ЕВОЛЮЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ В ПЕРІОД СУСПІЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

Краткое содержание

У вступі обґрунтований вибір теми, її актуальність і зв’язок з науковими темами, схарактеризований об’єкт і предмет дослідження, сформульовані мета і завдання дослідження, розкрита наукова новизна і практична значущість отриманих результатів, наведені дані про їх апробацію і публікацію.

У першому розділі „Стан вивчення національної самосвідомості в суспільствознавстві” встановлені теоретичні засади та методологічні принципи дослідження національної самосвідомості, окреслені основні етапи наукової думки щодо вивчення національної самосвідомості.

Була з’ясована специфіка соціогуманітарних наук у розумінні національної самосвідомості, її складових, здійснена селекція тих теоретичних положень, які допомогли поглибити уявлення про національну самосвідомість як соціальне явище та розширити теоретичний простір етносоціології. Застосування різних теоретичних положень і підходів для дослідження національної самосвідомості дало змогу визначити її зміст та структуру.

Аналіз багатого науково-дослідного досвіду вчених України і країн СНД показав, що поняття „національна самосвідомість” досі не має певного і загальноприйнятого розуміння і різними дослідниками трактується по-різному.      

Національна самосвідомість виступає аналогом таких понять, як „національна свідомість”, „національна ідентичність”, „етнічна самосвідомість” тощо. Їх вживають одну замість іншої і ототожнюють вкладений в них зміст (Ю. Римаренко, Г. Касьянов, І. Мартинюк, С. Макарчук, Ю. Хваліна, В. Лісовий, О. Антонюк, Я. Радевич-Винницький та інші). Наполягають на тому, що зміст національна самосвідомість виступає як складова національної свідомості, а відповідні поняття розглядають як співвідношення цілого і його частини, Й. Вирост, О. Забужко, М. Шульга, В. Бурега, В. Ткаченко, І. Попова, В. Смолій, С. Кримський, Ю. Павленко, Є. Головаха та інші. Ю. Бромлей, П. Гнатенко, М. Головатий, Г. Щокін, М. Вівчарик, П. Панченко, В. Чмихова, І. Навка, М. Рагозін, А. Цофнас та інші у своїх роботах відстоюють точку зору, згідно з якою національна самосвідомість формує уявлення і знання людини стосовно власної етнічної групи, осмислення своєї належності до неї значною мірою за рахунок впливу емоційного чинника на ці процеси.

В Україні емпіричні соціологічні дослідження національної самосвідомості ще не мають тривалої наукової традиції. Аналіз праць, присвячених емпіричним  дослідженням у сфері вивчення компонентів національної самосвідомості (О. Злобіна, І. Кононов, Н. Паніна, І. Попова, І. Прибиткова, О. Резнік, В. Середа, Н. Черниш та ін.), показав відсутність концептуально витриманих методик дослідження національної самосвідомості та узгоджених системних принципів щодо визначення її функціональної скерованості та соціальної значущості. Проте ці матеріали були опосередковано використанні з метою розширення переліку можливих прийомів та способів дослідження.

При аналізі робіт зарубіжних авторів (Й.Г. Гердер, Г.-А. Лінднер, Д. Мілль, Д. Армстронг, П. Брас, Е. Гелнер, Г. Сетон-Вотсон, Е. Сміт та ін.) також не виявлений єдиний підхід до трактування ролі національної самосвідомості в процесі націєтворення, що пояснюється існуванням різних теоретичних поглядів до вивчення процесу виникнення та розвитку самих націй.

Отже, здійснивши огляд сучасних спроб дослідження національної самосвідомості, зроблений висновок, що запропонований підхід вивчення цього соціального явища відповідає сучасним соціологічним знанням і дослідній практиці, використовує їх основні здобутки і водночас осмислює на якісно новому рівні, що дає змогу сформувати чіткі критерії дослідження проблеми.

У другому розділі „Національна самосвідомість у соціокультурному просторі” прослідкований і встановлений зв’язок національної самосвідомості зі стадіальною позицією соціуму, проаналізоване формування національної самосвідомості в умовах гомогенних і гетерогенних суспільств.

Показується, що існує точка зору про два напрями формування національної самосвідомості: 1) за етнічним принципом, заснованим на дійсній або уявній кровній спорідненості; 2) за територіальним принципом, що розповсюджується на спільноту, регіон або державу. Саме у цій логіці розглядаються особливості, функції, завдання національної самосвідомості в період суспільних трансформацій.

Національна самосвідомість диференційована за глибиною її проникнення в соціальну дійсність. Як складова суспільної свідомості, національна самосвідомість проникає в соціальну реальність на трьох рівнях: ірраціональному, буденному і теоретичному. На ірраціональному рівні національна самосвідомість знаходить своє втілення в міфологемах і соціальних стереотипах. На буденному рівні національна самосвідомість тісно пов’язана з повсякденною практичною діяльністю людини. Теоретичний рівень національної самосвідомості виникає тоді, коли людина здатна самостійно розкривати закономірні зв’язки і сутність процесів, що відбуваються етнонаціональній сфері поліетнічної держави. Показується, що залежно від рівня національної самосвідомості можливий аналіз і конструювання дійсності, коригування і перетворення в необхідних випадках тих ціннісних життєвих орієнтирів, які як на особистому рівні, так і на рівні соціуму в цілому визначають найбільш вірогідну поведінку і вчинки людей, направляють і концентрують енергію на досягнення поставленої мети.

Зроблений висновок про те, що в умовах суспільства, що трансформується, національна самосвідомість може виступати і як чинник консолідації людських ресурсів у суспільстві, що сприяє подоланню негативних наслідків суспільних трансформацій, і як деструктивна сила суспільного розвитку, гальмуючи поступальний рух соціальних трансформацій. Таким чином, національна самосвідомість є засобом регуляції будь-якої соціальної системи.

Підкреслюється, що при стабільному існуванні та поступальному еволюційному розвитку суспільства національна самосвідомість мало впливає на загальний перебіг подій; при вступі суспільства в смугу нестабільності (при тому, що сама ця нестабільність часто є наслідком саме прояву зміненої національної самосвідомості членів цього суспільства), значення національної самосвідомості для вибору подальшого шляху трансформації суспільства принципово зростає.

Показується, що суспільства різних типів (і в різних фазах свого історичного шляху) різною мірою і формою припускають актуалізацію національної самосвідомості, що має свої наслідки для майбутнього різних соціокультурних систем. У гомогенних соціальних системах (монархічних, авторитарних, тоталітарних) ідеї впливу на національну самосвідомість виявляються дуже популярними. Відзначено, що при достатньо довготривалому насильницькому впливі (впродовж декількох поколінь) можливі деформації національної самосвідомості особистості (наприклад, комуністична, гомогенна ідеологія в СРСР, яка призвела до фактичної зміни національної самосвідомості на інтернаціональну).

Зазначається, що в період трансформації суспільство як нестабільна соціальна система має різні варіанти (шляхи) розвитку, які впливають на соціальне життя кожної людини. Виділені чотири можливі тенденції суспільного розвитку суспільства, що трансформується, та зумовлені ними прояви національної самосвідомості:

Перша тенденція – перехід до відверто націоналістичного режиму, міжнаціональних воєн, ізоляціонізму від всього світу в крайніх його проявах. Ми вважаємо, що цей шлях в „чистому” вигляді навряд чи вірогідний для нинішнього українського соціуму, перш за все тому, що не має серед населення України масової підтримки. Але на відносно невеликому (за історичними мірками) часовому інтервалі цілком можливий і такий, достатньо серйозний за своїми наслідками, поворот в трансформаційному розвитку соціуму. Дана тенденція обумовлює прояв національної самосвідомості в її крайніх формах (расизм, шовінізм, антисемітизм і т.п.). Враховуючи регіональні національні відмінності, що існують в Україні, говорити про інтегрованість українського соціуму при таких проявах національної самосвідомості складно.

Друга тенденція − це повернення до минулого з певними негативними нашаруваннями, що породжуються тоталітарною системою, а саме: „зрівнялівка”; жертовність заради „світлого майбутнього”; подальша деградація національних цінностей; зростання агресивності щодо зовнішнього світу; непримиренність до іншого способу життя. Вірогідність здійснення цієї тенденції соціальної трансформації достатньо велика, оскільки для певних соціальних груп означає повернення до звичного способу життя. Національна самосвідомість, зумовлена цією тенденцією, може перетворитися на „інтернаціональну”. Ця форма самосвідомості зазвичай може сприяти консолідації суспільства (приклад СРСР), проте при інтернаціональній самосвідомості нівелюються національні особливості людини і соціуму, втрачаються національні цінності.

Третя, так звана „нейтральна” тенденція, характеризується малою соціальною активністю і аномічністю суспільства, що трансформується, більшою орієнтацією людей на індивідуальні інтереси. У цьому випадку можлива дезінтеграція національної самосвідомості щодо інших форм суспільної свідомості, неврегульованість і невизначеність процесів заміщення старих соціальних цінностей і соціальних норм новими. Дана тенденція обумовлює виникнення національної самосвідомості перехідного характеру, тобто паралельне співіснування в суспільстві так званої „старої” і „нової” самосвідомості. Така еволюція національної самосвідомості також небажана для подальшого розвитку України, тому що поєднання протилежних, різноспрямованих тенденцій, різних форм і методів формування національної самосвідомості може призвести до посилення конфронтаційних явищ у міжнаціональній сфері.

Четверта тенденція − демократичне спрямування суспільних перетворень, засноване на  пріоритетах громадянського суспільства, що сприяє формуванню національної самосвідомості, адекватної процесу демократичних трансформацій. При цій тенденції кращі риси національного входять у зміст загальнолюдського, тобто національна самосвідомість відображає і найістотніші риси національної свідомості, яка історично складалася, і загальнолюдські ідеали і цінності. В цьому випадку національна самосвідомість зможе об’єднати окремих представників і групи населення, які до цього майже не були пов’язані між собою, оскільки існували в умовах різних регіональних, етнічних, релігійних або соціальних контекстів. Така національна самосвідомість формує у членів поліетнічного суспільства мотивацію до загальних дій, породжує сприйняття себе як колективного „ми”, створює емоційний зв’язок між ними. Саме в період суспільних трансформацій така форма національної самосвідомості, яка не зводиться ні до ідеології, ні до менталітету народу і є необхідним атрибутом громадянського суспільства.

Таким чином, у другому розділі визначені можливі версії еволюції національної самосвідомості в період суспільних трансформацій, а саме: 1) повернення до обмеження громадянських прав і свобод представників інших національностей, прагнення до самоізоляції, державної та соціокультурної самодостатності. Національній самосвідомості у такому разі відводиться суто обслуговуюча функція закріплення будь-яких пріоритетів і цінностей; 2) нахил у бік націонал-патріотичної орієнтації. Національна самосвідомість у такому разі закріплює у членів соціуму відчуття національної амбітності, віри у власну винятковість, з неминучим пошуком ворогів, боротьбою з інакомисленням, що в умовах багатонаціональної і етнічно неоднорідної держави може призвести до згубних наслідків; 3) цілеспрямована орієнтація на демократичні цінності, що супроводжується не тільки декларативними, але й реальними кроками на шляху до громадянського суспільства, національної інтеграції в поліетнічній державі. Визначені можливі шляхи (версії) еволюції національної самосвідомості дозволяють продукувати уявлення щодо її змінного стану, який може бути виміряний за умови виконання відповідної методики.

У третьому розділі „Національна самосвідомість у соціумі в період суспільних трансформацій” встановлені соціологічні виміри національної самосвідомості. Зокрема, визначені рівень розвиненості, міра сформованості та домінуючі рівні національної самосвідомості населення України (на прикладі мешканців Донецької області).

Згідно з гіпотезою дослідження в період суспільних трансформацій зростає значущість проявів ірраціонального рівня сформованості національної самосвідомості. Для підтвердження або спростування даної гіпотези автором роботи було проведене дослідження рівнів сформованості національної самосвідомості членів українського соціуму в період суспільних трансформацій. Генеральну сукупність складало доросле населення Донецького регіону (старше 18 років). Дослідження проведене за квотною вибіркою, яка відповідає структурі населення регіону за національною належністю. Всього опитано 1812 осіб (похибка вибірки не перевищує 5%).

Дослідження побудоване на з’ясуванні доступних для аналізу національної самосвідомості етнічних і політичних уявлень людей. Тобто аналізу підлягала та сфера інтерпретації дійсності, в якій формується або актуалізується власний статус індивіда як соціального суб’єкта, що полягає у відносинах з іншими індивідами. У комплекс пізнавальних настанов входили: пошук форм і способів соціального існування національної самосвідомості в сучасному українському соціуму, співвідношення елементів самосвідомості й несвідомого в структурі соціальних явищ, визначення їх залежностей та детермінацій в свідомості членів українського соціуму.

Для отримання емпіричних даних використовувався метод стандартизованого інтерв’ю. При розробці опитувального листа були використані питання раціонально-оцінного і емоційно-оцінного типу. За основу була прийнята типологія думок, яку запропонував Є. Головаха, зокрема їх розділення на декларативно-настановні, фактологічні, раціонально-оцінні та емоційно-оцінні. Оскільки національна свідомість має як раціональний, так і емоційний компонент, питання інтерв’ю складалися переважно з раціонально-оцінних та емоційно-оцінних питань. Раціонально-оцінні питання стосувалися оцінок, які респонденти давали різним напрямам розвитку процесу побудови нації і держави. Емоційно-оцінні питання давали респондентам можливість висловлювати позитивну, негативну або нейтральну емоційну оцінку конкретних положень і ситуацій. Обробка відповідей була проведена методом шкал, причому шкала індикаторів не задавалася апріорі, а формувалася слідом за виявленням внутрішніх смислових структур відповідей респондентів. При цьому змістовною сіткою служили характеристики рівнів сформованості національної самосвідомості (ірраціональний, заснований на вірі; буденний, заснований на минулих цінностях і життєвому досвіді людини; теоретичний, заснований на усвідомленому виборі належності до конкретної соціальної групи). При кодуванні відповідей респондентів основною вимогою було максимальне обмеження дослідницької інтерпретації використаних респондентами виразів.

Для виявлення зв’язку між індикаторами рівня сформованості національної самосвідомості і соціально-демографічними характеристиками респондентів, для перевірки гіпотез про незалежність або залежність аналізованих змінних використовувався теоретичний розподіл коефіцієнта зв’язку для номінальних змінних чІ, який фіксує ступінь сумарної розбіжності реальних і очікуваних частот, та коефіцієнт мінливості категорій IQV. На підставі отриманих даних були побудовані таблиці зв’язаності змінних, які дозволили зосередити увагу на показниках, що показали статистично значущий зв’язок між змінними.

Були виділені індикатори рівнів сформованості національної самосвідомості, а саме: ставлення до традицій і звичаїв, мови, релігійних цінностей, національної і державної символіки (як характеристики, що відображають ірраціональний рівень національної самосвідомості); звернення до минулого, превалювання індивідуальних інтересів над інтересами соціуму (як характеристики буденного рівня національної самосвідомості); відчуття патріотизму, національна гордість, міжнаціональна толерантність (як характеристики теоретичного рівня національної самосвідомості).

Зазначено, що для визначення рівня сформованості національної самосвідомості, необхідно враховувати не тільки весь комплекс уявлень людини про свою національність, але і власне усвідомлення людиною належності до цієї нації, усвідомлення інтересів, цінностей, орієнтирів і настанов стосовно інших національностей, що проживають у межах однієї держави. Виходячи з цього, опитування респондентів було побудоване на питаннях, присвячених формуванню єдиної української нації, оскільки у сучасному розумінні нація – це не родове етнокультурне утворення, а „нація громадян” (за Ю. Габермасом). Дані питання допомогли визначити, наскільки яскраво на сьогодні у людей виявляється усвідомлення національної спільності, сприятливе ставлення до національної мови, території, культури, чи властиво їм шанобливе ставлення до інших націй, відчуття національної гордості й т. ін. Таким чином, була отримана кількісна характеристика всіх індикаторів, що надало підстави для визначення і аналізу національної самосвідомості членів українського соціуму.

Аналіз результатів емпіричних даних соціологічного дослідження дозволив охарактеризувати рівні сформованості національної самосвідомості у сучасному українському соціумі. У результаті узагальнення отриманих результатів виведений сукупний показник рівня сформованості національної самосвідомості залежно від національності та соціального статусу респондентів.

Показується, що в даний час у членів пострадянського суспільства переважає ірраціональний рівень над буденним і теоретичним (3:2:2). Це співвідношення було отримане шляхом підсумовування перших місць переважаючих рівнів національної самосвідомості за ключовими запитаннями.

Було з’ясоване, що існує деяка різниця між рівнями національної самосвідомості українців і росіян. Найяскравіше вона виявляється на ірраціональному рівні, де показник національної самосвідомості росіян (2,043) значно перевищує відповідний показник у українців (1,986). Це вказує на переважання в національній самосвідомості росіян орієнтації на спільність походження, належність до рідного краю (регіону), що є свідченням більш виразнішої національної самоідентифікації росіян порівняно з українцями.

При загальному переважанні у респондентів ірраціонального рівня національної самосвідомості, виявляються деякі відмінності залежно від соціального статусу респондентів. Наприклад у службовців і представників сфери бізнесу переважає теоретичний рівень, що пов’язане, вочевидь, із специфікою їх професійної діяльності (змістовна складність, самостійність в ухвалені рішень та відповідальність за їх реалізацію). Рівні національної самосвідомості нерівномірно представлені усередині соціальних страт. Так, якщо у пенсіонерів сумарні коефіцієнти рівнів сформованості національної самосвідомості (ірраціональний, буденний і теоретичний) представлені в майже однаковій пропорції (відповідно, 1,912; 1,868; 1,887), то у студентів спостерігається істотне переважання ірраціонального рівня порівняно з теоретичним (відповідно, 2,336 і 1,693), що може свідчити про не зовсім усвідомлене ставлення молоді до процесів націєтворення в нашій країні та про складність передбачення її реакції та поведінки в етнонаціональній сфері.

Було зазначене, що прояв буденного рівня національної самосвідомості мешканців Донецького регіону характеризує своєрідність ситуації в Україні, яка полягає в ототожненні респондентами (незалежно від національності і соціального статусу) процесу становлення української нації з динамікою успішності економічних процесів у суспільстві.

 Виявлений теоретичний рівень національної самосвідомості має скоріше етичний характер і використовується респондентами як регулятор національних відносин, активізації міжнаціональних контактів, для взаємодії і взаємозбагачення культурних традицій, для врахування інтересів, цінностей, орієнтирів представників інших національностей в єдиному українському соціумі.

Визначається, що аналіз даних соціологічного дослідження дозволяє наочно демонструвати наявність і рівні сформованості національної самосвідомості респондентів. При дотриманні даної методики можливе отримання чіткої картини динаміки вимірювання національної самосвідомості у представників інших регіонів України.

Таким чином, у третьому розділі продемонстровані результати апробації авторської методики дослідження рівнів національної самосвідомості. Визначені можливі способи інтерпретації зібраних результатів та доводиться, що внаслідок використання такої методики можна отримати детальну фундацію стану цієї складової сучасної суспільної свідомості.

ВИСНОВКИ

Україна в цілому вже досягла стану соціокультурної зрілості, але основні її національні носії перебувають у трансформаційній стадії розвитку, в суспільній свідомості соціуму превалюють соціокультурні настанови, які ще не здатні забезпечити консолідацію українського суспільства. Національна самосвідомість членів суспільства є одним з основних компонентів процесу побудови єдиної нації. Проте можливості державної політики у сфері націєтворення на сьогодні суттєво обмежені, тому що науковці ще не мають переконливого розуміння національної самосвідомості як соціального явища. Зазначене свідчить про прогалини в сучасній вітчизняній етносоціології щодо розбудови як теоретико-методологічних засад, так і емпіричних процедур отримання вірогідних характеристик цього явища.

Результати дисертаційного дослідження дозволили отримати достатнє теоретичне та емпіричне узагальнення національної самосвідомості в період суспільних трансформацій, що надає можливість передбачати певні тенденції стосовно поведінки членів сучасного українського соціуму в етнонаціональній сфері.

Розв’язання наукової проблеми здійснювалося за допомогою комплексу загальнонаукових та соціологічних методів, а саме: аналізу і синтезу, генетичного методу, системного та структурного аналізу, стандартизованого інтерв’ю, контент-аналізу. Для обґрунтування достовірності отриманих результатів використовувалися статистичні методи обробки даних (коефіцієнт зв’язку для номінальних змінних чІ та коефіцієнт мінливості категорій IQV).

Результати дисертаційного дослідження дозволяють зробити такі висновки.

Порівняно з поширеними в соціогуманітарних науках точками зору на національну самосвідомість, в роботі вона розглядається як об’єктивна соціально-духовна потреба суспільства у фундаментальних принципах націєтворення з погляду реальних можливостей існування. Такий підхід уможливив уточнення визначення національної самосвідомості як соціального явища, що виявляється в усвідомленні певним колом людей своєї належності до окремої нації через спирання на досвід пращурів, власну суспільну практику та прагнення спільного майбутнього для себе та своїх нащадків.

Спираючись на властивість самосвідомості відображати соціальну дійсність на різних рівнях, в роботі обґрунтована рівнева структура національної самосвідомості, що дозволяє розрізняти ступінь відображення соціальної реальності на кожному рівні сформованості національної самосвідомості. Виділені наступні рівні в структурі національної самосвідомості: ірраціональний, заснований на вірі та соціальних стереотипах; буденний, заснований на минулих цінностях і життєвому досвіді людини; теоретичний, заснований на усвідомленому розумінні процесів та явищ, що відбуваються в процесі націєтворення.  Виявлення цих рівнів та їх операціональна характеристика надає можливість передбачати певні тенденції стосовно поведінки членів сучасного українського соціуму в етнонаціональній сфері.

Спираючись на методику типології думок, що запропонував Є. Головаха була розроблена методика та методичний інструментарій емпіричного дослідження національної самосвідомості. Дана методика дозволила визначити індикатори рівнів сформованості національної самосвідомості, а саме: ставлення до релігійних цінностей, традицій і звичаїв, мови, національної і державної символіки (як характеристики, що відображають ірраціональний рівень національної самосвідомості); звернення до минулого, превалювання індивідуальних інтересів над інтересами соціуму (як характеристики буденного рівня національної самосвідомості); відчуття патріотизму, національна гордість, міжнаціональна толерантність (як характеристики теоретичного рівня національної самосвідомості). Використання зазначених індикаторів дало можливість отримати емпіричні якісні та кількісні показники відповідних рівнів сформованості національної самосвідомості.

Аналіз результатів емпіричного дослідження показав наявність у мешканців Донецького регіону всіх рівнів національної самосвідомості з деяким домінуванням ірраціонального рівня над буденним і теоретичним у співвідношенні 3:2:2. Таке співвідношення було отримано шляхом підсумовування перших місць рівнів сформованості національної самосвідомості, що переважають за ключовими запитаннями, які показали статистично значущий зв’язок між індикаторами та соціально-демографічними характеристиками респондентів. Переважання ірраціонального рівня свідчить про відсутність суттєвих змін у національній самосвідомості мешканців Донецького регіону за період існування України як незалежної держави. Спостерігається збереження основних рис національної самосвідомості (інтернаціоналізм, патріотизм, етноцентризм тощо), властивих базовому типу особистості, що переважав у радянському суспільстві.

Використання даної методики дослідження національної самосвідомості дозволило зафіксувати існуючу поведінку мешканців Донецького регіону в етнонаціональній сфері та передбачити її певні тенденції: 1) превалювання неусвідомлюваного сприйняття і оцінювання „інших” за етнічним походженням людей; 2) дистанціювання між представниками різних національностей, обумовлений важливістю для мешканців Донецького регіону спільного походження, належності до рідного краю та історичного минулого; 3) формування настанови позитивного ставлення до представників інших національностей: інший за національністю − це потенційний партнер і співгромадянин; 4) об’єднання членів сучасного українського суспільства можна на основі територіального патріотизму, тобто пробуджуючи відчуття солідарності та єдності між всіма громадянами, що постійно живуть на території України, незалежно від їх етнічного походження, соціального статусу, соціально-культурного рівня.

Отримані результати дисертаційного дослідження значною мірою конкретизують загальнотеоретичні положення про залежність характеру трансформаційних змін від ендогенних чинників розвитку суспільства, уточнюють уявлення про механізм трансформації пострадянського суспільства. У практичному плані результати даного дослідження можуть бути використані для проведення подальших теоретичних і емпіричних досліджень процесів суспільних трансформацій пострадянського суспільства; для розробки дієвих державних програм у етнонаціональній сфері, зокрема на регіональному рівні;  для розробки заходів, спрямованих на адекватне сприйняття соціумом процесів, що відбуваються в країні; при розробці виховних аспектів регіональних програм розвитку освіти.

Запропонований у дисертаційній роботі теоретико-методологічний підхід дослідження національної самосвідомості як соціального явища дозволяє отримати дані про рівні сформованості національної самосвідомості мешканців інших регіонів України, що сприятиме побудуванню цілісної картини стану розвитку етнонаціональної сфери в країні та розширить можливості державної стратегії і політики задля врегулювання  міжнаціональних відносин.