ПАРААНАЛЬНИЙ АДЕНІТ У СОБАК (ПАТОГЕНЕЗ І ПАТОГЕНЕТИЧНІ МЕТОДИ ЛІКУВАННЯ)

Краткое содержание

Робота виконувалася протягом 1999–2002 рр. на кафедрі хірургії і акушерства Полтавської державної аграрної академії, у ветеринарних клініках м. Полтави, лабораторії Української медичної стоматологічної академії та в лабораторії кафедри гістології Національного аграрного університету. Об’єктом дослідження були клінічно здорові та хворі на параанальний аденіт собаки.

На першому етапі досліджень вивчали розповсюдження параанального аденіту в собак (за матеріалами ветклінік м. Полтави). Усього було обстежено 2080 собак, із них виявлено хворих на парааденіт – 260.

Другий етап досліджень включав вивчення анатомії та морфології параанальних залоз. Об’єктом були собаки різного віку, порід та безпорідні (20 гол.), яким після проведення загального клінічного дослідження проводили евтаназію. Анатомічну будову залоз вивчали шляхом препарування і фотографування. Для морфологічного дослідження залози фіксували у 10 %-ному нейтральному розчині формаліну. Визначення об’єму синусу залози та розмірів самої залози проводили шляхом рентгенологічних досліджень. З цією метою в синус через загальну вивідну протоку вводили рентгеноконтрастні речовини (барію сульфат, свинцевий сурик) із наступною рентгенографією. Рентгенограми отримували за допомогою переносного рентгенівського апарату 9Л5У2Х “Арман” та рентгенівської плівки Retina XBM.

Кровопостачання залоз вивчали, вводячи в черевну аорту 5%-ний розчин желатини та чорної туші з наступним препаруванням та фотографуванням.

Для гістологічних досліджень готували зрізи параанальної залози товщиною 10–12 мкм (у різних її напрямах) за допомогою мікротомів МС–2 (санний) та МК–25М (кріостат), зрізи фарбували гематоксилін-еозином, методом Ван-Гізона та суданом-3. При мікроскопії препаратів об’єкти, що нас зацікавили, фотографували.

Патогенез параанального аденіту вивчали при експериментальному запаленні параанальних залоз на 15-ти безпорідних собаках різного віку. Парааденіт викликали шляхом введення в синуси залоз терпентинової олії з 2 %-ним розчином новокаїну у співвідношенні 1 : 1. Патогенез досліджували і в собак із спонтанним перебігом парааденіту на тваринах дослідної групи (30 гол.). Спостерігали при цьому за загальним станом тварини, пульсом, диханням, клінічними ознаками патології та місцевими змінами в зоні ураження. Значну увагу приділяли супутнім хворобам.

У дослідних тварин проводили гематологічні, біохімічні та імунологічні дослідження. Кров для дослідження відбирали шляхом пункції підшкірної вени передпліччя до введення подразнюючих речовин у синус залози та на 3-й і 8-й дні запального процесу. Кількість еритроцитів, лейкоцитів та лейкограму визначали за загальноприйнятими методиками, кількість гемоглобіну – гемоглобінціанідним методом з ацетонціангідрином за І.П. Кондрахіним (1985), загальний білок – рефрактометрично методом Рейса (1975), загальну кількість імуноглобулінів – методом М.О. Костини (1987); фагоцитарну активність нейтрофілів – методом Е.Ф. Чернушенко та Л.С. Когосової (1978) з використанням Staphylococcus aureus (штам 209–Р), бактерицидну активність сироватки крові – фотоелектроколориметричним методом за О.В. Смирновою (1978) з використанням в якості тест-культури Е.сoli (штам 0–139), лізоцимну активність сироватки крові – фотоелектроколориметричним методом у модифікації відділу зоогігієни УНДІЕВ, використовуючи як тест-культуру Micrococcus lysodeicticus (штам 2655).

Для визначення бактеріального обсіменіння секрету на третій день робили мазки, які фарбували за Граммом, а також визначали гемолітичну активність мікрофлори секрету тварин зі спонтанним парааденітом на
5%-ному кров’яному агарі та її чутливість до таких антибіотиків, як ампіцилін, поліміксин, тетрациклін, стрептоміцин, неоміцин, офлоксацин, лінкоміцин та цефалоспорин – методом дифузії в агарі.

Тваринам з експериментальним аденітом після закінчення клінічних досліджень проводили евтаназію – внутрішньовенним введення високих доз 5%-ного розчину натрію тіопенталу. Параанальні залози препарували, вивчали їхні патологоморфологічні зміни з наступною фіксацією у 10 %-ному нейтральному розчині формаліну, після чого проводили гістопатологічні дослідження.

Лікування хворих на парааденіт тварин було комплексним: після видалення секрету залоз шляхом їх компресії (при неможливості її проведення застосовували катетеризацію синусів параанальних залоз з подальшим вимиванням їх секрету теплим розчином антисептиків – етакридину лактат у концентрації 1 : 1000 та фурациліну – 1 : 5000), ректально вводили супозиторії з іхтіолом, анестезином, лікарськими рослинами. При проведенні патогенетичної терапії тваринам контрольної групи (15 гол.) виконували коротку новокаїнову блокаду: 0,5 %-ний розчин новокаїну вводили навколо залоз у преанальну клітковину (дрібним собакам – по 1–2 мл, великим – 4–5 мл) з кожного боку, а тваринам дослідної (15 гол.) діяли на уражену ділянку променями гелій-неонового лазера (λ = 0,63 мкм) та постійним магнітним полем (експозиція дрібним собакам становила 3 хв, великим – 5 хв) протягом 5-ти днів. Для цього використовували магнітолазерний апарат локальної дії “Ізель–2”. Тваринам обох груп для зняття алергічних явищ у рекомендованих дозах застосовували антигістамінні препарати – тавегіл, діазолін, супрастин, димедрол. При ускладненнях парааденіту застосовували симптоматичну терапію.

Статистичну обробку отриманих результатів проводили з викорис­танням критерію Стьюдента.