ПРАВОЗАСТОСУВАЛЬНИЙ РОЗСУД (ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ)

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Однією з широко визнаних сучасних закономірностей правового регулювання в Україні є його деформалізація. Вона полягає у тому, що, по-перше, у законодавстві підвищується питома вага юридичних норм з відносно визначеним змістом, зокрема норм оціночних, а по-друге, – як наслідок розширюється сфера розсудового правозастосування. Це дає можливість повніше й точніше врахувати потреби та інтереси суб’єктів  у процесі правозастосувальної діяльності, а отже, гуманізувати її. Тому однією з досить актуальних проблем сучасного правозастосування є проблема  розсуду суб’єктів, які уповноважені застосовувати юридичні норми.  Особливої уваги набуває питання оптимізації меж такого розсуду з тим, щоб, з одного боку, кваліфікований та добросовісний правозастосувач мав якомога ширші можливості щодо максимального врахування  обставин конкретної справи, а з іншого – некваліфікований чи недобросовісний  правозастосувач  не міг би неналежно реалізовувати або зловжити наданим йому розсудом.

Відсутність у вітчизняній правовій науці саме загальнотеоретичних досліджень проблематики розсуду у правозастосуванні,  а також певна недосконалість  національного законодавства породжують ситуацію, коли делегований правовими нормами розсуд реалізується радше інтуїтивно, аніж із  врахуванням науково-обгрунтованих положень. Це яскраво виявляється, зокрема, у питаннях встановлення  порівняльного значення різноманітних критеріїв розсуду, коли одні з них “схиляють” правозастосувального суб’єкта до ухвалення більш “м’якого”, а інші ж, навпаки, – “жорсткішого” рішення. 

Значну увагу привертає також необхідність створення науково-обгрунтованих положень щодо здійснення оцінки розсуду, реалізованого правозастосувальним суб’єктом. 

Винятково важливим є й окреслення кола тих ситуацій, коли правозастосувальний суб’єкт взагалі формально позбавлений розсуду. 

Сучасні науковці – як українські, так і зарубіжні – приділяли певну увагу питанням «творчого підходу» у правозастосуванні, а також  оцінювання у процесі втілення в життя правових приписів. Дослідженню цих проблем присвячені праці низки представників загальної теорії права та держави (С.  Алексєєв, Б.  Деготь,  В. Забігайло, Т. Кашаніна, В. Косович, С.  Краснояружскій, В. Лазарєв,                       П. Лєбєдєв, П.  Недбайло, А. Нечепурнов, В. Мєньшиков, О. Черданцев та інші),  і галузевих юридичних наук   (Ю.  Грошевой, С.  Демент’єв, І. Дюрягин, В. Канцір, Н. Лордкипанідзе, М. Маліков, Б. Міренскій, Л. Надь, П. Осіпов,                             М. Резніченко,   М.  Строгович, Ю. Фролов та інші).

Однак загалом проблема саме правозастосувального розсуду в цілому залишалась практично осторонь загальнотеоретичних досліджень, принаймні досліджень вітчизняних юристів, і на даний час є недостатньо вивченою.  Лише окремі її аспекти  були об’єктом  загальнотеоретичного дослідження зарубіжних вчених  (В. Андропов, А. Барак, А. Боннер, А. Стьопін) або їхніх окремих галузевих праць  (В. Гончаров, Н. Дубовіцкий, С. Дунаєвска,  В. Кожевніков,  К. Комісаров, Й. Новацкій,  О. Папкова,  Ю. Тіхоміров та інші). Щоправда, в останній час деякі міркування загальнотеоретичного характеру  висловлювалися стосовно означеної проблеми у працях П. Куфтирьова. Існуючі у вітчизняній правовій науці епізодичні, здебільшого галузеві, дослідження поки що не забезпечують формулювання науково обгрунтованих положень  щодо ухвалення “розсудових” рішень з наступним використанням таких положень у правозастосувальній та правотворчій діяльності.  Праці ж зарубіжних вчених, орієнтуються, зазвичай, на відповідні національні системи права, а тому можливість використання викладених у них висновків в українських реаліях є  досить обмеженою. Таким чином, необхідним є здійснення поглибленого – комплексного за обсягом і загальнотеоретичного за рівнем – аналізу явища правозастосувального розсуду.

Викладеними обставинами якраз і зумовлюється актуальність теми даного дисертаційного  дослідження.