори підкреслювали, що діалог передбачає наявність відпрацьованих механізмів, які забезпечують можливість консенсусу в досягненні соціально-значущої мети, зниження рівня соціальної напруженості.
На думку дисертанта, особливу роль у розвитку теорії соціального діалогу має відігравати системний підхід, що дозволяє представити досліджуване явище як організаційну систему, що забезпечує взаємодію соціальних суб'єктів. Перевага системного підходу полягає в тому, що він дозволяє не тільки науково інтерпретувати, але і послідовно розробляти шляхи оптимізації системи соціального діалогу.
Як соціальна взаємодія представників різних соціальних груп, діалог передбачає наявність певних принципів, взаємного обміну інформацією, результатами своєї діяльності. Він забезпечує можливість спільної діяльності, зв'язків між соціальними суб'єктами, передачу соціального досвіду тощо. Таким чином, діалог передбачає наявність відпрацьованих механізмів, що забезпечують можливість консенсусу в досягненні соціально-значущої мети. Соціальні відносини між ієрархізованими структурними елементами суспільства апріорі є нерівними. Соціальна нерівність закріплюється і відтворюється діяльністю соціальних інститутів, перш за все, державою, що координує взаємодію соціальних суб’єктів як представників соціальних груп. Проблема полягає у наявності протиріччя між об’єктивно існуючою нерівністю людей та їх потребами у соціальній рівності, яка забезпечує можливість на рівних засадах брати участь у життєдіяльності суспільства та соціальному управлінні. Одним з механізмів вирішення цього протиріччя є формат соціального діалогу, що базується на більш широких засадах демократичного суспільства
Авторським внеском у розробку теоретико-методологічного підходу до визначення сутності соціального діалогу є уточнення принципів його становлення і функціонування. Принципом, на якому базуються діалогові відносини, є паритет, який, на думку дисертанта, мусить включати не тільки правило механічної рівності кількості осіб, що приймають участь у переговорах, але і формалізовано-правову їх рівність. Останнє означає «рівність можливостей» і «рівність умов», які закріплено у правових актах. Таким чином, соціальний діалог, що ґрунтується на принципі паритету, тобто формалізованої правової рівності, являє собою тип соціальної інституції, функція якої зводиться до збереження основ соціальної системи. Конфлікт при цьому розглядається не як конфронтація антагоністів, а як стан, при якому суб'єкти конфлікту (сторони діалогу) прагнуть досягти взаємоприйнятних результатів з метою збереження та розвитку властивостей системи, елементами якої вони є.
Розглянуті теоретико-методологічні підходи дають можливість визначити соціальний діалог як механізм, що забезпечує соціальну рівновагу з метою збереження соціуму шляхом зниження крайніх проявів соціальної нерівності. Це дозволило автору визначити основні функції соціального діалогу. 1. Пізнавальна – полягає у дослідженні проблемної ситуації, прихованих інтересів, позицій сторін. 2. Регулююча – проявляється у тому, що діалог сприяє зближенню позицій сторін та знаходженню спільної соціально-значущої мети більш високого порядку. 3. Консолідуюча – означає спільне вироблення загальних дій шляхом взаємних поступок, узгодження інтересів і створює можливість консолідації, що знижує соціальну напруженість та врівноважує відносини соціальних суб’єктів. 4. Контролююча – проявляється у реалізації права спостереження кожної зі сторін за діями інших та ходом виконання домовленостей, що забезпечує ефективність впровадження спільно ухваленого рішення. 5. Прогностична – полягає у визначенні тенденцій розвитку відносин між основними суб'єктами соціальної взаємодії, суспільного розвитку.
Аналізуючи місце і роль соціального діалогу в регулюванні трудових і соціальних відносин, автор розглядає останні як взаємопов‘язані підсистеми суспільства. Сьогодні гострі соціальні протиріччя, які раніше концентрувались у соціально-трудовій сфері, вийшли за її межі у широкий соціальний простір. Виникла потреба у розширенні діалогової взаємодії з представниками недержавних громадських організацій (НГО), адже держава одноосібно не в змозі забезпечити вихід країни з кризового стану. Тому відбувається активний пошук оптимальної моделі діалогової взаємодії з представниками трьох секторів – органів державної влади, бізнес-структур та громадянського суспільства. Такою моделлю, на думку автора, є система соціального діалогу широкого формату. Саме вона розширює можливості участі громадян у розробці та реалізації державної політики, що сприяє подальшій демократизації управління.
У другому розділі «Міжнародний досвід та специфіка становлення нової моделі соціального діалогу в Україні» розглядаються процеси становлення системи соціального діалогу в Європі, особливості національних моделей в різних країнах. Досліджуються специфічні національні умови виникнення формату соціального діалогу в Україні в умовах трансформації суспільства впродовж останніх двох десятиліть.
В роботі підкреслюється, що система соціального діалогу як соціальна інституція пройшла етапи тривалої соціальної еволюції. Слід відзначити, що ця система виникла на потребу регулювання соціально-трудових відносин, розв’язання конфліктних ситуацій у сфері праці. У зв’язку з цим, виникла потреба у відпрацюванні правового поля діалогової взаємодії. Так почалась розробка трудових кодексів у країнах, які усвідомили необхідність розробки універсальних трудових норм, що вивело законодавчу діяльність на міжнародний рівень. Це привело до виникнення Міжнародної організації праці (МОП), якій вдалося не тільки створити і науково обґрунтувати концепцію соціального діалогу, але і застосувати її на практиці. Тристоронні відносини між урядами, національними профспілками та організаціями роботодавців – трипартизм, було прийнято за основу діалогової взаємодії на інституційному рівні. МОП визначила правові принципи соціального діалогу, які набули універсального характеру та стали основою для міжнародних стандартів у сфері праці.
У країнах Західної Європи соціальний діалог одержав правове закріплення і був втілений у практику функціонування Європейського Союзу (ЄС). Паралельно починають формуватися різні моделі соціального діалогу у трудовій сфері, які дисертант аналізує в своїй роботі. При цьому автор уточнює, що система соціального діалогу передбачає взаємодію на декількох рівнях – національному, територіальному, місцевому та локальному. Існуючі моделі соціального діалогу можна класифікувати за різними ознаками: за механізмом правового регулювання договірного процесу; за роллю і місцем владних структур, органів державного управління в системі соціального діалогу; за рівнем участі працівників в управлінні підприємством або організацією; за характером взаємодії профспілок з інститутами державної влади, місцевого самоврядування; за специфікою взаємодії профспілок і об'єднань роботодавців, бізнес-структур; за типом державного устрою (соціал-демократичний, консервативний, ліберальний та ін.), який впливає на функціонування системи соціального діалогу.
На сучасному етапі розвитку системи соціального діалогу є характерним вихід за межі трудових відносин – у соціальну сферу. Ця нова тенденція розглядається у роботі як започаткування системи соціального діалогу широкого формату. Автор відзначає, що з часом активними суб’єктами соціального діалогу стали, окрім профспілок та організацій підприємців, інші неурядові організації, які набули соціальної ваги. Разом з цим і профспілки і організації роботодавців, маючи досвід як конфронтаційних, так і консенсусних взаємин, розгалужену та апробовану інституційну базу, стають центрами, осередками, які об’єднують організації «третього сектору». Як приклад, автор наводить об’єднання у 2005 році датської профспілки SID з двома організаціями гендерного профілю. В результаті цього була створена інноваційна форма громадської організації - 3F, основним завданням якої стала протидія будь-яким проявам дискримінації на ринку праці. Таким чином, була започаткована система, в якій соціальний діалог вийшов за межі традиційного соціального партнерства у трудовій сфері. Цей приклад ілюструє поширений у ЄС погляд, згідно якого соціальний діалог можливий на всіх організаційних рівнях, його учасниками можуть бути не тільки представники суб’єктів ринку праці, а й інші організації, що представляють «третій сектор».
Особлива увага дисертантом звертається на інноваційну модель діалогу – ситуативну, яка являє собою гнучкішу систему діалогової взаємодії, ніж існуючі. Особливості цієї моделі полягають у тому, що вона виникає у зв’язку з необхідністю вирішення конкретної проблеми, відображує інтереси конкретного угрупування, тобто має характер локальний і тимчасовий, і може зникати після вирішення проблеми. Ситуативні моделі соціального діалогу характеризуються більшою автономністю тому, що і проблема, і шляхи її вирішення, і сторони, з якими потрібно вступати в діалогові відносини (держава, бізнес-сектор тощо), визначаються не апріорі, а в процесі взаємодії конфліктуючих сторін. Автор відзначає, що чим ширше коло суб’єктів, які використовують цю модель, тим більшою мірою формується громадянське суспільство, оскільки це сприяє підвищенню соціальної активності громадян. Тобто йдеться про інноваційні структуровані групи громадянського суспільства, діяльність яких сприяє його розвитку. Це підвищує можливості впливу представників НГО на формування та реалізацію соціальної політики держави. Втім, сьогодні це не є усталеною практикою, наявні лише поодинокі приклади розширення діалогової взаємодії за межі трудових відносин.
Зі стислого огляду питань, пов'язаних з теперішнім станом соціального діалогу в ЄС, дисертант робить наступні висновки: соціальний діалог є багатовимірним, відпрацьованим механізмом розробки і контролю за реалізацією соціальної політики та економічної стратегії країн-членів ЄС; він має інтегральний характер, охоплює широке коло проблемних питань щодо регулювання колективно-трудових відносин; для ефективного проведення соціального діалогу необхідний певний рівень організаційної структурованості сторін (організацій роботодавців та працівників) та певний рівень усталеності діалогової взаємодії між ними; для досягнення такого стану необхідно постійно обмінюватись інформацією, бути відкритим до спілкування та відмовитись від будь-яких ідеологічних або політичних упереджень.
Узагальнюючи досвід соціального діалогу в країнах так званої «старої демократії» та аналізуючи розвиток діалогових відносин в Україні, дисертант зазначає, що системи соціального діалогу у країнах Європи формувалися, в основному, з метою вирішення економічних конфліктів в умовах відносної стабільності суспільних систем. Україна ж переживає глибоку системну кризу. У зв'язку з цим, українська модель повинна охоплювати не тільки економічну, але й соціальну сфери життя. Актуальною є постановка питання про розширення меж соціального діалогу з виходом у соціальну сферу. Проте громадянське суспільство, наявність якого визначає функціонування даної системи, в Україні знаходиться в стадії формування. Дисертант вважає, що нова модель соціального діалогу може і повинна виступати інструментом розбудови громадянського суспільства, залучення до участі в роботі соціально-економічних рад будь-якого рівня представників НГО, інтересів яких торкаються ті чи інші рішення, що приймаються в рамках системи соціального діалогу.
Слід підкреслити, що така масова організація як профспілки є найслабкішим суб’єктом в системі соціального діалогу через низку як об’єктивних, так і суб’єктивних чинників. За останні двадцять років значно зменшилася соціальна база цієї організації. В умовах сучасної фінансово-економічної кризи ця тенденція посилюється через масові звільнення працівників. Представники бізнес-структур об’єднуються та створюють організації інтенсивніше, швидше просуваються в усвідомленні своїх інтересів, ніж наймані працівники. Оскільки держава виконує подвійні функції, тобто одночасно є і посередником між працівниками та роботодавцями, і роботодавцем, її інтереси збігаються з інтересами бізнес-структур. Ці сторони не зацікавлені в наявності міцних профспілок. В свою чергу, це посилюється корупцією, яка поєднує бізнес-структури і державні установи неформальними зв‘язками. Існує й інша об’єктивна тенденція, що випливає зі специфіки трансформації трудової сфери. По-перше, велика кількість економічних суб’єктів, переважно організацій недержавної власності, не мають профспілок; по-друге, наявна широкомасштабна індивідуалізація трудової діяльності, відносини між працівниками і роботодавцями регулюються індивідуальними контрактами чи трудовими договорами. Серйозною проблемою виступає також відсутність внутрішньої консолідації профспілкового руху. Усе це знижує можливості захисту прав найманих працівників через колективне регулювання трудових відносин, що обмежує потенціал профспілок, призводить до зниження довіри до них і, як наслідок, – утрати членів. Протидія роботодавців профспілковому руху обертається виведенням профспілок за межі підприємств, що ускладнює профспілкову діяльність в трудових колективах. У цій ситуації профспілкам доцільно утверджуватись у межах громадянського суспільства, створювати нові структури, завданням яких є покращення становища людей найманої праці, на кшталт центрів зайнятості, центрів підготовки та перепідготовки робітничих кадрів, використовуючи для цього такий інноваційний механізм, як соціальне замовлення.
Автор зазначає, що є усі підстави для підвищення ролі профспілок у трудовій і соціальній сферах. По-перше, це єдина громадська організація, якій притаманні ознаки соціальної інституції, вона має найширше коло членів, чітку організаційну та управлінську структури, підготовлені професійні кадри. По-друге, це єдина організація, яка безпосередньо пов’язана з трудовою сферою. Саме вона є тією структурою, яка, спираючись на підтримку громадянського суспільства, може впливати на стан трудових відносин, стати реальним володарем робочої сили і, внаслідок цього, рівноправним партнером в системі соціального діалогу. Для цього доцільно використання позитивного досвіду розвинених країн у вигляді впровадження асоційованого членства, тобто членами профспілок можуть бути не тільки працюючі, а й безробітні та інші представники економічно-активного населення. Таким чином, профспілки можуть стати центром консолідації інших громадських об’єднань з метою солідаризації у захисті прав людини, каталізатором процесу формування громадянського суспільства. По-третє, зміна ситуації неможлива без удосконалення нормативно-правової бази функціонування системи соціального діалогу, що в свою чергу сприятиме ефективності структури управління системою соціального діалогу широкого формату.
Таким чином, можна зробити наступні висновки: формування та інституціоналізація нової моделі соціального діалогу в Україні є відповіддю на виклик часу. Вона може виступати дійовим інструментом розбудови громадянського суспільства, реально впливати на соціальну і економічну політику держави, управління суспільством.
У третьому розділі «Оптимізація управління розвитком нової моделі соціального діалогу» аналізуються шляхи подальшої інституціоналізації явища соціального діалогу і пропонуються напрямки розбудови організаційно-системної основи інституції в Україні.
Вузькими місцями на шляху подальшої інституціоналізації соціального діалогу, у тому числі і широкого формату, є (1) не розвиненість існуючої нормативно-правової бази, що забезпечує функціонування системи соціального діалогу, (2) брак відпрацьованих соціальних технологій, які оптимізують переговорний процес, (3) невизначеність статусу ситуативних соціальних діалогів, (4) відсутність логічно-побудованої організаційної структури соціального діалогу у національних масштабах.
Автор підкреслює необхідність адаптації чинного законодавства до міжнародних стандартів, які прийняті в країнах ЄС. Одним з реальних кроків досягнення цієї мети може стати прийняття нового Трудового кодексу України, внесення змін та доповнень до чинних законів України, які регулюють соціальну і трудову сфери. Наявність Законів України «Про колективні договори та угоди», «Про вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» та Кодексу Законів України про працю не вирішують нагальних проблем. Новий Трудовий кодекс, робота над яким розпочалась ще у 1994 р. до теперішнього часу не прийнятий. Принципово важливим є те, що в проектах цього кодексу є розділи, присвячені тематиці соціального діалогу та соціального партнерства.
Дисертант відзначає низку інших проблем у нормативно-законодавчому забезпеченні діалогової взаємодії. По-перше, принципові розбіжності у законодавчих актах щодо участі громадських структур у діалоговій взаємодії. По-друге, відсутнє право об’єднань громадян на законодавчу ініціативу, що призводить до усунення їх від участі у розробці та прийнятті правових актів, практично вони виводяться за межі діалогових відносин. По-третє, законопроект «Про соціальний діалог в Україні» звужує представництво профспілок, обмежуючи їх лише Федерацією профспілок України без залучення так званих «альтернативних профспілок», які, за даними Міжнародної Конфедерації праці об’єднують близько двох мільйонів працівників.
Виходячи з цього, обґрунтовується необхідність: а) конкретизації правової бази функціонування системи соціального діалогу широкого формату, його рівнів та суб’єктів; б) приведення нормативно-правової бази соціального діалогу у відповідність міжнародним нормам і соціальним стандартам, тобто створення системи залучення НГО до процесу формування і реалізації соціальної політики; в) уточнення положення статей Законів України «Про об’єднання громадян», «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», в яких би за аналогією з Законом «Про організації роботодавців», були б конкретизовані означені положення. Автор також робить висновки про доцільність розробки «Соціального Кодексу», в якому мають бути визначені механізми взаємодії соціальних суб’єктів, що сприятиме підвищенню ефективності нової моделі соціального діалогу в Україні.
Дисертант звертає увагу на те, що існуючий орган національного масштабу (Національна тристороння соціально-економічна рада) неспроможній регулювати соціальний діалог широкого формату. Автор пропонує поняття ситуативного соціального діалогу, яке охоплює усі випадки виникнення переговорних процесів у регіонах, в містах, селищах, на підприємствах, де є ознаки формату соціального діалогу. Ці прецеденти здебільшого є не прогнозованими, випадковими, ситуативними. Доцільно розвивати ідею соціального діалогу у напрямку інституціоналізації і технологізації подібних випадків. В роботі висловлюється думка, що загальна модель соціального діалогу широкого формату може слугувати засобом технологізації переговорних процесів на місцях. В додатках дисертації розміщено структурно-логічні схеми системи соціального діалогу широкого формату на національному та територіальному рівнях.
Аналізуючи процес становлення та функціонування системи соціального діалогу широкого формату, автор робить висновок, що однією з детермінант її ефективності виступає рівень відпрацьованості механізмів управління останньою.
Серед чинників, що знижують репрезентативність цієї інституції, є не відпрацьовані механізми розширення кола суб’єктів діалогової взаємодії за рахунок інших представників «третього сектору». На сьогодні система соціального діалогу продовжує регулювати переважно трудові відносини. Від НГО в роботі соціально-економічних рад беруть участь лише профспілки. Але, за останнє десятиріччя соціально-діалогова взаємодія напряму розвивається між окремими громадськими організаціями та різними гілками влади, оминаючи цю організацію. Тобто утвердження нової моделі робить лише перші кроки за рахунок впровадження технології соціального замовлення.
В той же час, дослідження громадської думки, проведені в межах технічних проектів МОП, свідчать про неготовність держави, бізнес-структур та НГО до взаємодії на паритетних засадах. Громадськість, за даними моніторингу міжнародної організації Charities Aid Fundation (CAF) (2006 – 2007рр.), слабо інформована про діяльність НГО (92% опитаних відзначили це). Лише 25% опитаних вважають, що ці організації впливають на розвиток громадської активності населення України, 30% – вказують на політичні партії, 26% – на профспілки, 20% – на органи місцевого самоврядування, 14% – на органи виконавчої влади. Це свідчить про недосконалість діючої системи соціального діалогу та його інформаційного супроводу.
У зв’язку з цим, автор виділяє наступні напрямки удосконалення управління цією інституцією. По-перше, це відпрацювання управлінських механізмів залучення представників НГО різних напрямів діяльності до участі в роботі соціально-економічних рад різних рівнів. З цією метою слід більше уваги приділяти створенню соціально-економічних рад на місцевому рівні (місто, район, селище) з обов’язковим залученням до їх діяльності представників органів місцевого самоврядування та НГО. Соціально-економічні ради в кризових умовах мають взяти на себе залучення представників трьох секторів для удосконалення антикризових програм, запропонованих державними органами влади, що дасть можливість урахувати потреби та інтереси широких верств населення. Першочергову увагу слід приділяти зниженню негативних соціальних наслідків кризових явищ. Необхідним є підвищення рівня соціальної відповідальності усіх суб’єктів діалогової взаємодії за виконання прийнятих рішень та зобов’язань.
ВИСНОВКИ
Результати проведеного дослідження дозволяють зробити такі висновки:
1. Дослідження розвитку концепції соціального діалогу в науковій літературі, теоретико-методологічний аналіз проблеми дозволив уточнити соціологічну концепцію соціального діалогу як взаємодії соціальних суб’єктів, що дозволяє дати пояснення явищу соціального діалогу як засобу вирішення конфліктних ситуацій, дає можливість розв'язання суперечностей шляхом узгодження інтересів сторін.
2. Діалог як соціальна взаємодія представників різних соціальних груп, що займають нерівні статусні позиції передбачає наявність певних принципів, правил їх спілкування, взаємного обміну інформацією, результатами своєї діяльності. Таким чином, діалог передбачає наявність відпрацьованих механізмів, що забезпечують можливість консенсусу в досягненні соціально-значущої мети. Принцип паритету як основа соціального діалогу дозволяє забезпечити формалізовану рівність соціальних суб’єктів, що займають різні статусні позиції, мають не співпадаючі, а іноді протилежні інтереси, тобто знаходяться в стані фактичної нерівності.
3. Аналіз соціального діалогу дозволяє визначити такі його функції: пізнавальну, яка проявляється у поглибленні знань стосовно проблеми, що необхідно вирішити, можливостей розглядати її з різних точок зору; регулюючу - в процесі обміну відбувається зближення позицій сторін, через яке можливе знаходження загальної соціально-значущої мети більш високого порядку; консолідуючу – узгодження спільних дій шляхом взаємних поступок, урахування інтересів контрагента створює можливість консолідації, що знижує соціальну напруженість та врівноважує відносини соціальних суб’єктів; контролюючу - у процесі спільних дій, кожна зі сторін приймає на себе певні зобов'язання, міру відповідальності та право контролю за виконанням домовленостей, що забезпечує ефективність реалізації спільно ухваленого рішення; прогностичну - визначення тенденцій розвитку відносин між основними суб'єктами соціальної взаємодії, що може дозволити інституціональна система соціального діалогу.
4. Аналіз зарубіжного та вітчизняного досвіду становлення та розвитку соціального діалогу, дозволив автору проаналізувати існуючі моделі та визначити тенденції розвитку цієї інституції. Якщо історично ця система сформувалась як інституція, що регулює трудові відносини, то сьогодні діалогові технології починають використовуватись і громадськими організаціями з метою підтримки їх діяльності з боку держави та бізнес-структур. Соціальний діалог являє собою універсальний механізм регулювання відносин у будь-якій сфері суспільного життя, що дозволяє обґрунтувати доцільність діалогової взаємодії представників трьох секторів з метою спільного вирішення соціальних проблем.
5. Розкриття особливостей становлення нової моделі соціального діалогу в Україні, їх розгорнута характеристика, дозволили визначити об’єктивні умови та суб’єктивні фактори, що детермінують її подальший розвиток. Серед об’єктивних чинників автор виділив і детально проаналізував правові та управлінські, намітив шляхи усунення недоліків та оптимізації механізмів управління системою соціального діалогу широкого формату.
6. Автор проаналізував становлення нової моделі соціального діалогу в Україні, дав їй розгорнуту характеристику, що дозволило сформулювати напрямки подальшої інституціоналізації соціального діалогу широкого формату та дослідити шляхи оптимізації соціального діалогу як організаційної системи.
1. Матеріали засідання круглого столу „Законодавче закріплення основ ведення соціального діалогу в Україні”. – К.: Проект МОП „Консолідація правових та інституційних засад соціального діалогу в Україні”, 2006. – 78 с. 2. |
