Інституціоналізація молодіжних громадських організацій у сучасному українському суспільстві (на прикладі м. Львова)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, зв’язок роботи з науково-дослідною темою, сформульовано мету і завдання дослідження, розкрито наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, подано відомості про їх апробацію та публікації.

Перший розділ “Основні теоретичні підходи до проблем інституціоналізації та специфіка їх застосування стосовно молодіжних громадських організацій” пропонує розгляд теоретичних засад процесу інституціоналізації, зокрема, первинного та вторинного рівнів, у контексті становлення і розвитку інституту молодіжних громадських організацій. 

Концепції щодо поняття “інституціоналізація” умовно поділяються на групи, відповідно до комплексу критеріїв, один з яких стосується статичного або динамічного розуміння інституціоналізації, а другий – надання переваг внутрішнім або зовнішнім ознакам цього процесу. З огляду на це, інституціоналізацію можна розуміти як процес створення соціального інституту, для якого характерна низка внутрішніх (структура, набір соціальних статусів і ролей, система норм і санкцій, комплексність, внутрішня узгодженість – С. Гантінгтон, Н. Ползбі, А. Панебінко, С. Петтерсон, Ґ. Коупланд, Є. Головаха, Н. Паніна та ін.) і зовнішніх (здатність до адаптації, автономності, визнання масовою свідомістю – С. Гантінгтон, Н. Ползбі, Є. Головаха, Н. Паніна та ін.) ознак, а також як процес виникнення і трансформації соціального інституту, який набуває певних внутрішніх (здатність до саморепродукування, наявність внутрішніх перспектив розвитку – П. ДіМаджіо, В. Пауелл, Р. Джефферсон, Л. Лонглі, С. Катаєв та ін.) і зовнішніх (застосування на практиці певних зразків діяльності, наявність зовнішніх перспектив розвитку – Дж. Мейєр, Л. Лонглі та ін.) рис. Інституціоналізація тлумачиться автором у руслі динамічного підходу до інституціоналізації, який враховує як внутрішні, так і зовнішні ознаки цього процесу.

Інституціоналізація молодіжних громадських організацій аналізується крізь призму її поділу на первинний та вторинний рівні. Первинна інституціоналізація передбачає створення соціального інституту, згідно з певними етапами або процедурами, під час якого, під впливом певної суспільної потреби, процеси габітуалізації (рутинізації) і типізації взаємної діяльності (кодифікації) формують такі символічні компоненти соціального інституту, як статусно-рольова система, система соціального контролю та організаційна структура, а також забезпечують його легітимацію та легалізацію. На вторинному рівні інституціоналізації відбувається трансформація існуючого соціального інституту в системі суб’єктивних або внутрішніх (членство як об’єднання носіїв певних соціальних ролей, нормативна система, структура, спрямування, діяльність або соціальна практика, оцінка, перспективи розвитку) та об’єктивних або зовнішніх (імідж у громадській думці, рівень участі у практиці інституту, рівень поінформованості) індикаторів, відповідно до тих потреб і обставин, які виникають або зникають у процесі соціальної практики цього інституту.

Вихідною точкою процесів інституціоналізації, тобто її джерелами, є насамперед різноманітні потреби (як сутнісне джерело) та соціальні рухи (як формальне джерело), а також конфліктні ситуації, особисті фактори; на вторинному рівні додаються соціальні зміни, неузгодженість між теоретичними принципами і соціальною практикою, наявність критично налаштованої аудиторії тощо.

Залежно від вихідної точки інституціоналізаційних процесів, виокремлено три теоретичні типи інституціоналізації, а саме: “авторитарну” (коли ініціатива творення соціального інституту йде зверху), “демократичну” (коли ініціатива формування соціального інституту виникає внизу) і “змішану” (коли ініціатива виходить з обох напрямків) інституціоналізації.

Продуктом інституціоналізаційних процесів є соціальний інститут молодіжних громадських організацій, який володіє необхідними ознаками соціального інституту. Зокрема, він має свою історію, існує об’єктивно, є визнаним як суспільством, так і державою. Цьому інституту притаманна колективна ідентичність (а не сконцентрованість на певних персонах), що базується на нормативній системі, яка забезпечує його гнучкість та здатність до самозбереження. 

Поняття “молодіжні громадські організації” (“неурядові або недержавні організації” (NGO), “неприбуткові організації” (NРO), “волонтерські організації”, “організації третього сектора”) вивчали українські вчені, зокрема М. Головатий, В. Головенько, Т. Голубоцька, О. Голубоцький, О. Корнієвський, В. Кулик, В. Прилуцький, В. Онищук, М. Саппа, С. Щудло, В. Якушик та ін., а також західні дослідники – П. Геррманн, Г. Доманскі, Е. Реверс, Дж. Лавілл, Р. Линден, Д. Льюіс, Ш. Фелдман, Дж. Фішер та ін. У роботі запропоновано визначення молодіжних громадських організацій, яке, на відміну від більшості відомих визначень, розглядає їх як один з головних соціальних інститутів громадянського суспільства, а також подано класифікації цих організацій за такими критеріями, як статутні завдання організацій (виховні, релігійні, студентські, професійні, екологічні та ін.), їх сутнісна структура (організації та об’єднання, спілки, коаліції організацій), ступінь самостійності, зрілості, формалізованості, активності, впливовості та інтегрованості, а також джерела фінансування та функції, які вони виконують у системі традиційних соціальних інститутів тощо. 

Інституціоналізаційні процеси загалом охоплюють також деінституціоналізацію як окремий, часто завершальний етап існування певного соціального інституту. На цьому етапі радикально-тотальним або помірковано-частковим способом відбувається руйнування діючого соціального порядку та занепад цілого соціального інституту. Деінституціоналізаційні процеси стосуються інституту молодіжних громадських організацій у контексті зміни радянських принципів його функціонування.

Виходячи з трактування інституціоналізації як динамічного дворівневого процесу, ми пропонуємо досліджувати інституціоналізацію молодіжних громадських організацій на двох рівнях – первинної та вторинної інституціоналізації, включаючи вивчення продукту цих інституціоналізаційних процесів, тобто особливостей цього інституту на сучасному етапі розвитку.

Другий розділ “Соціологічний аналіз становлення і трансформації молодіжних громадських організацій” пропонує програму авторського соціологічного дослідження інституціоналізації молодіжних громадських організацій у м. Львові та аналіз авторських досліджень, проведених на основі цієї програми. З одного боку, інституціоналізація розглядається із середини, за допомогою опитування членів молодіжних громадських організацій, а з іншого – ззовні, шляхом вивчення громадської думки про молодіжні громадські організації. Розпочавши дослідження зі з’ясування поглядів членів конкретних організацій, зокрема релігійної організації “Українська молодь – Христові” (УМХ), виховної організації “Спілка Української Молоді” (СУМ) та політичної припартійної організації “Молодь за реформи” (МзР), які обрано як приклади інституціоналізаційних процесів у молодіжному громадському середовищі, ми спершу розширили рамки дослідження за рахунок вивчення позицій членів різних молодіжних громадських організацій м. Львова, котрі брали участь у фокус-групових дискусіях, а згодом – за рахунок з’ясування громадської думки львів’ян, серед яких було проведене анкетування.

У роботі проаналізовано первинну інституціоналізацію молодіжних громадських організацій. У ході дослідження було виявлено, що вихідною точкою цього процесу є соціальний рух, а основним джерелом – різноманітні потреби як самої молоді, так і суспільства загалом. Емпірично підтверджено, що у процесі габітуалізації та типізації взаємної діяльності молодіжні громадські організації сформували свою статусно-рольову систему (різні організації виконують різні соціальні ролі: одні виховують молодь, інші займаються соціальною діяльністю, ще інші поширюють політичні ідеї тощо; існують організації, метою яких є задоволення певних суспільних потреб, а є й такі організації, що обслуговують особисті, часто фінансові, інтереси певних осіб тощо), нормативну систему (котра, як виявилося під час дослідження, є подібною у багатьох організаціях, а отже, діє в межах усього інституту), структуру (базується на принципі вертикальної ієрархічності або горизонтальної автономності), а також легітимізували та легалізували їх, що дає їм право вважатися соціальним інститутом.

У наступній частині роботи проведено аналіз вторинної інституціоналізації молодіжних громадських організацій, яка пов’язана з удосконаленням і трансформацією цього соціального інституту. Серед основних джерел вторинної інституціоналізації слід назвати, по-перше, неузгодженість між теоретичними принципами та практичною діяльністю, а по-друге, потреби, які виникають або втрачають актуальність у процесі цієї діяльності. За допомогою таких внутрішніх індикаторів, як спрямування і структура, нормативна і рольова системи (членство), соціальна практика, перспективи розвитку й оцінка, а також таких зовнішніх індикаторів, як імідж інституту у громадській думці, рівень участі людей у його діяльності та рівень їхньої поінформованості про цю діяльність, було встановлено, що інститут молодіжних громадських організацій перебуває на етапі вторинної інституціоналізації і має перспективи продовжити цей процес у майбутньому. Це дозволяє трактувати інституціоналізацію молодіжних організацій як перманентний процес. Аналіз у руслі зазначених індикаторів підтвердив, що вторинна інституціоналізація відбувається у трьох проявах: як власне інституціоналізація (виникають нові напрямки діяльності, нові форми співпраці тощо), як реінституціоналізація, котра є провідним процесом вторинного рівня (існуючі напрями та форми соціальної практики проходять реформування) та як деінституціоналізація (певні напрями чи форми діяльності припиняють існування). Якщо власне інституціоналізація та деінституціоналізація на цьому рівні мають частковий характер, то реінституціоналізація може бути і частковою, і повною.

Щодо самого інституту молодіжних громадських організацій у м. Львові на сучасному етапі розвитку як результату всіх інституціоналізаційних процесів, то він має низку особливостей, які виявилися в результаті проведених досліджень. Серед іншого з’ясовано, що теоретичне осмислення львів’янами ролі громадських організацій у суспільстві відрізняється від їхніх практичних потреб у цій сфері. Найважливішими мешканці Львова вважають організації, які працюють у суспільно значущих сферах, але належати вони хотіли б до тих організацій, які радше сприятимуть реалізації їхніх особистісних зацікавлень. Тобто потенційні члени інституту оцінюють його з погляду споживачів певних послуг. З різних причин, зокрема, в силу своєї альтруїстичної природи, інститут молодіжних громадських організацій не адаптувався до умов консюмеристського суспільства. Це також є однією з причин його нездатності виправдати очікування сучасної молоді та передачі частини своїх функцій більш привабливим соціальним інститутам, у результаті чого один з найважливіших інститутів громадянського суспільства перетворюється на маргінальний інститут сучасного українського соціуму. Намагання сучасного інституту молодіжних громадських організацій адаптуватися у суспільстві консюмеризму призводить до низки негативних тенденцій. Виникають так звані “паперові” або формальні організації, консюмеристський характер яких часто набуває викривлених форм – йдеться про так звані “грантоїдні”, “бюджетні” та “припартійні” організації, які мають на меті не вирішення певних суспільних проблем чи представництво інтересів громади, а задоволення власних, зокрема фінансових, потреб. Ці організації, позитивно впливаючи на кількісні показники інституту молодіжних організацій, здійснюють негативний вплив на якісний бік його діяльності.

Інститут молодіжних громадських організацій, як демонструють результати опитування, має позитивний імідж серед населення Львова, що виявляється у позитивних означеннях цього інституту респондентами, у значному бажанні належати до організацій та ін. Однак рівень поінформованості населення про цей інститут є низьким, про що свідчить незнання львів’янами реальної ситуації у молодіжному громадському середовищі, не завжди коректне трактування ними громадських організацій тощо. Самі ж члени молодіжних громадських організацій, які мають значно більший доступ до інформації, оцінюють цей інститут більш критично, називаючи чимало проблем і негативних тенденцій невідомих загалу. У зв’язку з цим, вважаємо легітимацію інституту молодіжних громадських організацій у Львові на сучасному етапі розвитку незавершеною або неповною. Незавершеність легітимації дозволяє говорити про незавершеність інституціоналізації молодіжних громадських організацій, зокрема, вторинного рівня, та про перспективи її продовження у майбутньому.

Обґрунтовано ефект подвійної автономності інституту молодіжних громадських організацій, який пов’язаний, з одного боку, з низьким рівнем інтегрованості цього інституту в суспільство (“зовнішня” автономність), а з іншого – із низькою інтегрованістю всередині інституту (“внутрішня” автономність). Це не дає змоги молодіжним громадським організаціям стати повноцінним інститутом громадянського суспільства, оскільки перешкоджає виконанню функції посередника між громадою та державою.

ВИСНОВКИ

Вивчивши теоретико-концептуальні особливості первинної і вторинної інституціоналізації молодіжних громадських організацій та перевіривши їх на практиці, у висновках можемо констатувати теоретичну розробку та емпіричне обґрунтування комплексного підходу до дослідження специфіки становлення і трансформації інституту молодіжних громадських організацій на первинному та вторинному рівнях, що забезпечує вирішення наукової задачі дисертаційного дослідження. Суть цього комплексного підходу полягає у таких положеннях.

1) Інституціоналізація тлумачиться як виникнення і трансформація соціального інституту (у нашому випадку – інституту молодіжних громадських організацій), який володіє низкою ознак, а саме здатністю до внутрішньої узгодженості і самовідтворення, зокрема, за рахунок системи соціальних норм і ролей, а також гнучкістю, котра уможливлює і незалежність від зовнішнього середовища, і співпрацю з ним. Це дозволяє стверджувати, що в системі координат підходів до інституціоналізації, сформованій двома лініями: статичне/динамічне розуміння інституціоналізації та врахування внутрішніх/зовнішніх ознак, позиція автора цього визначення є близькою до поглядів представників динамічного підходу до інституціоналізації, який охоплює як внутрішні, так і зовнішні ознаки цього процесу.

2) Молодіжні громадські організації трактуються як невід’ємний соціальний інститут громадянського суспільства, який повинен відповідати за формування цього суспільства, виконуючи функцію посередника між державою і громадськістю. Впродовж періоду суспільних трансформацій в українському суспільстві вони проходять своє становлення як соціального інституту на двох рівнях, а саме на рівні первинної та вторинної інституціоналізації.

3) Підтверджено, що молодіжні громадські організації пройшли всі необхідні етапи первинної інституціоналізації, а саме формування, відповідно до певної суспільної потреби, у процесі габітуалізації (рутинізації) та типізації взаємної діяльності (кодифікації) статусно-рольової системи, системи соціального контролю та структури, а також їх легітимацію та легалізацію, що дає підстави вважати цей процес завершеним.

4) Натомість доведено, що вторинна інституціоналізація, яка пов’язана із подальшим розвитком молодіжних громадських організацій у напрямку власне інституціоналізації, реінституціоналізації та часткової деінституціоналізації відповідно до внутрішніх та зовнішніх індикаторів, є незавершеною, триває до сьогодні і має перспективи продовжуватися у майбутньому.

5) Специфіка молодих людей, які є провідними акторами інституту молодіжних громадських організацій (цікавість, новаторські ідеї, відсутність досвіду, плинність інтересів тощо), надає інституціоналізації цього інституту рис перманентності, що має і позитивні (реформування, вдосконалення тощо), і негативні наслідки (відвертання уваги від діяльності).

6) Оскільки інститут молодіжних громадських організацій формується як демократичним, так і авторитарним способами, інституціоналізацію цього соціального інституту можна вважати інституціоналізацією змішаного типу, оскільки в ній поєднуються ініціативи знизу та зверху.

7) Сучасний інститут молодіжних громадських організацій, що виступає продуктом інституціоналізаційних процесів різних рівнів, визначено як соціальний інститут з незавершеною легітимацією, який пройшов формальний, але не зміг пройти сутнісний рівень легітимації у громадській думці, зокрема львів’ян. Визнаючи факт існування такого інституту, люди не завжди трактують його коректно, згідно з реальними особливостями, що пояснюється низьким рівнем поінформованості населення у цій сфері. Незавершена легітимація дає підстави робити висновок про низький рівень інтеграції молодіжних громадських організацій у сучасне українське суспільство, а отже, про їх незавершену інституціоналізацію.

8) У цьому контексті можна стверджувати, що приклад м. Львова є показовим для сучасного українського суспільства. Якщо рівень поінформованості, який є одним з головних чинників незавершеної легітимації та інституціоналізації, виявився низьким у Львові, то вірогідно, що аналогічний показник в інших регіонах, зокрема у малих містах та сільській місцевості, де менший доступ до інформації, буде таким самим або нижчим.

9) Поряд із низькою зовнішньою інтегрованістю молодіжних організацій цей соціальний інститут характеризується низьким рівнем внутрішньої інтегрованості, що пов’язано зі низьким рівнем кооперації між основними акторами інституту. Таким чином можемо говорити про явище так званої подвійної автономності інституту молодіжних громадських організацій у сучасному українському суспільстві – з одного боку, автономне існування цілого інституту у суспільстві, а з іншого – автономне існування частин інституту в його межах. Це є ще однією підставою вважати інституціоналізацію сучасного інституту молодіжних громадських організацій незавершеною.

10) Проведені дослідження свідчать, що у сучасному українському суспільстві існує такий соціальний інститут, як інститут молодіжних громадських організацій. Його статус відповідає статусу соціального інституту (становить собою сукупність соціальних організацій, між якими встановлюються зв’язки та формуються певні соціальні відносини; сукупність соціальних статусів та соціальних ролей, що виконуються відповідними соціальними акторами; набір певних норм і санкцій, що регулюють взаємодію соціальних акторів; певну соціальну практику). Проте він не відповідає статусу інституту громадянського суспільства, оскільки через свою подвійну автономність не здатен виконувати функцію посередника між державою та громадою. Натомість інститут молодіжних громадських організацій стає інститутом консюмеристського суспільства, що виявляється у споживацькому ставленні до нього як значної частини молоді, так і чималої кількості ініціаторів цього інституту, котрі очікують від нього задоволення перш за все особистих, а не суспільно значущих потреб. Ця тенденція заперечує молодіжні громадські організації як один з інститутів громадянського суспільства та породжує різні девіації цього інституту.

11) Вирішення цієї проблеми, на нашу думку, можливе шляхом усунення проблеми подвійної автономності, тобто підвищення рівня внутрішньої та зовнішньої інтеграції інституту молодіжних громадських організацій. Необхідною умовою цього є достатня поінформованість населення про діяльність та функціонування цього соціального інституту в сучасному українському суспільстві.