НАУКА У СОЦІОКУЛЬТУРНОМУ ВИМІРІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дослідження, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, визначено теоретико-методологічні засади, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено дані про їх апробацію.

У першому розділі „Теоретико-методологічні засади дослідження  науки як соціокультурного феномена” розглянуто особливості формування соціологічних концепцій дослідження науки як соціокультурного феномена, прослідковано динаміку змін парадигмальних моделей соціологічного аналізу наукового знання, взаємодію соціології науки з іншими дисциплінами, які значну увагу приділяють дослідженню наукової діяльності та визначено перспективи розвитку даної галузі соціологічних досліджень.

У підрозділі 1.1. „Парадигмальні моделі соціокультурного аналізу науки” розглянуто основні ідеї інституціонального та соціально-конструктивістського підходів до аналізу наукового знання. В рамках дослідження парадигмальних моделей соціологічного аналізу науки як соціокультурного феномена розглянуто основні положення мертоніанської парадигми в соціології науки.

Ключовим у соціології науки, на переконання Роберта Мертона і більшості його послідовників, був той факт, що центральним пунктом узгодження всіх підходів до соціології науки є теза, відповідно до якої наукові ідеї мають соціальний базис лише тією мірою, якою вони не можуть бути визначені раціонально.

Особливу увагу звернуто на формування етосу науки – емоційно забарвленого комплексу правил, уявлень, цінностей і припущень, які вважаються обов’язковими для ученого. Цей обов’язковий для науки комплекс цінностей і норм включає в себе чотири інституціональні імперативи: „універсалізм”, „всезагальність”, „безкорисливість” та „організований скептицизм”.

Показано, що новою сходинкою у розвитку соціології науки стала парадигма соціального конструктивізму, яка стверджувала, що значення і зміст знання, перш за все наукового, не може бути визначене без врахування умов, за яких воно було здобуте. В рамках даної концепції наукове знання трактується як залежне від зовнішніх обставин – соціальних, економічних, культурних та інших. Парадигма  соціального конструктивізму в соціології науки сьогодні досить різнорідна теоретично та методологічно. Ряд програм соціології науки – соціологічні дослідження пізнання, „культурологічні дослідження”, „сильна програма” соціології знання Едінбургської школи формують різні варіанти використання ідей соціально-конструктивістської парадигми.

Акцентовано увагу на тому, що соціологія науки пройшла дві досить важливі фази у своєму розвитку і тепер досягла третьої, в якій вихідні точки (ідеї класичної соціології науки) частково зруйновані, і відбувається часткове руйнування і самої сфери досліджень, що зумовлено частими суперечками між прихильниками крайнього конструктивізму (етнометодологічний напрям) та поміркованими прихильниками конструктивізму в соціології наукового знання.

Зроблено висновок, що найбільш перспективним сьогодні є формування соціології науки, яка намагається сформувати системно-теоретичну концепцію науки, яка виступає в ролі специфічної підсистеми суспільства та конструює свою діяльність і свою дійсність на основі когнітивних моделей під впливом соціокультурних факторів.

У підрозділі 1.2. „Когнітивний підхід як основа теоретичного осмислення взаємин науки і суспільства” соціокультурний аналіз доповнюється когнітивними дослідженнями процесу продукування наукового знання.

Розглянуто сферу суспільної думки, вивчення ціннісної свідомості та соціальних ідентифікацій, суспільної пам’яті та соціального інтелекту, що належать когнітивній соціології науки, яка зосереджується на дослідженні соціально зумовлених особливостей мислення індивідів і груп, аналізі соціальної природи класифікацій, дослідженні соціальної пам’яті про важливі події, явища і процеси, вивченні соціального часу.

Особливу увагу звернуто на суспільний інтелект – інтелектуальний потенціал спільноти або окремої людини та їх здатності акумулювати нагромаджену інформацію і здобутий досвід, творити на їх основі нові знання і приймати оптимальні рішення щодо якісно нових норм існування, взаємодії всередині суспільства. Зроблено висновок, що суспільний інтелект виступає в ролі зовнішнього середовища, що визначає корисний компонент у роботі кожної особистості, конструктивність її мислення.

Проведений аналіз показав, що еволюція когнітивного підходу у соціологічних дослідженнях науки пройшла певний шлях від його використання для виділення сфери наукового знання та пізнання як протилежної соціокультурному та ціннісному аспектам до розгляду когнітивної діяльності як прояву пізнавальних здатностей людини і спрямованості суб’єктивного досвіду у вигляді когнітивних стратегій наукового поступу.

Також доведено ефективність використання соціокультурного підходу (в рамках когнітивної соціології науки) щодо аналізу суспільної думки, вивчення ціннісної свідомості та соціальних ідентифікацій, суспільної пам’яті та соціального інтелекту. В рамках даного підходу важливого значення набувають дослідження соціально зумовлених особливостей мислення індивідів і груп, аналіз соціальної природи класифікацій, дослідження соціальної пам’яті про важливі події, явища і процеси, вивченні соціального часу. Особливого статусу набувають також проблеми зберігання і розподілу знання в соціальних системах та соціальні аспекти прийняття важливих рішень.

Виходячи з особливостей використання соціокультурного підходу до аналізу наукової діяльності, досліджено науку як соціокультурний феномен у трьохвимірному просторі, що включає в себе специфіку взаємодії науки і суспільства, людський потенціал науково-технологічної сфери та вплив культури на процес здійснення наукових відкриттів.

У другому розділі „Наука як соціальний інститут: суб’єкти наукової діяльності та ціннісно-нормативна структура” наука розглядається як складний і багатогранний соціокультурний феномен, вплетений у всі сфери людських відносин. Зроблено акцент на розгляд науки через призму соціокультурних факторів її розвитку, що дає можливість аналізувати зміну типів культури і сприяє зміні способів бачення реальності в науці, стилів мислення науковців, які формуються в контексті культури і піддаються впливу з боку різних її феноменів. Цей вплив може бути охарактеризований як включення різноманітних соціокультурних факторів у процес генерації власне наукового знання.

У підрозділі 2.1. „Соціокультурні складові розвитку науки” показано, що розвиток науки завжди відбувається в конкретних історичних умовах, які визначаються перш за все продуктивними силами суспільства. Завдання, які ставить суспільство перед наукою, ставлення до науки і створені для неї умови, можливості реалізації досягнень науки – все це залежить від досягнутого етапу суспільного розвитку, характерних для нього засобів виробництва і виробничих відносин, а також рівня обізнаності стосовно нових напрямків наукових досліджень.

Крім того охарактеризовано науку як багатогранний соціокультурний феномен що в соціологічних дослідженнях виступає у трьох іпостасях: як багаторівнева система наукових знань, що динамічно розвивається;  як специфічний вид творчої діяльності, направлений на створення нових ідей, генерування нових знань, що об’єктивно відображають навколишній світ; як сукупність соціальних взаємодій, що пов’язують один з одним різних учених, наукових спільнот, а також останні з усіма підсистемами єдиної і цілісної системи суспільства – економічною, соціальною, духовною, освітньою тощо.

Вказано на той факт, що при оцінці соціальних умов існування науки, яка використовується, наприклад, у практиці планування розвитку науки в розвинених державах, слід брати до уваги такі фактори як  оцінка активності, ініціативи, згуртованості самих працівників науки; оцінка фінансових умов, оскільки наука в межах наявних у неї людських ресурсів вже спроможна використовувати суму, що перевищує сукупний бюджет розвинених країн;  оцінка правових умов, яку можна звести до відповіді на питання, чи забезпечує існуюча система законодавства ефективну регламентацію в сфері наукової діяльності; суспільна думка стосовно важливості та ефективності наукових відкриттів.

У підрозділі 2.2 „Соціальні характеристики професії науковця” проведено аналіз статистичних та бібліометричних даних, на основі яких визначено рівень розвитку науки в різних країнах світу та місце України серед них. Крім того прослідковано тенденції вікових, гендерних та ціннісних змін в науково-технологічній сфері.

Аналіз статистичних даних стосовно різних аспектів діяльності учених дав нам можливість краще зрозуміти основні демографічні та освітні характеристики спільноти науковців, отримати більш точне уявлення про її місце на ринку праці і тенденціях мобільності.

Розглядаючи науку як складний процес діяльності спільноти науковців або окремого ученого щодо продукування нового знання, підсумувавши аналіз соціальних характеристик професії науковця, акцентовано увагу на тому, що однією з найголовніших характеристик науковця є надзвичайно висока мотивація, що іноді примушує ученого жертвувати багатьма радощами  життя  заради науки. Знайти спосіб правильної мотивації учених – значить вирішити одну із кардинальних проблем управління наукою.

Дослідження особистісних характеристик науковця, взаємодій всередині наукової спільноти, наукових комунікацій дозволили аналізувати людський потенціал наукової діяльності як один із вимірів дослідження науки як соціокультурного феномена. Проведений аналіз показав, що, говорячи про необхідність зміни ідеалів наукової раціональності, слід вести мову не лише про науку і наукову діяльність, а, в першу чергу, про людську діяльність взагалі. Змін, які відбуваються всередині науки, недостатньо для вирішення кризи сучасної цивілізації, само суспільство повинно змінити пріоритети своєї соціальної та технологічної діяльності. Інша справа, що провідну роль у вирішенні цих проблем має відігравати наука.

У підрозділі 2.3. „Ціннісно-нормативна структура науки” виявлено, що наука як цінність є досить вагомим інструментом суспільства, яке здійснює вплив на наукову діяльність шляхом фінансування, створення необхідних умов для продуктивної наукової діяльності, визначає престиж науки, міру довіри і поваги до неї серед громадськості. Невдале керування даним інструментом призводить до негативних наслідків – таких як прояви відчуження та апатії серед людей, негативного ставлення до інновацій та статичної і неактивної поведінки, позбавленої творчих потенцій.

Вказано на той факт, що без чітко сформульованих (і практично реалізованих) понять і принципів професійної поведінки, наукова спільнота може потрапити в ситуацію інтелектуального і морального розпаду. Проте лише на моральну відповідальність у сфері наукової діяльності (так само, як і в усякій іншій царині цивілізованого життя) покладатися не можна. Потрібні певні правові засади, однозначні правила, норми, заборони, які запобігали б явищам стихійної, неконтрольованої масової деградації науковців.

В третьому розділі „Проблеми української науки в соціокультурному вимірі” проаналізовано основні чинники які гальмували розвиток науки в Україні в минулому та негативно впливають на її прогрес сьогодні та запропоновано пріоритети розвитку української науки в майбутньому.

У підрозділі 3.1. „Вплив соціокультурних чинників на процес інтеграції України у світовий науково-технологічний простір ” серед основних проблем сучасної української науки виокремлено недієву науково-технологічну політику держави, зниження обсягів фінансування науково-технологічної сфери в Україні як з боку держави, так і різного роду фондів підтримки науково-дослідної діяльності, зменшення не лише числа науково-дослідних інститутів, проектних і конструкторських організацій, але й дослідно-експериментальних баз.

Визначено, що як наслідок недієвої взаємодії держави і науки, економічної нестабільності у країні, різкого зниження матеріальної підтримки, невисокої заробітної платні та падіння суспільного престижу науки є масова еміграція кваліфікованих і талановитих учених за кордон.

Серед негативних проявів науково-технічної політики в Україні особливу увагу звернуто на відсутність чіткого стратегічного плану розвитку економіки України, як основи для визначення пріоритетів науково-технологічної сфери та концентрації на їх вирішенні значних ресурсів;  існування надмірного адміністрування наукових досліджень, що заглиблює проблему розділення наукових досліджень у закладах НАНУ та навчального процесу у закладах вищої освіти, а також впровадження результатів наукових досліджень; значне скорочення державного сектору галузевої науки і його неефективне використання для національного виробництва; недоліки у підготовці та атестації наукових кадрів, їх матеріального та соціального забезпечення.

Щодо позитивних змін у науково-технологічній сфері України то виокремлюється поширення серед науковців та владних структур ідеї переходу до інноваційної моделі розвитку науково-технологічної сфери в Україні; перехід деяких галузей української науки на автономний режим управління та саморегуляції; розширення кола зв’язків із зарубіжними науковцями з метою отримання необхідного досвіду у проведенні реформ науки і освіти в Україні.

Проведений аналіз показав, що в сучасних умовах українська наука найбільше потребує соціального захисту, що базується на розумінні науки як суб’єкта суспільства. Найбільш важливими напрямами такого захисту повинні бути матеріальна підтримка та забезпечення науки усіма необхідними засобами, які б допомагали їй вирішувати свої завдання; формування державної політики спрямованої на допомогу науковій інтелігенції; нормативна позиція, стосовно результатів наукової діяльності, що дозволить сформувати у громадськості розуміння основних функцій науки та її місця в суспільстві.

У підрозділі 3.2. „ Стратегії та основні заходи  розвитку науково-технологічної сфери в Україні ” здійснюється пошук найбільш продуктивних стратегій розвитку наукової сфери в Україні. Обґрунтовується теза згідно якої при виборі стратегії розвитку вітчизняної науково-технологічної сфери у майбутньому досить перспективним, на думку дисертанта, є перехід до інкубаційної стратегії розвитку науки яка виконуватиме роль проміжного етапу в процесі трансформації імітаційної науки в інноваційну. Названа модель передбачає: фактор підготовки молодих талантів відносно фіксованих напрямів сучасного наукового знання, які визнані експертами в якості стратегічних наукових пріоритетів країни; планування «відтоку умів», що передбачає систему ціленаправленого виїзду молодих учених у провідні наукові заклади Заходу для отримання необхідного рівня наукової підготовки з подальшим поверненням до України; формування в країні наукових інституцій, розрахованих на повернення науковців із закордону і їх активної участі в процесі трансформації імітаційної науки в інноваційну.

Вказано на те, що якщо виконання названих пріоритетних завдань не буде здійснено, то можливість переходу економіки України на інноваційний шлях розвитку стане малоймовірною, а науково-технічна сфера України продовжуватиме забезпечувати інші високотехнологічні країни висококваліфікованими кадрами та новими ідеями та розробками. Професія ученого, дослідника й надалі втрачатиме свій престиж, а ставлення громадськості до інновацій набуватиме нейтрального, а то й негативного забарвлення.

Представлено аналіз результатів соціологічного дослідженого проведеного дисертантом серед штатного професорсько-викладацького складу Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича на тему: „Проблеми розвитку науково-технологічної сфери в Україні”. Дане дослідження дало можливість проаналізувати сучасну науку в Україні із застосуванням особливостей соціокультурного підходу в соціологічному аналізі наукової діяльності.

У висновках підбито підсумки проведеного дослідження та представлено результати, отримані на теоретичному та практичному рівнях.

§ аналіз парадигмальних моделей соціологічного аналізу науки дав нам можливість стверджувати, що соціокультурний підхід у дослідженні природи, функцій і духовно-практичного потенціалу науки є досить ефективним за умови, що він зорієнтований на дослідження пізнавального процесу в широкому аспекті культурно-історичних взаємодій, у зв’язку з основними соціально-історичними та світоглядними засадами людської діяльності загалом;

§ взаємовідносини всередині спільноти учених слід простежувати аналізуючи як вплив на них суб’єктивних факторів (психологічні особливості кожного члена спільноти) так і об’єктивних, серед яких найбільш суттєвими є ціннісні орієнтації наукової спільноти та моральні норми суспільства;

§ вікові, гендерні, мотиваційні та стратифікаційні особливості наукової діяльності дають можливість аналізувати процес продукування наукового знання зсередини (наукова лабораторія, науково-дослідний інститут, викладацький колектив тощо)

§ при виборі стратегії розвитку вітчизняної науково-технологічної сфери у майбутньому досить перспективним, на думку дисертанта, є перехід до інкубаційної стратегії розвитку науки, яка передбачає фактор підготовки молодих талантів відносно фіксованих напрямів сучасного наукового знання, які визнані експертами в якості стратегічних наукових пріоритетів країни; планування «відтоку умів», що передбачає систему ціленаправленого виїзду молодих учених у провідні наукові заклади Заходу для отримання необхідного рівня наукової підготовки, з подальшим поверненням до України та формування в країні наукових інституцій, розрахованих на повернення науковців закордону і їх активної участі в процесі трансформації імітаційної науки в інноваційну.